Втома від України: українсько-американські міфи
Понеділок, 19 квітня 2004, 17:00
Якщо б в Іраку не було війни, Леонід Кучма мав би її вигадати. Важко собі уявити кращий привід покращити зіпсовані вбивством Гонгадзе й історією з "кольчугами" двосторонні відносини з Америкою, ніж участь у війні на боці США.
Ще рік тому Україна знаходилася на межі політичної ізоляції. Тепер ця країна є повноправним членом антитерористичної коаліції, а Леонід Кучма регулярно отримує листи від Джорджа Буша з подякою за стійкість українського народу в боротьбі зі світовим тероризмом.
На цьому реальність закінчується, і починаються міфи, створені через хибні уявлення сторін одна про одну, – те, що називають "mirror imaging", тобто проектування на партнера власних уявлень про речі.
Міф перший, широко поширений в Києві, про те, яку користь Україна буде мати від участі "у миротворчій місії". Торік, коли український парламент приймав рішення про направлення військового контингенту до Іраку, йшлося про економічні переваги для української економіки, зокрема про потенційні контракти для українських компаній на відбудову повоєнного Іраку.
В результаті Україна має в Іраку четвертий за розміром військовий контингент, чотирьох загиблих і жодного контракту, у той час як Росія, яка військ не надсилала і взагалі всіляко протестувала проти війни, спромоглася укласти мільярдний контракт з Іракським міністерством енергетики для своєї компанії "ІнтерЕнергоСервіс".
На запитання українців під час нещодавнього візиту до Вашингтону української делегації на чолі з міністром економіки Деркачем – а де ж, мовляв, контракти – американці розказували про процедурні питання, відкритий тендерний процес й інші регуляторні речі, які до політики прямого відношення не мають.
"Якщо контракт, що надійшов з Бразилії, яка не надсилала військ, дешевший, краще відповідає часовим вимогам тендеру, ми не можемо сказати: "зачекайте хвилинку, Україна робить важливий внесок, ми дамо контракт Україні"... В системі США – це незаконно", – заявив 15 квітня у Вашингтоні другий заступник державного секретаря США Стівен Пайфер.
А заступник Державного секретаря США Ричард Армітадж взагалі вважає, що мотивацією українського уряду надіслати війська до Іраку була боротьба із світовим тероризмом.
Відповідаючи 15 квітня на запитання "Української правди" про контракти для українських компаній, він заявив: "Я не думаю, що народ України чи уряд України приймали рішення про приєднання до коаліції для того, щоб вигравати контракти. Я не думаю, це доречно, і я не думаю, що це було мотивацією для українського уряду".
Одним словом, класична ситуація із "моя твоя нє понімай" – Україна вдруге наступила на граблі після відмови від бушерського контракту. Тоді українським громадянам теж добряче промили мізки, стверджуючи, що відмова приведе до манни небесної у вигляді американських інвестицій з багатьма нулями.
Забули лише сказати, що пані Олбрайт, на той час державний секретар США, після візиту якої до Києва Кучма відмовився від контракту, жодну з американських компаній не представляє і, на відміну від українського президента, адміністративний ресурс до них застосувати не може.
Залишилося лише з’ясувати, якими міфами 5 червня 2003 року керувався тоді ще секретар Ради національної безпеки й оборони України пан Марчук, коли, представляючи у парламенті президентський проект закону "Про схвалення рішення Президента України про направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в Республіці Ірак", стверджував, що "наміри щодо участі в економічній розбудові Іраку висловили понад 80 українських компаній".
Зрозуміло, що не всі вони однаково вистоять у конкурентній боротьбі, вів далі Марчук, "але 5,2 мільярда доларів США, які уже реально виділено для фінансування проведення першої фази відбудови Іраку, є вагомим аргументом для ефективного докладання зусиль".
