Про "третю силу"
Четвер, 4 серпня 2005, 10:53
Хоча тема політичної реформи далеко ще не вичерпала своєї інтриги, усе виразніше чути відгроми президентської кампанії. Власне, уже щосили йде розвідка боєм. І не тільки в сутичках між владою й опозицією. Значно гостріші й цікавіші битви розгортаються в таборі влади. Воно й зрозуміло.
На кону – корона спадкоємця.
З кожним днем з'являється усе більше ознак "битви павуків у президентській банці". Уже місяць у політичних кулуарах і журналістській тусовці гуляють чутки про те, як "почубилися" Віктор Володимирович і Віктор Федорович. Дивно, що про це ніхто нічого не пише, навіть у рубриці "Чутки".
Не менш потішний сюжет – як донецькі Кірпу перед Президентом підставляють. Спочатку йде примітивний "злив" в електронних ("не-наших") ЗМІ, що давно уже використовуються в ролі політичної каналізації. Потім ініціюється активне коментування цієї теми з використанням інструментарію, що знаходиться під донецьким контролем.
Кірпа там, Кірпа тут. Прямо Фігаро, а не спадкоємець. У відповідь – ледаче відгавкування есдеківсько-кичигінського "2000" - "не дочекаєтеся". При цьому міністр транспорту не сходить з екрана телевізора, майже так само як трохи раніш – глава Національного банку. І напевно не даремно донецькі метушаться проти Кірпи. Значить – усерйоз побоюються підтримки його кандидатури Президентом.
Найсмішніше – Кірпу виставляють як "спадкоємця", але при цьому у вуста Путіну вкладають по-донецьки прямолінійну формулу: "Янукович - людина, що добре знає економіку, багато працював у Донбасі, має міцні зв'язки з Росією". І хто тут підставляється?
Утім, годі про "спадкоємців". Нехай поки розбираються між собою. Поговоримо краще про вічне – про "третю силу". Здавалося б, скільки можна. Уперше на пострадянському просторі на цю тему заговорили ще на початку 1990-х.
На президентських виборах 1996 року в Росії на цю роль претендував генерал Лебідь, у 1999 р. в Україні – генерал Марчук. На парламентських виборах 2002 року головним номінантом у цій категорії виступав КОП. Результат відомий. І от знову. Спочатку модний в Україні російський політесеїст міркує про третю силу, якою міг би стати один з губернаторів. Потім на цю тему подискутували політологи в гостях у газети "Україна й світ сьогодні". Б'юся навзаклад, на цьому справу не закінчиться.
Ларчик відкривається просто. "Спроба політологів створити ринок третьої сили передбачає те, що там будуть основні гроші". Ці слова належать Володимиру Грановському, що добре знається на взаємозв'язку грошей і політики. Можна сказати ще пряміше, ніж це нині прийнято, мета розмов про "третю силу" - розвести "лоховских украинских политиков" (у термінах того ж московського автора) на бабки.
З грішми, однак, не все так просто. Не дуже давно довелось брати участь в обговоренні політичної ситуації в Україні, яке улаштовувалося московськими колегами. Сюжет про "третю силу" сплив і там, причому досить своєрідно. У відповідь на наполегливі заклики одного з учасників дискусії звернути увагу на "третю силу", його імениті колеги, які масштабно, хоча і не дуже результативно попрацювали в Україні в 2002 році, яскравими мазками намалювали таку схему:
Реальні сили – це олігархи, здатні ресурсно забезпечити ефективну виборчу кампанію. При цьому потенціал "сили", що заслуговує на увагу, має оцінюватися цифрою з дев'ятьма нулями. Одна сила – київські хлопці.
Інша – донецькі. Є і третя фігура з еквівалентним потенціалом. Але... Двічі в ту саму ріку не ввійдеш.
