Майкл Кофман: "Найгірший сценарій 2024-го не справдився, але 2025-го Україна у складному становищі"

"Найгірший сценарій 2024 року не справдився: фронт не обвалився, росіяни не змогли досягти значного прориву на жодній ділянці, їм не вдалося захопити жодного з найбільш значущих міст. Деякі їхні наступальні операції, як-от наступ на Харків, явно провалилися. Ми досі не знаємо, як завершиться зима, особливо що стосується ударів по критичній інфраструктурі України, адже холодна пора ще триває.

Але поки що сценарій не є найгіршим, якщо оцінювати масштаби пошкоджень енергетичної системи України, завданих Росією. З іншого боку, я вважаю, що загалом рік пішов у неправильному напрямку. Чесно кажучи, з осені 2023 року війна розвивається за негативним сценарієм. Найоптимістичніші прогнози також не справдилися", – зазначив гість нового епізоду подкасту (не)Безпечна країна.

Але зараз, у 2025 році, Україна перебуває у дуже складному становищі. Є очевидні структурні проблеми, пов’язані з мобілізацією, керуванням військовими ресурсами, рішеннями щодо управління військами, ухваленими минулого року, — і вони могли б бути значно кращими. Якщо ж говорити про загальну ситуацію з фінансуванням та перспективи стабільної підтримки Заходу, то майбутнє України цього року виглядає непевним".

Які сценарії розвитку подій в Україні можливі у 2025 році та що здійснилось із минулорічних прогнозів?

В новому епізоді подкасту "(не)Безпечна країна" його незмінна ведуча Аліна Фролова говорить з Майклом Кофманом, військовим аналітиком, старшим науковим співробітником Фонду Карнегі за міжнародний мир. Розмова про поточну ситуацію в Україні та стан війська противника, про можливі перемовини, позицію Росії та гарантії безпеки для України, про економічну ситуацію в РФ та її вплив на припинення війни, а також про можливі сценарії розвитку подій у 2025 році.

Нижче ми публікуємо повну розшифровку подкасту. 

– Ми зустрічалися майже рік тому і говорили про наші очікування щодо 2024 року. Тож, можливо, я почну з одного зі сценаріїв, який ми тоді обговорювали як можливий варіант розвитку подій, і спробуємо оцінити, чи справдився він.

Тоді ви говорили, що один із позитивних для України сценаріїв для 2024 року — це вікно можливостей: Україна зможе ефективно захищатися, стримувати російську армію та виснажити її наступальний потенціал на піку російських витрат на оборону. Це було б можливо, оскільки, на вашу думку, переваги Росії не були настільки вирішальними. Вони, безумовно, є, але це не означає, що вони автоматично приведуть до перемог на полі бою.

Цей час Україна могла б використати для того, щоб західні країни зосередилися на нарощуванні оборонного виробництва, консолідації сил і інвестуванні в ті можливості, які дали б Україні значну перевагу вже у 2025 році.

Як ви оцінюєте цей сценарій зараз? Чи він реалізувався, чи все ж події пішли іншим шляхом?

– Гадаю, ми опинилися десь посередині між тими прогнозами. Найгірший сценарій 2024 року не справдилися: фронт не обвалився, росіяни не змогли досягти значного прориву на жодній ділянці, їм не вдалося жодного захопити з найбільш значущих міст. Деякі їхні наступальні операції, як-от наступ на Харків, явно провалилися. Ми досі не знаємо, як завершиться зима, особливо що стосується ударів по критичній інфраструктурі України, адже холодна пора ще триває. Але поки що сценарій не є найгіршим, якщо оцінювати масштаби пошкоджень енергетичної системи України, завданих Росією.  

З іншого боку, я вважаю, що загалом рік пішов у неправильному напрямку. Чесно кажучи, з осені 2023 року війна розвивається за негативним сценарієм. Найоптимістичніші прогнози також не справдилися. 

Минулого року Україна стримала Росію, обмеживши її лише незначними територіальними здобутками. Український наступ у Курській області був тактично успішним, хоча його потенційні оперативні та стратегічні вигоди ще не були повною мірою реалізовані. Ми можемо повернутися до цього питання, якщо бажаєте.  

Але зараз, у 2025 році, Україна перебуває у дуже складному становищі. Є очевидні структурні проблеми, пов’язані з мобілізацією, керуванням військовими ресурсами, рішеннями щодо управління військами, ухваленими минулого року,— і вони могли б бути значно кращими. Якщо ж говорити про загальну ситуацію з фінансуванням та перспективи стабільної підтримки Заходу, то майбутнє України цього року виглядає непевним.  

Передбачити розвиток подій у наступні шість місяців складно, а планувати на рік уперед у такій війні – практично неможливо. Це вже велике досягнення, якщо ви здатні хоча б на кілька місяців уперед оцінити ситуацію в такому конфлікті. До прикладу, я не міг передбачити, що Україна проведе наступ у Курській області. Це стало несподіванкою як для іноземних аналітиків, так і для багатьох людей в Україні.

– Вірно

– Я буваю в Україні кожні кілька місяців. Серед аналітиків, які займаються цією темою, я, мабуть, один із тих, хто найбільше часу провів безпосередньо на передовій. Я регулярно відвідую різні ділянки фронту, приблизно кожні три—три з половиною місяці. І я вважаю, що це необхідно.  

