Війна й мир–3. звідки виходить загроза?

Кучма як джерело миру

Кучма дотримав слова та не бере участі в президентських перегонах – а розгорнутих коментарів з цього приводу чомусь немає.

Зокрема, кидається в очі явна неповага до "самозречення" президента з боку так званого провладного табору. Де подяка?

Замість скористатися непересічною реальною, не віртуальною нагодою, дійсним, а не вигаданим фактом, та підняти справжній пропагандистський галас з приводу дотримання Кучмою свого слова, чим він "втер носа" не лише нам, грішним, а й західним партнерам, – кучмісти ані пари з вуст. Натомість тільки й реклами, що про Януковича.

Сам прем'єр, який завдячує виключно Кучмі переходом із стану "тимчасово виконуючого обов'язки кандидата" в справжні кандидати, – також жодним словом не обмовився якщо не про свою вдячність, то про роль гаранта в історії свого сходження.

Важко сказати, чи саме таку "Україну без Кучми" сподівався поспостерігати Леонід Данилович, але дуже схоже, що з боку провладних сил в цьому питанні є принаймні дві тенденції.

Або ця публіка дійсно зраділа, що позбавилась Кучми, і одразу просто забула про його існування.

Або, навпаки, про нього не лише не забули, а побоюються навіть словом торкатись "святого".

Ну, хоч би щоб не наврочити. Адже про способи, якими Кучма ще може залишити собі владу, писалося й говорилося досить багато, і саме про це не забувають нагадувати спостерігачі вже після завершення формування списку кандидатів.

Особисто мені в цьому списку найвірогіднішим видається той, що добре прописаний в законі про вибори президента: коли жоден кандидат не отримує перемоги.

Але боротьба з цими відомими способами залишається на порядку денному не лише в опозиції, а перш за все – в провладної "коаліції". Про що й свідчить досить зневажливе ставлення до перспективи "Кучма–прем'єр" з боку першого президента Кравчука.

А також зростання кількості проектів закону про гарантії для екс–президента, з допомогою яких "коаліція" не лише продовжує вмовляти Кучму, але фактично визнає, що він іще зовсім нікуди не пішов...

Менше з тим, саме питання про причини, які змусили Кучму дотриматись даного ним слова не балотуватися – не є такими вже нецікавими для суспільства, яке хоча б спостерігає за діяльністю влади.

А що рішення це було вимушене, а не просто проявом втоми від влади чи тим більше – демократичності і людської шляхетності Кучми – свідчить кілька обставин.

Перш за все, відмова Кучми від балотування означає, що навіть його найближчі прихильники визнали перспективу повного провалу його як можливого кандидата в цих виборах. А отже – провалу й всієї владної "коаліції".

Хоча, звісно, за певну ціну "зробити" собі перемогу Кучма міг, але це була б, очевидно, надто висока ціна навіть для його найближчого оточення. І воно, оточення, схоже, просто відмовилось цю ціну сплачувати.

До речі, однією із форм цієї відмови Кучмі з боку "коаліції" варто, очевидно, вважати і такий фантастичний факт, як визнання ГПУ достовірності матеріалів слідства в справі Гонгадзе та окремо – визнання факту слідкування за Гією з боку міліції. Кому треба – міг порівняти, що гірше – гріхи молодості Януковича чи оце саме...Для виборчої кампанії влади, звісно.

Але це – не лише заслуга "донецьких". Сам Васильєв не випадково "звинуватив" Литвина в тім, що він вчасно не доніс про витік матеріалів слідства, про який чув заздалегідь. З іншого боку, звинувачення проти міліції – це мовчання чи немовчання Кравченка. Іншого "шляху" до причетності Кучми немає, а оскільки "спрацювало" – значить, мабуть, "кругова порука" більше не існує...

Можливо, саме через цю "змову" причетних та непричетних до справи Гонгадзе та касетного скандалу суб"єктів теперішньої правлячої коаліції Кучма також зрозумів, що намагання отримати владу шляхом балотування для нього вже не є гарантією майбутньої безпеки.
Оскільки в разі чергової спроби здійснення імпічменту після його перемоги у виборах – блокада початку офіційного розслідування в парламенті могла би виявитись не такою щільною, як досі. Та й очевидних підстав для імпічменту додалось би.

