Аморальний імператив
Вівторок, 2 березня 2004, 17:43
В достатньо віддаленому 1998-му році авторові цих рядків довелося скласти "протекцію" одному відомому регіональному журналісту в одній дуже перспективній партії. Журналістське ім'я той зробив собі на безкомпромісній "війні" передусім з місцевою "мафією" у міліцейських погонах, а також низкою інших викривальних матеріалів у жанрі журналістського розслідування.
Заручившись підтримкою (в тім числі й фінансовою) цієї партії, (сьогодні вона є суб'єктом блоку "Наша Україна") непідкупний і безстрашний журналюга пройшов до парламенту. А уже через кілька місяців написав заяву про вступ до… фракції "Громади" славного Павла Лазаренка, чиє ім'я вже тоді було аж ніяк не символом законослухняності й "безсрібності". Що тільки зайвий раз підтвердило: непідкупність має свою ціну.
Не пущать!
Шарахання від фракції до фракції, від партії до партії (при тому, що останні часто-густо є між собою антагоністами) деяких вітчизняних народних обранців нагадують, скоріше, футбольні трансфери, аніж пошуки свого політичного місця.
Ба ні – гірше. У футболі є контракт, якого зобов'язуються дотримуватися сторони. А його порушення вдарить винуватця по кишені. Український же парламентар, переходячи, скажімо, від комуністів до олігархів, ризикує виключно такою смішною річчю, як власна репутація.
Смішною, бо хто там із виборців пам'ятатиме через чотири роки, "де", "коли" і "з ким" він був в одній компанії на початку парламентського "забігу"!?
З іншого боку, якщо він розраховуватиме на список якоїсь із політичних партій – а все іде до пропорційних виборів – то останніх "обліко морале" претендента на списочне місце цікавитиме точно не в першу чергу. Зрештою, завжди залишається можливість створити власну партійку.
Закономірно, мабуть, що в усьому світі політична сила при владі має більше грошей, ніж опозиція – бізнес, як і жінка, на боці сильнішого. Так само в усьому світі депутати переходять з однієї фракції до іншої. І навіть у країнах "старої" демократії не завжди керуються вони при цьому виключно принциповими міркуваннями.
Але масштаби "купівлі" депутатських голосів і тіл у нас, якщо вірити чуткам, загрозливі. Втім, будьмо справедливі – хоч практично завше за зміною фракційної прописки стоять гроші, не кожного разу їх потрібно платити комусь за перехід чи вихід з "неправильної" фракції.
Мандатоносцеві-бізнесмену, наприклад, вистачить просто загрози для можливості самому їх заробляти. І знову ж таки зрозуміло, що загроза така може виходити передусім з боку владних установ.
Отож не дивно, що пошуками засобу для обмеження міжфракційної міграції переймалися головним чином опозиційні фракції. Так, під час минулих-позаминулих виборів деякі партії вимагали від підтриманих ними кандидатів (байдуже, списковиків чи мажоритарників) розписку із зобов'язанням про входження до відповідної парламентської фракції в парламенті.
Дуже сумнівно, щоправда, чи й самі вони вірили в ефективність подібного засобу утримання "бійця" у групі чи фракції.
Але є дуже дієвий спосіб примусового закріплення депутата за "своєю" фракцією. Це страх втратити своє місце в парламенті у разі зради – що забезпечує так званий імперативний мандат.
Тут уже як не крути, а "вороги" чужим "багнетом" у своїх чорних справах не "скористаються". То ж коли в країні проголосили політичну реформу і повним ходом пішла розробка змін до Конституції, вирішено було використати шанс і заякорити "стоп-положення" для потенційних "перебіжчиків" в тексті Основного Закону.
Відтак усі три проекти законів про зміни до Конституції України містили положення про імперативний депутатський мандат. Зараз у Верховній Раді очікують повернення з Конституційного суду так званого проекту Медведчука-Симоненка (№ 4105), котрий буде винесено на друге, остаточне читання ВРУ.
Це означає, що невдовзі може бути проголосовано фракціями більшості разом з КПУ та СПУ й пункт про дострокове припинення депутатських повноважень "в разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу (виключення) народного депутата України із складу такої фракції".
Зайве нагадувати, що після наступних пропорційних виборів депутатів, не пов'язаних із тією чи іншою політичною партією, не залишиться за визначенням.
