Українець. Прибулець зі Сходу?

Доки живеш і працюєш на батьківщині, не так гостро сприймаєш упередження щодо власної держави і народу з боку представників інших національностей. Та почуття національної гідності опікає серце, варто опинитись один на один із стереотипом "прибульця зі Cходу".

Зміст слова "українець", такого рідного і милого серцю слова, зазнає справді дивних трансформацій, подорожуючи, чи то тиняючись, Європою.

Якось в Празі, на лекції з європейської культури, де йшлося про книжку німецького політика Гельмута Шмідта під назвою "Самозбереження Європи", я палко критикувала помилкове віднесення російської, української і білоруської культурних ідентичностей до одного РОСІЙСЬКОГО культурного простору.

У відповідь на що професор сказав: "Ну, бачите, усе залежить від презентації країни у міжнародній політиці. Хто презентує вашу країну у світі, і як вони це роблять?!"

І справді, подумала я, ХТО і ЯК?

Перед очима одразу постали рідні обличчя українських політиків, пригадалась манера спілкування вітчизняних чиновників і дипломатів. Та це простір для серйознішого дослідження!

Звісно, презентація країни відбувається не лише на міжнародному рівні. Хто ще причетний до неї? Яка міра усвідомлення відповідальності кожного з нас за імідж власної держави?

І взагалі, чи можна назвати гідною презентацією те, що я просто кожного разу, коли мене про це запитують, відповідаю: Я з України.

Поговоримо про цю тему саме на суспільному чи навіть побутовому рівні, де мусить втриматися на поверхні кожен, хто потрапляє у "табір чужинців".

Уникаючи порівняльного аналізу іміджу українця в різних західноєвропейських державах, зупинюсь на часто у цьому контексті згадуваній Чеській республіці, де, гуляючи, скажімо, Прагою, запевняю вас, не уникнете зустрічі із земляком.

Перша радість від такої кількості майже рідних душ з часом затьмарюється неадекватним до них ставленням самих чехів, а пізніше ну зовсім марніє від усвідомлення логічності, хоч і несправедливості такого ставлення.

Якщо хтось не розуміє, про що йдеться, натякну кількома прикладами із власного досвіду. Їдучи якось трамваєм із подругою, ми натхненно обговорювали щойно відвідану модерну виставку відомого фотографа. Раптом, якась бабця, що сиділа за нами, починає настирно і невдоволено бормотіти. Прислухавшись, я почула щось типу: "От, понаїхали... Ні на вулиці, ні в трамваї від них спасу немає…" і т.д.

Ми пронизали її багатозначним поглядом, але вона, як залізна стіна. Наше запитання, чи звертається вона до нас, пані проігнорувала. Тоді ми, не звертаючи на неї уваги, продовжили нашу розмову.

Але та тітка в капелюшку не вгамовувалась. Своє обурення щойно пережитою ситуацією нам з подругою довелось виплескувати вже одна на одну, бо мусили вискочити з трамваю - ледь не проґавили свою зупинку.

Настрій у мене підмочився, адже я знаю, що та ворожість була спрямована саме до мене, як до українки.

Повертаючись іншого вечора додому, я знову скористалась громадським транспортом, де на моїх очах циганка обікрала одну стареньку німкеню. Усе трапилось раптово, але та мить зафіксувалась в моїй пам’яті. Ця бідна німкеня ледь не плакала, бо в портмоне у неї були і документи, і готівка, і кредитки, і чеки, і квитки назад.

Вона вискочила з трамваю. Потім з вікна я бачила, як вона розгублено озиралась на всі боки, тупцяючись на одному місці, не знаючи, як дати раду цій ситуації. І в той момент просто мені у вухо якийсь жіночий голос прошипів: "То, мабуть, українка була".

Мені ця подія наче молотком по голові дала, вбиваючи мене у депресивний стан. В самому трамваї панувала якась тривожна атмосфера. Усім було бридко від того, що трапилось.

Через зупинку зайшли два чоловіки - брудно одягнені, в нетверезому стані. Один щось співав на весь трамвай. Вони бовхнулись на перші вільні місця. Жінка, що сиділа напроти одного з них, демонстративно встала і пішла в кінець трамваю. Інша спантеличено озирнулась на мене, наче запитуючи: ну що, може і нам відійти звідси чимдалі?

Вона, бідненька, так і лишилась сидіти з викрученою головою, уникаючи смороду перегару. Я дивилась на цих обох чоловіків не просто з неприязню. Під враженням щойно побаченої крадіжки, я з огидою і злістю встромила в них свій грізний погляд, думаючи собі: ну чому я і усі тут присутні повинні дихати цим смородом, як вони сміють вриватися в мої думки, травмуючи мене своїм виглядом.

Чому через них мій і без того зіпсований настрій мусить трансформуватися у справжню таки агресію і невроз. Я була на межі, коли заплутану сітку моїх гнівних думок розірвали знайомі звуки, що лунали від одного з тих двох "обідранців". А ці звуки були нічим іншим, як "Горіла сосна, палала...".

В цю мить уся моя ворожість і агресія здулась, плечі опустились, ніс похнюпився і очі втупились в землю. Лише через кілька секунд я наважилась знову підвести свій, цього разу співчутливий, погляд на тих двох чоловіків.

Вийшовши з трамваю, я, ну зовсім вже прибита до землі, попленталась на іншу зупинку. Чекаючи там на автобус, я несміливо розглядала людей. Поряд на зупинці стояв кіоск, з якого смерділо смаженою тухлою ковбасою. Але від цього запаху ніде було дітися.