По-перше, якщо ти не бачиш ситуацію на власні очі, то важко скласти об’єктивне уявлення про те, що насправді відбувається. По-друге, щоразу потрібно відвідувати різні частини фронту, тому що бої в районі Куп’янська відрізняються від ситуації в Часовому Яру чи Покровську, а нинішні бої в Курській області мають геть іншу специфіку. Це різний ландшафт, різна інтенсивність боїв, різна тактика. Тож для глибокого розуміння важливо охоплювати всю картину.  

Вибачте за цей відступ. Головний висновок у тому, що Україна не змогла стабілізувати лінію фронту минулого року. З липня по грудень Росія просувалася дедалі швидше: щомісяця вона захоплювала більше території, ніж у попередній місяць. Мова йде про відносно невеликі площі, але це не повинно заспокоювати, тому що ця війна не вирішиться тим, хто контролює наступні 10 кілометрів Донецької області. Це не війна за Покровськ чи його околиці.  

Зрештою, ця війна буде вирішуватись на полі бою, і ключовим питанням буде те, чи зможуть українські війська стабілізувати фронт, виснажити наступальний потенціал Росії та завдати їй достатніх втрат, зокрема завдяки ударам далекобійної зброї, щоб змусити Москву сісти за стіл переговорів.

Західні санкції та економічний тиск можуть стати додатковим фактором, але вони не визначать результат війни. І я дуже скептично ставлюся до думки, що російська економіка стане вирішальним чинником припинення війни цього року. Я не покладаю на це великих сподівань.  

Зрештою, вирішальним буде стан справ на фронті, і тут ключове значення мають базові аспекти. Українська армія минулого року суттєво покращила свої тактичні навички. Вона адаптувалася, навчилася ефективніше діяти на полі бою і зараз значно перевершує Росіян на тактичному рівні. Але цього недостатньо, якщо існують фундаментальні проблеми, які потрібно вирішувати.

– Якщо подивитися на ситуацію з цієї точки зору і повернутися до проблем з управлінням військами в Україні та подій навколо Курська, як Ви прогнозуєте подальший розвиток подій? Очевидно, що російський наступ виглядає доволі незвично, особливо з погляду західних спостерігачів. Вони просто використовують велику кількість живої сили для просування вперед, що є неприйнятним підходом для більшості армій світу. Проте вони продовжують діяти саме так.

З одного боку, ми бачимо, що зона активних бойових дій суттєво звузилася порівняно з минулими роками — приблизно на 25-30%. Росія більше не має можливості проводити наступальні операції на інших напрямках, але, попри це вони продовжують наступати. Багато аналітиків, як в Україні, так і на Заході, вважають, що це радше політичний крок. Вони намагаються зайняти вигідні позиції перед можливими переговорами, демонструючи свою силу, щоб мати перевагу за столом перемовин.

Тобто тут більше політичної логіки, ніж військової. Як ви оцінюєте цю ситуацію та які ваші прогнози на найближчий період?

– По-перше, щодо того, як Росія застосовує свої сили. Війна певною мірою змусила обидві сторони застосовувати війська дрібними підрозділами, зокрема шляхом розосереджених піхотних атак. Росіяни чергують атаки малими групами: зазвичай це штурмові загони з шести-восьми осіб, або бойові групи по три-п’ять осіб. Вони застосовують так звану легко моторизовану піхоту, доставляючи солдатів за допомогою квадроциклів та мотоциклів. Також вони продовжують проводити механізовані атаки, часом навіть на рівні роти чи більше, залежно від ділянки фронту. Вони постійно змінюють ці тактики.

Головна причина такого підходу — складність прориву підготовленої оборони. Західні армії орієнтовані на маневрену війну, але більшість їхніх концепцій і тактик розроблені для високої інтенсивності боїв на початковому етапі війни. Саме так виглядала російсько-українська війна в перші тижні: з 24 лютого до кінця березня 2022 року, а також частково у квітні й травні. Але коли війна затягується, вона переходить у фазу позиційного виснаження. Обидві сторони змушені постійно відновлювати свої втрати, внаслідок чого якість особового складу поступово знижується і ви втрачаєте армію з якою починали війну.

Збройні сили Росії та України зараз суттєво відрізняються від того, якими вони були на початку війни. Багатьох військових, які воювали в 2022 році, вже немає в живих. Росія втратила значну частину своєї армії у перші тижні через провал первісного плану вторгнення і довго намагалася відновитися. В Україні ситуація була іншою: у 2022 році до війська масово йшли добровольці, ветерани, люди з бойовим досвідом. Це була мотивована армія, яка відчувала, що здобуває перемогу і виглядала відповідно. Всі, хто слухає це, добре знають недавнє минуле, і я не збираюся розповідати українцям їхню власну історію. 

Сьогодні ж і Росія, і Україна стикаються з тим, що сучасні технології та тактика роблять прориви укріплених позицій надзвичайно складними. Крім мінних полів і фортифікацій, ключову роль відіграють дрони. Обидві сторони виготовляють орієнтовно від мільйона до півтора мільйона ударних дронів щороку. Через це будь-який маневр призводить до великих втрат.

