"Украинский счет" Сергея Буковского

На телеканалі "1+1" завершився показ 9-серійного документального телефільму
"Війна. Український рахунок" режисера Сергія Буковського, присвяченого долі України у Другій світовій війні. За цю роботу Сергій Буковський 2002 року отримав національну премію в царині телебачення "Телетріумф" як кращий режисер. "Війна. Український рахунок" – робота абсолютно принципова і для української документалістики, і для вітчизняного телебачення, і для українського суспільства.

Це, вочевидь, перша спроба прискіпливо, уважно, максимально об’єктивно, делікатно і "без гніву" (як декларує свою позицією сам автор фільму) подивитися на події воєнних років. Через розповіді свідків і учасників тих подій – радянських солдатів і учасників українського національного руху опору, остарбайтерів і тих, що просто "були на окупованій території", через документи, воєнну хроніку...

Вислухати і зрозуміти усі сторони тієї війни, що в них у кожної була тоді, та й досі залишилася, своя правда. Чи можливе примирення цих правд?..

Володимир Войтенко: Сергію, ти зростав у кінематографічній родині, сказати б, в українському кінематографі. Очевидно, що не випадково став режисером. Що для тебе кіно було в дитинстві? Що воно означало для тебе, коли вступав до інституту й навчався там? Що для тебе кіно сьогодні? Себто, чи змінювалося – і яким чином – твоє ставлення до кінематографа? І чи змінилися за цей час значення і роль кінематографа для суспільства?

Сергій Буковський: Звичайне життя, що в ньому слово "простій" ("міжкартиння") звучало значно частіше, ніж команда "мотор!". Звичайне, певна річ, не в сенсі безрадісне. Навпаки. В однокімнатній квартирі нашій завжди було безліч гостей, друзів – то перший знімальний день, то останній, здавання фільму, перероблення, дознімання, довгоочікуваний прокат чи ефір.

Що таке бомонд я вперше дізнався з телепрограми Ганапольського. В нашій родині з однаковим пієтетом ставилися і до знаного артиста, і до освітлювача. А будні – одноманітний стукіт друкарської машинки, профіль батька в отворі дверей, мама біля вічного вогню, тобто на кухні. У свята – намет на березі Дніпра. От, певно, і все.

А перші дитячі спомини, швидше їхні фраґменти, збіглися з експедицією до Батурина, там батько знімав "Бур’ян". Експедиція була дуже довгою – півтора року. У вільний час група забавляла себе, як могла – то всі поголовно в’язали, потім ловили щук у Сеймі, відтак, уже влітку, здається, майстрували повітряних зміїв. Іван Васильович Миколайчук зробив змія величезного розміру. І він полетів. Всі дітлахи мріяли потримати за мотузку. Ось уже не пригадаю, чи вдалося мені вхопити змія, але, гадаю, що ні, бо ридав від образи, сидячи в траві.

Потім одного дня з’явилися на березі Сейму Ґрудінін і Брондуков. Чомусь на конях і з ґвинтівками через спину. Зняли ґвинтівки і зробили декілька ляских пострілів у бік річки. Майже на середині річки в напрямкові іншого берега переправлявся пором з Іваном Миколайчуком і Лілею Дзюбою. Лілю вбили і вона повільно сповзла на дошки порому, тримаючись за натягнену між берегами линву.

Я кричав крізь шмарклі й сльози: "Наволоч! Гади!!!" Через багато років актриса Дзюба, вона грала тоді головну героїню Зінку, зізналася: "Мені це так допомогло. Я так перевтілилася. Я так перевтілилася". Я ж червонів від того, що повірив тоді й узяв усе навсправжки. До речі, сцена ця так і не ввійшла до фільму. Давид Мотузка, за романом Головка, гине, але в фільмі він так само, як і Зінка залишається жити, щоб нести в народ світлі ідеї Лєніна.

Що для мене кінематограф сьогодні?

У жорстких рамцях обумовлених правил все ж намагаюся наполягати на своєму. Інколи це вдається. Хочу заробити грошей – купити гарну відеокамеру, монтажну станцію і піти в автономне плавання. Чи допоможе? Принаймні сьогодні наявність такої цифрової камери не простий атрибут, а потреба, продиктована часом. Побачив – зняв, колись знадобиться.

