Природа на екрані. Що заважає розвиватися в Україні документальному кіно про довкілля

Влітку цього року вийшов документальний фільм Наталії Шевченко "Вода. Земля. Вогонь". Це, звісно, не перша вітчизняна документалка про українську природу.

Серед раніших робіт можна згадати два спільних проєкти Олексія Бурковського та телекомпанії "Орбіта" про природу Сходу України – "Торські степи: життя, смерть... воскресіння?", а також "Донеччина заповідна – насіння життя".

Але документальне кіно про природу в Україні не стало явищем, помітним для широкого загалу. Що не менш прикро, приводом для появи фільму Наталі Шевченко стала війна, а сам він розповідає, як воєнні дії впливають на довкілля.

Якщо згадати, що й закордонних кінематографістів українська природа цікавила в першу чергу в розрізі наслідків чорнобильської катастрофи, то може скластися гірке враження, що крім проблем та бід нам хвалитися немає чим, коли йдеться про природу. А якщо на додачу пригадати, що в Україні немає коралових атолів, пінгвінів та тропічних лісів, які ми можемо бачити в серіалах Девіда Аттенборо, то це враження тільки підсилюється.

В новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" з Наталією Шевченко ми говоримо про українське документальне кіно про природу і наше сприйняття рідної природи.

Серед іншого Наталія розповідає:

- хто зараз знімає документалку про український заповідник "Розточчя" (спойлер: не українці);

- про стереотип, згідно з яким рубати ліс – це погано, а орати луки – добре (хоча природа страждає в обох випадках);

- чи можлива документалка про природу, якщо в країні немає велетенських варанів, горил та крокодилів (а також іншої екзотики);

- яку країну обділив увагою в своїх фільмах Девід Аттенборо (на його власну думку).

Слухайте подкаст «Головна обсерваторія» на зручній платформі:

Apple Podcasts Google Podcasts Spotify Soundcloud RSS