Михайло Горбачов: "Всему миру нужна новая Перестройка"
Середа, 25 лютого 2004, 23:00
Санчо Панса з мріями Дон Кіхота
Вважається, що біля заснування чи "переформатування" великих держав часто-густо стоять політики жорстокі, авторитарні, а часом – і справжні людоненависники.
Той самий Чінгіз-хан, Тамерлан, Іван Грозний, Петро I, Людовик XIV, Сталін чи Богдан Хмельницький. Тоді як розвал таких наддержав пов’язують з правителями лагідними, незлобливими, безхарактерними. В російській історії XX століття це припущення підтвердилось, як мінімум, двічі: на прикладі Миколи II та Михайла Горбачова.
Можна казати, що це аж ніяк не вони винні в розпаді Російської імперії та СРСР – що так склалися обставини, що це був вирок Фатуму чи діалектична закономірність історичного процесу. Але в будь-якому разі психотип голови держави відіграє в політичних реаліях чи не визначальну роль.
Перший та останній президент СРСР як політик вже давно став персонажем історії. А як людина – навпаки, веде активний спосіб життя: напередодні своєї 73-річниці виглядає бадьоро, відвідує різноманітні світські політичні раути, їздить по світу і за фантастичні, як кажуть, гонорари читає лекції на теми політичної історії, Перестройки та глобалізаційних процесів – керований ним "Горбачов-Фонд" навіть видав капітальну працю "Грани глобализации".
До того ж зовсім недавно до своєї Нобелівської премії миру (1990) додав премію Національної академії звукозапису США "Grammy" за участь в постмодерновій інтерпретації опери Прокоф’єва "Петя и волк".
Слухаючи Горбачова, мимоволі втрачаєш відчуття – всередині якого саме художнього тексту опинився: трагікомедії, фарсу, іонесківських драм абсурду чи всередині фільму "День бабака".
Коли він говорить про події літа 1991 року – про Союзний договір, про Ново-Огарьовські домовленості, про ГКЧП та своє "форосське сидіння", то чимось нагадує дідуся, що всоте переказує онукам "про війну". Важко здогадатись: чи то він себе переконує в тому, що справді – розпадові Радянського Союзу не було альтернативи, чи не договорює щось дуже суттєве, що, можливо, так і залишиться з ним назавжди.
Проте зараз Горбачов впевнений, що повернення до СРСР немає. Але ЄЕП, який об’єднує біля 80% радянського економічного потенціалу, здається йому "прекрасной идеей". ЄС же не "переварить" ані Україну, ані Росію. Оптимальною формою співіснування на пострадянському просторі вважає конфедерацію.
Його уявлення про сучасний політичний процес в Україні обмежене нечисленними контактами з українським політиками – переважно на міжнародних заходах у Європі.
З приємністю згадуючи своє спілкування з Юлією Тимошенко, зазначає, що і вона, і Віктор Ющенко – це "способные люди", яким ще необхідно багато чого зрозуміти і розібратися – де саме знаходиться Україна.
З Леонідом Кучмою Горбачов, за власним зізнанням, нібито зустрічався, але дуже давно – ще за радянських часів, під час однієї з планових поїздок на "Южмаш". За часів президентства Єльцина подібні зустрічі, за його словами, були неможливі.
Контакти ж очолюваної Горбачовим Російської Об’єднаної соціал-демократичної партії з її українською "тезкою" – СДПУ(О) – в основному відбувалися через Олександра Зінченка, поки той не вийшов з керівництва останньої. Тепер головною "братською" партією в Україні РОСДП вважає СПУ.
Об’єктивна канва політичної діяльності Горбачова така: керований ним політичний режим збанкрутів, очолювана ним найбільша країна світу перестала існувати, "холодна" війна припинилася, а підтримуваний нею двохполюсний баланс світової політичної системи розпався.
На цю об’єктивну картину накладається суб’єктивне бачення та мотивації власної діяльності самого Горбачова: з завзяттям неофіта він твердить про можливість загальносвітової справедливості – про "справедливу глобалізацію" з "людським обличчям", позбавлену американського домінування, та про тотальну Перестройку всього сущого.
