Чи дійсно українці не люблять євреїв?
П'ятниця, 6 лютого 2004, 15:32
Жоден(!) єврей не вважає, що українці ставляться до його одноплемінників дуже добре чи, принаймні, добре. Кожен другий впевнений, що це ставлення залежить від конкретної людини. І аж 44,1%(!) оцінюють ставлення до осіб єврейської національності як не дуже добре.
Прикметно, що більше дістається лише циганам (52,2% з них вважають ставлення до себе не дуже добрим).
Такими є результати опитування, проведеного серед євреїв Києва Благодійним фондом "Інтелектуальна перспектива". Звичайно, будь-яке соцдослідження не застраховане від похибки. Але навіть врахування її навряд чи змінить загальну картину.
А картина виходить справді похмура. Не виключено, що вона була би ще похмурішою, якби дослідження проводилося не рік тому, а нині, після скандальної публікації в "Сільських вістях" і не менш скандального рішення суду про закриття газети.
Але ситуація виглядає так, нагадаємо, єврейськими очима. Якщо ж зіставити її з даними, отриманими на підставі опитування усіх українських громадян, то відмінності – просто разючі: українці кажуть, що дуже люблять євреїв.
Українці не люблять чеченців
Щороку Інститут соціології НАН України видає збірник "Українське суспільство. Соціологічний моніторинг", з якого можна почерпнути чимало цікавого. Зокрема, у ньому на підставі соціологічних досліджень виведено так званий індекс національної нетолерантності, або індекс соціальної дистанції, що характеризує ставлення українського суспільства до певної національності.
Останні дані стосуються 2002 року, і подано їх за семибальною школою, де 7 – максимальний індекс нетолерантності.
Як виявляється, найбільше українців насторожують чеченці. Не надто й дивно, враховуючи кровопролиття на території Республіки Ічкерія, що триває вже багато років, а також неодноразові теракти чеченських бойовиків у різних точках Росії.
І хоч не кожен представник цього гірського народу носить автомат, в головах багатьох українців сформувався, вочевидь, міцний асоціативний зв'язок між образом чеченця і терориста, бойовика. Відповідно, індекс національної нетолерантності найвищий – 6,33.
На другій і третій позиціях знаходяться афганці та араби – відповідно, 6,22 та 6,13. Не важко здогадатися, що причина великого індексу соціальної дистанції щодо них та ж сама, що й стосовно попередньої групи – Талібан і Бен Ладен не забуті.
Про циганський тероризм чути ще не доводилося, але кожен малюк знає (мами вчать), що від циган треба триматися подалі – обдурять або обкрадуть. Відповідно, й індекс нетолерантності високий – 6,04.
Більшою, ніж цигани, терпимістю, користуються з боку українців навіть діти африканського континенту – індекс національної нетолерантності до чорношкірих складає 5,95.
А вже далі, по спадній, розташувалися турки (5,88), китайці (5,85), азербайджанці (5,83), кримські татари (5,62), грузини (5,40), румуни (5,39), американці (5,38), угорці (5,35),чехи (5,31), молдовани (5,30), німці (5,24), словаки (5,12) і, нарешті, євреї (5,05).
Більше за євреїв толеруються в українському суспільстві лише поляки (5,01), білоруси (4,21), росіяни (3,34), ну й, звичайно ж, самі українці – 2,38 в Україні і 3,46, які мешкають в інших країнах (останній показник є не лише свідченням взаємної "нелюбові" серед українців – опитувалися ж респонденти різних національностей, які складають українську націю, і не всім їм, можна припустити, подобаються українці).
Про що свідчать вищенаведені цифри у контексті "єврейського питання"? Про те, по-перше, що насправді євреї є однією з найбільш толерованих національних меншин в Україні.
А з іншого боку, що самі євреї, вочевидь, не зовсім адекватно сприймають ставлення до себе з боку оточуючих. Бо якщо і є якийсь прояв негативізму (а у суспільстві він є, як можна було побачити, навіть на адресу самих українців), то він не більший, аніж до інших національностей.
