Український мін`юст сьогодні: "мадам ушла, но запах – стойкий"
П'ятниця, 13 серпня 2004, 11:56
Пригадуєте, як після дворічного "медового місяця" в стосунках між Україною та Радою Європи з часу вступу нашої держави до цієї організації несподівано й бурхливо в січні 1998 року розгорівся "сімейний скандал"?
Сірником, що запалив пожежу, виявився вчинок українського міністра юстиції Сюзанни Станік, яка надіслала до Страсбурга неправдиву інформацію щодо кількості страчених в Україні за певний період тоді, коли Україна зобов`язалася запровадити мораторій на виконання смертних вироків з дня вступу до Ради Європи.
Виявилося, що український міністр подала в офіційному листі до Ради Європи одні цифри, а насправді – кількість страчених була набагато більшою. Як миттєва реакція Страсбурга на українську брехню – негайний візит до Києва доповідачки Ренати Вольвенд, підтвердження нею в офіційній доповіді того, що український міністр подала неправдиві дані.
Надалі – виправдане обурення такими діями особи, яка очолює "відомство правди" в Україні, термінові дебати на січневій сесії ПАРЄ й перша погроза застосувати санкції до України ...
Згодом виявилося, що брехня з вуст будь–якої високої посадової особи в коридорах української влади – це неодмінна запорука стрімкого кар`єрного росту.
Так, президент Кучма за проявлену високу майстерність призначає міністра Сюзанну Станік спочатку – українським послом до того ж таки Страсбурга (до Ради Європи), пізніше – до Швейцарії, і як апофеоз – до інституції, покликаної вершити в Україні вищу конституційну правду, на посаду судді Конституційного Суду.
В певний момент декому з верхівки Мін'юсту, мабуть, здалося, що вміння і здатність брехати – це та "висота", яку їм вже так легко долати, як собаці – перелаз. Тому "підняли планку" й вирішили... красти. У тієї ж таки Європи! І от вже маємо рекорд – "висоту" підкорено, зокрема в ділянці інтелектуальної власності.
А тепер – докладніше.
Працюючи вже третій рік поспіль над вивченням такої малодослідженої поки що в Україні проблеми, якою є сутність верховенства права, можу запевнити, що проминути якусь публікацію українського автора на цю тему – справа непроста вже навіть через те, що таких публікацій в Україні занадто мало.
Отже, цілком логічно ретельне опрацювання цієї проблеми виведе будь–якого науковця на кілька сторінок, присвячених проблемі верховенства в одній із монографій, що вийшли друком в Україні останнім часом.
Її автор – кандидат юридичних наук, заступник міністра юстиції Василь Мармазов.
Її назва – "Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини".
Видавець – Видавничий Дім "Юридична книга". Рік видання – 2002. Обсяг – 400 сторінок. Наклад – 300 (триста!) примірників.
Вже перше ж моє ознайомлення з тими трьома сторінками вказаної праці, де йдеться про принцип верховенства права (стор. 36 – 39), наштовхнули на певні роздуми. Автор говорить тут про буцім то передбачені Європейською Конвенцією якісь "індивідуальні свободи".
Будь–який український кандидат юридичних наук, котрий навіть досить узагальнено опанував зміст Європейської Конвенції, такого сказати не може, бо Конвенція не має справи ні з "індивідуальними", ні з "колективними" свободами – таких не існує в природі.
Зрозуміло, що мова тут іде про неправильний переклад на українську з французької словосполучення "libertes individuelles", або ж з англійської "individual liberties", що українською має бути – "свободи особи" (безвідносно – фізичної чи юридичної).
Тільки одного цього було достатньо, щоб дійти висновку: тут працював не юрист–науковець, а перекладач–філолог. Справа – не творчо–наукова, а – технічна.
Щоб не втомлювати читача, скажу: слідчих дій ніхто не вів, пошуками доказів ніхто не займався й часу на це не витрачав. Так сталося, що у тому власному архіві, в якому я маю десятки копій наукових праць зарубіжних авторів на тему, що стосується верховенства права, є і тези дисертації на здобуття вченого ступеня доктора університету Роберта Шумана, поданої до захисту 18 листопада 2000 року, автором яких є пан LIU Wei.
Тема роботи французькою мовою звучить так: "LES METHODES D’INTERPRETATION DYNAMIQUE DE LA CONVENTION EUROPEENE DES DROITS DE L’HOMME UTILISEES PAR LA COUR EUROPEENE DES DROIT DE L’HOMME".
Це – точнісінько те саме, що й назва праці українського автора Василя Мармазова!