Незмінною пристрастю для мене залишився монтаж, все більш осоружним стає знімальний період.

Володимир Войтенко: Здається, найбільша провина за нинішній стан вітчизняного кіна лежить на українській кіноспільноті, в котрої не вистачило вагомих арґументів (підкріплених минулим і спрямованих у майбутнє), аби державці потурбувалися про постання повноцінної української кінематографії як наріжної складової вітчизняної кіноіндустрії. І маємо майже спорадичне фільмовиробництво. Чи ти згоден визнати і свою за це відповідальність? І є ж така інституція, як Спілка кінематографістів, що вона, саме вона мала б... І так далі.

Сергій Буковський: Я не відношу себе і ніколи не відносив до якоїсь спільноти. Вся моя спільнота – це моя дружина і я. Мені все зрозуміло, як Божий день, з нашим українським кінематографом. Це вже звична річ розмовляти на цю тему і дискутувати. Грошей не дають, у нас сценаристів нема, права забрали...

Хто винен? Що робити? Ці питання треба було ставити собі десять років тому. Також просили назвати чотири чи п’ять найкращих фільмів останнього десятиріччя. Можливо, я не всі фільми бачив, але мені не вдалося нічого згадати з ігрових картин. Певно, крім "Приятеля небіжчика".

Сумно, але факт. Серед документальних згадалася картина Романа Балаяна про Параджанова, Маслобойщикова – про Булґакова, Борсюка – про Ніку Турбіну, прекрасні студентські роботи університету культури і мистецтв. От, напевно, і все.

Допомагає спілка пенсіонерам, хворим і людям, котрі за межею бідности, – слава Богу. В решті випадків – ця організація вже давно вичерпала свій політичний ресурс. Для творчої талановитої людини, яка хоче зробити картину і рухається до поставленої мети, спільнота не потрібна. Тим паче, така як наша. Зробив же Степан Коваль "Йшов трамвай №9"*}. І руки замерзали і пластилін перетворювався на каміння в неопалюваній студії. Але ж зробив. Йому б стипендію, щоб жив безбідно і творив, а він титри подає на телекомпанії "ТЕТ".

Володимир Войтенко:Давай про інше – чи бачиш ти, коли не постання, то визрівання нової української кіноґенерації сьогодні? Якщо так, то в яких ознаках, величинах, іменах ти можеш про неї говорити?

Сергій Буковський:Нова кіноґенерація починається зі студентської лави. З мільйонних інвестицій в освіту. З точної, професійно розробленої програми навчання. А не за принципом: "Пригадується, знімали ми минулого століття кіножурнал...". Бачив на свої очі, як до третього курсу в студентів з’являлася печать приречености на обличчі. В цьому велика частка й моєї провини. Я не зміг вселити в них надію. Багато про це можна балакати, та не хочеться чомусь. Все це переливання з пустого в порожнє...

Володимир Войтенко:Яке життя твоїх фільмів? Наскільки ти цим цікавишся? І взагалі, яким є життя кінодокументалістики – вчора (за радянських часів) і сьогодні, а також – в інших світах?

Сергій Буковський:А яке життя. В ґаражі з десяток кінокопій лежить, коробки вже іржею вкрилися. І викинути жаль. Щось у кіноархіві зберігається на Солом’янці, "Завтра свято" – у бібліотеці Конґресу США, яка доля фільмів, що виходили на всесоюзний екран, мені не відомо. Ну, з минулим-то все зрозуміло, та й із майбутнім найближчим усе зрозуміло, певне. У нас, принаймні. В Росії, наприклад, точніше буде – в Москві, почався потужний процес відродження і відповідно формування нової мітології. Імперсько-радянського штибу. Мені так здається. Черговий перегляд історичних реалій.

Щось схоже починається й у нас. Не в таких масштабах, звичайно.

Це, звичайно, один зі шляхів розвитку штучного авторського кіна – шукати гроші, партнерів, їздити на різні форуми, працювати з фондами. Але цей шлях нам найближчим часом не світить. Дуже це копітка праця, в підмурівку якої лежить протекціонізм, особисті давні зв’язки. Ми ж хочемо багато й одразу. Ну, і найголовніший арґумент проти нас – ми не в Євросоюзі і не скоро там будемо...