Проте, проблема "третьої сили" у сучасній Україні має й інший (не грошовий) вимір. За визначенням, "третя сила" - це якийсь політичний суб'єкт, що протистоїть і владі й опозиції. "Хіба таке можливо?", - скаже читач. Іноді так. Особливо в умовах, коли виборці втрачають довіру і до влади, і до традиційної опозиції. Саме така ситуація складається зараз в Україні. Підстава для такого висновку – результати спільного опитування провідних соціологічних центрів України з питань політичної реформи.
Частка українських громадян, які не бажають знати точку зору опозиції щодо політичної реформи, більша, ніж частка тих, хто зацікавлений у такій інформації. Серед тих, хто не знайомий з точкою зору опозиції, число тих, хто не довіряє їй ще більше – близько половини (від 43% за даними Центру Разумкова до 54% за даними Социса). Небажання знати думку опозиції з кардинального для суспільства питання можна звичайно записати на рахунок традиційної української ментальності – "моя хата скраю". Однак якщо звернутися до персоніфікованого виміру рівня довіри й недовіри, то картина виявиться аналогічною. Серед лідерів за рівнем недовіри присутні і представники влади й ватажки опозиції.
Рейтинг недовіри коливається від 40 до 60% по окремих персоналіях. Саме цих недовірливих українців і можна вважати справжньою третьою силою. На превеликий жаль, "сила" ця – пасивна.
Якщо уважно придивитися до українського політикуму, то й у його складі можна знайти горезвісну "третю силу". Вона повною мірою відповідає класичному визначенню. І не влада, і не опозиція (за великим рахунком). І, у той же час, ця сама сила поєднує в собі риси опозиційності й влади (почасти минулої і, можливо, майбутньої). Усім ясно, який "парадокс" мається на увазі – Віктор Ющенко і "Наша Україна". На жаль, і тут присутня та сама пасивність, що й у "недовірливих українців".
Колеги з опозиційного табору періодично лякають Віктора Андрійовича. Мовляв, високий рейтинг – штука ненадійна. Олександр Мороз нещодавно послався на свій сумний досвід. За словами лідера СПУ за рік до президентських виборів 1999 р. у нього був рейтинг 30%. Людина я недовірлива. Перевірив.
Виявилося – нічого подібного. За даними Социса, в жовтні 1998 р. за Мороза збиралися проголосувати 9,9% виборців. З травня 1998 р. по жовтень 1999 р. президентський рейтинг Мороза коливався від 6,6% до 9,9% (див. "вибори-99". Політичний портрет України. Вип.22. Київ: "демократичні ініціативи", 2000).
Може в Олександра Олександровича стало погано з пам'яттю або кишенькові соціологи так зазомбували лідера СПУ, що йому дотепер не вдається позбутися ілюзій? Якщо в Мороза є інші дані, то нехай назве джерело.
Рейтинг Ющенка - дійсно унікальний феномен у сучасній українській політиці. Уже протягом двох років він не опускається нижче 20%, коливаючись в основному від 21% до 26%. Аналіз показує і стабільність ющенківського електорату, на відміну від абсолютної більшості його конкурентів.
Можливо тому, ряд спостерігачів (а також політтехнологів "Нашої України") вважають пасивну поведінку Віктора Ющенка наймудрішою політичною стратегією. Високий рейтинг треба берегти, отже - краще не робити різких рухів. За словами Данила Яневського, "у конкретних українських умовах здатність політика відповідати надіям однієї частини населення країни і не лякати при цьому іншу частину цього населення вже саме по собі є неабияким досягненням, яке повторити іншим кандидатам поки що не вдалося".
Але якщо це і "стратегія", то в стилі Іллі Муромця, який пролежав на своїй печі тридцять років, збираючи силоньку велику. Однак рано чи пізно з печі доведеться злазити. Головне – не помилитися з моментом. Як говорив класик: "Учора було рано, завтра буде пізно". Вичікування, "політична пауза" може бути тактичним прийомом, але ніяк не стратегією.