Порівняння двох опублікованих текстів – українського (2002 рік) та французького (2000 рік) – достеменно доводить: усі 400 сторінок праці, опублікованої українською мовою – це один до одного переклад 359 сторінок тексту, опублікованого двома роками раніше французькою!
Починаючи від того, що називається "ЗМІСТ", продовжуючи "Вступом" та усіма розділами (їх чотири), параграфами й підпараграфами, та завершуючи "Індексом скорочень" і навіть "Бібліографією".
Виняток становлять 18 рядків тексту у "Вступі" (на стор. 20), де автор висловлює подяку (Інститутові держави і права ім.В.М.Корецького НАН України й кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка "за надання належних умов для праці над монографічним дослідженням"), зізнається в тому, що він – "у боргу перед своїми партнерами по юридичній фірмі ЮРІС за розуміння і допомогу" та виражає вдячність "рецензентам".
Ще один виняток – це включення до "Бібліографії" шести позицій з "нормативно–правових актів України" (стор.388–389) та двадцяти семи позицій з "літератури з загальних питань" (стор.389 –390) вітчизняних авторів, на які немає жодного посилання у самій праці. От і все...
У даному випадку в мене не виникає жодних запитань до українського "автора" цієї публікації. Тут все ясно, як Божий День: наяву – достеменний плагіат. Проте виникає безліч запитань до інших, а передовсім до тих, хто особисто "освятив" подібне "творіння".
Отож перші запитання до:
– директора Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, Вчена рада якого 19 вересня 2002 року рекомендувала "працю В. Мармазова" до друку, та до
– "рецензентів", якими в публікації зазначені:
1. О. Ф. Висоцький – заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор, член–кореспондент Академії правових наук України, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України;
2. О. Л. Копиленко – доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України;
3. В. І. Муравйов – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Чи хто–небудь із членів Вченої ради Інституту або вищеназваних "рецензентів" тримав у власних руках, а тим більше – читав "працю В. Мармазова"? Якщо так, то чому ж тоді ніхто не звернув уваги на те, що вона насичена поняттями та словосполученнями, не властивими українській правничій мові?
Що в ній немає жодного посилання на жодну працю українського чи російського вченого? Що для того, щоб ознайомитися бодай з однією статтею з кожного із 46 періодичних зарубіжних видань, наведених в "Індексі скорочень" (стор. 276) і переважної більшості яких немає в бібліотеках України, необхідні місяці й місяці закордонних відряджень?
Що у "Вступі" не пояснено, впродовж якого часу, де і коли автор працював над монографією?
Погодьтеся, для того щоб звернути увагу на всі ці речі, рецензентам за умови добросовісного виконання своїх функцій не обов`язково володіти французькою мовою (між іншим, за даними довідкового видання "Хто є хто в Україні" за 2004 рік Мармазов Василь "володіє англійською мовою", а не французькою, в той час як 40 із 46 періодичних видань, на які він "посилається", вказані ним, як такі, що "використовувалися" у франкомовному варіанті).
Одночасно виникають й інші запитання, зокрема, до:
- Вищої атестаційної комісії України (Голова – Мачулін В. Ф.);
– Вченої ради Інституту міжнародних відносин та міжнародного права Київського національного університету ім. Т.Шевченка (де, за переказами, перебуває на розгляді дисертація В.Мармазова на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук, написана на основі цієї "праці");
– усієї правничо–АКАДЕМІЧНОЇ еліти.
Як ви, панове академіки, оцінюєте дане конкретне явище? Чи існують в Україні ефективні механізми протидії йому та подібних до нього? Які санкції чекають на таких "авторів"?
Чи можуть такі "науковці" надалі викладати студентам? Чи потрібне якесь додаткове нормативне врегулювання цієї проблеми? Чому за років сталінізму–брежнєвізму про щось подібне в науковому середовищі навіть уявити було важко, а нині в Україні це стає нормою, як не парадоксально – саме в середовищі правників?
Чи не погоджуєтеся ви з тим, що мовчазне примирення академічного середовища із відомим фактом написання свого часу докторської дисертації надзвичайно авторитетним науковцем для "головного адвоката" в Україні – це, свого роду, тільки–но початок того, що вже не треба писати дисертації "на продаж", а досить перекласти з іноземної будь–яку книжку і заплатити вже не професорові права, а просто перекладачеві–філологу, і якщо ти – посадовець чи депутат, то ти вже й "доктор", "професор", "академік"?
Хіба не таке діється в деяких вчених радах або, зокрема, в Академії правових наук, де міністр, заступник міністра чи депутат стає "академіком" за посадою?