Доводиться визнати, що в його вустах категорія "Перестройка", яку він вважає головною справою свого життя і провідною подією XX століття (поруч із Жовтневою революцією та перемогою над фашизмом), окрім чисто політико-економічних значень набуває також додаткові есхатологічні та гностичні обертони.
Судячи з усього, Перестройку слід розглядати як містеріальний катарсис, містичне перетворення, яке повинно пройти усе людство, аби з "вітхої", "доперестроєчної" людини могла б народитися Нова Людина Майбутнього. Можливе також й інше прочитання: Перестройка як аналог католицького Чистилища, де грішники поступово очищуються від скоєних гріхів.
На синтез об’єктивних та суб’єктивних чинників горбачовізму накладається також міра зацікавленості тих чи інших політичних суб’єктів у наслідках його діяльності. Отже, для одних він – видатний політик, що розвалив "імперію зла", об’єднав Німеччину, звільнив центральноєвропейські країни від "тягаря соціалізму", припинив "холодну" війну та ін. Для інших він – "зрадник", "іуда", що без бою "здав" ледь не усі завоювання попередніх поколінь радянських людей, об’єктивно сприяв геостратегічному посиленню США та послабленню СРСР / Росії та ін.
Тож не дивно, що в Америці та Західній Європі "Gorby" – це досі вдалий розкручений бренд, тоді як народ Росії "не зрозумів" Михайла Сергійовича: на президентських виборах 1996 року в першому турі за нього віддали свої голоси трохи менше 400 тисяч громадян (0,51%).
Якби Горбачов був японським самураєм чи російським офіцером старої закваски, свій політичний шлях ще у 1991 році він неодмінно б завершив харакірі. Але селянська кмітливість, життєвий практицизм та внутрішня безконфліктність натури видають у ньому образ аж ніяк не трагічний – такий собі Санчо Панса, який навчився мріяти, як Дон Кіхот.
Його геополітичні погляди можна визначити як "класичний мондіалізм" – пріоритет так званих "загальнолюдських цінностей", визнання глобалізаційних парадигм розвитку, Новий Світовий Порядок, але також – із "людським обличчям". Не випадково, до речі, що Горбачову в США симпатичніші міжнародні стратегії саме демократичної, а не республіканської партії, і кандидата в президенти сенатора Керрі він називає своїм другом.
Свого часу московський есеїст Олег Давидов, автор книги "М. Горбачев. Тайные пружины власти", проаналізувавши у фрейдистському ключі внутрішній світ радянського президента, прийшов до висновку, що ступінь внутрішнього духовного й психологічного "злиття" Михайла Сергійовича та дружини його Раїси Максимівни був феноменальний — звідки й тема про "горбачовський Андрогін" чи містичну єдність жіночого та чоловічого начал.
Але чоловіче, діяльне, суб’єктне начало в Михайлі Сергійовичі було ніби репресовано жіночо-материнським психологічним пресом. Горбачов схожий не на зловмисного терориста історії, а скоріше – на дитину малолітню на мінному полі.
Взагалі, горбачовське подружжя за моделлю відносин – класична українська родина з домінуванням сильної жінки-"капітана" – Раїси Титаренко. За такої моделі відносин "безхребетний", психологічно слабкий чоловік прагне до "всезагального спокою", відстороненості та бездіяльності.
Без сумніву, Горбачов має яскраво виражені шаманські здібності, адже в його промовах слова втрачають свої смисли. Можливо, справжнім смислом горбачовських слів є він сам – з усіма його фобіями та прекрасними мріями.
Під мелодійне гуркотіння його промов, що зрештою злилися в одну нескінченну шестилітню промову, – з таким рідним для українського вуха фрикативним "г" та губним сонорним "ў" на кінці слова, найміцніша у світі країна перетворилася на зону тотальної нестабільності, локальних братовбивчих війн, на клубок і досі нерозв’язаних проблем.