За легендою Іллю підняли на ноги "три каліки перехожі". Трьом опозиційним "калікам" підняти Ющенка не вдалося. Чи зможуть це зробити "каліки" із табору влади? Якщо не вдалося умовити, може, вдасться налякати?
Високий і стабільний рейтинг лідера "Нашої України" грає злий жарт з оточенням Ющенка й із самим Віктором Андрійовичем. Іноді складається враження, що в "Нашій Україні" уже чекають парламентарів з Банкової, готових підписати капітуляцію. Тим часом в опонентів Ющенка чимало варіантів контргри. І політична реформа тільки один із її сценаріїв. Велика спокуса просто вивести фаворита з гри. Як показали недавні вибори в Чернігові (а ще раніше "казус Жира" на повторних виборах у Дніпропетровській області), зробити це можна навіть просто "юридично".
Нинішній закон про президентські вибори також надає певні можливості для усунення небажаного кандидата (наприклад, шляхом маніпуляцій зі збором підписів на підтримку кандидата в Президенти). А Верховний суд нині вже не той, що в 1999 році.
Не можна забувати і про можливості застосування політтехнологічних прийомів. Той же феномен "третьої сили" може бути використаний проти Ющенка. Якщо розглядати майбутні президентські вибори у форматі протистояння кандидата від влади і Віктора Ющенка, то в ролі третьої сили об'єктивно опиняються Петро Симоненко і Юлія Тимошенко.
Для гарантованого виходу кандидата від влади в другий тур обов'язково необхідно вирішити проблему участі у виборах лідера КПУ. Адже і влада й комуністи претендують на голоси виборців східних і південних регіонів країни.
До того ж, майже напевно на виборах 2004 року буде формуватися ситуація протистояння кандидата Сходу й кандидата Заходу. Нейтралізувати комуністів можна по-різному. Можна розбити їхній електорат шляхом висування 2-3 досить авторитетних кандидатів від КПУ. Але набагато цікавіша для влади повна нейтралізація комуністичного фактора.
Припустимо два фантастичних (поки) варіанти. Перший – підтримка комуністами кандидатури Тимошенко на президентських виборах в обмін на підтримку кандидатури від КПУ на роль спікера (або Прем'єра). У цьому випадку і формальна опозиційність не постраждає, і голоси абсолютної більшості прихильників КПУ підуть не до Юлії Володимирівні, а на користь кандидата від влади. Інша справа – такий варіант зустрінуть у штики рядові комуністи й частина керівництва КПУ.
Другий сценарій – повторення ситуації 1994 року. КПУ не висуває свого кандидата на виборах. Мотивування можливе найрізноманітніше – від бойкоту виборів із якої-небудь символічної причини до оголошення Ющенка головним ворогом, проти якого необхідно об'єднати всі "прогресивні сили". У цьому випадку голоси прокомуністично налаштованих виборців також ідуть "своєму" кандидату зі Сходу.
З Юлією Володимирівною справа ще простіша. Не випадково її порівнюють із Наталею Вітренко. Їхні політичні феномени дуже подібні як за формою, так і за можливим функціональним використанням. Перед минулими президентськими виборами рейтинг Наталі Михайлівни за рік виріс майже в чотири рази, з 5,3% у травні 1998 року до 20,9% у травні 1999 року (дані опитувань Социса).
Причиною такого фантастичного росту стала активна присутність харизматичної Вітренко на телевізійному екрані. Експеримент можна повторити на не менш харизматичній Тимошенко. Рейтинг її буде рости, насамперед, за рахунок прихильників Ющенка. Дані соціологічних опитувань говорять про те, що вона за певних обставин може перетягнути на свою сторону до 30% потенційних виборців Віктора Андрійовича.
Так що можливі найрізноманітніші варіанти.