Остання масштабна російська наступальна операція була під час штурму Авдіївки в жовтні 2023 року, і вона завершилася для них катастрофічно. У боях за Авдіївку з жовтня по лютий росія втратила стільки техніки, скільки має ціла армія. Оскільки росіяни все ще використовують техніку зі складів, вони швидко зрозуміли, що не можуть дозволити собі такі втрати. Вони живуть за рахунок радянської спадщини, але СРСР більше не існує, щоб нескінченно поповнювати їхні резерви. Це означає, що росіяни мають справу з нестачею техніки, а у другій половині цього року дефіцит стане ще помітнішим.

Вони не залишаться повністю без техніки, але одна з причин, чому вони все більше покладаються на піхотні атаки, або легко моторизовані наступи, — це необхідність контролювати втрати техніки. Інша причина — характер поля бою та проблеми з якістю підготовки військ. Кількість можна відновити, але якість — навряд. Російська армія активно вербує нових бійців. Наприклад, у другій половині минулого року кількість добровольців зросла. І я побоююся, що ця тенденція може продовжитись у першій половині цього року. Причина в тому, що багато росіян можуть думати: "Якщо війна закінчиться цього року, то чому б не піти, отримати бонус повоювавши лише кілька місяців?". Виплати за підписання контракту тепер у п’ять-шість разів вищі, ніж у 2023 році. Тому багато хто може вважати, що вони "розумніші" за тих, хто підписав контракти раніше. Я не знаю, чи побачимо ми цей ефект, але величезні гроші, які вони платять за контракт, вже дали результати у 2024 році. Росія все ще здатна підтримувати високий рівень втрат, хоча він був дуже значним у вересні, жовтні, листопаді та грудні минулого року.

Частково це пов’язано з характером поля бою та тим, що українська армія дуже добре захищається. Незважаючи на нестачу піхоти, Україна ефективно використовує дрони як мультиплікатор сил і в минулому році значно покращила свої тактичні навички порівняно з 2023 роком.

Щодо стратегічних цілей Росії: частина зусиль досі зосереджена на захопленні Донецької області. Це одна з їхніх мінімальних цілей у цій війні. Але війни, в основному, — це боротьба волі. І результат стає зрозумілим лише після врегулювання конфлікту. Тоді видно, хто на кого насправді тиснув. І очевидно, що ширша мета Росії — знищити Україну як функціональну державу.

Зрештою, все зводиться до Путіна, а я не живу в його голові, і я ніколи не писав статті під назвою "Чого насправді хоче Путін", тому що я не знаю. Проте такі статті є. Але я не знаю, що саме думає Путін, і не претендую на знання його намірів. На початку війни у нас була досить чітка картина російських планів: встановити проросійський режим в Україні та окупувати більшу частину, якщо не всю, територію країни. Зараз, на мою думку, Москва хоче знищити Україну як незалежну та економічно життєздатну державу, обмежити її суверенітет. Це видно з їхніх вимог, які нагадують умови, висунуті ще в Стамбулі: обмеження української армії на кшталт тих, що були у Веймарській республіці.

Я не думаю, що вони досі сподіваються встановити проросійський режим у Києві. Їхні військові успіхи не відповідають їхнім політичним амбіціям. Якщо дивитися на максимальні цілі Росії, то важко уявити, як їхні військові дії допоможуть їх досягти.

Щодо переговорів: зрозуміло, що ситуація на полі бою визначає позиції сторін і їхні можливості. Однак ніхто не знає, коли переговори можуть розпочатися. Росія явно затягує час, тому що вважає, що продовження війни для неї вигідніше, ніж домовленості. Їх доведеться змусити сісти за стіл переговорів.

Москва охоче зустрічатиметься, зокрема, з адміністрацією Трампа. Але бути готовими говорити і бути готовими домовлятися — це зовсім різні речі. Для росії важлива сама картинка переговорів, можливість організувати зустріч, саміт, створити враження дипломатичного процесу. Але насправді вони продовжують затягувати час, бо вважають, що війна розвивається на їхню користь. Якщо ситуація не зміниться, переговори або не відбудуться, або зведуться до ультиматуму, фактично вимоги капітуляції України.

Перемовини на вигідних для України умовах зараз неможливі. Ба більше, навіть переговори на прийнятних умовах стають дедалі менш імовірними. Тому мінімальна мета України в цій війні — досягти її завершення на прийнятних для себе умовах.

При цьому варто розглядати ще один рівень переговорів, не з Росією, а між Україною та Заходом. Які гарантії безпеки може отримати Україна? Якщо гарантій не буде, то на яку підтримку вона може розраховувати?

Усі чудово розуміють, що будь-який договір з Росією не вартий паперу на якому він написаний. Найімовірніше, вона лише створить період переозброєння, після якого Росія знову розпочне бойові дії. Але цього разу вони не припустяться тих самих помилок, що у 2022 році, коли вважали, що можуть легко провести державний переворот і швидко захопити Україну. Наступного разу вони можуть підійти до цього зовсім інакше, маючи досвід і навички, здобуті у цій війні. Саме тому багато хто в Україні остерігається, що будь-яке припинення вогню лише створить умови для чергової війни та дозволить Росії підготуватися до нового етапу агресії.