І далі: "Враховуючи той факт, що розв'язання економічних проблем Іраку багато в чому обумовлено перебігом процесу військово-політичного врегулювання, навіть тимчасова присутність миротворчих підрозділів Збройних Сил України в Іраку дозволить нівелювати перешкоди, що існують, для практичного залучення українських підприємств до відбудови Іраку та відновлення колишнього рівня економічного співробітництва України з майбутнім урядом" (цитується за стенограмою того засідання парламенту).
Міф другий, широко популяризований в Україні комуністами й адміністрацією президента Кучми про "Ющенка – ставленика Америки".
До Ющенка, дійсно, мають особисті симпатії чимало урядовців у Вашингтоні, які займаються Україною, але політика базується не лише на особистих симпатіях.
Американцям зараз настільки не до Ющенка і настільки не до України, що це важко було б навіть уявити за часів президентства Клінтона. І причин тут дві. Перша – 2004 рік є виборчим не тільки для України, але й для Сполучених Штатів. По-друге, війна в Іраку відтягує на себе величезну кількість урядової уваги, фінансових і людських ресурсів.
Збіг у часі українських і американських президентських виборів – аргумент на користь кандидата від влади, оскільки адміністрації Буша восени буде не до України. Тут би собі переобратися.
Крім того, Сполучені Штати ведуть війну, і спрацьовує психологія воєнного часу, коли, як то кажуть, не до дипломатичних тонкощів. Усі, хто підтримують Америку, зараховуються до її друзів, включно з такими одіозними режимами, як узбецький, хто проти – потрапляє до протилежного табору.
Антитерористична коаліція, яка, за виключенням американських і британських військ, більше схожа на велику недобудовану "потьомкінську дєрєвню", ніж на справжню військову потугу, все одно є надзвичайно важливою для адміністрації Буша, хоча б з пропагандистської точки зору.
Леонід Кучма, надіславши війська до Іраку, потрапив до категорії друзів Америки, нехай і тимчасових, а тому найближчим часом можна очікувати ще більше листів від Буша до Кучми із висловленням вдячності за присутність українських військ в Іраку.
Притому, чим більше опозиція буде наполягати на виведенні військ, тим більше таких листів буде надходити і тим більше буде зміцнюватися позиція Кучми в очах теперішньої американської адміністрації.
Ющенкові Буш листи не пише, 5 червня 2003 року тільки 39 членів фракції "Наша Україна" голосували за відправку українських миротворців до Іраку, так що не поспішаймо робити висновки про те, хто є і хто не є "ставлеником Америки".
Міф третій про Америку, яка втручається у передвиборчий процес в Україні, бажаючи обрати "свого президента" (тобто Ющенка) – страшилка, активно розповсюджувана широким колом політичних гравців, від комуністів до російського посла в Україні Чорномирдіна.
Насправді, не все виглядає так добре, як гадають вищеназвані діячі. Жодних державних грошей (через Агенцію з міжнародного розвитку США чи інші фонди) на кампанію опозиції США виділяти не буде, тому що це незаконно, і кожна особа, знайома з американською системою тендерів, про це знає.
Якщо б питання з тендерами вирішувалися так легко, можливо б, і ті 80 українських компаній, про які згадував у своєму зверненні до Верховної Ради Євген Марчук, вже давно б мали мільйонні контракти в Іраку.
Під час виборчої кампанії в Україні державні американські гроші підуть на підтримку третього сектору, тобто на навчання політичних партій, спостерігачів, паралельний підрахунок голосів і таке інше. Тобто на заходи, до яких у теперішнього українського керівництва виробився стійкий імунітет і які цілком нейтралізуються певною кількістю адміністративного ресурсу, превентивним побиттям активістів, недопущенням спостерігачів на виборчі дільниці і зняттям опозиційних кандидатів рішеннями підконтрольних судів.
Американці можуть, звичайно, застосувати більш агресивні дії, наприклад, арешт рахунків деяких близьких до Кучми людей, про які буде розголошено на суді Лазаренка, або невизнання результатів виборів через масові порушення виборчого законодавства.
Однак, чи такі кроки буде здійснено? Швидше за все, – ні, беручи до увагу важливість України для очолюваної США антитерористичної коаліції.