Шановні колеги! Кожен із Вас, йдучи до лікаря, сподівається на те, що той ЧЕСНО виконає свій професійний обов`язок. Хіба чинити велять лікареві нормативні приписи українських законів? Всі знають, що це – веління СОВІСТІ.
А хіба є різниця між професією лікаря, який рятує життя й фізичне здоров`я, та професією правника, обов`язком якого є допомагати людині мати здорове суспільне буття? Хіба для цього потрібні приписи закону? Для цього досить ЧЕСНОТИ.
Адже аксіомою є те, що в основі верховенства права лежить не формальний припис (закон, указ, постанова), а принцип справедливості, СОВІСТЬ та ЧЕСНОТА.
Хіба бути чесним у професії – це так складно?.. В Україні – складно. Навіть – неприпустимо.
Чесність в теперішній Україні стала "п`ятою графою". Але чесність у професії особливо вимагається від будь–кого, хто "приписав" себе до лав знавців європейських стандартів в ділянці права. Адже кожному фахівцеві добре відомо, що впродовж віків у Європі, побудованій на Західних цінностях, склалося так, що ПРАВО є невіддільним від СОВІСТІ...
Я сподіваюся на розуміння моєї позиції батьком Василя – Євгеном Васильовичем Мармазовим. Адже саме він докладав надзвичайно багато зусиль, перебуваючи тривалий час у складі нашої делегації до ПАРЄ, щоб істотно поліпшити стосунки між Україною та Радою Європи, коли вони почали псуватися за часів міністра Сюзанни Станік.
Справа в тому, що Василь Мармазов на 12–й сторінці "своєї" монографії помістив таке: "Моим родителям – Тамаре и Евгению Мармазовым посвящаю"...
P.S. Для довідки:
"Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 26 вересня 2003 року № 1002/7 "Про розподіл функціональних повноважень між керівниками Міністерства юстиції України" заступник міністра юстиції України Мармазов Василь Євгенович:
- забезпечує міжнародно–правове співробітництво та нормативне забезпечення євроатлантичної інтеграції;
- спрямовує, координує та контролює діяльність Департаменту міжнародного співробітництва, Департаменту міжнародного права [ ...], Центру європейського та порівняльного права […]".
Автор: народний депутат України Сергій Головатий – спеціально для "Української правди"
P.S. від УП "Українська правда" звернулася до прес–служби Міністерства юстиції з проханням прокоментувати наведені факти. Ми готові оприлюднити точку зору самого Василя Мармазова стосовно "співпадінь" його наукової праці із науковою працею пана Liu Wei.
Сірником, що запалив пожежу, виявився вчинок українського міністра юстиції Сюзанни Станік, яка надіслала до Страсбурга неправдиву інформацію щодо кількості страчених в Україні за певний період тоді, коли Україна зобов`язалася запровадити мораторій на виконання смертних вироків з дня вступу до Ради Європи.
Виявилося, що український міністр подала в офіційному листі до Ради Європи одні цифри, а насправді – кількість страчених була набагато більшою. Як миттєва реакція Страсбурга на українську брехню – негайний візит до Києва доповідачки Ренати Вольвенд, підтвердження нею в офіційній доповіді того, що український міністр подала неправдиві дані.
Надалі – виправдане обурення такими діями особи, яка очолює "відомство правди" в Україні, термінові дебати на січневій сесії ПАРЄ й перша погроза застосувати санкції до України ...
Згодом виявилося, що брехня з вуст будь–якої високої посадової особи в коридорах української влади – це неодмінна запорука стрімкого кар`єрного росту.
Так, президент Кучма за проявлену високу майстерність призначає міністра Сюзанну Станік спочатку – українським послом до того ж таки Страсбурга (до Ради Європи), пізніше – до Швейцарії, і як апофеоз – до інституції, покликаної вершити в Україні вищу конституційну правду, на посаду судді Конституційного Суду.
В певний момент декому з верхівки Мін'юсту, мабуть, здалося, що вміння і здатність брехати – це та "висота", яку їм вже так легко долати, як собаці – перелаз. Тому "підняли планку" й вирішили... красти. У тієї ж таки Європи! І от вже маємо рекорд – "висоту" підкорено, зокрема в ділянці інтелектуальної власності.
А тепер – докладніше.
Працюючи вже третій рік поспіль над вивченням такої малодослідженої поки що в Україні проблеми, якою є сутність верховенства права, можу запевнити, що проминути якусь публікацію українського автора на цю тему – справа непроста вже навіть через те, що таких публікацій в Україні занадто мало.
Отже, цілком логічно ретельне опрацювання цієї проблеми виведе будь–якого науковця на кілька сторінок, присвячених проблемі верховенства в одній із монографій, що вийшли друком в Україні останнім часом.
