Леся Гонгадзе: Я залишаю за собою право ставити питання прокуратурі
П'ятниця, 21 травня 2004, 11:15
Якби Георгія не викрали і не вбили чотири роки тому, йому б сьогодні виповнилося 35 років. Певно, цю подію ніхто б не помітив, окрім його численних друзів. Мабуть, цей хлопець, що обрав силует Дон Кіхота емблемою своєї Інтернет-газети, щиро б частував усіх довкола. Але сьогодні Леся Гонгадзе, його мати, не вмочить вуст. Хіба тільки заради пам’яті про сина.
Ми бачилися з нею тиждень тому, у Львові. Мати загиблого журналіста досі не розв’язала для себе питання, які не залишають її в спокої четвертий рік: Чи насправді тіло, знайдене в Таращі належать моєму синові? Як зрозуміти прокуратуру яка спочатку переконувала мене, що мій син живий, а пізніше з тією ж самою упевненістю сказала, що він помер? Як ті ж самі люди можуть заявляти одне та потім казати протилежне?"
Її великі зелені очі, в яких назавжди застив біль дивляться прямо перед собою. Елегантна та гідна, вона не втратила своєї енергії та протесту. Три роки потому як не стало її сина, вона й далі відмовляється підписувати документи, котрі б дозволили поховати останки з таращанського лісу. "Я більше нікому не довіряю", — пояснює вона. Пізніше вона додасть: "Я хочу ще залишити собі можливість ставити питання прокуратурі". Погодитися на поховання означало б для неї насправді змиритися, що її сина зможуть забути, та що винні ніколи не будуть покарані. Але Леся Гонгадзе не з тих жінок, які опускають руки.
Нині вона працює в львівській лікарні, де перебувають хворі на СНІД. Усі ці страждання, це горе не відштовхують її. Вона розмовляє, як лікар, її слова прості та конкретні, незалежно, каже вона про чужу хворобу або про труп власної дитини, височезного хлопця 31 року, який любив "совати свій ніс повсюди" та "не слухав як треба свою мати". "Усі біди трапляються через це, - каже вона, - через те, що діти не слухаються достатньо своїх матерів". Я казала йому: "В тебе двоє дітей. Облиш політику". Але чи дозволить серце жити лише для себе, коли ти син такої жінки, як Леся?
Ми крокуємо по львівській бруківці, блискучій від дощу. Подекуди майорять українські прапори, що підняли на день Перемоги. Леся веде мене до самої площі перед Оперою. На алеї навпроти виростає молодий клен, посаджений в ім’я її сина. Про це напис на плитці. Леся достає хусточку, щоби витерти краплі дощу, що впали на металеву дошку. Трохи далі було встановлено портрет Гії, котрий подарував художник. Портрет під відкритим небом, з підписом: "Серце Гонгадзе б’ється в наших душах". Декілька місяців тому, вночі невідомі знищили портрет. Його замінили на просту фотографією.
Ми входимо до одного з тих чайних салонів у віденському стилі з ароматами, що надають незабутній шарм Львову, Леся настоює, щоб я з’їв усі тістечка, які там були. Вона згадує про інший сум, за своїм племінником, котрий одного грудневого вечора вийшов з друзями з дому і більше не повертався, а потім, півроку потому, було знайдено тіло, котре, можливо, належить хлопцеві. Винних, каже Леся, не шукали.
Леся розповідає, що віднині боїться відвідувати близьких. Побоюється принести лихо. І водночас вона розповідає, як десятки людей звертаються до неї. Усі, хто пережив подібне. "Вони думають, що їх змушують ховати дітей, які насправді не їх діти. Вони втратили віру в правосуддя". Люди йдуть до Лесі, щоб поділитися своєю розгубленістю. "Ось так, - констатує вона, - я стала символом смутку. Коли люди дивляться на мене, вони часто плачуть. Кожен розуміє, що міг би опинитися на моєму місті".