Нарешті, міф четвертий, поширений серед американських державних діячів, що займаються Україною, про дієвість американських заходів із забезпечення вільних і справедливих виборів в Україні. Міф є класичним проектуванням на партнера своїх власних поглядів.
Американці свято вірять у те, що якщо багато разів щось повторювати психічно здоровій людині, то вона врешті-решт має це запам’ятати. Тобто, якщо дуже довго повторювати українському керівництву про необхідність вільних і справедливих виборів, то і президент Кучма з Медведчуком зрозуміють важливість цього питання і зроблять все по-чесному.
У березні до України приїздив заступник державного секретаря Ричард Армітадж. Незабаром Україну відвідає другий заступник державного секретаря США Стівен Пайфер. Очікується ціла низка інших американських делегацій до Києва, які мають донести до українського керівництва важливість для двосторонніх стосунків саме вільних і справедливих виборів в Україні.
Чи слова американських урядовців справляють хоч який-небудь вплив на українське керівництво? Чи мають американці більш дієві заходи, ніж дружні дипломатичні поради?
Про вплив слів стає зрозуміло після аналізу березневого перебування у Києві пана Армітаджа. Він привіз із собою два, як тепер модно говорити, "месіджі" до українського керівництва: 1) ні, ні, ні порушенням на виборах; 2) так, так, так українським військам в Іраку.
І хоча Стівен Пайфер стверджує, що головною метою перебування у Києві Армітаджа були питання демократії, це абсолютно не випливає з аналізу офіційних українських ЗМІ, які повністю "проковтнули" демократію, залишивши тільки "дякую" за Ірак.
Два месіджі у випадку з Україною абсолютно не спрацьовують, як і розмови про демократію тет-а-тет з Кучмою. Ну, не американець він, не прищепити йому на старості років любові до справедливих виборів. Під час приватних зустрічей з американцями він, очевидно, з усім погоджується, а сам тримає дулю в кишені.
Приватні розмови – це саме той стиль спілкування, до якого звикло керівництво України: приємно і безпечно. За Ірак похвалять, а про демократію все одно ніхто не дізнається. Провладні ЗМІ завжди інтерпретують в потрібному світлі зміст будь-яких приватних зустрічей і послань.
Що ж до більш дієвих засобів впливу на українське керівництво, то той самий Стівен Пайфер наголошує на важливості для України червневої зустрічі країн НАТО у Стамбулі, де начебто буде обговорюватися прогрес Києва у проведенні вільних і демократичних виборів.
Але, по-перше, з легкої руки українського президента початок виборчої кампанії перенесено на початок липня, тобто невідомо, що саме країни НАТО будуть оцінювати в червні. По-друге, головним питанням на цьому саміті буде офіційна участь НАТО у миротворчих операціях в Іраку. Очікується більш ніж жвава дискусія, де навряд чи знайдеться місце Україні.
США, безсумнівно, визнають будь-якого нового президента України, байдуже – Ющенка чи Януковича. Жодних каральних акцій, як це уявляють собі у Києві деякі гарячі голови, не буде. Однак, у разі масових порушень загальноприйнятих норм виборчих кампаній, а-ля Донецьк минулого року, можна очікувати зростання феномену, який у Вашингтоні називають "втомою від України".
Суттю цього феномену є розчарування щодо України через відсутність з її боку кроків у напрямку демократизації суспільства і наближення до Європи. Безпосереднім наслідком "втоми від України" буде гальмування пріоритетних для Києва економічних питань, зокрема зняття поправки Джексона-Веніка і визнання України країною з ринковою економікою, вступу до СОТ, виділення додаткових грошей на безпеку нових блоків Рівненської і Хмельницької АЕС, отримання контрактів на відбудову Іраку. Всі ці справи покладуть у ту саму довгу шухляду, де вже давно збирає пилюку історія з "кольчугами".
