"Товаришам із тюрми" - не forever?
Вівторок, 2 листопада 2004, 11:14
Напередодні виборів "Дзеркало тижня" вийшло з порожньою третьою шпальтою, де серед білої пустелі сторінки формату А2 стояли два Франкові рядки з хрестоматійного "Товаришам із тюрми":
"Це ж остання війна! Це до бою
Чоловіцтво зі звірством стає…"
І під ними – дата: 31.10.2004.
Рідкісні за напругою і драматизмом день 31 жовтня й подальша ніч уже проминули. Результатів першого туру ще не оголошено (на час написання цієї статті офіційне відставання Ющенка від Януковича складає менше відсотка) – але певні підсумки робити вже можна. І навіть потрібно – бо відлік спресованого до секунд часу між першим і другим турами вже пішов.
Отже, висновок перший. Хоч як це парадоксально може сьогодні звучати, але Ющенко, говорячи в ніч підрахунку голосів, що українська демократія перемогла, був правий – навіть безстосовно до кінцевих результатів, які рано чи пізно оголосить Ківалов.
Попри тяжкі для суспільної свідомості наслідки кучмівського десятиліття, "зона свободи", "зона громадянського суспільства" в Україні суттєво розширилися.
Десять років тому найсхіднішими й найпівденнішими теренами цієї зони були Київщина та Черкащина (а все, що на Схід і Південь, беззастережно повірило в насаджувані командою Кучми радянські міфологеми "відновлення розірваних зв’язків" на тлі "порядку й порядності").
Сьогодні ж ця зона приросла Чернігівщиною, Сумщиною, Полтавщиною, Кіровоградщиною, які виразно підтримали курс на стандарти демократичної, цивілізованої, заможної Європи, а не на вбогі принади "єдиного простору".
Та й у сусідніх Дніпропетровщині, Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині, Запоріжжі прихильників такого курсу виявилося не так і мало.
Звичайно, на цьому тлі фатально виглядає Донбас – але розгадку цього феномену слід шукати в складному комплексі причин, які упродовж десятиліть формували особливості тутешньої ментальності.
(І завеликим спрощенням було б пояснювати популярність Януковича серед донеччан лишень адміністративним тиском, чи лишень причинами ідеологічними.
Мені здається, головним фактором стало те, що чинний прем’єр так і лишився в шахтарському краї "своїм", а лідер "Нашої України" стати "своїм" тут так і не зумів – через низку об’єктивних та суб’єктивних чинників).
Висновок другий – вибори наочно показали безпідставність багатьох шапкозакидальних заяв лідерів "Сили народу" (про неодмінну перемогу Ющенка вже в першому турі, про тотальну й ефективну систему контролю на всіх дільницях, про можливість оголосити результати паралельного підрахунку на годину раніше від ЦВК тощо).
На жаль, слід визнати й іншу, важливішу, обставину: згадані заяви були не лише засобом мобілізації прибічників, а й виявом того настрою, який панував у багатьох керівних умах Ющенкового штабу: уся та соціологія бреше, прибічників Януковича в природі не існує. І ціна засліплення виявилася високою.
Водночас вибори показали й те, що влада сьогодні вже не є аж такою всесильною. Спущені з Банкової "нормативи" припустимого відсотка голосів за Ющенка майже в усіх областях Центру й Півночі, (і навіть у окремих регіонах Сходу й Півдня – Харківщина замість "дозволених" 6% дала Ющенкові 15%!) виявилися перевищеними в кілька разів.
І навіть у Донецьку влада змушена була терміново вирішувати несподівану для себе проблему: тисячі донеччан, що збиралися рушити на Київ, зупинили після відмови штабу Ющенка від акцій під будинком ЦВК.
Але, отримавши відкріпні талони, проголосувати в рідному місті вони вже не мали права, - і їх довелося розвозити автобусами по навколишніх селах, щоб вони могли віддати свій голос за чинного прем’єра. Важливим для мене в цій напіванекдотичній історії є те, що навіть у цілковито "схопленому" Донбасі влада не наважилася піти на аж таке масштабне й відкрите порушення закону.
Звісно, закон порушувався цією владою скрізь, але спроби повторити мукачівський досвід на окремих дільницях Сум і Кіровограду стали радше винятками з загальної картини.