Її автор – кандидат юридичних наук, заступник міністра юстиції Василь Мармазов.
Її назва – "Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини".
Видавець – Видавничий Дім "Юридична книга". Рік видання – 2002. Обсяг – 400 сторінок. Наклад – 300 (триста!) примірників.
Вже перше ж моє ознайомлення з тими трьома сторінками вказаної праці, де йдеться про принцип верховенства права (стор. 36 – 39), наштовхнули на певні роздуми. Автор говорить тут про буцім то передбачені Європейською Конвенцією якісь "індивідуальні свободи".
Будь–який український кандидат юридичних наук, котрий навіть досить узагальнено опанував зміст Європейської Конвенції, такого сказати не може, бо Конвенція не має справи ні з "індивідуальними", ні з "колективними" свободами – таких не існує в природі.
Зрозуміло, що мова тут іде про неправильний переклад на українську з французької словосполучення "libertes individuelles", або ж з англійської "individual liberties", що українською має бути – "свободи особи" (безвідносно – фізичної чи юридичної).
Тільки одного цього було достатньо, щоб дійти висновку: тут працював не юрист–науковець, а перекладач–філолог. Справа – не творчо–наукова, а – технічна.
Щоб не втомлювати читача, скажу: слідчих дій ніхто не вів, пошуками доказів ніхто не займався й часу на це не витрачав. Так сталося, що у тому власному архіві, в якому я маю десятки копій наукових праць зарубіжних авторів на тему, що стосується верховенства права, є і тези дисертації на здобуття вченого ступеня доктора університету Роберта Шумана, поданої до захисту 18 листопада 2000 року, автором яких є пан LIU Wei.
Тема роботи французькою мовою звучить так: "LES METHODES D’INTERPRETATION DYNAMIQUE DE LA CONVENTION EUROPEENE DES DROITS DE L’HOMME UTILISEES PAR LA COUR EUROPEENE DES DROIT DE L’HOMME".
Це – точнісінько те саме, що й назва праці українського автора Василя Мармазова!
Порівняння двох опублікованих текстів – українського (2002 рік) та французького (2000 рік) – достеменно доводить: усі 400 сторінок праці, опублікованої українською мовою – це один до одного переклад 359 сторінок тексту, опублікованого двома роками раніше французькою!
Починаючи від того, що називається "ЗМІСТ", продовжуючи "Вступом" та усіма розділами (їх чотири), параграфами й підпараграфами, та завершуючи "Індексом скорочень" і навіть "Бібліографією".
Виняток становлять 18 рядків тексту у "Вступі" (на стор. 20), де автор висловлює подяку (Інститутові держави і права ім.В.М.Корецького НАН України й кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка "за надання належних умов для праці над монографічним дослідженням"), зізнається в тому, що він – "у боргу перед своїми партнерами по юридичній фірмі ЮРІС за розуміння і допомогу" та виражає вдячність "рецензентам".
Ще один виняток – це включення до "Бібліографії" шести позицій з "нормативно–правових актів України" (стор.388–389) та двадцяти семи позицій з "літератури з загальних питань" (стор.389 –390) вітчизняних авторів, на які немає жодного посилання у самій праці. От і все...
У даному випадку в мене не виникає жодних запитань до українського "автора" цієї публікації. Тут все ясно, як Божий День: наяву – достеменний плагіат. Проте виникає безліч запитань до інших, а передовсім до тих, хто особисто "освятив" подібне "творіння".
Отож перші запитання до:
– директора Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, Вчена рада якого 19 вересня 2002 року рекомендувала "працю В. Мармазова" до друку, та до
– "рецензентів", якими в публікації зазначені:
1. О. Ф. Висоцький – заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор, член–кореспондент Академії правових наук України, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України;
2. О. Л. Копиленко – доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України;
3. В. І. Муравйов – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Чи хто–небудь із членів Вченої ради Інституту або вищеназваних "рецензентів" тримав у власних руках, а тим більше – читав "працю В. Мармазова"? Якщо так, то чому ж тоді ніхто не звернув уваги на те, що вона насичена поняттями та словосполученнями, не властивими українській правничій мові?
Що в ній немає жодного посилання на жодну працю українського чи російського вченого? Що для того, щоб ознайомитися бодай з однією статтею з кожного із 46 періодичних зарубіжних видань, наведених в "Індексі скорочень" (стор. 276) і переважної більшості яких немає в бібліотеках України, необхідні місяці й місяці закордонних відряджень?
Що у "Вступі" не пояснено, впродовж якого часу, де і коли автор працював над монографією?