Але це – не від злого серця. Сучасна політологічна наука розглядає волю до влади як одну з деформацій людської психіки. За Горбачовим же ніякого хворобливого намагання залишитись навічно при владі не помічено.
Але чим відрізняється єдиний за всю історію президент СРСР од більшості сучасних політиків, так це абсолютною щирістю у спілкуванні. В чому і міг у черговий раз переконатися автор цих рядків на зустрічі Михайла Горбачова з українськими журналістами – представниками провідних київських економічних тижневиків, що відбулася 17 лютого в штаб-квартирі "Горбачов-Фонду".
– Зараз я продовжую свою політичну місію, але в інших формах, ніж раніше. Наприклад, в "Горбачов-Фонді" ми ведемо різноманітні політичні та соціальні дослідження, проводимо суспільні заходи.
Щодо Путіна, то свого часу я дуже радив Прімакову взяти участь у президентській кампанії – а ви ж пам’ятаєте, як проти того працював увесь пропагандистський апарат. Але тепер я бачу, що Путін як президент відбувся, державної мудрості в нього вистачило, хоча, звісна річ, ще залишається безліч проблем.
Ми щиро підтримуємо президента, його політику і сподіваємося, що він продовжить перетворення, розвиток свободи та демократичних інститутів. Зараз вкрай необхідна ставка на високі технології постіндустріальної доби, потрібна підтримка малого та середнього бізнесу, а також освіти, науки й медицини.
З президентом Путіним у нас є епізодичні контакти – коли в нього чи в мене виникає необхідність щось обговорити. Я все йому все щиро виказую – що мені не подобається. Хоча розумію, як ніхто інший: далеко не все в країні залежить від президента.
– Коли у середині 1980-х Ви починали Перестройку, ініціювали реформи, Ви припускали, що вони можуть завершитися розвалом Радянського Союзу?
– Ні, не припускав. Я і зараз вважаю, що не було підстав для розвалу. Союз став жертвою того, що наша бюрократія не витримала іспиту демократією.
Зараз наш фонд готує трьохтомник "Как делалась Перестройка" – там буде чимало цікавих та невідомих широкому загалу дискусій: хто куди тягнув, хто яку позицію займав. От, приміром, з осені 1990 року розпочались активні намагання зняти Горбачова з посади президента – згадайте ту саму Сажі Умалатову.
Зауважу, що Перестройка засновувалася на еволюційному підході і була розрахована на тривалий часовий період – без всіляких революційних ломок. Три наші найсерйозніші поразки – це, по-перше, запізнення з реформуванням партії, яка з ініціатора реформ перетворилася на гальмо, по-друге, уповільнення з реформуванням Союзу, і, по-третє, не було вирішено проблему балансу попиту та пропозиції в господарстві.
– Яким Вам бачиться оптимальна геостратегічна модель міжнародного співіснування: двохполюсний світ, півтораполюсний (за Самуелем Хангтінгтоном), однополюсний чи багатополюсний?
– Ні, лише багатополюсний світ, яким керують через демократично утворений складний міжнародний механізм. Інший шлях – це те, що ми бачимо зараз в США: економічний занепад та високе безробіття змушують Буша воювати – аби підживлювати економіку військовими замовленнями.
Але якщо суспільство не може без мілітаризації, то це хворе суспільство – треба змінювати модель розвитку. До речі, я нещодавно на цю тему статтю написав – її було опубліковано на Заході: "Америке нужна своя Перестройка".
Звичайно, в США руки сверблять, аби закріпити своє міжнародне панування, але необхідно надати нового значення міжнародним організаціям – перш за все ООН. Тож я за справедливу глобалізацію світових процесів. Взагалі, про глобалізацію, про взаємозв’язок та взаємозалежність світу я почав говорити ще з XXVII з’їзду КПРС. Адже світ, попри усі протиріччя, – це щось цілісне. Гадаю, зараз усьому світу вкрай необхідне нове мислення, нова гласність та нова Перестройка.
