Скинь олігарха з поїзда, або Хто врятує Україну од нової Руїни?

Наново реанімоване питання політичної реформи в Україні та змін до Конституції, окрім політично-ситуативного, має також вимір екзистенційний, пов’язаний з глибинними смислами існування країни.

Технологічний зміст політреформи очевидний — не пускати до влади тих чи інших політиків, переділити між олігархічними кланами реальні політичні можливості та інші ресурси, - він вимірюється актуальністю найближчих місяців та років. Але є й стратегічне надзавдання, пов’язане із світоглядними аспектами, — змінити форму державного правління на парламентську (чи парламентсько-президентську) республіку та зробити безсмертним олігократичний режим.

Головна вада української політики, яка дає про себе знати протягом, як мінімум, останньої півтисячі років, полягає в тому, що в національній політичній культурі відсутнє уявлення про трансцендентність верховної влади.

Харизма українського князя, гетьмана, кошового отамана, першого секретаря Комуністичної партії УРСР чи президента ніколи не будувалася на уявленні про них як Помазаників, як "ретрансляторів" волі Провидіння. До поодиноких винятків належать перш за все Богдан Хмельницький та Іван Сірко.

Влада олігархів базується на дифузії, взаємопроникненні політичного та економічного, силового потенціалу та грошей. Політичні можливості, адміністративний ресурс породжують матеріальне багатство, яке, в свою чергу, підтримує цих самих олігархів у владному стані.

І вже не такий важливий розмір цих олігархічних скарбів — головне, що в політичній системі, де домінують олігархи, губиться політичне-як-таке — "чиста" політика, яка є проявом саме вольового начала, а не засобом боротьби за власність. Подібний тип розуміння політики домінує в усьому українському суспільстві — і в елітних колах, і в широких електоральних, себто народних масах.

Якщо в президентській республіці влада президента ще зберігає певні залишки сакральної харизми, то в республіці парламентській, де голова держави обирається парламентом і має лише репрезентативні функції, він нічим принциповим не відрізняється од решти олігархату.

Владу, яка не спирається на сакральну харизму, дуже легко поставити під сумнів — просто задатися питанням: а чим цей президент кращий за своє оточення? В цьому якраз і полягає відмінність між постатями Володимира Путіна та Леоніда Кучми.

Попри те, що останній чудово маніпулює представниками різних олігархічних кланів, утримуючи внутриелітний баланс, ні в кого не виникає думки про те, що президентська влада Кучми має під собою якісь провіденційні мотиви.

Та й поводить він себе як "старший боярин", як "головний олігарх" — наймогутніший серед рівних. Тоді як харизма помазаника передбачає власну відмінність щодо оточення, і питання "чому він, а не я чи хтось інший?" не виникає в принципі. Влада олігархів відносна і спирається на відносні цінності, влада монарха спирається на абсолютні цінності.

Багатополюсна модель влади, коли в приблизно рівних за силовим ресурсом політиків відсутні мотиви визнати вищість статусу іншого, що веде до чвар та розбрату, — це і є універсальна модель української олігархічної "парламентської республіки", що у другій половині XVII століття отримала назву Руїна.

Олігархи — це абсолютне зло з погляду державних інтересів, оскільки вони підточують, підривають державу, перетворюють її на корпораціоподібне утворення.

Але в Україні процес олігархізації мав свої певні особливості, які тепер ускладнюють боротьбу з олігархами та їхніми імперіями. За притаманного українській політичній культурі слабкого державницького інстинкту олігархічне начало підміняло собою державницьке на всіх структурних рівнях. В результаті українська політична система виявилася заручницею олігархів.

Сучасна українська олігархія — це багаторівнева інтегрована система різноманітних суб’єктів та ресурсів, до якої зазвичай належать чи перебувають під контролем: промислові та непромислові підприємства, банки, інвестиційні кампанії, телеканали, газети, журнали та інтернет-видання, політичні партії, фракції у Верховній Раді, посади у виконавчій та судовій владі, посади в регіональних органах влади, журналісти, політтехнологи, політологи, соціологічні служби, комунікаційні канали з західними та російськими політичними й фінансовими колами, а також футбольні клуби й пивні бренди.

В Україні непросто назвати якогось публічного політика чи високого урядовця, про належність якого до того чи іншого клану не було б відомо.

Щось подібне мало місце і в допутінській Росії, але там олігархічні структури відчували чималу дистанцію між собою та державою, їм не вдалося так глибоко та всеосяжно пустити коріння в соціальному бутті. І це при тому, що російські олігархати значно потужніші од українських за своїми активами, та й виникли вони переважно навколо первинних ресурсних баз, а не навколо маніпуляцій з перепродажем.

Логіка здорового державного організму підказує, що олігархи та олігархати — це небезпека для держави, найефективнішою формою боротьби з якою є перетворення на звичайний конкурентний бізнес шляхом позбавлення їх політичного впливу та мінімізації інформаційно-культурного впливу.