В цілому ж застосовані владою технології змогли, очевидно, прокласти відстань між реальними симпатіями виборців у день голосування й цифрами в протоколах у ті 3-5%, про які й говорили напередодні експерти.
(Принагідно мушу назвати абсолютно контрпродуктивними заяви окремих лідерів "Сили народу" про фальсифікацію в загальнонаціональному масштабі в розмірах 15-20%.
Такі цифри абсолютно не відповідають дійсності – і це видно з порівняння з результатами екзит-полу. І – це значно гірше – вони посилають прихильникам Ющенка хибний сигнал: не варто тратити сили, бо влада однаково все сфальсифікує).
Паралельно можемо подати ще один висновок: результати голосування було значно більшою мірою спотворено журналістами національних телеканалів, які, виконуючи темники, щодня нав’язували українській аудиторії викривлену й несумлінну інформацію.
Висновок третій: боротьба на виборах ішла справді за кожний голос. Ми ніколи вже достеменно не довідаємося, скільки ж точно виборців проголосували 31 жовтня за Ющенка, й скільки – за Януковича (до того, як ці цифри було підправлено на вже згадувані вище 3-5%).
Очевидно одне – показники лідерів лежать у межах між результатами Національного екзит-полу за анонімною й за звичайною методиками (вони, як відомо, відрізняються у межах 10%, фіксуючи серйозну для сьогоднішнього українського суспільства проблему страху, коли люди бояться говорити про свої справжні симпатії).
І – як підказує здоровий глузд – первісні цифри мають бути ближчими саме до результатів анонімного екзит-полу, який зафіксував виразну перемогу Ющенка.
Але і Януковича на цих виборах підтримали не лише "зомбовані манкурти", а й нормальні українські громадяни, які бачать у ньому запоруку певної, нехай і хиткої, стабільності й спокою.
Не виключено, що, отримуючи достатню інформацію, багато хто з них проголосував би саме за Ющенка. Тож результати другого туру залежать не в останню чергу від уміння лідера "Сили народу" донести до них свою позицію в умовах жорсткої інформаційної блокади.
Звичайно, результат другого туру визначатимуть голоси поріділого лівого електорату (і жодна плата за відкриту підтримку з боку Мороза, включно із твердою обіцянкою провести в найближчі місяці конституційну реформу, не може вважатися для Ющенка зависокою).
Залежатиме цей результат і від уміння обох кандидатів провести тотальну мобілізацію своїх прибічників, зокрема, й тих, які 31 жовтня не змогли проголосувати через проблеми зі списками (при цьому шанси Ющенка виглядають дещо кращими, бо його електорат – ідейніший і "пасіонарніший").
Нарешті, принципового значення набуває побудова значно дієвішої, аніж сьогодні, системи контролю за голосуванням (представники й спостерігачі від Ющенка були в усіх дільничних комісіях – але часто вони мали дуже приблизне уявлення про свої функції, не пройшовши навіть елементарного тренінгу й інструктажу).
І все ж наважуся зробити прогноз: незважаючи на остаточні цифри ЦВК (хоч психологічно надзвичайно важливо, хто саме виграє відсоток чи піввідсотка, - і саме тому затримуються дані з тих округів, де перевага опозиції незаперечна), я б наважився оцінити шанси Ющенка в другому турі як дещо вищі.
Річ у тому, що влада вже повною мірою використала резерв одноразових засобів, розрахованих на перемогу в першому турі (підвищення пенсій, приїзд Путіна, плутанина у виборчих списках, бетеери на вулицях Києва, стрілянина в Кіровограді тощо). В другому турі щось подібне ледве чи пройде.
Водночас Ющенко зламав ситуацію свого реального відставання від Януковича на межі вересня-жовтня (коли лідер "Нашої України" надовго вимушено вибув з кампанії, а чинний прем’єр натомість пожинав плоди підвищення соціальних виплат).
Сьогодні вже Януковичу доведеться докладати надзвичайних зусиль, аби нейтралізувати фактор зростання цін – і ледве чи це вдасться (навіть на три тижні!) без згубних далекосяжних наслідків для національної економіки. Боротися з якими, ймовірно, доведеться вже новому президентові й новому урядові.