– Що Ви думаєте про російсько-українські взаємини?
– Моє ставлення до них витікає хоча б з мого власного походження: моя мати – українка, батько – з Воронезької області. Якщо ми не знайдемо форми для співробітництва, наступні покоління нас проклянуть.
– А українська культура якось на Вас вплинула?
– Перші пісні, які я чув в дитинстві од матері, то були українські пісні. А ще малим я полюбляв читати вірші Андрія Малишка.
– Чи віруєте Ви у Бога? Як ставитеся до церкви? Яка Ваша релігійна ідентичність?
– За патріарха Пімена я зібрав представників усіх релігійних конфесій, посадив за стіл в Політбюро, і разом з ними ми виробили закон про віросповідання. Він був таким демократичним, що сучасному російському закону до нього дуже далеко.
А щодо власної релігійності – не можу назвати себе віруючим. Щось у мене всередині відбувається, але все ж таки я формувався як атеїст. Згадую власну сім’ю: дід – голова колгоспу, а бабуся – глибоко віруюча людина. У нас вдома було чимало ікон, під іконами – свічка, а поруч – томи Маркса, Леніна та Сталіна.
Коли був на комсомольській роботі, брав участь в антирелігійних акціях. Наприклад, перед нами стояло завдання: завдати "релігійної" поразки Ставропольській духовній семінарії. До речі, там вчилися майже самі вихідці із Західної України. Я вирішив цю проблему таким чином: ми попрохали дівчат з педінституту встановити контакти з семінарськими хлопцями. Через якийсь час у семінарії майже нікого не лишилося. Тепер, звісна річ, за таке соромно…
Свого часу Раїса Максимівна, коли ми зустрічалися з Володимиром Васильовичем Щербицьким, тиснула на нього – мовляв, ну віддайте ви Києво-Печерську Лавру віруючим.
– У Вас були гарні стосунки із Щербицьким?
– Так. Ось недавно я про нього невеличкі спогади до збірки написав – на прохання академіка Патона. У нас з ним були чесні стосунки – він був людиною прямою, відкритою. У нього свого часу щось не заладилося з Андроповим. Можливо, через те, що Леонід Ілліч, були такі чутки, колись у себе в кабінеті наставляв Щербицького: Володя, ось твоє місце, як мене не стане!
Коли Щербицький приїжджав у Москву "на килим" до Андропова, то після заходив до мене в кабінет – ми завжди дуже серйозно говорили. Я був секретарем ЦК з сільського господарства, а з України завжди треба було хліб вижимати… Володимир Васильович любив Україну, відстоював її і був прибічником дружби між українцями та росіянами.
– Михайло Сергійовичу, одним з видимих початків Перестройки став фільм Тенгіза Абуладзе "Покаяння" – з його думкою, що влада має покаятися за свої злочини перед народом та перед історією. Чи відчуваєте Ви власну моральну відповідальність за свій внесок в історію? За те, що завдяки Вам та Вашій діяльності історія пішла саме тим шляхом, яким вона пішла?
– Безсумнівно. Точніше, я відчуваю не стільки відповідальність, скільки пишаюся своїм внеском в історію. Я опинився при владі в великій країні, і мені вдалося завдяки власному демократичному потенціалу розвернути її до демократичних свобод. І світ також вдалося розвернути – шляхом впровадження нового мислення, шляхом завершення "холодної" війни.
А вже як розпорядилися цими шансами, за це я не можу відповідати. Що тепер – Горбачова на хрест?
– Адже тої країни, де Ви були при владі, вже давно немає!
– Але ж я змагався за те, щоби вона існувала – до останнього патрону! Хто зна, можливо, і Росії завтра не буде. Так ми і до Івана Грозного дійдемо – це ж він вигадав опричнину, через неї потім народилося КДБ, яке влаштувало заколот та зірвало процес Перестройки. І тим не менш, є дуже багато того, що я міг зробити, але, на жаль, не зробив. Та і той самий фільм "Покаяння" вийшов у світ лише завдяки Перестройке. Гадаю, історія усіх розсудить…
Вважається, що біля заснування чи "переформатування" великих держав часто-густо стоять політики жорстокі, авторитарні, а часом – і справжні людоненависники.