У 2004 році опозиція опинилася сам на сам з адміністративним ресурсом. Які б міфи не створювали про Америку провладні ЗМІ, Захід, як то кажуть, цього разу не допоможе. У Заходу свої проблеми, а отже – перемагати адміністративний ресурс опозиції потрібно, покладаючись тільки на власні сили.
Ще рік тому Україна знаходилася на межі політичної ізоляції. Тепер ця країна є повноправним членом антитерористичної коаліції, а Леонід Кучма регулярно отримує листи від Джорджа Буша з подякою за стійкість українського народу в боротьбі зі світовим тероризмом.
На цьому реальність закінчується, і починаються міфи, створені через хибні уявлення сторін одна про одну, – те, що називають "mirror imaging", тобто проектування на партнера власних уявлень про речі.
Міф перший, широко поширений в Києві, про те, яку користь Україна буде мати від участі "у миротворчій місії". Торік, коли український парламент приймав рішення про направлення військового контингенту до Іраку, йшлося про економічні переваги для української економіки, зокрема про потенційні контракти для українських компаній на відбудову повоєнного Іраку.
В результаті Україна має в Іраку четвертий за розміром військовий контингент, чотирьох загиблих і жодного контракту, у той час як Росія, яка військ не надсилала і взагалі всіляко протестувала проти війни, спромоглася укласти мільярдний контракт з Іракським міністерством енергетики для своєї компанії "ІнтерЕнергоСервіс".
На запитання українців під час нещодавнього візиту до Вашингтону української делегації на чолі з міністром економіки Деркачем – а де ж, мовляв, контракти – американці розказували про процедурні питання, відкритий тендерний процес й інші регуляторні речі, які до політики прямого відношення не мають.
"Якщо контракт, що надійшов з Бразилії, яка не надсилала військ, дешевший, краще відповідає часовим вимогам тендеру, ми не можемо сказати: "зачекайте хвилинку, Україна робить важливий внесок, ми дамо контракт Україні"... В системі США – це незаконно", – заявив 15 квітня у Вашингтоні другий заступник державного секретаря США Стівен Пайфер.
А заступник Державного секретаря США Ричард Армітадж взагалі вважає, що мотивацією українського уряду надіслати війська до Іраку була боротьба із світовим тероризмом.
Відповідаючи 15 квітня на запитання "Української правди" про контракти для українських компаній, він заявив: "Я не думаю, що народ України чи уряд України приймали рішення про приєднання до коаліції для того, щоб вигравати контракти. Я не думаю, це доречно, і я не думаю, що це було мотивацією для українського уряду".
Одним словом, класична ситуація із "моя твоя нє понімай" – Україна вдруге наступила на граблі після відмови від бушерського контракту. Тоді українським громадянам теж добряче промили мізки, стверджуючи, що відмова приведе до манни небесної у вигляді американських інвестицій з багатьма нулями.
Забули лише сказати, що пані Олбрайт, на той час державний секретар США, після візиту якої до Києва Кучма відмовився від контракту, жодну з американських компаній не представляє і, на відміну від українського президента, адміністративний ресурс до них застосувати не може.
Залишилося лише з’ясувати, якими міфами 5 червня 2003 року керувався тоді ще секретар Ради національної безпеки й оборони України пан Марчук, коли, представляючи у парламенті президентський проект закону "Про схвалення рішення Президента України про направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в Республіці Ірак", стверджував, що "наміри щодо участі в економічній розбудові Іраку висловили понад 80 українських компаній".
Зрозуміло, що не всі вони однаково вистоять у конкурентній боротьбі, вів далі Марчук, "але 5,2 мільярда доларів США, які уже реально виділено для фінансування проведення першої фази відбудови Іраку, є вагомим аргументом для ефективного докладання зусиль".
І далі: "Враховуючи той факт, що розв'язання економічних проблем Іраку багато в чому обумовлено перебігом процесу військово-політичного врегулювання, навіть тимчасова присутність миротворчих підрозділів Збройних Сил України в Іраку дозволить нівелювати перешкоди, що існують, для практичного залучення українських підприємств до відбудови Іраку та відновлення колишнього рівня економічного співробітництва України з майбутнім урядом" (цитується за стенограмою того засідання парламенту).