Ідеологи соціал-демократичної орієнтації, починаючи з Михайла Драгоманова, доводять, що ідеологія соціал-демократії дуже близька до традиційної етики та етнопсихології українського народу. І - Медведчук не дасть збрехати - великою мірою це правда.

"Трудова" ненависть до багатіїв, відсутність етики "праведного багатства" та чесного збагачення, стійке уявлення про диявольське походження надмірних статків, фольклорні перекази про "закляті скарби" — до речі, чи не цим можна пояснити вкрай низький рейтинг "головного соціал-демократа"?

Можливо, українська заздрість до чужого багатства, відсутність корпоративного духу — це фактори, що аж ніяк не сприяють економічному розвитку та соціальній консолідації народу. Але іншого народу в нас немає.

Що таке соціальна справедливість — ніхто точно не знає. Але на рівні інтуїції та емоцій відчувають усі, навіть олігархи. "Воля до справедливості" — ось провідна теза соціал-демократії. Не просто бажання чи прагнення, а саме воля — тобто передбачається певний вольовий прояв, боротьба за відновлення справедливості.

Володимир Путін у 2000 році став президентом Росії під гаслом відновлення Порядку. Але Росія тоді воювала проти Чечні — таке передвиборче гасло "спрацювало". Україна, слава Богу, не воює, хоча деякі політтехнологи час від часу розробляють "під силових кандидатів" то сценарії ескалації українсько-румунських відносин навколо о. Зміїний, то загострення міжетнічного конфлікту в Криму.

Але гасло відновлення Справедливості може дуже непогано "зіграти" на цьогорічних президентських виборах. Питання лише в тому, хто і під який передвиборчій сценарій почне скидати олігархів з політичного поїзда?

Різноманітних антиолігархічних передвиборчих сценаріїв може бути п’ять-шість, але вартий уваги перш за все наступний.

На вибори реєструється кандидат з напів-спецслужбістським минулим та "силовим" сучасним, який обіймає певну "сердиту" посаду і одразу ж, маючи на те Височайший Дозвіл, починає разом зі своєю службовою командою грубо мочалити олігархів.

"Полетить" кілька голів, одного-двох, найбільш одіозних, на передвиборчі місяці можуть і "закрити", зробивши з них "українських Ходорковських". Може відбутися частковий перерозподіл медіа-ресурсу і деяких адміністративних повноважень.

Причому індикатором його справжніх намірів може стати використання чи невикористання образу Путіна. Якщо героя-"олігархожера" позиціонують як "українського Путіна", і при цьому Москва допоможе з підтримкою, передовсім телевізійною, можна казати впевнено — саме ця людина збирається стати фаворитом — хай не голосування, а хоча б підрахунку голосів.

Якщо ж віртуальні постаті "українського Путіна" та "Путіна-прототипа" задіяно не буде, висновок очевидний: головна мета "борця з олігархами" — не перемога, а участь. Ясна річ, з метою відібрати голоси у конкурентів Головного Кандидата.

Основна боротьба на цих виборах розгорнеться, вочевидь, між кандидатом од влади (яким може бути як діючий президент Леонід Кучма, так і невідомий з іміджем силовика-"олігархожера" — такого собі "українського Путіна"; участь Віктора Януковича стає все менш ймовірною) та Віктором Ющенком.

Варіативність результату виборів та подальшого розвитку подій залежить од того, чи потрапить Ющенко до другого туру. А за умови розкрутки на його електоральному полі альтернативного кандидата, у тому числі "олігархожера", президентська перспектива Ющенка покривається туманом невідомості.

Поява образу "українського Путіна" багатьма в Україні поки що може сприйматися дещо іронічно — мовляв, ще один експорт "секонд-хенду" од "старшого брата". Але, як показав час, головне в цьому образі та в цьому політику — це не збереження капіталів, спокою чи життя його політичного спадкодавця Бориса Єльцина. Це не консервація олігархічного режиму під оновленою маскою. І навіть не побудова монопартійної "керованої демократії". Це повернення державі її суб’єктності, а верховній владі — її харизми. І доведення цілому суспільству, що влада грошей не універсальна.

Можливо, Борис Березовський, Павло Гусинський, Михайло Ходорковський або Роман Абрамович мають трохи відмінний погляд на історію російського олігархіуму, але за часів Путіна Першого їм було продемонстровано, що з державою краще не гратися. Доведення аналогічної максими в Україні — це один з небагатьох можливих сценаріїв "розкрутки" кандидата в президенти від "третьої сили" та принесення нових парадигм суспільно-політичного розвитку.

Побоювання деяких політологів, що без олігархів та олігархій як структуроутворюючих факторів українська політична система зазнає кризи, аж занадто цнотливі. Не зазнає — адже в українців високо розвинутий інстинкт ситуативного виживання та чималий досвід колабораціонізму. Коли провідні українські олігархічні угрупування отримають сильні удари з державного боку, їхні колишні прихильники змушені будуть поповнити лави адептів сильної та суб’єктної держави.

Головне — аби вистачило духу скинути цих самих олігархів з поїзда сучасної політики.