Замінили слугу на наймита?
Вівторок, 13 лютого 2001, 11:25
Рокіровка у керівництві спецслужб свідчить про декілька моментів, важливих у житті суспільства. Бо саме від них напряму залежить, що нас усіх – країну, людей - очікуватиме у найближчому майбутньому.
По-перше, зрозуміло, що "кучмагейт" добігає кінця, бо стає очевидно, що президента не тільки слухали в "святая святих" – його робочому кабінеті, а й він усе оприлюднене говорив. І сталося це тому, що не тільки наш "гарант" – це, м'яко кажучи, специфічна персона в плані винахідливості щодо способів спілкування з опонентами, а й тому, що слухали його професіонали, а унеможливити це не змогли "конюхи" з відомства, яке мав курувати Деркач. Тобто навколо- і біляпрезидентські "джеймсбонди" надували щоки і ловили оскаженілих від реформ грибників-пенсіонерів, котрі з голодухи стріляли ворон у чернігівських лісах і так масово "западали" на підніжний корм, що Деркачеві, мабуть, від щасливого переїдання видалися за танкові колони, які ромбом посунулися на Банкову. А от знайти "жучка" у вигляді цифрового диктофона під диваном (так стверджує майор Мельниченко) або ж мікрофончик, умонтований у переговорний пульт на столі президента чи встановлений на його дачі (так уже стверджують чутки) їм не вдалося. А держава, яка хоче бути державою, не може мати такі слабкі спецслужби. Це, щонайменше, просто смішно і несолідно.
По-друге, міняти одного професіонала на другого, не дуже тасуючи знайому кадрову колоду, президент був змушений не тільки із цілком прагматичних міркувань – його тіло "вилизували", але охороняли вже погано. Ця заміна мала демонструвати готовність президента до "державницького підходу" в кадровій політиці. Можна скільки завгодно сміятися з потуг Леоніда Деркача, але він – усе-таки профі і представник старої школи КДБ, який, на жаль для себе, просто розслабився і не зміг зконкурувати, приміром, із молодшим і настирнішим Юрієм Кравченком. Бо конкурували вони не в забезпеченні інтересів безпеки держави, а в особистому служінні "гарантові". А воно, певно, коли більше думаєш, як наблизитися язиком до міжсідничного простору "батька нації" і в такий екзотичний спосіб розв'язати власні проблеми, а не про ворогів, які обсіли керовану ним державу, то не до якогось там диктофона. Та й які там вороги у країни, котра почала нагадувати славнозвісного невловимого ковбоя Джона, якого спіймати не можуть не тому, що він невловимий, а тому, що "на фіг нікому непотрібний". А Україна сьогодні всім потрібна як буферна "сіра зона", а для цього шпигуни зайві -- досить одного такого президента, який створив таку систему, що будь-який держсекрет і красти не треба – самі принесуть і за долар продадуть. І от у цій ситуації мав з'явитися керівник, мундир у якого поки що чистий у плані згаданої вище "конкуренції", і репутація не заплямована.
По-третє, Кучма почав здавати найвірніших, а це свідчить про агонію, яку глава держави й прагне приховати призначенням керівником спецслужби людини, незаангажованої політично. Бо Володимир Радченко – теж професіонал, але, здається, справді зовсім іншого гатунку, аніж Л. Деркач, який служив за принципом особистої відданості. Згадайте, Л. Деркач, будучи керівником Держслужби з питань технічного захисту інформації, в 1994 році фактично зрадив тодішнього президента Кравчука і займався захистом інформації в передвиборчому штабі Кучми, якого знав ще зі спільної роботи на "Південмаші". За це після перемоги "однокашника" Деркач спершу став першим заступником голови СБУ, а потім головою Держмиткому.
В. Радченко, який, певно, теж прислужився чимось Кучмі "за фахом", бо теж кар'єрно ріс, як на дріжджах: міністр внутрішніх справ до 1995 року, а затим голова СБУ. Але поміняли Радченка на Деркача в тому 1998 році, коли стихійно почалася президентська кампанія і стало очевидно, що "гаранта" в народі і підприємницьких колах люблять, як собака палицю, і для перемоги без адмінресурсу не обійтися. Бо тоді, як кажуть в Одесі, стали очевидні дві великі різниці: Радченко публічно неодноразово тоді заявляє, що не дозволить втягувати спецслужби у політичні ігрища. А Деркач весело говорить, що "ми можемо в будь-який момент узяти будь-якого бізнесмена і подивитися, як він живе – дуже добре чи нормально". От на оцю всеосяжну обізнаність у бізнесових справах "сильних України цієї" в поєднанні з можливостями політичного контролю з боку СБУ під надійним керівництвом вірного Деркача і зробив "гарант" ставку на виборах. І переміг. А Деркач у "капіталістичному змаганні" з Юрієм Кравченко та Миколою Азаровим і далі перетворював правління "гаранта" в своєрідний номенклатурно-бюрократичний тоталітаризм, за якого, за образним висловом знахабнілого "гаранта", на будь-кого багато "у нас матеріалов для того, чтоби завтра оказался в местах, не столь отдальонних".