Леся вважає, що в Україні досі не було проявлено волі, аби довести розслідування до кінця. "Кучмі варто було б сказати лише одне слово, і винних би заарештували ". На жаль, Кучма мовчить. Чекаючи, що заговорить він, або його наступник, Леся просить моєї ласки скуштувати з чаєм ще один шматочок струделю.
Ми бачилися з нею тиждень тому, у Львові. Мати загиблого журналіста досі не розв’язала для себе питання, які не залишають її в спокої четвертий рік: Чи насправді тіло, знайдене в Таращі належать моєму синові? Як зрозуміти прокуратуру яка спочатку переконувала мене, що мій син живий, а пізніше з тією ж самою упевненістю сказала, що він помер? Як ті ж самі люди можуть заявляти одне та потім казати протилежне?"
Її великі зелені очі, в яких назавжди застив біль дивляться прямо перед собою. Елегантна та гідна, вона не втратила своєї енергії та протесту. Три роки потому як не стало її сина, вона й далі відмовляється підписувати документи, котрі б дозволили поховати останки з таращанського лісу. "Я більше нікому не довіряю", — пояснює вона. Пізніше вона додасть: "Я хочу ще залишити собі можливість ставити питання прокуратурі". Погодитися на поховання означало б для неї насправді змиритися, що її сина зможуть забути, та що винні ніколи не будуть покарані. Але Леся Гонгадзе не з тих жінок, які опускають руки.
Нині вона працює в львівській лікарні, де перебувають хворі на СНІД. Усі ці страждання, це горе не відштовхують її. Вона розмовляє, як лікар, її слова прості та конкретні, незалежно, каже вона про чужу хворобу або про труп власної дитини, височезного хлопця 31 року, який любив "совати свій ніс повсюди" та "не слухав як треба свою мати". "Усі біди трапляються через це, - каже вона, - через те, що діти не слухаються достатньо своїх матерів". Я казала йому: "В тебе двоє дітей. Облиш політику". Але чи дозволить серце жити лише для себе, коли ти син такої жінки, як Леся?
Ми крокуємо по львівській бруківці, блискучій від дощу. Подекуди майорять українські прапори, що підняли на день Перемоги. Леся веде мене до самої площі перед Оперою. На алеї навпроти виростає молодий клен, посаджений в ім’я її сина. Про це напис на плитці. Леся достає хусточку, щоби витерти краплі дощу, що впали на металеву дошку. Трохи далі було встановлено портрет Гії, котрий подарував художник. Портрет під відкритим небом, з підписом: "Серце Гонгадзе б’ється в наших душах". Декілька місяців тому, вночі невідомі знищили портрет. Його замінили на просту фотографією.
Ми входимо до одного з тих чайних салонів у віденському стилі з ароматами, що надають незабутній шарм Львову, Леся настоює, щоб я з’їв усі тістечка, які там були. Вона згадує про інший сум, за своїм племінником, котрий одного грудневого вечора вийшов з друзями з дому і більше не повертався, а потім, півроку потому, було знайдено тіло, котре, можливо, належить хлопцеві. Винних, каже Леся, не шукали.
Леся розповідає, що віднині боїться відвідувати близьких. Побоюється принести лихо. І водночас вона розповідає, як десятки людей звертаються до неї. Усі, хто пережив подібне. "Вони думають, що їх змушують ховати дітей, які насправді не їх діти. Вони втратили віру в правосуддя". Люди йдуть до Лесі, щоб поділитися своєю розгубленістю. "Ось так, - констатує вона, - я стала символом смутку. Коли люди дивляться на мене, вони часто плачуть. Кожен розуміє, що міг би опинитися на моєму місті".
Леся вважає, що в Україні досі не було проявлено волі, аби довести розслідування до кінця. "Кучмі варто було б сказати лише одне слово, і винних би заарештували ". На жаль, Кучма мовчить. Чекаючи, що заговорить він, або його наступник, Леся просить моєї ласки скуштувати з чаєм ще один шматочок струделю.