Той самий Чінгіз-хан, Тамерлан, Іван Грозний, Петро I, Людовик XIV, Сталін чи Богдан Хмельницький. Тоді як розвал таких наддержав пов’язують з правителями лагідними, незлобливими, безхарактерними. В російській історії XX століття це припущення підтвердилось, як мінімум, двічі: на прикладі Миколи II та Михайла Горбачова.
Можна казати, що це аж ніяк не вони винні в розпаді Російської імперії та СРСР – що так склалися обставини, що це був вирок Фатуму чи діалектична закономірність історичного процесу. Але в будь-якому разі психотип голови держави відіграє в політичних реаліях чи не визначальну роль.
Перший та останній президент СРСР як політик вже давно став персонажем історії. А як людина – навпаки, веде активний спосіб життя: напередодні своєї 73-річниці виглядає бадьоро, відвідує різноманітні світські політичні раути, їздить по світу і за фантастичні, як кажуть, гонорари читає лекції на теми політичної історії, Перестройки та глобалізаційних процесів – керований ним "Горбачов-Фонд" навіть видав капітальну працю "Грани глобализации".
До того ж зовсім недавно до своєї Нобелівської премії миру (1990) додав премію Національної академії звукозапису США "Grammy" за участь в постмодерновій інтерпретації опери Прокоф’єва "Петя и волк".
Слухаючи Горбачова, мимоволі втрачаєш відчуття – всередині якого саме художнього тексту опинився: трагікомедії, фарсу, іонесківських драм абсурду чи всередині фільму "День бабака".
Коли він говорить про події літа 1991 року – про Союзний договір, про Ново-Огарьовські домовленості, про ГКЧП та своє "форосське сидіння", то чимось нагадує дідуся, що всоте переказує онукам "про війну". Важко здогадатись: чи то він себе переконує в тому, що справді – розпадові Радянського Союзу не було альтернативи, чи не договорює щось дуже суттєве, що, можливо, так і залишиться з ним назавжди.
Проте зараз Горбачов впевнений, що повернення до СРСР немає. Але ЄЕП, який об’єднує біля 80% радянського економічного потенціалу, здається йому "прекрасной идеей". ЄС же не "переварить" ані Україну, ані Росію. Оптимальною формою співіснування на пострадянському просторі вважає конфедерацію.
Його уявлення про сучасний політичний процес в Україні обмежене нечисленними контактами з українським політиками – переважно на міжнародних заходах у Європі.
З приємністю згадуючи своє спілкування з Юлією Тимошенко, зазначає, що і вона, і Віктор Ющенко – це "способные люди", яким ще необхідно багато чого зрозуміти і розібратися – де саме знаходиться Україна.
З Леонідом Кучмою Горбачов, за власним зізнанням, нібито зустрічався, але дуже давно – ще за радянських часів, під час однієї з планових поїздок на "Южмаш". За часів президентства Єльцина подібні зустрічі, за його словами, були неможливі.
Контакти ж очолюваної Горбачовим Російської Об’єднаної соціал-демократичної партії з її українською "тезкою" – СДПУ(О) – в основному відбувалися через Олександра Зінченка, поки той не вийшов з керівництва останньої. Тепер головною "братською" партією в Україні РОСДП вважає СПУ.
Об’єктивна канва політичної діяльності Горбачова така: керований ним політичний режим збанкрутів, очолювана ним найбільша країна світу перестала існувати, "холодна" війна припинилася, а підтримуваний нею двохполюсний баланс світової політичної системи розпався.
На цю об’єктивну картину накладається суб’єктивне бачення та мотивації власної діяльності самого Горбачова: з завзяттям неофіта він твердить про можливість загальносвітової справедливості – про "справедливу глобалізацію" з "людським обличчям", позбавлену американського домінування, та про тотальну Перестройку всього сущого.