То ж назва хрестоматійного вірша Франка, винесена в заголовок цієї статті, звучить усе ж для автора стримано-оптимістично. Бо українське суспільство 31 жовтня довело: воно зовсім не приречене навічно лишатися в тюрмі пострадянських комплексів, уявлень і стандартів.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
"Це ж остання війна! Це до бою
Чоловіцтво зі звірством стає…"
І під ними – дата: 31.10.2004.
Рідкісні за напругою і драматизмом день 31 жовтня й подальша ніч уже проминули. Результатів першого туру ще не оголошено (на час написання цієї статті офіційне відставання Ющенка від Януковича складає менше відсотка) – але певні підсумки робити вже можна. І навіть потрібно – бо відлік спресованого до секунд часу між першим і другим турами вже пішов.
Отже, висновок перший. Хоч як це парадоксально може сьогодні звучати, але Ющенко, говорячи в ніч підрахунку голосів, що українська демократія перемогла, був правий – навіть безстосовно до кінцевих результатів, які рано чи пізно оголосить Ківалов.
Попри тяжкі для суспільної свідомості наслідки кучмівського десятиліття, "зона свободи", "зона громадянського суспільства" в Україні суттєво розширилися.
Десять років тому найсхіднішими й найпівденнішими теренами цієї зони були Київщина та Черкащина (а все, що на Схід і Південь, беззастережно повірило в насаджувані командою Кучми радянські міфологеми "відновлення розірваних зв’язків" на тлі "порядку й порядності").
Сьогодні ж ця зона приросла Чернігівщиною, Сумщиною, Полтавщиною, Кіровоградщиною, які виразно підтримали курс на стандарти демократичної, цивілізованої, заможної Європи, а не на вбогі принади "єдиного простору".
Та й у сусідніх Дніпропетровщині, Харківщині, Херсонщині, Одещині, Миколаївщині, Запоріжжі прихильників такого курсу виявилося не так і мало.
Звичайно, на цьому тлі фатально виглядає Донбас – але розгадку цього феномену слід шукати в складному комплексі причин, які упродовж десятиліть формували особливості тутешньої ментальності.
(І завеликим спрощенням було б пояснювати популярність Януковича серед донеччан лишень адміністративним тиском, чи лишень причинами ідеологічними.
Мені здається, головним фактором стало те, що чинний прем’єр так і лишився в шахтарському краї "своїм", а лідер "Нашої України" стати "своїм" тут так і не зумів – через низку об’єктивних та суб’єктивних чинників).
Висновок другий – вибори наочно показали безпідставність багатьох шапкозакидальних заяв лідерів "Сили народу" (про неодмінну перемогу Ющенка вже в першому турі, про тотальну й ефективну систему контролю на всіх дільницях, про можливість оголосити результати паралельного підрахунку на годину раніше від ЦВК тощо).
На жаль, слід визнати й іншу, важливішу, обставину: згадані заяви були не лише засобом мобілізації прибічників, а й виявом того настрою, який панував у багатьох керівних умах Ющенкового штабу: уся та соціологія бреше, прибічників Януковича в природі не існує. І ціна засліплення виявилася високою.
Водночас вибори показали й те, що влада сьогодні вже не є аж такою всесильною. Спущені з Банкової "нормативи" припустимого відсотка голосів за Ющенка майже в усіх областях Центру й Півночі, (і навіть у окремих регіонах Сходу й Півдня – Харківщина замість "дозволених" 6% дала Ющенкові 15%!) виявилися перевищеними в кілька разів.
І навіть у Донецьку влада змушена була терміново вирішувати несподівану для себе проблему: тисячі донеччан, що збиралися рушити на Київ, зупинили після відмови штабу Ющенка від акцій під будинком ЦВК.
Але, отримавши відкріпні талони, проголосувати в рідному місті вони вже не мали права, - і їх довелося розвозити автобусами по навколишніх селах, щоб вони могли віддати свій голос за чинного прем’єра. Важливим для мене в цій напіванекдотичній історії є те, що навіть у цілковито "схопленому" Донбасі влада не наважилася піти на аж таке масштабне й відкрите порушення закону.
Звісно, закон порушувався цією владою скрізь, але спроби повторити мукачівський досвід на окремих дільницях Сум і Кіровограду стали радше винятками з загальної картини.
В цілому ж застосовані владою технології змогли, очевидно, прокласти відстань між реальними симпатіями виборців у день голосування й цифрами в протоколах у ті 3-5%, про які й говорили напередодні експерти.