Володимир Войтенко:Зараз процвітає настрій у кінематографістів мало не проспівати осанну часам українського радянського кіна. Зокрема, це і в документалістів така тенденція. Мовляв, справді, тоді була цензура, а от зараз іще гірше... Зрештою, зрозуміло – яка б не була, а люди мали постійну роботу, що давала порівняно пристойне життя. Та коли вести професійну розмову, що для тебе в українській радянській документалістиці залишається мистецьки вартісним?

Сергій Буковський:Я не співаю панегірика радянському ладові. Я застав лише його відгомін. Коли на парткомі кінохроніки розподіляли завантаження режисерів на рік. Тобі – журнальчик, а вам ось битву за врожай. "Завтра свято" в Україні не прийняли, не прийняли і в Держкіні СРСР. Картину врятувала конфліктна комісія Спілки кінематографістів СРСР. Але радянська цензура – це дитяче лепетання, якщо порівняти з нинішньою цензурою. Вона просто інша, грошова. І що найсумніше – вона нівелює різницю між талантом і нездарою.

"Симфонія Донбасу" Дзиґи Вертова – це те, що для мене завжди буде мистецьки вартісним.

Володимир Войтенко:Українські документалісти, ті, що встигли попрацювати за радянської "системи багатокартиння", про нинішню "систему малокартиння" кажуть тепер так: це нинішні державці не хочуть, аби фіксували на кіноплівку їхнє злочинне господарювання. Наскільки це правдива причина?.. От зараз, завдяки технологійній революції, цифрова камера робить приступним фільмування для досить багатьох людей. Вочевидь, що справжні фільми можуть робити далеко не всі. Але ж знімати документальний фільм, коли для тебе це громадянський обов'язок чи потреба (якщо вже ведуться означені дисидентські розмови), для професіонала в якомусь розумінні тепер приступніше. Що й роблять, між іншим, метри світової документалістики: ось приїздив до Києва Альберт Майзелс, то він чи не увесь час тримав маленьку цифрову камеру в руці й фільмував. Чи тут іще й причина соціальна: українські кінематографісти надто бідні, щоб бути кінематографістами у питомому, справжньому розумінні цього слова?

Сергій Буковський:Це не українські документалісти, що працювали за періоду багатокартиння, казали таке, а покійний Ізраїль Цальович Ґольдштейн сказав у програмі "Невідоме кіно", яка була зроблена в "Інтерньюзі" багато років тому. А як вичерпно він відповів на це питання – покаже час. Обов’язково покаже. Іноді ми переоцінюємо нашу нинішню владу. Їй наплювати, чи залишаться там якісь сліди після неї чи ні. Психологія сприйняття довколишнього світу в них інша. Як в анекдоті про стару-жебрачку:

– Подайте, Борис Николаевич, что-нибудь...
– А как же я вам подам? У меня ни ракетки, ни мяча.

Не тільки Альберт Майзелс фільмує цифровою камерою. Десять років тому приїздив класик Кріс Маркер. І теж знімав на цифрову камеру все підряд. У нас удома сів на підлогу і просто з телевізора знімав першотравневу демонстрацію. Я не думаю, що все те, що вони знімають чи знімали, миттєво потрапляє до фільму. Камера в цьому разі – це записник. Свій особистий архів. Можливість реалізувати себе відносно недорогим способом.

А що потім? Ну, зняв ти свій фільм за велінням громадянського обов’язку, і що з ним робити? Продавати? Кому? В найкращому випадкові його покажуть безкоштовно, а то й грошей попросять за показ. Але мене більш хвилює, що відбудеться взагалі з документальним кіном із приходом такої маленької, майже напівприхованої камери. Естетика жанру стрімко змінюється. Тотальний наступ на живу людину, вторгнення до її особистого, інтимного життя, "застеколля", одне слово. Мені це все не дуже імпонує.

І це складні питання. Дивлячись, напевно, як цим користуватися, в ім’я людини чи на шкоду. Не принижуючи, а навпаки підносячи її гідність і велич. Перепрошую за патетику. Я дуже чітко і на власному досвіді відчув одного разу головну дилему жанру. Під час фільмування стрічки "На Берлін!". Поруч із тим, що знімалося в Німеччині, – ветерани на цвинтарі, біля Рейхстаґу, в пивній, – відбувалося й інше, паралельне, життя двох ветеранів у чужій країні. Вже після зйомок. Вечорами в готелі.