Доводиться визнати, що в його вустах категорія "Перестройка", яку він вважає головною справою свого життя і провідною подією XX століття (поруч із Жовтневою революцією та перемогою над фашизмом), окрім чисто політико-економічних значень набуває також додаткові есхатологічні та гностичні обертони.
Судячи з усього, Перестройку слід розглядати як містеріальний катарсис, містичне перетворення, яке повинно пройти усе людство, аби з "вітхої", "доперестроєчної" людини могла б народитися Нова Людина Майбутнього. Можливе також й інше прочитання: Перестройка як аналог католицького Чистилища, де грішники поступово очищуються від скоєних гріхів.
На синтез об’єктивних та суб’єктивних чинників горбачовізму накладається також міра зацікавленості тих чи інших політичних суб’єктів у наслідках його діяльності. Отже, для одних він – видатний політик, що розвалив "імперію зла", об’єднав Німеччину, звільнив центральноєвропейські країни від "тягаря соціалізму", припинив "холодну" війну та ін. Для інших він – "зрадник", "іуда", що без бою "здав" ледь не усі завоювання попередніх поколінь радянських людей, об’єктивно сприяв геостратегічному посиленню США та послабленню СРСР / Росії та ін.
Тож не дивно, що в Америці та Західній Європі "Gorby" – це досі вдалий розкручений бренд, тоді як народ Росії "не зрозумів" Михайла Сергійовича: на президентських виборах 1996 року в першому турі за нього віддали свої голоси трохи менше 400 тисяч громадян (0,51%).
Якби Горбачов був японським самураєм чи російським офіцером старої закваски, свій політичний шлях ще у 1991 році він неодмінно б завершив харакірі. Але селянська кмітливість, життєвий практицизм та внутрішня безконфліктність натури видають у ньому образ аж ніяк не трагічний – такий собі Санчо Панса, який навчився мріяти, як Дон Кіхот.
Його геополітичні погляди можна визначити як "класичний мондіалізм" – пріоритет так званих "загальнолюдських цінностей", визнання глобалізаційних парадигм розвитку, Новий Світовий Порядок, але також – із "людським обличчям". Не випадково, до речі, що Горбачову в США симпатичніші міжнародні стратегії саме демократичної, а не республіканської партії, і кандидата в президенти сенатора Керрі він називає своїм другом.
Свого часу московський есеїст Олег Давидов, автор книги "М. Горбачев. Тайные пружины власти", проаналізувавши у фрейдистському ключі внутрішній світ радянського президента, прийшов до висновку, що ступінь внутрішнього духовного й психологічного "злиття" Михайла Сергійовича та дружини його Раїси Максимівни був феноменальний — звідки й тема про "горбачовський Андрогін" чи містичну єдність жіночого та чоловічого начал.
Але чоловіче, діяльне, суб’єктне начало в Михайлі Сергійовичі було ніби репресовано жіночо-материнським психологічним пресом. Горбачов схожий не на зловмисного терориста історії, а скоріше – на дитину малолітню на мінному полі.
Взагалі, горбачовське подружжя за моделлю відносин – класична українська родина з домінуванням сильної жінки-"капітана" – Раїси Титаренко. За такої моделі відносин "безхребетний", психологічно слабкий чоловік прагне до "всезагального спокою", відстороненості та бездіяльності.
Без сумніву, Горбачов має яскраво виражені шаманські здібності, адже в його промовах слова втрачають свої смисли. Можливо, справжнім смислом горбачовських слів є він сам – з усіма його фобіями та прекрасними мріями.
Під мелодійне гуркотіння його промов, що зрештою злилися в одну нескінченну шестилітню промову, – з таким рідним для українського вуха фрикативним "г" та губним сонорним "ў" на кінці слова, найміцніша у світі країна перетворилася на зону тотальної нестабільності, локальних братовбивчих війн, на клубок і досі нерозв’язаних проблем.