Про вірність [європейським демократичним традиціям]
Виступаючи 21 лютого на міжнародній конференції "Україна в Європі і світі" зі своїм баченням місця та перспектив України, Віктор Ющенко не міг не торкнутися й теми конституційної реформи.
Протиставляючи свою позицію намірам та діянням "конституційних реформаторів" з більшості, лідер "Нашої України", зокрема, проголосив: "Ми дійсно хочемо європейських змін і жити за європейською моделлю".
Далі Ющенко піддав критиці законопроект змін до Конституції №4105:
"Хіба призначення місцевої влади президентом чи прем'єр-міністром є європейською моделлю? Це наріжний камінь місцевого самоуправління. Як можна підтримувати цю реформу?" – риторично запитував Ющенко.
"Хіба передача функції загального нагляду прокуратурі – це не є 1936-й рік? Хіба це європейська модель?.. Хіба вибори суддів на 5, чи, як потім запропонували, на 10 років, це є європейська модель?.." (на той момент суддям уже було повернуто безстроковість обіймання їхньої посади – але "спишемо" згадку про це в одному ряду на те, що "НУ", як і БЮТ, не визнають легітимності позачергової сесії ВРУ від 3 лютого 2004).
"І ми категорично, публічно виступаємо проти цих змін по суті", – заявив Ющенко.
Імперативний мандат тоді до цього переліку не потрапив. Хоч він не менше, аніж функція загального нагляду прокуратури чи призначення місцевої влади, суперечить "європейській моделі".
Згадати хоча б (вкотре уже!) висновок Венеціанської комісії, в якому саме імперативний мандат та "обрізання" строку суддівських повноважень "нарвалися" на найрізкішу критику з боку європейців. На цьому ж наголошувала і ПАРЄ.
І коли вже хотілося написати про "винятки" з декларованої "вірності європейським демократичним традиціям", які собі дозволяє "Наша Україна", фракція Ющенка оприлюднила власний проект змін до чинної Конституції.
Детальний аналіз його потребує окремої розмови, тому зазначимо лише, що "Наша Україна", яка чи не найбільше втратила перебіжчиків, відмовилася від "імперативного мандата".
Залишається, щоправда, незрозумілим, яким чином "нашоукраїнці" розраховують провести через парламент свій проект змін ще до президентських виборів, як про це заявляє один із розробників "нашоукраїнського" законопроекту Микола Катеринчук.
Бо, послуговуючись метафорою того ж Ющенка про потяг, "Наша Україна" зі своїм законопроектом зараз нагадує спізнілого пасажира, який намагається вскочити на ходу у вагон, що вже рушив. Причому рушив у протилежний від необхідного пасажиру бік.
1789… 2004
Критикуючи право партії чи блоку достроково припиняти повноваження нардепів, Венеціанська комісія вказувала:
"Запропонована процедура… надасть партіям повноваження анулювати виборчі результати. У зв'язку з цим Комісія нагадує…, що пов'язування мандата народного депутата із членством в парламентській фракції партії або блоку порушує незалежність депутатів та може бути також неконституційним… беручи до уваги, що члени парламенту представляють народ, а не партії…"
Більше того, така норма "ставить парламентський блок або групу у певному значенні вище від електорату, який… не може індивідуально анулювати парламентський мандат, отриманий внаслідок виборів".
Власне, повної єдності щодо термінологічного визначення немає. Хоч самі депутати, включаючи спікера Литвина, називають такий мандат "імперативним", деякі фахівці воліють вважають його "умовно імперативним". Оскільки за класичного імперативного мандата, за їхніми аргументами, діє правило "відкликає той, хто обирав".
Таке законодавчо врегульоване право – "скинути" народного депутата – у наших виборців дійсно було десь між 1994 і 1996 роками. Щоправда, з причини не так небажання електорату, як дуже складної процедури, жоден депутат тоді так і не був відкликаний.
А прийнята 1996-го року Конституцію розставила крапки над "і", чітко визначивши перелік з п'яти випадків, у яких повноваження народного депутата можуть бути припинені достроково, а саме:
складення депутатом повноважень за особистою заявою; набрання законної сили щодо нього обвинувальним вироком; визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або виїзд на постійне місце проживання за межі України; смерть.
Але, попри нюанси, суть імперативного мандата залишається одна й та ж – можливість "відкликання" депутата.