Міф другий, широко популяризований в Україні комуністами й адміністрацією президента Кучми про "Ющенка – ставленика Америки".
До Ющенка, дійсно, мають особисті симпатії чимало урядовців у Вашингтоні, які займаються Україною, але політика базується не лише на особистих симпатіях.
Американцям зараз настільки не до Ющенка і настільки не до України, що це важко було б навіть уявити за часів президентства Клінтона. І причин тут дві. Перша – 2004 рік є виборчим не тільки для України, але й для Сполучених Штатів. По-друге, війна в Іраку відтягує на себе величезну кількість урядової уваги, фінансових і людських ресурсів.
Збіг у часі українських і американських президентських виборів – аргумент на користь кандидата від влади, оскільки адміністрації Буша восени буде не до України. Тут би собі переобратися.
Крім того, Сполучені Штати ведуть війну, і спрацьовує психологія воєнного часу, коли, як то кажуть, не до дипломатичних тонкощів. Усі, хто підтримують Америку, зараховуються до її друзів, включно з такими одіозними режимами, як узбецький, хто проти – потрапляє до протилежного табору.
Антитерористична коаліція, яка, за виключенням американських і британських військ, більше схожа на велику недобудовану "потьомкінську дєрєвню", ніж на справжню військову потугу, все одно є надзвичайно важливою для адміністрації Буша, хоча б з пропагандистської точки зору.
Леонід Кучма, надіславши війська до Іраку, потрапив до категорії друзів Америки, нехай і тимчасових, а тому найближчим часом можна очікувати ще більше листів від Буша до Кучми із висловленням вдячності за присутність українських військ в Іраку.
Притому, чим більше опозиція буде наполягати на виведенні військ, тим більше таких листів буде надходити і тим більше буде зміцнюватися позиція Кучми в очах теперішньої американської адміністрації.
Ющенкові Буш листи не пише, 5 червня 2003 року тільки 39 членів фракції "Наша Україна" голосували за відправку українських миротворців до Іраку, так що не поспішаймо робити висновки про те, хто є і хто не є "ставлеником Америки".
Міф третій про Америку, яка втручається у передвиборчий процес в Україні, бажаючи обрати "свого президента" (тобто Ющенка) – страшилка, активно розповсюджувана широким колом політичних гравців, від комуністів до російського посла в Україні Чорномирдіна.
Насправді, не все виглядає так добре, як гадають вищеназвані діячі. Жодних державних грошей (через Агенцію з міжнародного розвитку США чи інші фонди) на кампанію опозиції США виділяти не буде, тому що це незаконно, і кожна особа, знайома з американською системою тендерів, про це знає.
Якщо б питання з тендерами вирішувалися так легко, можливо б, і ті 80 українських компаній, про які згадував у своєму зверненні до Верховної Ради Євген Марчук, вже давно б мали мільйонні контракти в Іраку.
Під час виборчої кампанії в Україні державні американські гроші підуть на підтримку третього сектору, тобто на навчання політичних партій, спостерігачів, паралельний підрахунок голосів і таке інше. Тобто на заходи, до яких у теперішнього українського керівництва виробився стійкий імунітет і які цілком нейтралізуються певною кількістю адміністративного ресурсу, превентивним побиттям активістів, недопущенням спостерігачів на виборчі дільниці і зняттям опозиційних кандидатів рішеннями підконтрольних судів.
Американці можуть, звичайно, застосувати більш агресивні дії, наприклад, арешт рахунків деяких близьких до Кучми людей, про які буде розголошено на суді Лазаренка, або невизнання результатів виборів через масові порушення виборчого законодавства.
Однак, чи такі кроки буде здійснено? Швидше за все, – ні, беручи до увагу важливість України для очолюваної США антитерористичної коаліції.
Нарешті, міф четвертий, поширений серед американських державних діячів, що займаються Україною, про дієвість американських заходів із забезпечення вільних і справедливих виборів в Україні. Міф є класичним проектуванням на партнера своїх власних поглядів.