– Ви згадували другу половину 2025 року як можливий період, коли Росія вичерпає свої запаси техніки. Ми також бачимо багато прогнозів щодо економічних проблем, з якими стикається Росія. Прихована динаміка виглядає доволі негативно: навіть за офіційними даними, інфляція вже перевищує 20%. Відбуваються зміни в банківській системі та в інших сферах, які свідчать про серйозні кризові явища, що навряд чи можуть бути вирішені в найближчій перспективі.

Також варто згадати останнє рішення адміністрації Байдена щодо обмеження транспортування російської нафти й газу. В короткостроковій перспективі ці заходи вже мають певний позитивний ефект. Усе це створює високі очікування на другу половину 2025 року, коли поєднання всіх цих факторів може суттєво послабити позиції Росії. Водночас залишається багато невизначеності. Ми не знаємо, якою буде політика Сполучених Штатів.

Європа також викликає занепокоєння, як і ситуація в самій Україні. Ця стратегічна невизначеність відкриває широкий спектр варіантів того, як можна впливати на ситуацію зараз: як Європа може діяти, як експертна спільнота може впливати на порядок денний. До речі, ви згадували підписання військових контрактів: у Москві воно скоротилося більш ніж у п’ять разів. Протягом останніх шести місяців кількість нових контрактників для участі у війні зменшилася майже вп’ятеро, попри те, що бонус за підписання контракту зріс до колосальних 50 тисяч доларів. Це свідчить про значне падіння мотивації та, ймовірно, нестачу особового складу для підтримання бойових дій у найближчій перспективі.

Знову почалися дискусії про можливість загальної мобілізації в Росії, хоча цей сценарій виглядає малоймовірним. Але сама поява таких розмов свідчить про те, що проблема нестачі живої сили на фронті стає все гострішою. Як ви оцінюєте цю загадкову другу половину 2025 року? Що очікувати від цього періоду?

– Гаразд, тут багато питань на різні теми, тож давайте спробуємо розібратися з ними по черзі. По-перше, я не згоден із твердженням, що Росія зараз має проблему з нестачею живої сили. Вибачте, але, виходячи з цифр, я з цим не погоджуюся. Москва – це не вся Росія, і всі росіяни не живуть у Москві. Росія в основному набирає людей з регіонів, а ті місця, де вони дійсно мають труднощі з набором, – це Москва та Санкт-Петербург. Тому що там люди найменш схильні погоджуватися на запропоновані гроші. Очевидно, що виплати, які вони пропонують, не дуже привабливі для людини, яка має достатній дохід, щоб нормально жити в Москві. Але для когось іншого вони будуть значно привабливішими. Росія…

– Ця ситуація склалася тому, що багато людей приїжджали з регіонів до Москви, щоб підписати контракт, оскільки там пропонували вищу оплату. Це також свідчить про регіональні відмінності та різний економічний вплив у різних частинах країни.

– Так, я думаю, що в якийсь момент вони можуть зіткнутися з проблемою, коли вже найняли всіх, хто готовий піти за гроші, і жодна сума вже не буде достатньою. Це правда. Але поки що ми цього не спостерігали, і ми не бачили у них проблем із живою силою, які змусили б оголошувати нову хвилю мобілізації. Вони не просто витримують втрати – вони два роки розширювали свої сили.

Сухопутні війська Росії зараз набагато більші, ніж на початку вторгнення. Тоді армія, яка заходила в Україну в лютому 2022 року, була відносно невеликою і крихкою у порівнянні з тим, що є зараз. Чи зможуть вони далі витримувати такий рівень втрат, як восени, сказати складно. Але важливо дивитися на факти: можливо, вони вже не набирають людей у таких кількостях, щоб і надалі розширювати армію, але поки що рекрутинг триває на рівні, достатньому для компенсації втрат. Чи триватиме це надалі – невідомо.  

Коли ми говоримо про обмеження з якими стикається Росія, варто уникати слова "виснаження". Росіяни не залишаться без людей чи без техніки. Що вони можуть втратити, так це здатність підтримувати нинішню інтенсивність наступальних дій. Проблема, яку я бачу, в тому, що їхній стиль ведення війни не дає змоги досягти значних проривів. Вони не можуть одночасно прорвати оборону, закріпитися і розвинути наступ.

Вони фактично відмовилися від таких спроб на користь постійного тиску на українську армію, підтримуючи наступальні дії вздовж кількох ділянок фронту протягом усього року. І, схоже, вони можуть продовжувати це ще місяцями. Вони просто по черзі вводять у бій різні полки: одні виснажуються, їх відводять, на їхнє місце приходять інші, поки полки що зазнали втрат наповнюють свій склад новобранцями, які вже за декілька тижнів відправляться на передову. І так по колу. Вони використовують лише частину своїх сил, головним чином штурмові загони, які підтримуються технікою або іншими підрозділами. Це дозволяє їм продовжувати тиск.  