Бо якщо приводом для балотування Кучми могла би послугувати будь–яка вульгарна провокація на вже активно опрацьовуваному полі псевдоміжнаціональних та квазіміжрегіональних суперечностей, – то, вочевидь, навіть "яструби" з команди АП порахували, що вийти з цієї "громадянської війни" на нові висоти "сильної, як ніколи, влади" – вже просто не вдасться.

Так само з даного висновку випливає й наступний: у активній боротьбі Кучми за перемогу на виборах йому не допоміг би й Путін. Бо це було б не те що не по силах, а просто дещо передчасно для імперських планів Кремля, якому наразі вистачає Грузії з Абхазією і невідомо, чи одразу знадобиться навіть Придністров'я з Молдовою.

Не треба забувати, що Москва наразі знаходиться ще в фазі "миротворця", а до відвертого імперського реваншу лише готується й набирається сил. Одне слово, "Кучма–3" в агресивній формі – не її гра. Принаймні, зараз.

Звісно, із свого боку західні партнери України можуть поставити собі в заслугу свій власний тиск на Кучму, особливо в частині погроз заморозити рахунки та припинити видавати візи.

Після того, як Кучма майже офіційно порвав з ЄС та НАТО, але все одно так і не пішов на третій термін – зрозуміло, що лише погрози з приводу особистих інтересів могли примусити його отямитись.

Але українцям важче оцінити цей фактор, зокрема тому, що вони навряд второпають, навіщо Кучмі та його оточенню тримати свої гроші на заході (якщо це дійсно так), коли є Москва.

Хоча насправді нічого дивного тут немає: одна справа – "здавати" Кремлю національні інтереси України за принципом "так не дістанься ж ти нікому", в сенсі – ворогам як з опозиції, так і, до речі, з "коаліції". І зовсім інша справа – дати в руки Путіну своє найдорожче...А може, просто пізно їх рухати, ці рахунки...

Що стосується заслуг опозиції в небалотуванні Кучми, то тут відсутність коментарів більш зрозуміла.

Напевне, частина блоку Ющенка розчарована – бо за участі Кучми перемога "народного кандидата" була б однозначною, а поразка у випадку "громадянської війни" – не лише не ганебною, а й почесною.

Втім, самі "нашоукраїнці" так по–справжньому чинили спротив провокаціям, які могли б призвести до балотування Кучми, що можна скласти їм подяку за відмову від "зручного конкурента" задля збереження хоч би умовного миру в країні.

Хвалитися ж цим в Ющенка немає підстав: його гнітить версія про Кучму в ролі прем'єра, і наразі ніхто не здатен його тут заспокоїти. Саме тому, мабуть, думка про гарантії екс–президентам так і не покидає його.

Хоча коли саме це повідомлення про згоду Ющенка на гарантії Кучмі демонструє "Інтер" – не важко зрозуміти, що це і є той справжній компромат на "народного кандидата", якого так не вистачає владі.

В той же час похвалився роллю СПУ в усуненні Кучми зі списку кандидатів Вінський. І це той самий випадок, коли немає сенсу з ним сперечатися.

Адже настав, нарешті, той час, коли вже ніхто не знущається з соціалістів за касетний скандал та справу Гонгадзе. Ніхто – ні серед друзів, ані серед ворогів. Навпаки – всі все оцінили.

Хіба що лідер КПУ Симоненко може трохи пошкодувати, що вчасно не довів до завершення свої спроби примусити зізнатися про якесь знання в цій справі Марчука...

А ще сам Мельниченко вимагає припинити шантажувати Кучму його матеріалами та експертизою плівок в політичних цілях. Трохи запізно...

Але хай там як, маємо зазначити, що врешті і сам Кучма таки заслужив подяку за те, що вже нині не повів розвиток подій в Україні найгіршим шляхом.

Незалежно від причин, що вплинули на суб'єктивне рішення Кучми, але його небалотування – це збереження навіть поганого миру, яким він завжди хвалиться.