Тож і вийшло, що в 1998 році Кучма на чолі СБУ фактично міняв наймита, який за контрактом перебував на службі держави і її мав захищати, на особистого слугу, готового використати державні важелі на зміцнення персональної влади президента. В цьому контексті, згодьтеся, слуга і наймит – це різні категорії. Цього разу, в 2001-ому, знадобилася, як здається "гарантові", рятівна зворотня рокіровка. Принаймні, політичну незаангажованість і професіоналізм Радченка відзначили практично всі опитані з цього приводу фігуранти
По-четверте, з одного боку президент дуже повільно виконує вимоги опозиції щодо звільненя силовиків: ще залишаються Кравченко, Азаров, Потебенько, міністр юстиції Сюзанна Станік, котра слідом за чоловіком Долгановим солідно "брехонула" світові з приводу фальшивості записів у кабінеті глави держави. З другого -- секретар РНБОУ Євген Марчук, який минулої неділі оббігав чи не всі телеканали держави, щоб вірнопіддано і особисто донести думки господаря до загалу, неодноразово натякав, що з відставкою Деркача "очисні" можливості "гаранта" не вичерпані і слід очікувати нових кадрових змін.
Це означає одне – президент вступив у дуже цікавий період свого життя, коли він, як зауважив якось лідер партії "Собор" Анатолій Матвієнко, заради збереження влади здасть усіх, але відстрілюватиметься до останнього патрона. І цей період вимагає від опозиції дуже великої уваги і концентрації зусиль, щоб знову не купитися на непринципові кадрові поступки і таки довести справу розправи і з режимом Кучми, і з його уособленням – самим цим Кучмою. Останнє – дуже важливе, бо, як свідчить попередній досвід в Україні, Кучма може обіцяти все, що завгодно, але з однією метою – щоб нічого не виконувати. І така "стабільність" – це єдине, що Кучма послідовно демонстрував усі ці шість років президентства. І якщо залишиться Кучма, то де гарантії, що коли все трохи заспокоїться, він знову не наміняє на державних посадах наймитів на особистих слуг, здатних на все. Таких собі, "бля, орлів", без яких Кучма – ніхто. А в це він вірити не хоче…
По-перше, зрозуміло, що "кучмагейт" добігає кінця, бо стає очевидно, що президента не тільки слухали в "святая святих" – його робочому кабінеті, а й він усе оприлюднене говорив. І сталося це тому, що не тільки наш "гарант" – це, м'яко кажучи, специфічна персона в плані винахідливості щодо способів спілкування з опонентами, а й тому, що слухали його професіонали, а унеможливити це не змогли "конюхи" з відомства, яке мав курувати Деркач. Тобто навколо- і біляпрезидентські "джеймсбонди" надували щоки і ловили оскаженілих від реформ грибників-пенсіонерів, котрі з голодухи стріляли ворон у чернігівських лісах і так масово "западали" на підніжний корм, що Деркачеві, мабуть, від щасливого переїдання видалися за танкові колони, які ромбом посунулися на Банкову. А от знайти "жучка" у вигляді цифрового диктофона під диваном (так стверджує майор Мельниченко) або ж мікрофончик, умонтований у переговорний пульт на столі президента чи встановлений на його дачі (так уже стверджують чутки) їм не вдалося. А держава, яка хоче бути державою, не може мати такі слабкі спецслужби. Це, щонайменше, просто смішно і несолідно.
По-друге, міняти одного професіонала на другого, не дуже тасуючи знайому кадрову колоду, президент був змушений не тільки із цілком прагматичних міркувань – його тіло "вилизували", але охороняли вже погано. Ця заміна мала демонструвати готовність президента до "державницького підходу" в кадровій політиці. Можна скільки завгодно сміятися з потуг Леоніда Деркача, але він – усе-таки профі і представник старої школи КДБ, який, на жаль для себе, просто розслабився і не зміг зконкурувати, приміром, із молодшим і настирнішим Юрієм Кравченком. Бо конкурували вони не в забезпеченні інтересів безпеки держави, а в особистому служінні "гарантові". А воно, певно, коли більше думаєш, як наблизитися язиком до міжсідничного простору "батька нації" і в такий екзотичний спосіб розв'язати власні проблеми, а не про ворогів, які обсіли керовану ним державу, то не до якогось там диктофона. Та й які там вороги у країни, котра почала нагадувати славнозвісного невловимого ковбоя Джона, якого спіймати не можуть не тому, що він невловимий, а тому, що "на фіг нікому непотрібний". А Україна сьогодні всім потрібна як буферна "сіра зона", а для цього шпигуни зайві -- досить одного такого президента, який створив таку систему, що будь-який держсекрет і красти не треба – самі принесуть і за долар продадуть. І от у цій ситуації мав з'явитися керівник, мундир у якого поки що чистий у плані згаданої вище "конкуренції", і репутація не заплямована.
