EFTA як євроінтеграційний паліатив України?
Четвер, 26 серпня 2004, 19:19
Одним із болючих наслідків президентства Кучми для українських "західників" стала втрата реального шансу долучитися до розширення ЄС коли не з Польщею та країнами Балтії, то вже напевно з Румунією й Болгарією. Втрата безповоротна – бо сьогодні євробюрократи готові розглядати нашу державу лишень у ролі "сусіда" – нарівні з Ізраїлем, Йорданією, чи Марокко…
Звичайно, в стратегічній перспективі двері ЄС не зачинено для нас остаточно. Нечисленні адвокати України в західних столицях не втомлюються повторювати: проведіть вільні вибори, чітко й недвозначно оголосіть про свої наміри, досягніть рівня копенгагенських критеріїв – і тоді можна буде розпочати серйозні розмови.
А поки скористайтеся зі статусу сусідства, який може теоретично дати Україні всі переваги членства в ЄС, - окрім представництва в Єврокомісії та Європарламенті.
Якщо нинішня київська влада зуміє пролонгувати своє перебування при кермі на жовтневих виборах, то, очевидно, питання нашої євроінтеграції на багато років узагалі втратить актуальність. Ні, боронь Боже, це не означатиме розриву зв’язків із Брюсселем. У Романа Шпека та його колег буде досить роботи на переговорах, де відвойовуватимуться невеликі, але дуже важливі поступки щодо полегшеного пересування через кордон ЄС українських товарів, капіталів і громадян.
Але питання членства України в Євросоюзі (навіть як віддалена стратегічна мета!) зникне з політичного лексикону київських еліт. Натомість відбуватиметься посилена розбудова ЄЕП, лунатимуть численні заяви щодо "спільного історичного коріння", "братерства народів" та "особливого шляху розвиту".
Проте навіть прихід на Банкову Ющенка не означатиме автоматичного прориву на євроінтеграційному напрямкові. Надто вже складною є ситуація в самому Євросоюзі, який ще не скоро впорається остаточно з минулою хвилею розширення і не скоро знайде прийнятну модель розв’язання "турецької проблеми".
Надто далеко відійшла кучмівська Україна від уже згадуваних копенгагенських критеріїв. Надто сильними є позиції російської дипломатії, яка навіть на гіпотетичному рівні не припускає членства України в об’єднаній Європі.
Отже, призначений Ющенком міністр закордонних справ муситиме попервах робити те ж саме, що й міністр в уряді Януковича – опікуватися складними й рутинними переговорами із євробюрократами щодо плану сусідства. І стратегічних проривів на цих переговорах ближчим часом очікувати важко.
А тим часом цей план сусідства (навіть у найкращій для України редакції) не дає відповіді принаймні на одне принципове для нас запитання: а чи є наша держава Європою?
Не спішімо обурюватися самою можливістю такого запитання й згадувати про знак "Центр Європи", встановлений під Раховим ще наприкінці ХІХ століття (зовсім не українцями, а угорцями, яким залежало на тому, щоб ця географічна точка опинилася в межах земель Корони святого Іштвана!)
Натомість згадаємо: реліктові білоруські "західники" пишаються своїм "центром Європи", розташованим недалеко від Мінська; є свій аналогічний знак і в Литві. Звідси очевидно: географія не є наукою аж надто точною. І політика вносить у неї свої корективи.
У випадку із Європою вони зводяться до того, що дедалі частіше цивілізаційну межу континенту ототожнюють саме з кордонами ЄС (якщо точніше – то з кордонами Європейського економічного простору - ЄвЕП, про який дещо згодом). А відтак усе, що на схід, автоматично потрапляє до Євразії.
Саме так класифікує держави американський Держдепартамент, який теж, очевидно, втомили примхи української "багатовекторності". А за цими формальними дефініціями – цілком відчутна різниця в підходах.