Що стосується "третьої сили", то це не тільки технологія виманювання грошей у "лоховатых политиков". Це і класична виборча технологія, особливо на президентських виборах. Питання тільки в тому, хто, як і проти кого використовує цю "силу".
Володимир Фесенко, Центр політичних досліджень "Пента"
На кону – корона спадкоємця.
З кожним днем з'являється усе більше ознак "битви павуків у президентській банці". Уже місяць у політичних кулуарах і журналістській тусовці гуляють чутки про те, як "почубилися" Віктор Володимирович і Віктор Федорович. Дивно, що про це ніхто нічого не пише, навіть у рубриці "Чутки".
Не менш потішний сюжет – як донецькі Кірпу перед Президентом підставляють. Спочатку йде примітивний "злив" в електронних ("не-наших") ЗМІ, що давно уже використовуються в ролі політичної каналізації. Потім ініціюється активне коментування цієї теми з використанням інструментарію, що знаходиться під донецьким контролем.
Кірпа там, Кірпа тут. Прямо Фігаро, а не спадкоємець. У відповідь – ледаче відгавкування есдеківсько-кичигінського "2000" - "не дочекаєтеся". При цьому міністр транспорту не сходить з екрана телевізора, майже так само як трохи раніш – глава Національного банку. І напевно не даремно донецькі метушаться проти Кірпи. Значить – усерйоз побоюються підтримки його кандидатури Президентом.
Найсмішніше – Кірпу виставляють як "спадкоємця", але при цьому у вуста Путіну вкладають по-донецьки прямолінійну формулу: "Янукович - людина, що добре знає економіку, багато працював у Донбасі, має міцні зв'язки з Росією". І хто тут підставляється?
Утім, годі про "спадкоємців". Нехай поки розбираються між собою. Поговоримо краще про вічне – про "третю силу". Здавалося б, скільки можна. Уперше на пострадянському просторі на цю тему заговорили ще на початку 1990-х.
На президентських виборах 1996 року в Росії на цю роль претендував генерал Лебідь, у 1999 р. в Україні – генерал Марчук. На парламентських виборах 2002 року головним номінантом у цій категорії виступав КОП. Результат відомий. І от знову. Спочатку модний в Україні російський політесеїст міркує про третю силу, якою міг би стати один з губернаторів. Потім на цю тему подискутували політологи в гостях у газети "Україна й світ сьогодні". Б'юся навзаклад, на цьому справу не закінчиться.
Ларчик відкривається просто. "Спроба політологів створити ринок третьої сили передбачає те, що там будуть основні гроші". Ці слова належать Володимиру Грановському, що добре знається на взаємозв'язку грошей і політики. Можна сказати ще пряміше, ніж це нині прийнято, мета розмов про "третю силу" - розвести "лоховских украинских политиков" (у термінах того ж московського автора) на бабки.
З грішми, однак, не все так просто. Не дуже давно довелось брати участь в обговоренні політичної ситуації в Україні, яке улаштовувалося московськими колегами. Сюжет про "третю силу" сплив і там, причому досить своєрідно. У відповідь на наполегливі заклики одного з учасників дискусії звернути увагу на "третю силу", його імениті колеги, які масштабно, хоча і не дуже результативно попрацювали в Україні в 2002 році, яскравими мазками намалювали таку схему:
Реальні сили – це олігархи, здатні ресурсно забезпечити ефективну виборчу кампанію. При цьому потенціал "сили", що заслуговує на увагу, має оцінюватися цифрою з дев'ятьма нулями. Одна сила – київські хлопці.
Інша – донецькі. Є і третя фігура з еквівалентним потенціалом. Але... Двічі в ту саму ріку не ввійдеш.
Проте, проблема "третьої сили" у сучасній Україні має й інший (не грошовий) вимір. За визначенням, "третя сила" - це якийсь політичний суб'єкт, що протистоїть і владі й опозиції. "Хіба таке можливо?", - скаже читач. Іноді так. Особливо в умовах, коли виборці втрачають довіру і до влади, і до традиційної опозиції. Саме така ситуація складається зараз в Україні. Підстава для такого висновку – результати спільного опитування провідних соціологічних центрів України з питань політичної реформи.