Американці свято вірять у те, що якщо багато разів щось повторювати психічно здоровій людині, то вона врешті-решт має це запам’ятати. Тобто, якщо дуже довго повторювати українському керівництву про необхідність вільних і справедливих виборів, то і президент Кучма з Медведчуком зрозуміють важливість цього питання і зроблять все по-чесному.
У березні до України приїздив заступник державного секретаря Ричард Армітадж. Незабаром Україну відвідає другий заступник державного секретаря США Стівен Пайфер. Очікується ціла низка інших американських делегацій до Києва, які мають донести до українського керівництва важливість для двосторонніх стосунків саме вільних і справедливих виборів в Україні.
Чи слова американських урядовців справляють хоч який-небудь вплив на українське керівництво? Чи мають американці більш дієві заходи, ніж дружні дипломатичні поради?
Про вплив слів стає зрозуміло після аналізу березневого перебування у Києві пана Армітаджа. Він привіз із собою два, як тепер модно говорити, "месіджі" до українського керівництва: 1) ні, ні, ні порушенням на виборах; 2) так, так, так українським військам в Іраку.
І хоча Стівен Пайфер стверджує, що головною метою перебування у Києві Армітаджа були питання демократії, це абсолютно не випливає з аналізу офіційних українських ЗМІ, які повністю "проковтнули" демократію, залишивши тільки "дякую" за Ірак.
Два месіджі у випадку з Україною абсолютно не спрацьовують, як і розмови про демократію тет-а-тет з Кучмою. Ну, не американець він, не прищепити йому на старості років любові до справедливих виборів. Під час приватних зустрічей з американцями він, очевидно, з усім погоджується, а сам тримає дулю в кишені.
Приватні розмови – це саме той стиль спілкування, до якого звикло керівництво України: приємно і безпечно. За Ірак похвалять, а про демократію все одно ніхто не дізнається. Провладні ЗМІ завжди інтерпретують в потрібному світлі зміст будь-яких приватних зустрічей і послань.
Що ж до більш дієвих засобів впливу на українське керівництво, то той самий Стівен Пайфер наголошує на важливості для України червневої зустрічі країн НАТО у Стамбулі, де начебто буде обговорюватися прогрес Києва у проведенні вільних і демократичних виборів.
Але, по-перше, з легкої руки українського президента початок виборчої кампанії перенесено на початок липня, тобто невідомо, що саме країни НАТО будуть оцінювати в червні. По-друге, головним питанням на цьому саміті буде офіційна участь НАТО у миротворчих операціях в Іраку. Очікується більш ніж жвава дискусія, де навряд чи знайдеться місце Україні.
США, безсумнівно, визнають будь-якого нового президента України, байдуже – Ющенка чи Януковича. Жодних каральних акцій, як це уявляють собі у Києві деякі гарячі голови, не буде. Однак, у разі масових порушень загальноприйнятих норм виборчих кампаній, а-ля Донецьк минулого року, можна очікувати зростання феномену, який у Вашингтоні називають "втомою від України".
Суттю цього феномену є розчарування щодо України через відсутність з її боку кроків у напрямку демократизації суспільства і наближення до Європи. Безпосереднім наслідком "втоми від України" буде гальмування пріоритетних для Києва економічних питань, зокрема зняття поправки Джексона-Веніка і визнання України країною з ринковою економікою, вступу до СОТ, виділення додаткових грошей на безпеку нових блоків Рівненської і Хмельницької АЕС, отримання контрактів на відбудову Іраку. Всі ці справи покладуть у ту саму довгу шухляду, де вже давно збирає пилюку історія з "кольчугами".
У 2004 році опозиція опинилася сам на сам з адміністративним ресурсом. Які б міфи не створювали про Америку провладні ЗМІ, Захід, як то кажуть, цього разу не допоможе. У Заходу свої проблеми, а отже – перемагати адміністративний ресурс опозиції потрібно, покладаючись тільки на власні сили.