Скільки ще вони зможуть воювати в такому режимі – питання відкрите. Але важливо згадати прогнози на 2024 рік: очікування були надто оптимістичними. Багато хто вважав, що до осені російська армія буде вичерпана. Це явно не так. Ми побачимо, що буде цього року. Взимку, у грудні та січні, їхні операції дещо сповільнилися, але це значною мірою пов’язано з погодними умовами. Подивимося, чи збережеться ця тенденція. Загалом, я бачу, що вони зробили вибір: розуміючи, що не можуть проводити масштабні операції, вони просто використовують свою перевагу в ресурсах, щоб тиснути на українську оборону, поступово продавлюючи фронт.  

Водночас їхня армія не надто ефективна. Якість військ не дозволяє їм діяти значно краще. Але якщо Україна не вирішить проблему з нестачею людей, якщо ситуація на фронті з координацією військ буде погіршуватися – це створить ризики. Українські частини зараз воюють з великою кількістю підрозділів, які прикріплені до них тимчасово, і це ускладнює управління. Якщо організація оборони не покращиться, лінія фронту може впасти не тому, що росіяни сильні, а через те, що Україна не зможе її утримати. Одними дронами фронт не втримати.  

Розширення дронових підрозділів – це правильний крок, Україна вже формує не тільки батальйони, а й полки дронів. Це головний інструмент, який компенсує нестачу піхоти. Але якщо подивитися на загальну тенденцію, то вона не є позитивною, і її потрібно змінювати.  

Щодо російської економіки. Тут є дискусія. У Росії дуже помітні економічні проблеми, і вони лише загострюються. Війна для них є економічно невигідною, це очевидно. Якщо подивитися на головні виклики для їхньої економіки… У мене є колега Олександр Прокопенко в нашому берлінському центрі, який багато про це пише. Росія зараз намагається балансувати між трьома основними чинниками, і ця рівновага хитка. Схоже, що цього року російська економіка виснажується навіть швидше і є більш крихкою, ніж її військові сили. Вони можуть зіткнутися зі стагфляцією – коли економічне зростання зупиняється, а інфляція зростає.  

З одного боку, величезні державні витрати на війну розганяють інфляцію в Росії. З іншого боку, уряд конкурує сам із собою: він одночасно намагається наймати людей для роботи в оборонній промисловості та набирати їх для війни. Це величезна проблема, бо в Росії практично немає безробіття і є значний дефіцит кваліфікованої робочої сили. Додайте сюди ще й те, що економіка Росії дуже залежить від людських ресурсів, оскільки продуктивність праці в них низька, особливо у порівнянні із Заходом.  

Отже, у них низька продуктивність, трудомістка промисловість та дефіцит робочої сили, вони наймають людей, щоб відновити втрати на фронті, а також щоб залучити людей в оборонний сектор, – все це підливає масла у вогонь і все більше розкручує інфляцію. Центральний банк намагається з цим боротися, піднявши облікову ставку до понад 20%. Але жодна економіка не може довго витримувати облікову ставку на такому високому рівні. Ми побачимо, чим це закінчиться. Проблема ще й у тому, що Центробанк контролює лише частину фінансової системи, а уряд фінансує війну напряму, що тільки посилює інфляцію. Виходить, що російський уряд сам собі суперечить.  

Гаразд. Проблема полягає в тому, що вони тільки вступають у період кризи. І, ймовірно, зможуть витримати стагфляцію протягом деякого часу. Щодо санкцій – я не можу повністю передбачити їх вплив, але санкції до певної міри обмежать доходи Росії від нафти, але основний фактор тут – ціна на нафту, а її передбачити дуже складно, а нафта є основним джерелом доходів для російської держави.

Я не думаю, що США можуть суттєво вплинути на ринок нафти, попри заяви, які ми чуємо від адміністрації Трампа, тому що вони просто не відповідають ситуації на енергетичних ринках, принаймні, тому, що я знаю. Я не економіст і не експерт з енергетики, але дуже важко уявити, як ціна на нафту може різко знизитися до рівня, який стане катастрофічним для Росії, що становить близько 45 доларів за барель або навіть менше. Але, наприклад, для американських виробників сланцевої нафти беззбитковий рівень – 65 доларів, а щоб отримувати прибуток ціна має сягати 75 доларів. Для Саудівської Аравії потрібен навіть вищий рівень, близько 100 доларів за барель. Тож малоймовірно, що вони захочуть "вистрілити собі в обидві ноги" і почнуть обвалювати ціни на нафту настільки нижче власної точки беззбитковості. Тому я досить скептично налаштований, хоч я і не експерт з питань енергетики, але сумніваюсь, що цього року ми побачимо падіння цін до настільки низького рівня. 

Отже, стан російської економіки – це її найслабкіше місце, але важко спрогнозувати в якому стані вона буде в другій половині року. У Москві розуміють, що якщо вони не отримають вирішальної перемоги до середини року, то зіткнуться з великими проблемами. Їхня переговорна позиція значно слабша, ніж може здаватися, особливо якщо порівнювати з їхніми вимогами та цілями у війні.