Частка українських громадян, які не бажають знати точку зору опозиції щодо політичної реформи, більша, ніж частка тих, хто зацікавлений у такій інформації. Серед тих, хто не знайомий з точкою зору опозиції, число тих, хто не довіряє їй ще більше – близько половини (від 43% за даними Центру Разумкова до 54% за даними Социса). Небажання знати думку опозиції з кардинального для суспільства питання можна звичайно записати на рахунок традиційної української ментальності – "моя хата скраю". Однак якщо звернутися до персоніфікованого виміру рівня довіри й недовіри, то картина виявиться аналогічною. Серед лідерів за рівнем недовіри присутні і представники влади й ватажки опозиції.
Рейтинг недовіри коливається від 40 до 60% по окремих персоналіях. Саме цих недовірливих українців і можна вважати справжньою третьою силою. На превеликий жаль, "сила" ця – пасивна.
Якщо уважно придивитися до українського політикуму, то й у його складі можна знайти горезвісну "третю силу". Вона повною мірою відповідає класичному визначенню. І не влада, і не опозиція (за великим рахунком). І, у той же час, ця сама сила поєднує в собі риси опозиційності й влади (почасти минулої і, можливо, майбутньої). Усім ясно, який "парадокс" мається на увазі – Віктор Ющенко і "Наша Україна". На жаль, і тут присутня та сама пасивність, що й у "недовірливих українців".
Колеги з опозиційного табору періодично лякають Віктора Андрійовича. Мовляв, високий рейтинг – штука ненадійна. Олександр Мороз нещодавно послався на свій сумний досвід. За словами лідера СПУ за рік до президентських виборів 1999 р. у нього був рейтинг 30%. Людина я недовірлива. Перевірив.
Виявилося – нічого подібного. За даними Социса, в жовтні 1998 р. за Мороза збиралися проголосувати 9,9% виборців. З травня 1998 р. по жовтень 1999 р. президентський рейтинг Мороза коливався від 6,6% до 9,9% (див. "вибори-99". Політичний портрет України. Вип.22. Київ: "демократичні ініціативи", 2000).
Може в Олександра Олександровича стало погано з пам'яттю або кишенькові соціологи так зазомбували лідера СПУ, що йому дотепер не вдається позбутися ілюзій? Якщо в Мороза є інші дані, то нехай назве джерело.
Рейтинг Ющенка - дійсно унікальний феномен у сучасній українській політиці. Уже протягом двох років він не опускається нижче 20%, коливаючись в основному від 21% до 26%. Аналіз показує і стабільність ющенківського електорату, на відміну від абсолютної більшості його конкурентів.
Можливо тому, ряд спостерігачів (а також політтехнологів "Нашої України") вважають пасивну поведінку Віктора Ющенка наймудрішою політичною стратегією. Високий рейтинг треба берегти, отже - краще не робити різких рухів. За словами Данила Яневського, "у конкретних українських умовах здатність політика відповідати надіям однієї частини населення країни і не лякати при цьому іншу частину цього населення вже саме по собі є неабияким досягненням, яке повторити іншим кандидатам поки що не вдалося".
Але якщо це і "стратегія", то в стилі Іллі Муромця, який пролежав на своїй печі тридцять років, збираючи силоньку велику. Однак рано чи пізно з печі доведеться злазити. Головне – не помилитися з моментом. Як говорив класик: "Учора було рано, завтра буде пізно". Вичікування, "політична пауза" може бути тактичним прийомом, але ніяк не стратегією.
За легендою Іллю підняли на ноги "три каліки перехожі". Трьом опозиційним "калікам" підняти Ющенка не вдалося. Чи зможуть це зробити "каліки" із табору влади? Якщо не вдалося умовити, може, вдасться налякати?