Головний резон репрезентативного мандата очевидний – він найбільшою мірою забезпечує незалежність депутата. Котрий зобов'язаний представляти інтереси цілої нації, а не лише своїх виборців.
Власне, розуміння статусу кожного окремо взятого депутата як загальнонародного представника – незалежно від того, обраний він за списком чи в одномандатному окрузі – притаманне усім без винятку демократіям.
В Основному Законі ФРН (який, нагадаємо, Кучма нібито вважає зразковим), наприклад, записано: "Депутати є представниками всього народу; не підпорядковуються наказам чи вказівкам, а лише своєму сумлінню".
У вітчизняній Конституції, правда, про це прямим текстом не сказано. Але присяга, яку складають народні обранці перед вступом на посаду, ні про що інше, як про представлення інтересів усього народу, не свідчить: "Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".
З цього погляду право партії/блоку вирішувати долю чийогось мандата, навіть якщо той "хтось" і обирався за її/його списком, видається дійсно нелогічним.
Депутат німецького Бундестагу Вольфганг Бьорнзен у своїй книзі "Взірець з маленькими недоліками", такому собі "підручнику" для виборців, пише:
"Депутати обираються на тривалість скликання… Якщо вони за цей час залишать свою партію, вони все ж зберігають свій мандат. Жодна партія не може змусити їх його віддати. Врешті, не партія надіслала їх у парламент, а виборці. Те, що депутати в таких випадках більше не належать до своєї колишньої фракції, є зрозумілим".
Безперечно, ніхто не може гарантувати, що власник репрезентативного (на противагу імперативному) мандата мислитиме виключно загальнодержавними категоріями. Як би там не було, йому потрібно думати, крім інтересів нації, й про чергові вибори, а отже, про своє місце в партійному списку і про голоси виборців. Але важливо все-таки, щоб друге не йшло на шкоду першому.
Ну а що стосується способів протидії "стимульованій" міжфракційній міграції, якщо немає можливості позбавити за це депутатства, то їх є лише два, залежно від того, що стало причиною виходу з фракції:
– якщо "купівля" – то, як не банально, це зважання на моральні критерії кандидатів від партії;
– якщо "тиск на бізнес" – то чистота самого бізнесу, з одного боку, і відокремлення бізнесу від політики загалом у державі, з іншого. Але це, погодьтеся, аж ніяк не питання мандата.
З іншого боку – імперативний мандат дозволив би забезпечити стабільність внутрішньопарламентської "архітектури" і припинив би міжфракційні переходи. Але разом з тим він має і виразно негативний бік.
Навряд чи так уже й згущують фарби ті депутати, які прогнозують у випадку його запровадження "диктат" у фракціях та зведення функції їх членів до "натискання кнопок". Бо для того, щоб позбутися мандата, необов'язково виходити з фракції, з неї можна бути й виключеним… Навіть якщо причиною цього – твоя принципова, відмінна від інших позиція під час голосування.
Якщо, знову ж таки, порівнювати з Німеччиною, то там у рамках фракцій діє такий собі "демократичний централізм". Тобто, кожен депутат має можливість боротися, відстоювати свою точку зору і переконувати своїх колег під час обговорення питання всередині фракції, але коли рішення ухвалене – мусить підкоритися фракційній більшості.
Зрештою, якщо певне питання для депутата дійсно принципове, він має можливість проголосувати "не в унісон" зі своєю фракцією і в пленарній залі, попередивши про це, з етичних міркувань, фракційне керівництво.
При цьому "у них" депутат вельми дорожить своєю фракційною приналежністю. І зовсім не тому, що це якимось чином загрожує його мандатові.
Просто позафракційний депутат "губиться" спочатку в парламенті, будучи позбавленим потужних важелів фракційного впливу, а потім, як показує німецький досвід, "губиться" й у анналах активної політики – виграти вибори без підтримки партії практично неможливо.
І не лише фінансової – самі виборці-бо голосують не лише за ім'я, а й за ту політичну силу, яку він представляє. Чим не "відстрочений" імперативний мандат де-факто?
***
До речі, у нині чинній французькій Конституції, прийнятій 1958 року, прямо так і записано: "Будь-який імперативний мандат недійсний". Його скасування вважається чи не одним із досягнень Великої французької революції.