(Принагідно мушу назвати абсолютно контрпродуктивними заяви окремих лідерів "Сили народу" про фальсифікацію в загальнонаціональному масштабі в розмірах 15-20%.
Такі цифри абсолютно не відповідають дійсності – і це видно з порівняння з результатами екзит-полу. І – це значно гірше – вони посилають прихильникам Ющенка хибний сигнал: не варто тратити сили, бо влада однаково все сфальсифікує).
Паралельно можемо подати ще один висновок: результати голосування було значно більшою мірою спотворено журналістами національних телеканалів, які, виконуючи темники, щодня нав’язували українській аудиторії викривлену й несумлінну інформацію.
Висновок третій: боротьба на виборах ішла справді за кожний голос. Ми ніколи вже достеменно не довідаємося, скільки ж точно виборців проголосували 31 жовтня за Ющенка, й скільки – за Януковича (до того, як ці цифри було підправлено на вже згадувані вище 3-5%).
Очевидно одне – показники лідерів лежать у межах між результатами Національного екзит-полу за анонімною й за звичайною методиками (вони, як відомо, відрізняються у межах 10%, фіксуючи серйозну для сьогоднішнього українського суспільства проблему страху, коли люди бояться говорити про свої справжні симпатії).
І – як підказує здоровий глузд – первісні цифри мають бути ближчими саме до результатів анонімного екзит-полу, який зафіксував виразну перемогу Ющенка.
Але і Януковича на цих виборах підтримали не лише "зомбовані манкурти", а й нормальні українські громадяни, які бачать у ньому запоруку певної, нехай і хиткої, стабільності й спокою.
Не виключено, що, отримуючи достатню інформацію, багато хто з них проголосував би саме за Ющенка. Тож результати другого туру залежать не в останню чергу від уміння лідера "Сили народу" донести до них свою позицію в умовах жорсткої інформаційної блокади.
Звичайно, результат другого туру визначатимуть голоси поріділого лівого електорату (і жодна плата за відкриту підтримку з боку Мороза, включно із твердою обіцянкою провести в найближчі місяці конституційну реформу, не може вважатися для Ющенка зависокою).
Залежатиме цей результат і від уміння обох кандидатів провести тотальну мобілізацію своїх прибічників, зокрема, й тих, які 31 жовтня не змогли проголосувати через проблеми зі списками (при цьому шанси Ющенка виглядають дещо кращими, бо його електорат – ідейніший і "пасіонарніший").
Нарешті, принципового значення набуває побудова значно дієвішої, аніж сьогодні, системи контролю за голосуванням (представники й спостерігачі від Ющенка були в усіх дільничних комісіях – але часто вони мали дуже приблизне уявлення про свої функції, не пройшовши навіть елементарного тренінгу й інструктажу).
І все ж наважуся зробити прогноз: незважаючи на остаточні цифри ЦВК (хоч психологічно надзвичайно важливо, хто саме виграє відсоток чи піввідсотка, - і саме тому затримуються дані з тих округів, де перевага опозиції незаперечна), я б наважився оцінити шанси Ющенка в другому турі як дещо вищі.
Річ у тому, що влада вже повною мірою використала резерв одноразових засобів, розрахованих на перемогу в першому турі (підвищення пенсій, приїзд Путіна, плутанина у виборчих списках, бетеери на вулицях Києва, стрілянина в Кіровограді тощо). В другому турі щось подібне ледве чи пройде.
Водночас Ющенко зламав ситуацію свого реального відставання від Януковича на межі вересня-жовтня (коли лідер "Нашої України" надовго вимушено вибув з кампанії, а чинний прем’єр натомість пожинав плоди підвищення соціальних виплат).
Сьогодні вже Януковичу доведеться докладати надзвичайних зусиль, аби нейтралізувати фактор зростання цін – і ледве чи це вдасться (навіть на три тижні!) без згубних далекосяжних наслідків для національної економіки. Боротися з якими, ймовірно, доведеться вже новому президентові й новому урядові.
То ж назва хрестоматійного вірша Франка, винесена в заголовок цієї статті, звучить усе ж для автора стримано-оптимістично. Бо українське суспільство 31 жовтня довело: воно зовсім не приречене навічно лишатися в тюрмі пострадянських комплексів, уявлень і стандартів.
Автор: Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