Але, не варто видавати бажане за дійсне і вважати, що російська економіка буде найбільш визначальним фактором цього року. І я вважаю, що люди, які покладають свої надії на те, що, незважаючи на хід бойових дій, російська економіка якимось чином обвалиться і змусить Росію піти на переговори, помиляються.  Це можливо, але я глибоко скептично налаштований. Працюючи над темою кілька років, я вже чув цю історію у 2022-му та в 2014-му. І якщо ви займаєтеся цим питанням давно, то, мабуть, теж багато разів чули прогнози про неминучий крах російської економіки, який змусить Кремль зупинитися. Можливо, так і станеться, але я дуже в цьому сумніваюся. Думаю, нам самим доведеться вирішувати цю проблему і ми не можемо просто сидіти склавши руки і сподіватися, що російська економіка зупинить цю війну.

– Так, але якщо говорити про можливості у першій половині цього року для покращення позицій на переговорах або на полі бою, я хотіла б почути вашу особисту думку щодо потенційних переговорів. Чи вважаєте ви їх можливими? Які шанси на успіх цих переговорів?  

Цікаво, що, наприклад, компанія Ipsos провела опитування, в якому людей з різних країн запитували, чи вірять вони, що війна в Україні завершиться у 2025 році. Середня відповідь – "ні". Однак позитивні очікування, тобто надія на закінчення війни, досить високі в Китаї, Індонезії та Індії – на рівні 50-60%. Водночас європейські країни налаштовані негативно, а найнижчі показники в  Японії – 14% та  Нідерландах – 15%. Негативне ставлення до цієї перспективи висловили близько 60–75% респондентів у Європі та країнах, які мають реальний вплив на ситуацію. 

Тобто загалом люди не вірять, що ця війна може закінчитися у 2025 році. Водночас багато політиків, зокрема в адміністрації Трампа, висловлюють свої позиції щодо війни в Україні. Це підводить нас до питання про вашу оцінку політики адміністрації Трампа в цьому контексті. Як ви вважаєте, чи є можливість переговорів? І якщо так, чи можуть вони бути успішними?

– Так. Спершу про прогнози. Я пам’ятаю, як восени 2021 року, коли я говорив, що ця війна відбудеться і що Росія готується до масштабного вторгнення в Україну, всі ринки прогнозів стверджували, що цього не станеться. Ба більше, тоді навіть кричали на мене, мовляв, я своїми заявами негативно впливаю на ціну облігацій та інші речі, просто припускаючи, що війна наближається.

Загалом ринки прогнозів можуть бути корисними й навіть передбачати події краще за експертів. Насправді експерти часто не дуже добре прогнозують події навіть у власних сферах. Це певний парадокс експертності. Журналісти іноді дають кращі прогнози, ніж спеціалісти з певної тематики. Іронія в тому, що люди звертаються до експертів за прогнозами, але ті зазвичай краще пояснюють, що відбувається, або що вже сталося, або – і це важливіше – допомагають людям зрозуміти проблему і сформувати власний підхід до неї, замість того щоб просто дати готову відповідь. Тож питання в тому, що вам більше потрібно: конкретний прогноз чи спосіб мислення, який допоможе ухвалювати правильні рішення?

З власного досвіду я досить скептично ставлюся до ринків прогнозів і мене не особливо хвилює, що вони кажуть про перспективи переговорів цього року. Просто тому, що в цьому питанні присутня величезна асиметрія інформації. Часто люди просто не мають достатньої бази для прогнозування таких речей.

З майже 100 відсотковою впевненістю можу сказати, що переговори будуть, бо будь-яка війна зрештою закінчується переговорами. Але чи ці переговори завершать війну? Це вже велике питання. Чи призведуть вони лише до паузи, яка зрештою переросте у третю війну? Зараз я більше схиляюся до другого варіанту, усе залежить від того, як розвиватимуться події.

Чи будуть переговори саме цього року? Так, дуже ймовірно. Насправді цікаво те, що поведінка більшості сторін вказує на те, що вони очікують на переговори цього року, можливо навіть у першій половині цього року. Але чи будуть вони успішними? Не знаю, бо спершу треба визначитися які переговори можна назвати успішними.

Успішними для кого? Для України? Для Сполучених Штатів? Для Росії? Це три потенційно дуже різні результати.

– Безперечно, але чи хоча б призведуть вони до якогось результату?

– Я маю на увазі, що переговори можуть призвести до чогось, але це може бути результат, який Україна не хоче, і який їй не подобається. Тому потрібно відверто розуміти, до чого вони можуть призвести, бо все залежить від позицій, з якими сторони сядуть за стіл переговорів.

Ймовірним результатом буде припинення вогню. Зараз це, на мою думку, найреальніший сценарій. Чи буде це безумовне припинення вогню? Не факт. Цілком можуть бути висунуті певні умови. Так само не зрозуміло, яку саме підтримку Захід запропонує Україні після такого припинення вогню. Це можуть бути матеріальні ресурси, можливо, навіть розміщення військ в Україні після припинення вогню. Але гарантії безпеки від США зараз виглядають дуже малоймовірними з моєї точки зору.

Принаймні, таке моє бачення, виходячи з публічних заяв адміністрації Трампа. Я бачу суттєвий розрив між заявами української сторони про необхідність американських гарантій безпеки та позицією адміністрації Трампа. Можливо, це ще зміниться, але таке моє бачення ситуації.