Якщо вже й скаржиться хтось справедливо на упереджене ставлення до себе з боку українців, то це цигани – у них, справді, суб'єктивні відчуття підтверджуються оцінкою "ззовні", так би мовити.
Але ставлення до євреїв в Україні не гірше, ніж до будь-якої іншої національної меншини, а часто навіть краще. То ж причину дещо хворобливого, сказати б, реагування саме євреїв на ставлення до себе з боку інших (і передусім титульної) національностей слід шукати, вочевидь, в самих євреях.
Та ще в їхній історії – століття образ закарбувалися, мабуть, на генетичному рівні, змушуючи очікувати від оточуючих передусім чогось лихого.
В Україні починають більше не любити як "титульну", так і "нетитульні" нації
Якщо й може щось викликати занепокоєння, то це симптоми зростання національної нетолерантності. Так, якщо тих же євреїв у 1994 році згодні були допустити в якості мешканців України 76,5% опитаних, у 1998 році – 77,8%, то у 2002 році кількість таких різко скоротилася – 50,0%(!). Натомість тезу "Взагалі не допускав би євреїв в Україну" 1994 року підтримали 7,7%, 1998-го року – 8,9%, а у 2002 році – 17,0%.
Євреї були взяті тут для прикладу, але річ у тім, що аналогічна динаміка спостерігається щодо абсолютно всіх наведених у таблиці національностей!
Висновок напрошується сам собою – станом на 2002 рік українське суспільство стало більш ксенофобним, аніж кілька років перед тим.
Тих же циган допускали як мешканців України у 1994, 1998 та 2002 роках відповідно 52,8%, 45,3% та 26,2% українців, а взагалі не бажали б їх тут бачити, відповідно за роками, 23,3%, 34,0% та 44,3% опитаних.
Американців до небажаних гостей в Україні 1994 року віднесли 4,4% опитаних, 1998-го – 8,1%, 2002-го – 17,7%.
Стосовно кримських татар, динаміка спаду кількості тих українців, які згодні були жити з ними в одній державі, виглядає наступним чином – у 1994, 1998 та 2002 роках, відповідно, 68,4%, 63,5% та 39,9% опитаних.
Натомість зростала кількість тих, хто взагалі не допускав би кримських татар в Україну – відповідно, 11,7%, 16,7%, 26,6%.
І навіть білорусів, ставлення до яких в українців є традиційно дуже дружнім, в 2002 році не хотіли б бачити в Україні 6,7% громадян, тоді як у 1998 році таких було лише 1,6%, у 1994-му – 1,8%.
І така тенденція небажання бачити представників інших національностей в Україні, повторимося, стосується усіх без винятку національностей.
Припущення, що суспільство вразив вірус інтегрального націоналізму, в результаті чого на прапор піднято гасло "Україна для українців", руйнується з одної причини – негація зросла також і щодо самих українців.
Так, коли у 1994 році взагалі не допускали б в Україну українців (мова йде про "тутешніх", а не заокеанських українців – то ж для них "не допускав би" рівноцінно "виселив би") 0,2%, у 1998 році – 0,1% опитаних, то в 2002-му й це число зросло – до 0,8%.
Пояснення "навиворіт" – що дедалі більше представників інших національностей не хотіли б бачити українців в Україні – видається абсурдним.
У всьому винні гроші
Завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Майборода пояснює згадану динаміку зростанням загального невдоволення через погіршення економічного становища людей.
"Коли зростає кількість населення, яке відносить себе до матеріально незабезпеченого, коли населення невдоволене ситуацією взагалі, наслідком є негативне ставлення до влади, до партій, до інших людей. І в такій ситуації зростання недовіри переноситься і на національності", - стверджує Олександр Микитович.
Водночас вчений застерігає робити передчасні висновки: "Якщо збережуться ці показники за 2003 рік, можна буде казати про тенденцію, якщо ж знову впадуть – значить, це просто був спалах негативних настроїв в суспільстві".