Високий і стабільний рейтинг лідера "Нашої України" грає злий жарт з оточенням Ющенка й із самим Віктором Андрійовичем. Іноді складається враження, що в "Нашій Україні" уже чекають парламентарів з Банкової, готових підписати капітуляцію. Тим часом в опонентів Ющенка чимало варіантів контргри. І політична реформа тільки один із її сценаріїв. Велика спокуса просто вивести фаворита з гри. Як показали недавні вибори в Чернігові (а ще раніше "казус Жира" на повторних виборах у Дніпропетровській області), зробити це можна навіть просто "юридично".
Нинішній закон про президентські вибори також надає певні можливості для усунення небажаного кандидата (наприклад, шляхом маніпуляцій зі збором підписів на підтримку кандидата в Президенти). А Верховний суд нині вже не той, що в 1999 році.
Не можна забувати і про можливості застосування політтехнологічних прийомів. Той же феномен "третьої сили" може бути використаний проти Ющенка. Якщо розглядати майбутні президентські вибори у форматі протистояння кандидата від влади і Віктора Ющенка, то в ролі третьої сили об'єктивно опиняються Петро Симоненко і Юлія Тимошенко.
Для гарантованого виходу кандидата від влади в другий тур обов'язково необхідно вирішити проблему участі у виборах лідера КПУ. Адже і влада й комуністи претендують на голоси виборців східних і південних регіонів країни.
До того ж, майже напевно на виборах 2004 року буде формуватися ситуація протистояння кандидата Сходу й кандидата Заходу. Нейтралізувати комуністів можна по-різному. Можна розбити їхній електорат шляхом висування 2-3 досить авторитетних кандидатів від КПУ. Але набагато цікавіша для влади повна нейтралізація комуністичного фактора.
Припустимо два фантастичних (поки) варіанти. Перший – підтримка комуністами кандидатури Тимошенко на президентських виборах в обмін на підтримку кандидатури від КПУ на роль спікера (або Прем'єра). У цьому випадку і формальна опозиційність не постраждає, і голоси абсолютної більшості прихильників КПУ підуть не до Юлії Володимирівні, а на користь кандидата від влади. Інша справа – такий варіант зустрінуть у штики рядові комуністи й частина керівництва КПУ.
Другий сценарій – повторення ситуації 1994 року. КПУ не висуває свого кандидата на виборах. Мотивування можливе найрізноманітніше – від бойкоту виборів із якої-небудь символічної причини до оголошення Ющенка головним ворогом, проти якого необхідно об'єднати всі "прогресивні сили". У цьому випадку голоси прокомуністично налаштованих виборців також ідуть "своєму" кандидату зі Сходу.
З Юлією Володимирівною справа ще простіша. Не випадково її порівнюють із Наталею Вітренко. Їхні політичні феномени дуже подібні як за формою, так і за можливим функціональним використанням. Перед минулими президентськими виборами рейтинг Наталі Михайлівни за рік виріс майже в чотири рази, з 5,3% у травні 1998 року до 20,9% у травні 1999 року (дані опитувань Социса).
Причиною такого фантастичного росту стала активна присутність харизматичної Вітренко на телевізійному екрані. Експеримент можна повторити на не менш харизматичній Тимошенко. Рейтинг її буде рости, насамперед, за рахунок прихильників Ющенка. Дані соціологічних опитувань говорять про те, що вона за певних обставин може перетягнути на свою сторону до 30% потенційних виборців Віктора Андрійовича.
Так що можливі найрізноманітніші варіанти.
Що стосується "третьої сили", то це не тільки технологія виманювання грошей у "лоховатых политиков". Це і класична виборча технологія, особливо на президентських виборах. Питання тільки в тому, хто, як і проти кого використовує цю "силу".
Володимир Фесенко, Центр політичних досліджень "Пента"