Отже, лише членство в ЄС (або принаймні в ЄвЕП) дозволить говорити про цілковиту "європейськість" України не лише у власних очах, але й в очах інших.
Сьогодні до ЄвЕП (який, згідно з угодою 1992 року, що набула чинності двома роками пізніше, є однією великою європейською зоною вільної торгівлі) окрім 25 держав ЄС входять і 4 держави Європейської асоціації вільної торгівлі (яку частіше знають за англійською абревіатурою EFTA) – Ісландія, Норвегія, Швейцарія та Ліхтенштейн. Держави, які в силу різних історичних причин не входять до ЄС (і наразі не ставлять мети туди потрапити), але європейськість яких ніхто під сумнів не бере.
Заснована 1960 року EFTA стала відповіддю британської дипломатії де Голлеві, який наприкінці 1950-х заблокував вступ Великої Британії до тодішнього Європейського економічного співтовариства. Попервах до асоціації, крім Сполученого Королівства, ввійшли ще Австрія, Швеція, Португалія, Швейцарія, Норвегія, Данія. Пізніше розширення ЄЕС, а згодом – ЕС скоротило число членів EFTA до нинішньої "четвірки".
Сьогодні EFTA керується Вадуцькою конвенцією 2001 року. На відміну від первісної Стокгольмської конвенції 1960 року, в ній зафіксовано повагу країн-учасниць до спільних цінностей та європейської ідентичності, одним з головних завдань визначено побудову спільного європейського дому разом із країнами ЄС.
Разом із тим EFTA не є жорстким об’єднанням. Проголошуючи вільний рух товарів між країнами-членами, вона лишень декларує сприяння одночасному вільному рухові людей. На відміну від ЄС, EFTA не має спільного громадянства, а її установи (секретаріат, урядові й парламентські комітети, суд) у десятки разів поступаються за кількістю персоналу Європарламенту та Єврокомісії.
Проте певні інтеграційні тенденції помітні й тут. Вадуцька декларація, зокрема, говорить про необхідність узгодження митних тарифів, законодавства в сфері інтелектуальної власності, праці, охорони довкілля. Однак ступінь свободи країн-членів у EFTA значно вищий – і Швейцарія в ряді випадків декларує позицію, окрему від решти трьох.
Іншим наріжним документом EFTA є угода про Європейський економічний простір, що регулює відносини "четвірки" з 25 країнами ЄС. Значення цього документа для асоціації цілком очевидне – і навіть її секретаріат сьогодні територіально поділено між Женевою (де структури опікуються відносинами в рамках самої EFTA) і Брюсселем (де разом із структурами ЄС визначається спільна політика для всього ЄвЕП).
На відміну від ЄС, EFTA не висуває (принаймні формально) жорстких критеріїв для набуття членства. Вадуцька конвенція є відкритою для приєднання інших держав континенту. І, в разі, якщо двері ЄС навіть за умови суттєвих змін на українській політичній сцені залишатимуться для України зачиненими, набуття членства в EFTA може стати для нашої держави тією "синицею в жмені", що дозволить їй утвердити свою європейськість.
Адже в економічному плані участь у EFTA (і, відповідно, в ЄвЕП) може принести Україні у відносинах з державами ЄС той максимум, якого можна очікувати від найуспішнішого здійснення плану "сусідства".
Але політично вступ до асоціації закріпить місце України вже не в одному ряді з Йорданією, Марокко й Ізраїлем (як у випадку "сусідства"), а поруч із Норвегією й Швейцарією – безсумнівними системотворчими одиницями "старої Європи".
До того ж, членство в EFTA анітрохи не погіршить шансів України на повноправне членство в ЄС – у минулому більшість членів-засновників асоціації вирішили приєднатися до Євросоюзу й успішно вступили туди.