Варто врахувати, що використане в статті дослідження Інституту соціології проводилося у першому кварталі 2002 року, тобто соціологія "пожинала" плоди діяльності уряду Анатолія Кінаха, який на той час уже з три квартали керував урядом, змінивши у травня 2001-го у прем'єрському кріслі Віктора Ющенка.
На жаль, у останньому збірнику – "Українське суспільство-2003. Соціальний моніторинг" – ці дані чомусь(?) зовсім вилучено. Шкода, а то можна було б судити й про вплив на суспільні настрої діяльності уряду Віктора Януковича.
А взагалі-то, віросповідання, національність чи навіть колір шкіри грають для українців не надто велике значення.
Так, переважно негативне ставлення до людей іншої національності відчувають лише 3,9% відсотка наших земляків, тоді як нейтрально до них ставляться 60,1%, і переважно позитивно – 35,6%.
Люди інших релігійних переконань викликають переважно негативні емоції у 6,5% наших громадян, 68,4% ставляться до цього факту нейтрально, а 24,7% населення навіть переважно позитивно.
Картина щодо расової толерантності майже така сама. Переважно негативне ставлення до негроїда чи монголоїда відчувають тільки 6,7% українців (Ку-клукс-клан масової підтримки не знайде!), нейтрально до них ставляться 67,2%. І понад чверть наших європеоїдів, 25,6%, відчувають до людей іншої раси переважно позитивне ставлення.
Навіть політичне "інакомислення" – і те стає причиною переважно негативного ставлення частіше для 9,6% опитаних. Хоча радикальним чином це ситуацію не міняє – нейтрально до людей інших політичних поглядів ставляться 71,5% українців, а переважно позитивно – 18,6%.
А якщо й може щось стати причиною недоброго ставлення з найбільшою імовірністю, то це не національність чи релігія, а… гроші. Втім, так само, як і навпаки. До багатих людей переважно негативно ставляться 18,8% опитаних.
Ні добрим, ні поганим, а нейтральним ставленням до багатіїв себе проявляють 61,0% українців. І нарешті, як не дивно, саме багаті користуються найбільшою кількістю доброзичливого, переважно позитивного ставлення з боку своїх співгромадян.
А крім всього сказаного, мабуть, ми, українці, просто ще й досить недовірлива нація. За результатами соціологічних опитувань, 27,7% наших земляків зовсім не довіряють сусідам, переважно не довіряють майже стільки ж – 27%. От і згадуй після цього, що колись наші предки по селах не мали замків на дверях.
Одним із головних здобутків державної політики останніх дванадцяти років називають відсутність міжетнічних конфліктів. Одним з небагатьох здобутків, правду кажучи.
І завдання та обов'язок усіх в Україні сущих – зберегти міжнаціональних мир та злагоду, не підірвати взаємну терпимість. Завдання політиків, і селян, "верхів" і "низів".
Події довкола "Сільських вістей" тільки актуалізували цю проблему. І в цьому є навіть користь – напередодні виборів, які, за усіма прогнозами, будуть найбруднішими в нашій новітній історії. І бруд цей зачепить, без сумніву, також етнічний чинник.
Непоодинокі спроби протиставити "западенців" і "східняків", росіян і українців, кримських татар і всіх інших "ненав'язливо" робляться вже зараз. В міру наближення до виборів ця "ненав'язливість" посилюватиметься, й тема розколу в суспільстві звучатиме все гучніше. На жаль, дуже часто саме від тих, хто цей розкол інспірує.
В Україні сьогодні проживають, згідно з переписом 2001 року, 103 тисячі євреїв. У 1989 році, за даними останнього всесоюзного перепису, на теренах України їх проживало у чотири – п'ять разів більше – 489 тисяч. Виїхали. Понад дві третини тих, що залишилися, не мають наміру покидати Україну. Менше третини – хіба що у віддаленій перспективі. Це також і їхня земля, їхня батьківщина. Як і українців, татар, росіян, болгар, і сотень інших національностей. Такою вона й повинна залишитися.