– Ось! Ось, що треба було знімати! – кричав мені друг. – А не цей джентльменський набір.

– А ти б зняв, якби це був твій батько? Чи близька тобі людина? – запитую його.

– Ні.

Я не хочу здатися чистоплюєм, я знаю всі етичні недоліки фаху, знаю, як з нормальної людини можна зробити все, що завгодно, як увійти в довіру й використати цю довіру в корисних цілях, і робив це багаторазово. І якби в Берліні зі мною були б не батько з тестем – напевно, інше кіно вийшло б. Усе це відгукнеться мені, рано чи пізно.

Володимир Войтенко:Ми розмовляємо з тобою останніх травневих днів 2003 року, коли на телеканалі "1+1" завершується показ твого дев'ятисерійного фільму "Війна. Український рахунок". Це робота абсолютно принципова і для української документалістики, і для вітчизняного ТБ, і для українського суспільства. Здається, ти вперше поставив перед собою зовсім нове завдання...

Сергій Буковський:Нове тільки в одному значенні, за 20 років праці в кіні такої кількости тексту в моїх фільмах не було. Майже не було. А головна тема все та сама. Людина і тоталітаризм. Тільки влада в цьому випадкові вчинила глобальний злочин. В ім’я свого порятунку закопала під землю мільйони людей. А ми донині зводимо одне з одним рахунки. Мені б дуже хотілося, аби глядач відчув це, додивившись серіал до кінця.

Володимир Войтенко:Цього року ти фільмував картину на замовлення російського телеканалу "Культура". Про причини сучасного російського кінопоступу вже йшлося, а як тобі там працювалося?

Сергій Буковський:Серіал, у якому я працював, має назву "І більш, ніж любов". Його створюють різні режисери для каналу "Культура". Я робив одну із серій. Картину сприйняли дуже добре...

Умови? В Москві все дуже швидко вирішується. Будь-яке фінансове чи виробниче питання. Те, на що в нас ідуть місяці, в Москві вирішується за п’ять хвилин. Не працюють тільки ледачі. Якщо все складеться гарно, попереду мегапроект "На Єнісеї", за ідеєю Міхаіла Тарковського. Він живе в тайзі в селищі Бахта. Пише книжки й облаштовує музей тайгового способу життя. Я не маю особливих ілюзій з цього приводу. Проект дорогий. Народний документальний роман з 10-12 годинних серій. Хоча це дуже привабливо – і ловити тайменів, і кіно знімати. Мрія ідіота.

Кінорежисер Сергій Буковський народився 1960 року. Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого за фахом "кінорежисура". Протягом 1982 - 1995 років знімав документальне кіно на студії "Укркінохроніка". 1995 - 98 років керував Департаментом документальних проектів в "Інтерньюз-Україна". 1999 року був виконавчим продюсером телекомпанії ММЦ-СТБ. Від 1998 року є майстром курсу "Режисура документального кіна" (КДІТМ).

Зафільмував близько півсотні документальних кіно- і телефільмів. Зокрема: "Завтра свято" (1987) - Ґран-прі кінофестивалю "Молодість"; "А ночка тёмная была..." (1988); "Сон" (1989); "Дах" (1989) - "Золотий голуб" Лейпцизького МКФ; "Знак тире" (1992) - Ґран-прі МКФ Artsalon (Потсдам); Ґран-прі МКФ Mediawave (1993, Дьор, Угорщина); "Дислокація" (1992) - Ґран-прі фестивалю Київ - Клермон-Ферран (1993); "Пейзаж. Портрет. Натюрморт" - приз критики МКФ Mediawave (1994); "На Берлін!" (1995) - Спеціальний приз журі Лейпцизького МКФ; "Міст" - Ґран-прі МКФ "Екофільм" у Щецині (Польща, 2000); "Вілен Калюта. Реальне світло" (2001); Terra vermelha ("Червона земля"), 2001; документальний телесеріал "Війна. Український рахунок" (2001 - 2002).

Продюсер документальних телефільмів "Десять років відчуження" (1996), "Ніка, котра...", "Невідоме кіно", "Порода" (всі - 1998).