Щодо Європи – це одне з найцікавіших питань. США дедалі більше розглядатимуть Європу як сторону, що має взяти на себе більшу частку тягаря війни, як з точки зору фінансової підтримки, так і у постачанні озброєнь. Окрім того, у питання підготовки українських військових, минулого року Європа вже почала брати на себе дедалі більшу частку цієї місії.

Коли ми подивимось на постачання боєприпасів. У Європі виробництво артилерійських снарядів завжди було вищим, ніж у США, але лише частина цього виробництва спрямовувалася в Україну, і то із запізненням. Лише коли чехи та інші країни об’єднали зусилля для закупівлі боєприпасів як у Європі, так і поза її межами, вдалося виправити дисбаланс артилерійського вогню, який ми бачили на фронті минулого року.

Загалом очікується, що європейці відіграватимуть значно більшу роль у підтримці України та забезпеченні її обороноздатності у разі будь-якого перемир’я чи припинення вогню. Водночас у самій Європі зростає занепокоєння, що їм доведеться діяти більш автономно. Але, як я казав у розмові з колегою минулого тижня, думаю, що європейці самі здивуються, коли усвідомлять, що в деяких аспектах вони більше не можуть покладатися на Сполучені Штати.

– Абсолютно, так. І для України це позитивно, тому що Європа нарешті почала діяти активніше, усвідомлюючи загрозу, що насувається, і докладає багато зусиль – це очевидно і дає надію. Але, звісно, для них зараз складні часи, і ми всі це визнаємо.   

Добре, щоб підсумувати нашу розмову, відповідно до нашої традиції, спробуйте описати найкращий або просто хороший сценарій на цей рік – що ми побачимо на початку 2026 року. І, відповідно, негативний сценарій також. А потім подивимося, що станеться.

– Гаразд, давайте розглянемо потенційні сценарії розвитку подій цього року. Почнемо з найкращого сценарію, з моєї точки зору. Здається, ми мали подібну розмову на початку минулого року і саме з обговорення сценаріїв на 2024-й ми й починали нашу бесіду. 

Отже, найкращий сценарій: Україна зможе вирішити проблему з особовим складом, хоч і не розв’яже проблему повністю. І я вже бачу позитивні зрушення в цьому питанні. По-перше, було зупинено створення нових бригад, а в ідеалі — потрібно розформувати деякі новостворені. Я вважаю, що було б ще краще розформувати решту 160-ї та 150-ї серій. Якщо чесно, враховуючи ситуацію з мобілізацією в Україні, тиск на фронті та те, як розпорошили досвідчених військових минулого року, рішення щодо створення цих бригад видається мені загадковим.

Мені подобаються кадрові рішення, які я бачу, зокрема призначення Драпатого командувачем Сухопутних військ, а також призначення Апостола та інших. Нарешті, можливо, в Україні почнуть серйозно ставитися до базової підготовки у третій рік війни. Адже вона досі залишається низькому рівні, що деморалізує багатьох людей, особливо тих, хто припускає, що їх можуть відправити в піхоту. Вони розуміють, що піхотний бій для багатьох є квитком в один кінець. Навіть якщо вони спочатку були мотивовані, після проходження базової підготовки та побаченого там, ця мотивація може зникнути. Тож я, нарешті, бачу певні позитивні зміни принаймні у сфері кадрових призначень.

Отже, у України є шанс стабілізувати фронт і поступово виснажити наступальний потенціал Росії цього року. Якщо вдасться обмежити успіхи РФ лише поступовими незначними просуваннями, уникнути колапсу фронту, якого, хочу наголосити, вдалося уникнути торік… Найгірший сценарій, на який очікували минулого року, не справдився. Улітку, коли я був в Україні у червні, я вже розумів, що колапс фронту малоймовірний. Проблема в тому, що ті позитивні тенденції з мобілізацією, які ми бачили впродовж кількох місяців, згодом не збереглися. Загалом мобілізація провалилась і це об’єктивна реальність. А рішення щодо управління військом та інші кроки, які тоді ухвалювалися, призвели до того, що Україна продовжила поступово втрачати позиції. Але, я думаю, що ще є можливість змінити цей тренд.

По-друге, Україна розширює свою кампанію далекобійних ударів. Минулого року, разом з нашою підтримкою та інвестиціями у виробництво оборонної продукції, Україна значно збільшила виробництво ударних безпілотників дальнього радіуса дії, а також різних типів власних крилатих ракет наземного базування. Це суттєво підвищить спроможність завдавати ударів по російській інфраструктурі. Самі по собі ці атаки не стануть вирішальною стратегією для здобуття перемоги у війні. Удари в глибокому тилу не вирішують проблему фронту.

Україні потрібно буде стабілізувати лінію фронту, та покращити можливості для ударів на оперативній глибині — від 30 до 200 км за лінією фронту. Крім того, треба нарощувати можливості далекобійних ударів. Таке поєднання заходів може змусити Росію сісти за стіл переговорів. Коли вони побачить, що вигоди від наступу зменшуються, а витрати зростають.