Прикметно, що більше дістається лише циганам (52,2% з них вважають ставлення до себе не дуже добрим).
Такими є результати опитування, проведеного серед євреїв Києва Благодійним фондом "Інтелектуальна перспектива". Звичайно, будь-яке соцдослідження не застраховане від похибки. Але навіть врахування її навряд чи змінить загальну картину.
А картина виходить справді похмура. Не виключено, що вона була би ще похмурішою, якби дослідження проводилося не рік тому, а нині, після скандальної публікації в "Сільських вістях" і не менш скандального рішення суду про закриття газети.
Але ситуація виглядає так, нагадаємо, єврейськими очима. Якщо ж зіставити її з даними, отриманими на підставі опитування усіх українських громадян, то відмінності – просто разючі: українці кажуть, що дуже люблять євреїв.
Українці не люблять чеченців
Щороку Інститут соціології НАН України видає збірник "Українське суспільство. Соціологічний моніторинг", з якого можна почерпнути чимало цікавого. Зокрема, у ньому на підставі соціологічних досліджень виведено так званий індекс національної нетолерантності, або індекс соціальної дистанції, що характеризує ставлення українського суспільства до певної національності.
Останні дані стосуються 2002 року, і подано їх за семибальною школою, де 7 – максимальний індекс нетолерантності.
Як виявляється, найбільше українців насторожують чеченці. Не надто й дивно, враховуючи кровопролиття на території Республіки Ічкерія, що триває вже багато років, а також неодноразові теракти чеченських бойовиків у різних точках Росії.
І хоч не кожен представник цього гірського народу носить автомат, в головах багатьох українців сформувався, вочевидь, міцний асоціативний зв'язок між образом чеченця і терориста, бойовика. Відповідно, індекс національної нетолерантності найвищий – 6,33.
На другій і третій позиціях знаходяться афганці та араби – відповідно, 6,22 та 6,13. Не важко здогадатися, що причина великого індексу соціальної дистанції щодо них та ж сама, що й стосовно попередньої групи – Талібан і Бен Ладен не забуті.
Про циганський тероризм чути ще не доводилося, але кожен малюк знає (мами вчать), що від циган треба триматися подалі – обдурять або обкрадуть. Відповідно, й індекс нетолерантності високий – 6,04.
Більшою, ніж цигани, терпимістю, користуються з боку українців навіть діти африканського континенту – індекс національної нетолерантності до чорношкірих складає 5,95.
А вже далі, по спадній, розташувалися турки (5,88), китайці (5,85), азербайджанці (5,83), кримські татари (5,62), грузини (5,40), румуни (5,39), американці (5,38), угорці (5,35),чехи (5,31), молдовани (5,30), німці (5,24), словаки (5,12) і, нарешті, євреї (5,05).
Більше за євреїв толеруються в українському суспільстві лише поляки (5,01), білоруси (4,21), росіяни (3,34), ну й, звичайно ж, самі українці – 2,38 в Україні і 3,46, які мешкають в інших країнах (останній показник є не лише свідченням взаємної "нелюбові" серед українців – опитувалися ж респонденти різних національностей, які складають українську націю, і не всім їм, можна припустити, подобаються українці).
Про що свідчать вищенаведені цифри у контексті "єврейського питання"? Про те, по-перше, що насправді євреї є однією з найбільш толерованих національних меншин в Україні.
А з іншого боку, що самі євреї, вочевидь, не зовсім адекватно сприймають ставлення до себе з боку оточуючих. Бо якщо і є якийсь прояв негативізму (а у суспільстві він є, як можна було побачити, навіть на адресу самих українців), то він не більший, аніж до інших національностей.