І, можливо, від того, чи визнають цю заслугу Кучми його нині незліченні опоненти, залежатиме збереження цього миру принаймні з його боку.

Сказане зовсім не означає, що подякою Кучмі за його неучасть у виборах має стати індульгенція від карної відповідальності. Ні. Цивілізоване право знає лише одну форму – пом'якшення покарання вже після повного розслідування та судового вироку. А в нашому випадку все це ще далеко попереду.

Але суто моральне визнання того факту, що Кучма наразі не виправдав найгірших очікувань, – є обов'язковою даниною об'єктивності.

Інша річ, чи йдеться дійсно про збереження миру, чи лише про небажання відповідати ще й за війну.

Звідки чекати чергову "Тузлу"?

Про майбутню появу цілої низки провокацій в стилі "Тузли" свого часу попередив Зінченко. Але нині, коли час цих проектів настав, він не згадує свого прогнозу. Можливо, тому, що сам займається "умиротворенням" Кремля.

Справа потрібна, хоча компліменти на адресу Путіна в дусі "він не знав, а коли дізнається – то не допустить" після кримських зустрічей Кучми та ВВП – мали б заслужено стати предметом особливої уваги програми "Проте", якби вона ще існувала.

Але оскільки нині Корчинський виконує роботу Вітренко і товче американців та ОБСЄ, – мабуть, реверанси Зінченка Москві так і залишаться без яскравої оцінки.

В усякому разі, союзник Ющенка по дотриманню чесних виборів Симоненко сам з цією "шляхетною" справою не впорається.

Насправді ж питання в тім, чи зусилля Зінченка були спрямовані лише на пропаганду в Москві Ющенка як прийнятного кандидата, чи все ж і на зміну методів впливу Росії на українські вибори, а взагалі – й на подальший розвиток стосунків двох держав.

Ще точніше: аби Росія просто не заважала обрати Ющенка, чи щоб не готувалася до війни з ним в разі його перемоги.

Адже наразі те, що реально робить Путін руками або за згоди Кучми та українських урядовців (перебазування флоту та "звільнення" Севастополя, реверс "Одеса–Броди", новий власник–оператор транзиту туркменського газу тощо) – це саме підготовка до поствиборчого етапу стосунків. Причому з будь–яким новим українським президентом.

Але ж це робиться саме зараз, і, не виключено, на порядку денному ще й Крим, кримські татари (от лишень завершиться курортний сезон), а там – і якісь "кавказькі терористи" з'являться. Добре, якщо не "молдовсько–придністровські"...

І темп розвитку подій навколо України в межах пострадянського простору не залишає надії, що все це "почекає" аж до листопада. Себто, зовнішні "тузли" з потребою термінового вмиротворення ще під час виборів от–от наздоженуть нас.

Те, що на цьому тлі саме Кучма може як чинний президент демонструвати свою міжнародну миротворчість – не питання. Питання, чи потребуватиме його, і чи саме його миротворчості розвиток ситуації вже всередині України через згадані та не згадані тут чинники. Які – як не крути – без допомоги братньої держави неможливі.

Наразі Ющенко й Мороз дали зрозуміти, що розцінюють принаймні історію з Севастополем – як чергову провокацію–спекуляцію, власне, передвиборчого штибу, розраховану на випробування нервової системи лідерів опозиції. Отримавши за власну "спекуляцію" догану Кучми, вони, тим не менше, отримали для країни спростування Кучмою ж самого факту зречення Україною флоту та Севастополя.

Але просто грою на нервах можна вважати хіба що "ремонт приміщення" "Інтерфаксу" в Москві, яким зустріли Зінченка дружні росіяни.

Коли ж ідеться про території та флот і майно – це мета, а не засіб з точки зору братньої країни. Відтак, зовсім не обов'язково "умиротворення" Кремля залежить від того, що Ющенко і вся його команда мовчки спостерігатимуть, як в України відбирають її суверенітет.

До речі, ці питання – про суверенітет і братні міждержавні стосунки – взагалі не до кандидатів на посаду президента, а до чинного уряду та парламенту.