Цікаво, що й наш стратегічний партнер – Польща – відразу після формування некомуністичного уряду Мазовецького в 1989 році розпочала була переговори про членство в EFTA і, як визнають польські експерти, це лишень допомогло їй домогтися вже через два роки асоціації з тоді ще Європейським співтовариством.
То ж, вступивши до EFTA і використавши всі переваги членства в ЄвЕП, Україна зможе ще раз оцінити свої можливості в контексті ситуації, що складатиметься на континенті на той час, і визначитися із моделлю своїх майбутніх стосунків із Євросоюзом.
Солідним козирем України в разі, якщо вона таки вирішить здобути членство в Європейській асоціації вільної торгівлі, є й те, що наша держава (єдина з країн пострадянського простору!) ще 2000 року, за доби уряду Ющенка, підписала з EFTA Декларацію про співпрацю, що передбачає, зокрема, діяльність спільної міжурядової комісії.
Звичайно, й гіпотетичний український шлях до EFTA не буде простим. Для участі в цьому не надто широкому, але шанованому клубі держав наша країна як мінімум муситиме здобути від ЄС статус держави з ринковою економікою і завершити процес приєднання до СОТ.
Членство в НАТО не є при цьому обов’язковим (двоє з учасниць EFTA – країни нейтральні). Але одночасне започаткування принаймні Плану набуття членства в НАТО матиме й тут велике значення – оскільки фіксуватиме західний, демократичний і ринковий вибір України.
А головне – Україна мусить змінити свої владні еліти. Бо та особлива модель євроінтеграції, про яку говорить нині Віктор Янукович (не розкриваючи, втім, її контурів), полягатиме, очевидно, у рухові до Європи… у фарватері Росії, в ролі її відданого сателіта.
І про повноправне членство в реальних європейських структурах (окрім суто політичної Ради Європи, європейськість якої суттєво розмило членство євразійської РФ) вже не йтиметься.
І насамкінець. Навіть у найкращому випадкові успішного вступу EFTA стане для України лишень паліативом євроінтеграції – бо ж можливості, які надає своїм повноправним членам ЄС, незміренно більші. Але що вдієш, коли Україна Л.Кучми пропустила свій потяг і сьогодні справді мусить вибирати між "синицею" EFTA і "сибірським ведмедем" ЄЕП?
Автор: Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
Звичайно, в стратегічній перспективі двері ЄС не зачинено для нас остаточно. Нечисленні адвокати України в західних столицях не втомлюються повторювати: проведіть вільні вибори, чітко й недвозначно оголосіть про свої наміри, досягніть рівня копенгагенських критеріїв – і тоді можна буде розпочати серйозні розмови.
А поки скористайтеся зі статусу сусідства, який може теоретично дати Україні всі переваги членства в ЄС, - окрім представництва в Єврокомісії та Європарламенті.
Якщо нинішня київська влада зуміє пролонгувати своє перебування при кермі на жовтневих виборах, то, очевидно, питання нашої євроінтеграції на багато років узагалі втратить актуальність. Ні, боронь Боже, це не означатиме розриву зв’язків із Брюсселем. У Романа Шпека та його колег буде досить роботи на переговорах, де відвойовуватимуться невеликі, але дуже важливі поступки щодо полегшеного пересування через кордон ЄС українських товарів, капіталів і громадян.
Але питання членства України в Євросоюзі (навіть як віддалена стратегічна мета!) зникне з політичного лексикону київських еліт. Натомість відбуватиметься посилена розбудова ЄЕП, лунатимуть численні заяви щодо "спільного історичного коріння", "братерства народів" та "особливого шляху розвиту".
Проте навіть прихід на Банкову Ющенка не означатиме автоматичного прориву на євроінтеграційному напрямкові. Надто вже складною є ситуація в самому Євросоюзі, який ще не скоро впорається остаточно з минулою хвилею розширення і не скоро знайде прийнятну модель розв’язання "турецької проблеми".