Мені, власне, було вже зовсім байдуже до усього, що відбувається довкола, бо усі мої претензії до цього світу розвіялись в трамваї. Мені назустріч ішов якийсь "зашмуляний" хлопець, тримаючи руки в кишені. Я в’яло, без інтересу, просто, від нудьги, стежила за ним. В це тяжко повірити, але я дивилась просто йому в обличчя, коли він звертався до свого попутника: "От, бл…, як пахне!"

Це він про той сморід з кіоску. В це ще тяжче повірити, але я зовсім цього разу не здивувалась, почувши рідну мову, навіть почуттів ніяких це в мені не викликало. Я навіть більше не глянула в його сторону.

Звісно, в академічних колах ситуація інша. Я особисто знаю прекрасних професорів і талановитих студентів, для яких Україна – не шмат землі десь там на Сході, за Словаччиною, а Київська Русь, Херсонес, Богдан Хмельницький і Ліна Костенко.

Певна річ, є в Празі й інтелектуальне українське середовище. Для прикладу згадаю хоч би єдиний культурологічний часопис для українців в Чеській республіці "Пороги" (про який, правда, переважна більшість моїх земляків ніколи й не чула), "Радіо Свобода", найбільше поза межами України зібрання україномовних книг в Національній бібліотеці та українська греко-католицька церква в самому серці міста (в якій, правда, попри протести української громади, віднедавна "завідує" словацький єпископ).

Але складається враження, що це середовище бачить своєю метою лише самозбереження, тому й жевріє.

Тяжко повірити у те, що за часів першого чеського президента Томаша Масарика в Чехії вирувало інтелектуальне українське життя. Плеяда української інтелігенції знайшла тут емігрантський притулок.

Український Вільний Університет в Празі (ректор якого, Іван Горбачевський, українець, був деякий час і навіть ректором Карлова університету) та Українська Економічна Академія в Подєбрадах – факти з минулого.

А скільки наших великих земляків доживали тут свій вік, про що свідчать численні занедбані могили на чеських кладовищах. А тепер скажіть, чи не парадоксальним є факт, що Чехія вважається країною, де імідж українця є, мабуть, найгіршим у світі?

В Чехії, де українська меншина є чи не найбільшою після словацької, немає ЖОДНОЇ україномовної газети і ЖОДНОЇ Української Православної Церкви (окрім Русинської)? Якраз на місці нагадати, що переважна більшість чеських українців – заробітчани.

Мабуть, тема українських заробітчан в Західній Європі не вичерпається доти, доки саме вони робитимуть вагомий внесок у творення іміджу України в західноєвропейському суспільстві. Було б добре, якби вони ще й усвідомлювали цю свою, лихою долею їм нав’язану, та все ж відповідальну, роль.

На Великдень не вдалося поїхати додому і ми із "залишками" православних друзів, що теж лишились в Празі на свята, дійшли компромісу іти в чеську православну (бо серед нас були і грузини, і македонці, і серби, і білоруси, і росіяни, і словінці) церкву.

Дістались ми туди близько опівночі і не повірили своїм очам: не те що в церкву – на саме подвір’я було не доступитись. Стільки людей я бачила лише біля Покровського собору в Рівному на Великдень. Та ми помітили, що прихожан усе меншало і меншало.

За годину нам навіть пощастило протиснутись всередину. Літургія велася старослов’янською і чеською мовами. Після сповіді і причастя посвятили наші паски. Це було близько третьої години ночі. І тут тільки я збагнула, що під кінець служби в церкві лишились самі українці.

Моєму здивуванню не було меж, коли я чекала на зупинці нічного трамваю. В цю пору вони зазвичай абсолютно порожні. Але не тієї ночі. Скрізь – на вулицях, в переходах, на зупинках і в трамваях – було чути українську мову.

І оті чоловіки, що під палючим сонцем з лопатами в руках з ранку до ночі будують чеські дороги, в нетверезому стані співають в празьких трамваях, відлякуючи пасажирів - усі вони в білих сорочках, із святковою радістю в очах і з повними кошиками, прикритими вишитими серветками, абсолютно тверезі крокували празькими вуличками.

Так радісно і щемно стало на серці. Саме в цю мить в мені загорілось те справжнє відчуття свята, що дарує Великодня ніч. Якась таємниця, що сяє з очей кожного перехожого тієї ночі, єднає усі християнські душі. Те саме єднання сердець я відчула і в Празі, зазираючи в обличчя моїх земляків і одновірців. Так солодко було чути українську мову з їхніх вуст, так приємно було бути поряд.

Ледь втиснувшись в нічний трамвай, вщент наповнений українцями з кошиками, я висіла біля самих дверей. На одній зупинці вийшло кілька чоловік і замість них втиснулись перелякані німці. Вони не могли збагнути у чому справа, звідки взялося стільки людей у цю нічну пору. Я не повірила своїм вухам, коли один з них сказав, що лише одного разу в житті їхав таким переповненим трамваєм і було то у Львові під час їхньої шкільної екскурсії.

Не перестаю гадати, відмічаючи смакування антиукраїнських тем в чеській пресі, яким же чином і хто повинен долучитись до зміни такої прикрої ситуації із нашим іміджем – можновладний політик (який давно вже забув, а чим власне є його Україна), бідолаха-заробітчанин (який при одній згадці про зрадницю-батьківщину, що змусила його шукати кращої долі на чужині, а тепер ще й відмовляє у праві обрати президента, вдається до ненормативної лексики) чи, полишений сам на себе, український студент, що, прориваючи блокаду того іміджу із усіма негативними наслідками, присмоктався до джерела європейської освіти? Напевне, ніхто, а може, усі?!