Але це – не від злого серця. Сучасна політологічна наука розглядає волю до влади як одну з деформацій людської психіки. За Горбачовим же ніякого хворобливого намагання залишитись навічно при владі не помічено.
Але чим відрізняється єдиний за всю історію президент СРСР од більшості сучасних політиків, так це абсолютною щирістю у спілкуванні. В чому і міг у черговий раз переконатися автор цих рядків на зустрічі Михайла Горбачова з українськими журналістами – представниками провідних київських економічних тижневиків, що відбулася 17 лютого в штаб-квартирі "Горбачов-Фонду".
– Зараз я продовжую свою політичну місію, але в інших формах, ніж раніше. Наприклад, в "Горбачов-Фонді" ми ведемо різноманітні політичні та соціальні дослідження, проводимо суспільні заходи.
Щодо Путіна, то свого часу я дуже радив Прімакову взяти участь у президентській кампанії – а ви ж пам’ятаєте, як проти того працював увесь пропагандистський апарат. Але тепер я бачу, що Путін як президент відбувся, державної мудрості в нього вистачило, хоча, звісна річ, ще залишається безліч проблем.
Ми щиро підтримуємо президента, його політику і сподіваємося, що він продовжить перетворення, розвиток свободи та демократичних інститутів. Зараз вкрай необхідна ставка на високі технології постіндустріальної доби, потрібна підтримка малого та середнього бізнесу, а також освіти, науки й медицини.
З президентом Путіним у нас є епізодичні контакти – коли в нього чи в мене виникає необхідність щось обговорити. Я все йому все щиро виказую – що мені не подобається. Хоча розумію, як ніхто інший: далеко не все в країні залежить від президента.
– Коли у середині 1980-х Ви починали Перестройку, ініціювали реформи, Ви припускали, що вони можуть завершитися розвалом Радянського Союзу?
– Ні, не припускав. Я і зараз вважаю, що не було підстав для розвалу. Союз став жертвою того, що наша бюрократія не витримала іспиту демократією.
Зараз наш фонд готує трьохтомник "Как делалась Перестройка" – там буде чимало цікавих та невідомих широкому загалу дискусій: хто куди тягнув, хто яку позицію займав. От, приміром, з осені 1990 року розпочались активні намагання зняти Горбачова з посади президента – згадайте ту саму Сажі Умалатову.
Зауважу, що Перестройка засновувалася на еволюційному підході і була розрахована на тривалий часовий період – без всіляких революційних ломок. Три наші найсерйозніші поразки – це, по-перше, запізнення з реформуванням партії, яка з ініціатора реформ перетворилася на гальмо, по-друге, уповільнення з реформуванням Союзу, і, по-третє, не було вирішено проблему балансу попиту та пропозиції в господарстві.
– Яким Вам бачиться оптимальна геостратегічна модель міжнародного співіснування: двохполюсний світ, півтораполюсний (за Самуелем Хангтінгтоном), однополюсний чи багатополюсний?
– Ні, лише багатополюсний світ, яким керують через демократично утворений складний міжнародний механізм. Інший шлях – це те, що ми бачимо зараз в США: економічний занепад та високе безробіття змушують Буша воювати – аби підживлювати економіку військовими замовленнями.
Але якщо суспільство не може без мілітаризації, то це хворе суспільство – треба змінювати модель розвитку. До речі, я нещодавно на цю тему статтю написав – її було опубліковано на Заході: "Америке нужна своя Перестройка".
Звичайно, в США руки сверблять, аби закріпити своє міжнародне панування, але необхідно надати нового значення міжнародним організаціям – перш за все ООН. Тож я за справедливу глобалізацію світових процесів. Взагалі, про глобалізацію, про взаємозв’язок та взаємозалежність світу я почав говорити ще з XXVII з’їзду КПРС. Адже світ, попри усі протиріччя, – це щось цілісне. Гадаю, зараз усьому світу вкрай необхідне нове мислення, нова гласність та нова Перестройка.
– Що Ви думаєте про російсько-українські взаємини?