Надто далеко відійшла кучмівська Україна від уже згадуваних копенгагенських критеріїв. Надто сильними є позиції російської дипломатії, яка навіть на гіпотетичному рівні не припускає членства України в об’єднаній Європі.
Отже, призначений Ющенком міністр закордонних справ муситиме попервах робити те ж саме, що й міністр в уряді Януковича – опікуватися складними й рутинними переговорами із євробюрократами щодо плану сусідства. І стратегічних проривів на цих переговорах ближчим часом очікувати важко.
А тим часом цей план сусідства (навіть у найкращій для України редакції) не дає відповіді принаймні на одне принципове для нас запитання: а чи є наша держава Європою?
Не спішімо обурюватися самою можливістю такого запитання й згадувати про знак "Центр Європи", встановлений під Раховим ще наприкінці ХІХ століття (зовсім не українцями, а угорцями, яким залежало на тому, щоб ця географічна точка опинилася в межах земель Корони святого Іштвана!)
Натомість згадаємо: реліктові білоруські "західники" пишаються своїм "центром Європи", розташованим недалеко від Мінська; є свій аналогічний знак і в Литві. Звідси очевидно: географія не є наукою аж надто точною. І політика вносить у неї свої корективи.
У випадку із Європою вони зводяться до того, що дедалі частіше цивілізаційну межу континенту ототожнюють саме з кордонами ЄС (якщо точніше – то з кордонами Європейського економічного простору - ЄвЕП, про який дещо згодом). А відтак усе, що на схід, автоматично потрапляє до Євразії.
Саме так класифікує держави американський Держдепартамент, який теж, очевидно, втомили примхи української "багатовекторності". А за цими формальними дефініціями – цілком відчутна різниця в підходах.
Отже, лише членство в ЄС (або принаймні в ЄвЕП) дозволить говорити про цілковиту "європейськість" України не лише у власних очах, але й в очах інших.
Сьогодні до ЄвЕП (який, згідно з угодою 1992 року, що набула чинності двома роками пізніше, є однією великою європейською зоною вільної торгівлі) окрім 25 держав ЄС входять і 4 держави Європейської асоціації вільної торгівлі (яку частіше знають за англійською абревіатурою EFTA) – Ісландія, Норвегія, Швейцарія та Ліхтенштейн. Держави, які в силу різних історичних причин не входять до ЄС (і наразі не ставлять мети туди потрапити), але європейськість яких ніхто під сумнів не бере.
Заснована 1960 року EFTA стала відповіддю британської дипломатії де Голлеві, який наприкінці 1950-х заблокував вступ Великої Британії до тодішнього Європейського економічного співтовариства. Попервах до асоціації, крім Сполученого Королівства, ввійшли ще Австрія, Швеція, Португалія, Швейцарія, Норвегія, Данія. Пізніше розширення ЄЕС, а згодом – ЕС скоротило число членів EFTA до нинішньої "четвірки".
Сьогодні EFTA керується Вадуцькою конвенцією 2001 року. На відміну від первісної Стокгольмської конвенції 1960 року, в ній зафіксовано повагу країн-учасниць до спільних цінностей та європейської ідентичності, одним з головних завдань визначено побудову спільного європейського дому разом із країнами ЄС.
Разом із тим EFTA не є жорстким об’єднанням. Проголошуючи вільний рух товарів між країнами-членами, вона лишень декларує сприяння одночасному вільному рухові людей. На відміну від ЄС, EFTA не має спільного громадянства, а її установи (секретаріат, урядові й парламентські комітети, суд) у десятки разів поступаються за кількістю персоналу Європарламенту та Єврокомісії.
Проте певні інтеграційні тенденції помітні й тут. Вадуцька декларація, зокрема, говорить про необхідність узгодження митних тарифів, законодавства в сфері інтелектуальної власності, праці, охорони довкілля. Однак ступінь свободи країн-членів у EFTA значно вищий – і Швейцарія в ряді випадків декларує позицію, окрему від решти трьох.