Якщо РФ усвідомить, що не може досягти вирішальної перемоги, не може конвертувати свою матеріальну перевагу у якийсь визначальний результат на полі бою, а до кінця 2025 року зіткнеться з хиткою економічною ситуацією — це все є складовими позитивного сценарію. І в підсумку це приведе до переговорів, де Україна спробує досягти завершення війни на вигідних, або принаймні прийнятних умовах. Таких умовах, що не підривають її безпеку, таких, які не змусять українців сказати: "А заради чого ми воювали, якщо нам доводиться приймати такі умови?"

Це, мабуть, найкращий сценарій. Я знаю, що є люди, які досі говорять про повернення всіх територій, про вихід до Криму. Але я скажу чесно: я не вважаю це можливим, і не вважаю так із літа 2023 року. Я був в Україні під час наступу в липні 2023 року і бачив, як він відбувався. Я був там знову восени 2023-го. Тому Україна може зберігати надію на повернення значних територій як частину переговорного процесу, але я скептично ставлюся до цього, зважаючи на поточні тенденції. Можливо, я помиляюся. І, звісно, ідеальний варіант — якщо я також помиляюся щодо російських проблем із людськими ресурсами, і вони зіштовхнуться з нестачею особового складу набагато раніше, ніж я очікую.

Загалом Україна виявилася стійкішою, ніж багато хто думав. Дехто очікував, що станом на січень ситуація буде гіршою. Але Україна досі утримує понад 30% території Курської області, Покровськ не взято. Попри негативні тренди, ситуація не настільки погана, як можна було очікувати.

Давай поговоримо про найгірший сценарій. Проблему з особовим складом не буде вирішено, рівень укомплектованості продовжить знижуватися, особливо в піхоті. Українські спроби "канібалізувати" власні сили – переводити допоміжний персонал чи операторів ППО у піхоту – лише погіршать ситуацію. Вибачте, але я не вірю, що можна просто взяти людей, які працюють із ПЗРК або мають досвід у протиповітряній обороні, і кинути їх у піхоту. Ну, тобто можна, але це не є стратегічним рішенням, яке вирішить проблему. Це просто моя думка, один із можливих поглядів.  

І врешті-решт ми можемо побачити колапс частини фронту – наприклад, на півдні Донеччини чи, якщо російські війська увійдуть у Дніпропетровську область, до якої їм залишилося всього кілька кілометрів. Це не буде масштабний прорив, вони не зможуть просто так дійти до Дніпра. Але швидкість їхнього просування суттєво зросте, і це поставить Україну перед дилемою, коли доведеться вести переговори з слабкої позиції, або стикатися з подальшими втратами.  

Крім того, можливий іще один серйозний ризик – проблеми з постачанням американської допомоги. Ймовірно, через загрози блокування допомоги, в Україну вже відправили значну кількість боєприпасів та іншого оснащення, якого має вистачити на кілька місяців. Але США потрібен ще один додатковий пакет допомоги від Конгресу, щоб продовжити підтримку України. Я не знаю, що планує ця адміністрація. Я не знаю, що має намір робити Конгрес. Я не знаю, скільки грошей вони хочуть отримати чи на що розраховують цього року. Тобто, певною мірою Україна також обмежена тим, на яку підтримку вона може розраховувати від Заходу.  

Ця ситуація може розвиватися як у позитивному, так і в негативному напрямку. І якщо ситуація з постачанням погіршиться, ми можемо знову опинитися в умовах "снарядного голоду", як це було взимку та навесні 2023 року. Згадайте, як тоді Росія отримала вогневу перевагу. Можливо, цього разу ситуація не буде аж настільки критичною, але ми всі пам’ятаємо, що відбувалося всього рік тому. І якщо ми знову опинимося в такій ситуації, цього разу наслідки можуть бути значно серйознішими, бо кадрова проблема в ЗСУ зараз ще гірша, ніж була, скажімо, під час боїв за Авдіївку.  

З мого погляду, найгірший сценарій полягає в тому, що Україна буде змушена вести переговори, але з набагато слабших позицій. І водночас США також можуть почати переговори не для того, щоб забезпечити Україні найкращі умови, а просто щоб завершити війну якнайшвидше – будь-якою ціною. Сподіваюся, що цього не станеться. Це не те, що я бачу зараз в адміністрації Трампа, судячи з їх риторики, вони прагнуть вести переговори з позиції сили та шукають важелі впливу. Але всім очевидно, що це займе час і не вирішиться ні за 30 днів, ні навіть за 100.  

І ще один момент, виходить задовга відповідь. Я трохи хвилююся через те, що серед деяких українських політиків є відчуття, що війна просто "закінчиться", що переговори відбудуться самі собою і проблема вирішиться десь до літа, і тоді можна буде провести вибори восени. Але ми ж бачимо, що ситуація на фронті погіршується. І поки що абсолютно не зрозуміло, чи знайде адміністрація Трампа рішення для цієї війни. Важливо усвідомлювати: це передусім війна Росії проти України. Це не війна, яку США можуть просто вирішити.  

Це означає, що Україна має сама відігравати ключову роль у припиненні війни. Якщо українське керівництво не зможе стабілізувати фронт і вирішити ці критичні проблеми, то я дуже сподіваюся, що ніхто не живе ілюзіями, що адміністрація Трампа самостійно знайде вихід і зможе домовитися про вигідний мир. Чи, як каже Україна офіційно, про справедливий мир – з позиції військової слабкості.