Погодьтеся, для того щоб звернути увагу на всі ці речі, рецензентам за умови добросовісного виконання своїх функцій не обов`язково володіти французькою мовою (між іншим, за даними довідкового видання "Хто є хто в Україні" за 2004 рік Мармазов Василь "володіє англійською мовою", а не французькою, в той час як 40 із 46 періодичних видань, на які він "посилається", вказані ним, як такі, що "використовувалися" у франкомовному варіанті).
Одночасно виникають й інші запитання, зокрема, до:
- Вищої атестаційної комісії України (Голова – Мачулін В. Ф.);
– Вченої ради Інституту міжнародних відносин та міжнародного права Київського національного університету ім. Т.Шевченка (де, за переказами, перебуває на розгляді дисертація В.Мармазова на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук, написана на основі цієї "праці");
– усієї правничо–АКАДЕМІЧНОЇ еліти.
Як ви, панове академіки, оцінюєте дане конкретне явище? Чи існують в Україні ефективні механізми протидії йому та подібних до нього? Які санкції чекають на таких "авторів"?
Чи можуть такі "науковці" надалі викладати студентам? Чи потрібне якесь додаткове нормативне врегулювання цієї проблеми? Чому за років сталінізму–брежнєвізму про щось подібне в науковому середовищі навіть уявити було важко, а нині в Україні це стає нормою, як не парадоксально – саме в середовищі правників?
Чи не погоджуєтеся ви з тим, що мовчазне примирення академічного середовища із відомим фактом написання свого часу докторської дисертації надзвичайно авторитетним науковцем для "головного адвоката" в Україні – це, свого роду, тільки–но початок того, що вже не треба писати дисертації "на продаж", а досить перекласти з іноземної будь–яку книжку і заплатити вже не професорові права, а просто перекладачеві–філологу, і якщо ти – посадовець чи депутат, то ти вже й "доктор", "професор", "академік"?
Хіба не таке діється в деяких вчених радах або, зокрема, в Академії правових наук, де міністр, заступник міністра чи депутат стає "академіком" за посадою?
Шановні колеги! Кожен із Вас, йдучи до лікаря, сподівається на те, що той ЧЕСНО виконає свій професійний обов`язок. Хіба чинити велять лікареві нормативні приписи українських законів? Всі знають, що це – веління СОВІСТІ.
А хіба є різниця між професією лікаря, який рятує життя й фізичне здоров`я, та професією правника, обов`язком якого є допомагати людині мати здорове суспільне буття? Хіба для цього потрібні приписи закону? Для цього досить ЧЕСНОТИ.
Адже аксіомою є те, що в основі верховенства права лежить не формальний припис (закон, указ, постанова), а принцип справедливості, СОВІСТЬ та ЧЕСНОТА.
Хіба бути чесним у професії – це так складно?.. В Україні – складно. Навіть – неприпустимо.
Чесність в теперішній Україні стала "п`ятою графою". Але чесність у професії особливо вимагається від будь–кого, хто "приписав" себе до лав знавців європейських стандартів в ділянці права. Адже кожному фахівцеві добре відомо, що впродовж віків у Європі, побудованій на Західних цінностях, склалося так, що ПРАВО є невіддільним від СОВІСТІ...
Я сподіваюся на розуміння моєї позиції батьком Василя – Євгеном Васильовичем Мармазовим. Адже саме він докладав надзвичайно багато зусиль, перебуваючи тривалий час у складі нашої делегації до ПАРЄ, щоб істотно поліпшити стосунки між Україною та Радою Європи, коли вони почали псуватися за часів міністра Сюзанни Станік.
Справа в тому, що Василь Мармазов на 12–й сторінці "своєї" монографії помістив таке: "Моим родителям – Тамаре и Евгению Мармазовым посвящаю"...
P.S. Для довідки:
"Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 26 вересня 2003 року № 1002/7 "Про розподіл функціональних повноважень між керівниками Міністерства юстиції України" заступник міністра юстиції України Мармазов Василь Євгенович:
- забезпечує міжнародно–правове співробітництво та нормативне забезпечення євроатлантичної інтеграції;
- спрямовує, координує та контролює діяльність Департаменту міжнародного співробітництва, Департаменту міжнародного права [ ...], Центру європейського та порівняльного права […]".
Автор: народний депутат України Сергій Головатий – спеціально для "Української правди"
P.S. від УП "Українська правда" звернулася до прес–служби Міністерства юстиції з проханням прокоментувати наведені факти. Ми готові оприлюднити точку зору самого Василя Мармазова стосовно "співпадінь" його наукової праці із науковою працею пана Liu Wei.