Іншим наріжним документом EFTA є угода про Європейський економічний простір, що регулює відносини "четвірки" з 25 країнами ЄС. Значення цього документа для асоціації цілком очевидне – і навіть її секретаріат сьогодні територіально поділено між Женевою (де структури опікуються відносинами в рамках самої EFTA) і Брюсселем (де разом із структурами ЄС визначається спільна політика для всього ЄвЕП).
На відміну від ЄС, EFTA не висуває (принаймні формально) жорстких критеріїв для набуття членства. Вадуцька конвенція є відкритою для приєднання інших держав континенту. І, в разі, якщо двері ЄС навіть за умови суттєвих змін на українській політичній сцені залишатимуться для України зачиненими, набуття членства в EFTA може стати для нашої держави тією "синицею в жмені", що дозволить їй утвердити свою європейськість.
Адже в економічному плані участь у EFTA (і, відповідно, в ЄвЕП) може принести Україні у відносинах з державами ЄС той максимум, якого можна очікувати від найуспішнішого здійснення плану "сусідства".
Але політично вступ до асоціації закріпить місце України вже не в одному ряді з Йорданією, Марокко й Ізраїлем (як у випадку "сусідства"), а поруч із Норвегією й Швейцарією – безсумнівними системотворчими одиницями "старої Європи".
До того ж, членство в EFTA анітрохи не погіршить шансів України на повноправне членство в ЄС – у минулому більшість членів-засновників асоціації вирішили приєднатися до Євросоюзу й успішно вступили туди.
Цікаво, що й наш стратегічний партнер – Польща – відразу після формування некомуністичного уряду Мазовецького в 1989 році розпочала була переговори про членство в EFTA і, як визнають польські експерти, це лишень допомогло їй домогтися вже через два роки асоціації з тоді ще Європейським співтовариством.
То ж, вступивши до EFTA і використавши всі переваги членства в ЄвЕП, Україна зможе ще раз оцінити свої можливості в контексті ситуації, що складатиметься на континенті на той час, і визначитися із моделлю своїх майбутніх стосунків із Євросоюзом.
Солідним козирем України в разі, якщо вона таки вирішить здобути членство в Європейській асоціації вільної торгівлі, є й те, що наша держава (єдина з країн пострадянського простору!) ще 2000 року, за доби уряду Ющенка, підписала з EFTA Декларацію про співпрацю, що передбачає, зокрема, діяльність спільної міжурядової комісії.
Звичайно, й гіпотетичний український шлях до EFTA не буде простим. Для участі в цьому не надто широкому, але шанованому клубі держав наша країна як мінімум муситиме здобути від ЄС статус держави з ринковою економікою і завершити процес приєднання до СОТ.
Членство в НАТО не є при цьому обов’язковим (двоє з учасниць EFTA – країни нейтральні). Але одночасне започаткування принаймні Плану набуття членства в НАТО матиме й тут велике значення – оскільки фіксуватиме західний, демократичний і ринковий вибір України.
А головне – Україна мусить змінити свої владні еліти. Бо та особлива модель євроінтеграції, про яку говорить нині Віктор Янукович (не розкриваючи, втім, її контурів), полягатиме, очевидно, у рухові до Європи… у фарватері Росії, в ролі її відданого сателіта.
І про повноправне членство в реальних європейських структурах (окрім суто політичної Ради Європи, європейськість якої суттєво розмило членство євразійської РФ) вже не йтиметься.
І насамкінець. Навіть у найкращому випадкові успішного вступу EFTA стане для України лишень паліативом євроінтеграції – бо ж можливості, які надає своїм повноправним членам ЄС, незміренно більші. Але що вдієш, коли Україна Л.Кучми пропустила свій потяг і сьогодні справді мусить вибирати між "синицею" EFTA і "сибірським ведмедем" ЄЕП?
Автор: Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