По–перше, слід говорити про те, що саме в якості кандидата чинний прем'єр–міністр є абсолютно неадекватним, оскільки, як і чинний президент, але не захищений процедурою імпічменту – заздалегідь рухається в напрямку порушення національної безпеки, а отже – це вже є предметом дослідження компетентних органів, ба навіть операторів виборчого процесу.

Як у випадку із програмою іншого кандидата – Нечипорука – ці дії чи бездіяльність Януковича мали б бути предметом розгляду Верховного чи Конституційного суду на предмет дотримання Конституції.

А по–друге, вражає мовчання парламенту, зокрема – спікера Литвина. Свого часу він обіцяв в разі потреби зібрати позачергове засідання ВР навіть в парламентському дворі, – якщо заважатиме ремонт. Ну, якщо збирати сесію зарано, то хоч слово від члена правлячої коаліції можна почути?

Чи він теж вважає, що без проведення конституційної реформи дотримуватись Конституції в питанні національних інтересів у парламенту немає жодної змоги?

Чи Литвин чекає початку офіційної шостої сесії, коли картина намалюється ще більш чітко? Можливо, саме тоді він візьме на себе роль миротворця в питанні національної безпеки, – бо більше нема кому: адже Кучма та Янукович, особисто взявши участь в домовленостях з Путіним, такої можливості позбавили себе самі...

В очікуванні парламентської "кориди"

До початку сесії залишився рівно місяць, а порядок денний принаймні на вересень вже сформований. І всі питання – перші.

"Більшовики" вже підготували підтримку постанови про зняття недоторканості з Тимошенко.

Васильєв, що, як виявилось, просто трохи зарано згадав про якихось депутатів, що "вбивають людей", – запасся з цього приводу справою депутата групи "Центр" Козаченка. Відповідно, "Центр" обіцяє Васильєву відставку.

Члени "Нашої України" пообіцяли першим питанням – повернення до виборів голови Мукачева. Мороз – до справи Гонгадзе.

Кабмін внесе бюджет, а Порошенко намагатиметься відкласти його розгляд.

Плюс потреба підправити виборчий закон.

Плюс проекти гарантій для Кучми.

Тепер от – справа сумських студентів.

І це все – на тлі другого "туру" конституційної реформи.

Уявити собі щось, окрім блокування трибуни, в цих умовах важко. Але цікаво, що заблокувати роботу парламенту вже запропонував...теперішній уповноважений представник Януковича в ЦВК – координатор більшості Гавриш. Його пропозиція – аби ВР попрацювала лише один тиждень у вересні, і один – в жовтні. Мотивація (не дати опозиції трибуни) зрозуміла, не зрозуміло, які саме питання він вважає можливим розв'язати в такий спосіб. Саму лише реформу?

Але, якщо забути про інтереси Януковича – сама справа Козаченка остаточно і гарантовано викреслила "Центр" з числа можливих прихильників реформи.

В "Нашої України" ж, попри запевнення Мороза, так досі й не з"явилося додаткових аргументів на її користь.

Принаймні, такими не є ані методи ведення виборчої кампанії з боку Януковича, ані зовнішньополітичні проблеми як елемент виборчого процесу.

Навіть навпаки: єдиний незмінний сценарій виборчої кампанії як протистояння "заходу і сходу", "про–" та "антиросійських" сил, Вашингтона й Кремля на українських теренах – вимагають не розосередження влади, а її концентрації.

Чи то хтось із авторів проекту щось тут не додумав, чи то, як ведеться, процес сам собою пішов не тим шляхом. Але перспективи реформи залишаються примарними, а робота парламенту восени – очевидним суцільним скандалом.

Отже, саме тут і слід чекати Кучму–миротворця, який би виконав і всі інші свої обіцянки, зокрема щодо непідтримки Януковича як кандидата, а можливо, і прем'єра.

Щоправда, виконання цієї погрози лише полегшить перемогу Ющенка.