– Моє ставлення до них витікає хоча б з мого власного походження: моя мати – українка, батько – з Воронезької області. Якщо ми не знайдемо форми для співробітництва, наступні покоління нас проклянуть.
– А українська культура якось на Вас вплинула?
– Перші пісні, які я чув в дитинстві од матері, то були українські пісні. А ще малим я полюбляв читати вірші Андрія Малишка.
– Чи віруєте Ви у Бога? Як ставитеся до церкви? Яка Ваша релігійна ідентичність?
– За патріарха Пімена я зібрав представників усіх релігійних конфесій, посадив за стіл в Політбюро, і разом з ними ми виробили закон про віросповідання. Він був таким демократичним, що сучасному російському закону до нього дуже далеко.
А щодо власної релігійності – не можу назвати себе віруючим. Щось у мене всередині відбувається, але все ж таки я формувався як атеїст. Згадую власну сім’ю: дід – голова колгоспу, а бабуся – глибоко віруюча людина. У нас вдома було чимало ікон, під іконами – свічка, а поруч – томи Маркса, Леніна та Сталіна.
Коли був на комсомольській роботі, брав участь в антирелігійних акціях. Наприклад, перед нами стояло завдання: завдати "релігійної" поразки Ставропольській духовній семінарії. До речі, там вчилися майже самі вихідці із Західної України. Я вирішив цю проблему таким чином: ми попрохали дівчат з педінституту встановити контакти з семінарськими хлопцями. Через якийсь час у семінарії майже нікого не лишилося. Тепер, звісна річ, за таке соромно…
Свого часу Раїса Максимівна, коли ми зустрічалися з Володимиром Васильовичем Щербицьким, тиснула на нього – мовляв, ну віддайте ви Києво-Печерську Лавру віруючим.
– У Вас були гарні стосунки із Щербицьким?
– Так. Ось недавно я про нього невеличкі спогади до збірки написав – на прохання академіка Патона. У нас з ним були чесні стосунки – він був людиною прямою, відкритою. У нього свого часу щось не заладилося з Андроповим. Можливо, через те, що Леонід Ілліч, були такі чутки, колись у себе в кабінеті наставляв Щербицького: Володя, ось твоє місце, як мене не стане!
Коли Щербицький приїжджав у Москву "на килим" до Андропова, то після заходив до мене в кабінет – ми завжди дуже серйозно говорили. Я був секретарем ЦК з сільського господарства, а з України завжди треба було хліб вижимати… Володимир Васильович любив Україну, відстоював її і був прибічником дружби між українцями та росіянами.
– Михайло Сергійовичу, одним з видимих початків Перестройки став фільм Тенгіза Абуладзе "Покаяння" – з його думкою, що влада має покаятися за свої злочини перед народом та перед історією. Чи відчуваєте Ви власну моральну відповідальність за свій внесок в історію? За те, що завдяки Вам та Вашій діяльності історія пішла саме тим шляхом, яким вона пішла?
– Безсумнівно. Точніше, я відчуваю не стільки відповідальність, скільки пишаюся своїм внеском в історію. Я опинився при владі в великій країні, і мені вдалося завдяки власному демократичному потенціалу розвернути її до демократичних свобод. І світ також вдалося розвернути – шляхом впровадження нового мислення, шляхом завершення "холодної" війни.
А вже як розпорядилися цими шансами, за це я не можу відповідати. Що тепер – Горбачова на хрест?
– Адже тої країни, де Ви були при владі, вже давно немає!
– Але ж я змагався за те, щоби вона існувала – до останнього патрону! Хто зна, можливо, і Росії завтра не буде. Так ми і до Івана Грозного дійдемо – це ж він вигадав опричнину, через неї потім народилося КДБ, яке влаштувало заколот та зірвало процес Перестройки. І тим не менш, є дуже багато того, що я міг зробити, але, на жаль, не зробив. Та і той самий фільм "Покаяння" вийшов у світ лише завдяки Перестройке. Гадаю, історія усіх розсудить…