Так-так, у Франції з імперативним мандатом розпрощалися ще у 1789 році, і хоч з того часу там змінилося понад десяток різних Конституцій, жодна з них не проголошувала імперативного мандата.
В Україні-2004 це може статися.
Заручившись підтримкою (в тім числі й фінансовою) цієї партії, (сьогодні вона є суб'єктом блоку "Наша Україна") непідкупний і безстрашний журналюга пройшов до парламенту. А уже через кілька місяців написав заяву про вступ до… фракції "Громади" славного Павла Лазаренка, чиє ім'я вже тоді було аж ніяк не символом законослухняності й "безсрібності". Що тільки зайвий раз підтвердило: непідкупність має свою ціну.
Не пущать!
Шарахання від фракції до фракції, від партії до партії (при тому, що останні часто-густо є між собою антагоністами) деяких вітчизняних народних обранців нагадують, скоріше, футбольні трансфери, аніж пошуки свого політичного місця.
Ба ні – гірше. У футболі є контракт, якого зобов'язуються дотримуватися сторони. А його порушення вдарить винуватця по кишені. Український же парламентар, переходячи, скажімо, від комуністів до олігархів, ризикує виключно такою смішною річчю, як власна репутація.
Смішною, бо хто там із виборців пам'ятатиме через чотири роки, "де", "коли" і "з ким" він був в одній компанії на початку парламентського "забігу"!?
З іншого боку, якщо він розраховуватиме на список якоїсь із політичних партій – а все іде до пропорційних виборів – то останніх "обліко морале" претендента на списочне місце цікавитиме точно не в першу чергу. Зрештою, завжди залишається можливість створити власну партійку.
Закономірно, мабуть, що в усьому світі політична сила при владі має більше грошей, ніж опозиція – бізнес, як і жінка, на боці сильнішого. Так само в усьому світі депутати переходять з однієї фракції до іншої. І навіть у країнах "старої" демократії не завжди керуються вони при цьому виключно принциповими міркуваннями.
Але масштаби "купівлі" депутатських голосів і тіл у нас, якщо вірити чуткам, загрозливі. Втім, будьмо справедливі – хоч практично завше за зміною фракційної прописки стоять гроші, не кожного разу їх потрібно платити комусь за перехід чи вихід з "неправильної" фракції.
Мандатоносцеві-бізнесмену, наприклад, вистачить просто загрози для можливості самому їх заробляти. І знову ж таки зрозуміло, що загроза така може виходити передусім з боку владних установ.
Отож не дивно, що пошуками засобу для обмеження міжфракційної міграції переймалися головним чином опозиційні фракції. Так, під час минулих-позаминулих виборів деякі партії вимагали від підтриманих ними кандидатів (байдуже, списковиків чи мажоритарників) розписку із зобов'язанням про входження до відповідної парламентської фракції в парламенті.
Дуже сумнівно, щоправда, чи й самі вони вірили в ефективність подібного засобу утримання "бійця" у групі чи фракції.
Але є дуже дієвий спосіб примусового закріплення депутата за "своєю" фракцією. Це страх втратити своє місце в парламенті у разі зради – що забезпечує так званий імперативний мандат.
Тут уже як не крути, а "вороги" чужим "багнетом" у своїх чорних справах не "скористаються". То ж коли в країні проголосили політичну реформу і повним ходом пішла розробка змін до Конституції, вирішено було використати шанс і заякорити "стоп-положення" для потенційних "перебіжчиків" в тексті Основного Закону.
Відтак усі три проекти законів про зміни до Конституції України містили положення про імперативний депутатський мандат. Зараз у Верховній Раді очікують повернення з Конституційного суду так званого проекту Медведчука-Симоненка (№ 4105), котрий буде винесено на друге, остаточне читання ВРУ.
Це означає, що невдовзі може бути проголосовано фракціями більшості разом з КПУ та СПУ й пункт про дострокове припинення депутатських повноважень "в разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу (виключення) народного депутата України із складу такої фракції".
Зайве нагадувати, що після наступних пропорційних виборів депутатів, не пов'язаних із тією чи іншою політичною партією, не залишиться за визначенням.
Про вірність [європейським демократичним традиціям]
Виступаючи 21 лютого на міжнародній конференції "Україна в Європі і світі" зі своїм баченням місця та перспектив України, Віктор Ющенко не міг не торкнутися й теми конституційної реформи.