По-третє, Кучма почав здавати найвірніших, а це свідчить про агонію, яку глава держави й прагне приховати призначенням керівником спецслужби людини, незаангажованої політично. Бо Володимир Радченко – теж професіонал, але, здається, справді зовсім іншого гатунку, аніж Л. Деркач, який служив за принципом особистої відданості. Згадайте, Л. Деркач, будучи керівником Держслужби з питань технічного захисту інформації, в 1994 році фактично зрадив тодішнього президента Кравчука і займався захистом інформації в передвиборчому штабі Кучми, якого знав ще зі спільної роботи на "Південмаші". За це після перемоги "однокашника" Деркач спершу став першим заступником голови СБУ, а потім головою Держмиткому.
В. Радченко, який, певно, теж прислужився чимось Кучмі "за фахом", бо теж кар'єрно ріс, як на дріжджах: міністр внутрішніх справ до 1995 року, а затим голова СБУ. Але поміняли Радченка на Деркача в тому 1998 році, коли стихійно почалася президентська кампанія і стало очевидно, що "гаранта" в народі і підприємницьких колах люблять, як собака палицю, і для перемоги без адмінресурсу не обійтися. Бо тоді, як кажуть в Одесі, стали очевидні дві великі різниці: Радченко публічно неодноразово тоді заявляє, що не дозволить втягувати спецслужби у політичні ігрища. А Деркач весело говорить, що "ми можемо в будь-який момент узяти будь-якого бізнесмена і подивитися, як він живе – дуже добре чи нормально". От на оцю всеосяжну обізнаність у бізнесових справах "сильних України цієї" в поєднанні з можливостями політичного контролю з боку СБУ під надійним керівництвом вірного Деркача і зробив "гарант" ставку на виборах. І переміг. А Деркач у "капіталістичному змаганні" з Юрієм Кравченко та Миколою Азаровим і далі перетворював правління "гаранта" в своєрідний номенклатурно-бюрократичний тоталітаризм, за якого, за образним висловом знахабнілого "гаранта", на будь-кого багато "у нас матеріалов для того, чтоби завтра оказался в местах, не столь отдальонних".
Тож і вийшло, що в 1998 році Кучма на чолі СБУ фактично міняв наймита, який за контрактом перебував на службі держави і її мав захищати, на особистого слугу, готового використати державні важелі на зміцнення персональної влади президента. В цьому контексті, згодьтеся, слуга і наймит – це різні категорії. Цього разу, в 2001-ому, знадобилася, як здається "гарантові", рятівна зворотня рокіровка. Принаймні, політичну незаангажованість і професіоналізм Радченка відзначили практично всі опитані з цього приводу фігуранти
По-четверте, з одного боку президент дуже повільно виконує вимоги опозиції щодо звільненя силовиків: ще залишаються Кравченко, Азаров, Потебенько, міністр юстиції Сюзанна Станік, котра слідом за чоловіком Долгановим солідно "брехонула" світові з приводу фальшивості записів у кабінеті глави держави. З другого -- секретар РНБОУ Євген Марчук, який минулої неділі оббігав чи не всі телеканали держави, щоб вірнопіддано і особисто донести думки господаря до загалу, неодноразово натякав, що з відставкою Деркача "очисні" можливості "гаранта" не вичерпані і слід очікувати нових кадрових змін.
Це означає одне – президент вступив у дуже цікавий період свого життя, коли він, як зауважив якось лідер партії "Собор" Анатолій Матвієнко, заради збереження влади здасть усіх, але відстрілюватиметься до останнього патрона. І цей період вимагає від опозиції дуже великої уваги і концентрації зусиль, щоб знову не купитися на непринципові кадрові поступки і таки довести справу розправи і з режимом Кучми, і з його уособленням – самим цим Кучмою. Останнє – дуже важливе, бо, як свідчить попередній досвід в Україні, Кучма може обіцяти все, що завгодно, але з однією метою – щоб нічого не виконувати. І така "стабільність" – це єдине, що Кучма послідовно демонстрував усі ці шість років президентства. І якщо залишиться Кучма, то де гарантії, що коли все трохи заспокоїться, він знову не наміняє на державних посадах наймитів на особистих слуг, здатних на все. Таких собі, "бля, орлів", без яких Кучма – ніхто. А в це він вірити не хоче…