Адже розрекламований в Києві нещодавно з дивного дива "проект" комуніста Доренка, в якому кандидат від влади мав бути переведений в "опозицію" прямо напередодні виборів, і через це перемогти – недарма "відхилений" самим же автором. Бо автор не передбачив в ньому наявність реального кандидата від опозиції.

Тож залишається Кучмі хіба що спробувати розпустити парламент, спираючись на рішення КС. Але в цьому мають бути зацікавлені виконавці в самій ВР, а з огляду на наведені вище обставини, за яких Кучма не пішов на третій термін – таких в парламенті немає.

Тож джерелом справжньої дестабілізації в країні ВР також навряд стане. Хіба що Литвин візьме своє, – аби принаймні уникнути розгляду справи Гонгадзе.

Тому наразі є підстави сподіватись, що виборчі перегони дійдуть свого фіналу в нині закладеному форматі – Ющенко проти Януковича – на тлі великої кількості специфічних гравців, але без Кучми. І що сам фінал залежатиме також саме від них.

"Гладіатори"

Попри те, що з "Кучмою–3" обидва фаворити боролися майже однаково запекло, і навіть усували загрози дочасної радикалізації кампанії приблизно з однаковим розумінням ситуації (доказ – хоча б мирний з'їзд Молодіжної партії в Донецьку і не менш мирне шоу Януковича в Києві), – запеклість їхнього власного протистояння від цього не зменшилась.

Хоча політолог Видрін вже назвав їх "нанайськими хлопчиками", щось на зразок "двох в одному", але ця жартівлива дефініція не враховує приреченості принаймні одного.

Тому логічно назвати цей двобій гладіаторським. І за наявністю головного "глядача", і за жорстокістю правил "гри".

До речі, іншим порівнянням важко пояснити поведінку команди Януковича.

Ніхто з політологів і політтехнологів, до речі, так і не пояснив, навіщо команда Януковича одразу взяла такий очевидно агресивний стиль. Для самовпевненості? Янукович вже нині вважає себе Кучмою?

Через відсутність інших навичок: як не складай швейну машинку – все одно виходить кулемет? Через бажання дискредитувати місцеві влади та міліцію? Чи – навпаки?

А може, для додаткової дискредитації Кучми? Адже адмінресурс досі вважається його чи не особистою власністю...

Чесно кажучи, для мене особисто стало відкриттям, що Тігіпко фактично змагається з самим Медведчуком за сумнівне право "перетягти на себе негатив" свого шефа. Принаймні в справі сумських студентів він, відмовляючи їх від акцій протесту, мало не проказав сакраментальне: влада сильна, як ніколи, тому не зв'язуйтесь із владою...

І, що особливо цікаво – розвиток подій навколо сумських протестантів фактично підтвердив, що Тигіпко чи вже не перевершив Медведчука, якого в цій справі і не чутно...

А вже що сучасний банкір може на повному серйозні вважати штучне накручування мільйонів підписів громадян доказом популярності свого кандидата, – взагалі вражає.

Самих цих обставин досить, аби вважати, що коли люди з команди Януковича так не шкодують себе та свого авторитету – то це вони йдуть в останній та рішучий бій. З якого немає вороття?

Зараз або ніколи. Чому? А написано ж на постерах: тому що...Далі – нерозбірливо.
Хоча пояснення є, і не оригінальне: тому що...Кучма.

Потрібну дестабілізацію та привід втрутитись в кампанію він, за відсутністю інших можливостей, тепер шукатиме саме в протистоянні фаворитів. І кожен з них знає, на що, окрім власної долі, іде.

І Януковичу в цій ситуації – гірше, ніж Ющенку. Бо в Януковича зовсім відкритий тил. Але при цьому саме він не має права на млявість та поміркованість, бо нічого не залишається, як доводити Кучмі, що, фактично самовисунувшись та прибравши гаранта з перегонів, він дійсно забезпечить владі перемогу. Інакше...

Ну, припинимо казочку про білого бичка.

Про те, як саме Янукович забезпечує перемогу не собі, а всьому тому, що в нас називають владою – з кожним днем розповідають все більше й яскравіше.

Так що із джерелом загрози миру не помилишся.