Якщо вже й скаржиться хтось справедливо на упереджене ставлення до себе з боку українців, то це цигани – у них, справді, суб'єктивні відчуття підтверджуються оцінкою "ззовні", так би мовити.
Але ставлення до євреїв в Україні не гірше, ніж до будь-якої іншої національної меншини, а часто навіть краще. То ж причину дещо хворобливого, сказати б, реагування саме євреїв на ставлення до себе з боку інших (і передусім титульної) національностей слід шукати, вочевидь, в самих євреях.
Та ще в їхній історії – століття образ закарбувалися, мабуть, на генетичному рівні, змушуючи очікувати від оточуючих передусім чогось лихого.
В Україні починають більше не любити як "титульну", так і "нетитульні" нації
Якщо й може щось викликати занепокоєння, то це симптоми зростання національної нетолерантності. Так, якщо тих же євреїв у 1994 році згодні були допустити в якості мешканців України 76,5% опитаних, у 1998 році – 77,8%, то у 2002 році кількість таких різко скоротилася – 50,0%(!). Натомість тезу "Взагалі не допускав би євреїв в Україну" 1994 року підтримали 7,7%, 1998-го року – 8,9%, а у 2002 році – 17,0%.
Євреї були взяті тут для прикладу, але річ у тім, що аналогічна динаміка спостерігається щодо абсолютно всіх наведених у таблиці національностей!
Висновок напрошується сам собою – станом на 2002 рік українське суспільство стало більш ксенофобним, аніж кілька років перед тим.
Тих же циган допускали як мешканців України у 1994, 1998 та 2002 роках відповідно 52,8%, 45,3% та 26,2% українців, а взагалі не бажали б їх тут бачити, відповідно за роками, 23,3%, 34,0% та 44,3% опитаних.
Американців до небажаних гостей в Україні 1994 року віднесли 4,4% опитаних, 1998-го – 8,1%, 2002-го – 17,7%.
Стосовно кримських татар, динаміка спаду кількості тих українців, які згодні були жити з ними в одній державі, виглядає наступним чином – у 1994, 1998 та 2002 роках, відповідно, 68,4%, 63,5% та 39,9% опитаних.
Натомість зростала кількість тих, хто взагалі не допускав би кримських татар в Україну – відповідно, 11,7%, 16,7%, 26,6%.
І навіть білорусів, ставлення до яких в українців є традиційно дуже дружнім, в 2002 році не хотіли б бачити в Україні 6,7% громадян, тоді як у 1998 році таких було лише 1,6%, у 1994-му – 1,8%.
І така тенденція небажання бачити представників інших національностей в Україні, повторимося, стосується усіх без винятку національностей.
Припущення, що суспільство вразив вірус інтегрального націоналізму, в результаті чого на прапор піднято гасло "Україна для українців", руйнується з одної причини – негація зросла також і щодо самих українців.
Так, коли у 1994 році взагалі не допускали б в Україну українців (мова йде про "тутешніх", а не заокеанських українців – то ж для них "не допускав би" рівноцінно "виселив би") 0,2%, у 1998 році – 0,1% опитаних, то в 2002-му й це число зросло – до 0,8%.
Пояснення "навиворіт" – що дедалі більше представників інших національностей не хотіли б бачити українців в Україні – видається абсурдним.
У всьому винні гроші
Завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Майборода пояснює згадану динаміку зростанням загального невдоволення через погіршення економічного становища людей.
"Коли зростає кількість населення, яке відносить себе до матеріально незабезпеченого, коли населення невдоволене ситуацією взагалі, наслідком є негативне ставлення до влади, до партій, до інших людей. І в такій ситуації зростання недовіри переноситься і на національності", - стверджує Олександр Микитович.
Водночас вчений застерігає робити передчасні висновки: "Якщо збережуться ці показники за 2003 рік, можна буде казати про тенденцію, якщо ж знову впадуть – значить, це просто був спалах негативних настроїв в суспільстві".