Протиставляючи свою позицію намірам та діянням "конституційних реформаторів" з більшості, лідер "Нашої України", зокрема, проголосив: "Ми дійсно хочемо європейських змін і жити за європейською моделлю".
Далі Ющенко піддав критиці законопроект змін до Конституції №4105:
"Хіба призначення місцевої влади президентом чи прем'єр-міністром є європейською моделлю? Це наріжний камінь місцевого самоуправління. Як можна підтримувати цю реформу?" – риторично запитував Ющенко.
"Хіба передача функції загального нагляду прокуратурі – це не є 1936-й рік? Хіба це європейська модель?.. Хіба вибори суддів на 5, чи, як потім запропонували, на 10 років, це є європейська модель?.." (на той момент суддям уже було повернуто безстроковість обіймання їхньої посади – але "спишемо" згадку про це в одному ряду на те, що "НУ", як і БЮТ, не визнають легітимності позачергової сесії ВРУ від 3 лютого 2004).
"І ми категорично, публічно виступаємо проти цих змін по суті", – заявив Ющенко.
Імперативний мандат тоді до цього переліку не потрапив. Хоч він не менше, аніж функція загального нагляду прокуратури чи призначення місцевої влади, суперечить "європейській моделі".
Згадати хоча б (вкотре уже!) висновок Венеціанської комісії, в якому саме імперативний мандат та "обрізання" строку суддівських повноважень "нарвалися" на найрізкішу критику з боку європейців. На цьому ж наголошувала і ПАРЄ.
І коли вже хотілося написати про "винятки" з декларованої "вірності європейським демократичним традиціям", які собі дозволяє "Наша Україна", фракція Ющенка оприлюднила власний проект змін до чинної Конституції.
Детальний аналіз його потребує окремої розмови, тому зазначимо лише, що "Наша Україна", яка чи не найбільше втратила перебіжчиків, відмовилася від "імперативного мандата".
Залишається, щоправда, незрозумілим, яким чином "нашоукраїнці" розраховують провести через парламент свій проект змін ще до президентських виборів, як про це заявляє один із розробників "нашоукраїнського" законопроекту Микола Катеринчук.
Бо, послуговуючись метафорою того ж Ющенка про потяг, "Наша Україна" зі своїм законопроектом зараз нагадує спізнілого пасажира, який намагається вскочити на ходу у вагон, що вже рушив. Причому рушив у протилежний від необхідного пасажиру бік.
1789… 2004
Критикуючи право партії чи блоку достроково припиняти повноваження нардепів, Венеціанська комісія вказувала:
"Запропонована процедура… надасть партіям повноваження анулювати виборчі результати. У зв'язку з цим Комісія нагадує…, що пов'язування мандата народного депутата із членством в парламентській фракції партії або блоку порушує незалежність депутатів та може бути також неконституційним… беручи до уваги, що члени парламенту представляють народ, а не партії…"
Більше того, така норма "ставить парламентський блок або групу у певному значенні вище від електорату, який… не може індивідуально анулювати парламентський мандат, отриманий внаслідок виборів".
Власне, повної єдності щодо термінологічного визначення немає. Хоч самі депутати, включаючи спікера Литвина, називають такий мандат "імперативним", деякі фахівці воліють вважають його "умовно імперативним". Оскільки за класичного імперативного мандата, за їхніми аргументами, діє правило "відкликає той, хто обирав".
Таке законодавчо врегульоване право – "скинути" народного депутата – у наших виборців дійсно було десь між 1994 і 1996 роками. Щоправда, з причини не так небажання електорату, як дуже складної процедури, жоден депутат тоді так і не був відкликаний.
А прийнята 1996-го року Конституцію розставила крапки над "і", чітко визначивши перелік з п'яти випадків, у яких повноваження народного депутата можуть бути припинені достроково, а саме:
складення депутатом повноважень за особистою заявою; набрання законної сили щодо нього обвинувальним вироком; визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або виїзд на постійне місце проживання за межі України; смерть.
Але, попри нюанси, суть імперативного мандата залишається одна й та ж – можливість "відкликання" депутата.
Головний резон репрезентативного мандата очевидний – він найбільшою мірою забезпечує незалежність депутата. Котрий зобов'язаний представляти інтереси цілої нації, а не лише своїх виборців.