Варто врахувати, що використане в статті дослідження Інституту соціології проводилося у першому кварталі 2002 року, тобто соціологія "пожинала" плоди діяльності уряду Анатолія Кінаха, який на той час уже з три квартали керував урядом, змінивши у травня 2001-го у прем'єрському кріслі Віктора Ющенка.
На жаль, у останньому збірнику – "Українське суспільство-2003. Соціальний моніторинг" – ці дані чомусь(?) зовсім вилучено. Шкода, а то можна було б судити й про вплив на суспільні настрої діяльності уряду Віктора Януковича.
А взагалі-то, віросповідання, національність чи навіть колір шкіри грають для українців не надто велике значення.
Так, переважно негативне ставлення до людей іншої національності відчувають лише 3,9% відсотка наших земляків, тоді як нейтрально до них ставляться 60,1%, і переважно позитивно – 35,6%.
Люди інших релігійних переконань викликають переважно негативні емоції у 6,5% наших громадян, 68,4% ставляться до цього факту нейтрально, а 24,7% населення навіть переважно позитивно.
Картина щодо расової толерантності майже така сама. Переважно негативне ставлення до негроїда чи монголоїда відчувають тільки 6,7% українців (Ку-клукс-клан масової підтримки не знайде!), нейтрально до них ставляться 67,2%. І понад чверть наших європеоїдів, 25,6%, відчувають до людей іншої раси переважно позитивне ставлення.
Навіть політичне "інакомислення" – і те стає причиною переважно негативного ставлення частіше для 9,6% опитаних. Хоча радикальним чином це ситуацію не міняє – нейтрально до людей інших політичних поглядів ставляться 71,5% українців, а переважно позитивно – 18,6%.
А якщо й може щось стати причиною недоброго ставлення з найбільшою імовірністю, то це не національність чи релігія, а… гроші. Втім, так само, як і навпаки. До багатих людей переважно негативно ставляться 18,8% опитаних.
Ні добрим, ні поганим, а нейтральним ставленням до багатіїв себе проявляють 61,0% українців. І нарешті, як не дивно, саме багаті користуються найбільшою кількістю доброзичливого, переважно позитивного ставлення з боку своїх співгромадян.
А крім всього сказаного, мабуть, ми, українці, просто ще й досить недовірлива нація. За результатами соціологічних опитувань, 27,7% наших земляків зовсім не довіряють сусідам, переважно не довіряють майже стільки ж – 27%. От і згадуй після цього, що колись наші предки по селах не мали замків на дверях.
Одним із головних здобутків державної політики останніх дванадцяти років називають відсутність міжетнічних конфліктів. Одним з небагатьох здобутків, правду кажучи.
І завдання та обов'язок усіх в Україні сущих – зберегти міжнаціональних мир та злагоду, не підірвати взаємну терпимість. Завдання політиків, і селян, "верхів" і "низів".
Події довкола "Сільських вістей" тільки актуалізували цю проблему. І в цьому є навіть користь – напередодні виборів, які, за усіма прогнозами, будуть найбруднішими в нашій новітній історії. І бруд цей зачепить, без сумніву, також етнічний чинник.
Непоодинокі спроби протиставити "западенців" і "східняків", росіян і українців, кримських татар і всіх інших "ненав'язливо" робляться вже зараз. В міру наближення до виборів ця "ненав'язливість" посилюватиметься, й тема розколу в суспільстві звучатиме все гучніше. На жаль, дуже часто саме від тих, хто цей розкол інспірує.
В Україні сьогодні проживають, згідно з переписом 2001 року, 103 тисячі євреїв. У 1989 році, за даними останнього всесоюзного перепису, на теренах України їх проживало у чотири – п'ять разів більше – 489 тисяч. Виїхали. Понад дві третини тих, що залишилися, не мають наміру покидати Україну. Менше третини – хіба що у віддаленій перспективі. Це також і їхня земля, їхня батьківщина. Як і українців, татар, росіян, болгар, і сотень інших національностей. Такою вона й повинна залишитися.