Власне, розуміння статусу кожного окремо взятого депутата як загальнонародного представника – незалежно від того, обраний він за списком чи в одномандатному окрузі – притаманне усім без винятку демократіям.
В Основному Законі ФРН (який, нагадаємо, Кучма нібито вважає зразковим), наприклад, записано: "Депутати є представниками всього народу; не підпорядковуються наказам чи вказівкам, а лише своєму сумлінню".
У вітчизняній Конституції, правда, про це прямим текстом не сказано. Але присяга, яку складають народні обранці перед вступом на посаду, ні про що інше, як про представлення інтересів усього народу, не свідчить: "Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".
З цього погляду право партії/блоку вирішувати долю чийогось мандата, навіть якщо той "хтось" і обирався за її/його списком, видається дійсно нелогічним.
Депутат німецького Бундестагу Вольфганг Бьорнзен у своїй книзі "Взірець з маленькими недоліками", такому собі "підручнику" для виборців, пише:
"Депутати обираються на тривалість скликання… Якщо вони за цей час залишать свою партію, вони все ж зберігають свій мандат. Жодна партія не може змусити їх його віддати. Врешті, не партія надіслала їх у парламент, а виборці. Те, що депутати в таких випадках більше не належать до своєї колишньої фракції, є зрозумілим".
Безперечно, ніхто не може гарантувати, що власник репрезентативного (на противагу імперативному) мандата мислитиме виключно загальнодержавними категоріями. Як би там не було, йому потрібно думати, крім інтересів нації, й про чергові вибори, а отже, про своє місце в партійному списку і про голоси виборців. Але важливо все-таки, щоб друге не йшло на шкоду першому.
Ну а що стосується способів протидії "стимульованій" міжфракційній міграції, якщо немає можливості позбавити за це депутатства, то їх є лише два, залежно від того, що стало причиною виходу з фракції:
– якщо "купівля" – то, як не банально, це зважання на моральні критерії кандидатів від партії;
– якщо "тиск на бізнес" – то чистота самого бізнесу, з одного боку, і відокремлення бізнесу від політики загалом у державі, з іншого. Але це, погодьтеся, аж ніяк не питання мандата.
З іншого боку – імперативний мандат дозволив би забезпечити стабільність внутрішньопарламентської "архітектури" і припинив би міжфракційні переходи. Але разом з тим він має і виразно негативний бік.
Навряд чи так уже й згущують фарби ті депутати, які прогнозують у випадку його запровадження "диктат" у фракціях та зведення функції їх членів до "натискання кнопок". Бо для того, щоб позбутися мандата, необов'язково виходити з фракції, з неї можна бути й виключеним… Навіть якщо причиною цього – твоя принципова, відмінна від інших позиція під час голосування.
Якщо, знову ж таки, порівнювати з Німеччиною, то там у рамках фракцій діє такий собі "демократичний централізм". Тобто, кожен депутат має можливість боротися, відстоювати свою точку зору і переконувати своїх колег під час обговорення питання всередині фракції, але коли рішення ухвалене – мусить підкоритися фракційній більшості.
Зрештою, якщо певне питання для депутата дійсно принципове, він має можливість проголосувати "не в унісон" зі своєю фракцією і в пленарній залі, попередивши про це, з етичних міркувань, фракційне керівництво.
При цьому "у них" депутат вельми дорожить своєю фракційною приналежністю. І зовсім не тому, що це якимось чином загрожує його мандатові.
Просто позафракційний депутат "губиться" спочатку в парламенті, будучи позбавленим потужних важелів фракційного впливу, а потім, як показує німецький досвід, "губиться" й у анналах активної політики – виграти вибори без підтримки партії практично неможливо.
І не лише фінансової – самі виборці-бо голосують не лише за ім'я, а й за ту політичну силу, яку він представляє. Чим не "відстрочений" імперативний мандат де-факто?
***
До речі, у нині чинній французькій Конституції, прийнятій 1958 року, прямо так і записано: "Будь-який імперативний мандат недійсний". Його скасування вважається чи не одним із досягнень Великої французької революції.
Так-так, у Франції з імперативним мандатом розпрощалися ще у 1789 році, і хоч з того часу там змінилося понад десяток різних Конституцій, жодна з них не проголошувала імперативного мандата.
В Україні-2004 це може статися.
