Безперспективна коаліція

Останнім часом я мусив відновити свої спостереження за одним рудиментарним політичним видом — communistus ortodox, який постає у все нових і нових модифікаціях.

На якомусь етапі здавалося, що розвиток цього виду зупинено самою історією, тому й реакція на дії його особин серед аналітиків і політиків була мляво-зверхньою. Тим не менш, сьогодні представники цього виду активізувалися, перешкоджаючи не тільки власним інтересам, про що трошки згодом, але й стаючи при цьому на перепоні повноцінній суспільній дискусії, діалогові про потреби держави та шляхи і засоби забезпечення таких потреб. Тому важко адекватно сприймати ситуацію, яку конструюють руками і вустами керівництва КПУ.

Днями лідер КПУ остаточно визначився з ворогами та відкрив сезон передвиборчого полювання. Нехай несподівана зимова активність виду значно випереджає головну мету його життєдіяльності – виборчу кампанію – у політичній біології це нормальне явище.

Але передчасна активність часом буває шкідливою – в результаті можна "пролетіти". Та хто ж дбатиме про мету, коли і зараз комфортно?

Хто ж є ворогом компартії? Злиденне становище 70% українців, чи наступ наркоманії та СНІД на українську молодь, чи неможливість дістати освіту? А може, далекі від інтересів України ділки, в руках яких перебувають промислові гіганти?

Тричі ні. Ворогами комуністів є сили, котрі хочуть реальних змін на краще, сили, яких не задовольняє вузьколоба політика посткомуністичної владної номенклатури і, власне, задушлива риторика комуністів.

Цікаві метаморфози відбувалися з КПУ роками, і в результаті ми спостерігаємо мімікрію виду, який тепер набув всіх ознак "комуніста обуржуазненого". Обуржуазненого дрібно. Парламентське життя поступово викристалізувало всі приховані вади нових, пострадянських комуністів.

Рік у рік вульгарніше звучать і смішнішими стають слова про "захист інтересів трудящих". Захист від особ, які гарненько вписались в обстановку Ради і вмонтувалися у систему влади, наче меблі у стіну?

Але чому ж КПУ постійно грає на боці цих осіб у найпринциповіших питаннях? На комуністичний щит щоразу піднімається віртуальна риторика, яка відгороджує комуністів від їхньої основи – пролетаріату – та позбавляє цю риторику сенсу, робить недосяжною декларовану ціль — "влада народу".

Мімікрія триватиме, оскільки лідер КПУ визначився з друзями. Сьогодні стало очевидним, за чиїм сценарієм діє Петро Симоненко – його дії дивно збігаються з фарватером зимового криголаму "СДПУ(О)".

Відтак, Симоненко перетворюється на ворога самому собі, своєму статусу, бо його особисті друзі є тими "експлуататорами", яких так ненавидів вождь та ідейний натхненник комунізму В.Ульянов-Ленін.

Плодом спільних дій альянсу стане те, що незабаром лідер КПУ сприйматиметься як "відпрацьований матеріал" (згадаємо долю КПРФ – партнерів КПУ – на останніх виборах в Держдуму) насамперед в очах тих працівників АП, хто сьогодні переконує Симоненка в тому, що у них та комуністів спільний інтерес, а тому вкладає йому у вуста огидні звинувачення, ґрунтовані на домислах.

До речі, той, хто переконує КПУ грати на своєму боці, є партнером сил, що усунули комуністів з політичної арени Росії.

Насправді, від тих, кому сьогодні кортить утримати владу, Петро Миколайович може отримати хіба що пісочницю, в якій бавитиметься у політику, але тільки за умови послуху. Навряд чи тоді він та його партія досягнуть того мінімуму, на недосягнення якого Симоненко прирікає себе нині. Угодовство з владою і жадоба до швидкого збагачення — не кращі супутники у поході за народною довірою. Який сенс народу підтримувати партію, що співає під сопілку влади та її оточення?

Тим не менш, КПУ на сьогодні — одна з небагатьох партій, щодо членів якої вживаються епітети "чесні рядові". Це означає, що в країні є люди, які вірять в комуністичну ідею, і при цьому вірять, що керівництво КПУ саме йде та всіх веде в ті часи і в те місце, де ця ідея матеріалізується.

Виходить, що верхівка КПУ, яка видає себе за передній край фронту "за кращу долю пролетаріату", просто свідомо дурить "простих" членів. Тобто, ідеали – одним, прибутки – іншим.

Ставлення сучасних українських комуністів до їхнього катехізису, творів "класиків" вдало ілюструє кадр із недавніх телевізійних новин: на столі в кабінеті Адама Мартинюка бюст Леніна відсунуто у глухий кут. Це нагадує практику новохрещених народів Півночі, котрі відвертали лики образів, щоб ті не могли побачити, як відправляються язичницькі ритуали.

А може, комуністам просто соромно? Адже слова і дії Петра Симоненка та його команди чітко підпадають під те, що "вождь світового пролетаріату" Ленін назвав опортунізмом, головна риса якого – "співпраця класів", а мета – відстояти та зміцнити свій стан як "аристократії (бюрократії) робочого класу".

Якщо викласти ці трохи застарілі ідеологеми засобами сучасної політичної лексики, то маємо класичний, за Леніним, приклад опортунізму. Комуністи, за їх власним визначенням – "захисники інтересів трудящих", змовляються із провладними олігархічними силами для того, щоб зміцнити і зберегти своє право виступати від імені цих трудящих, та тим самим остаточно поховати гострі соціальні та економічні проблеми в мотлоху псевдорадикальної риторики.

Лихо, але тут наші вітчизняні ленінці не є оригінальними. Вони відтворюють ідейний шлях керівника комуністів свого "старшого брата", тов. Зюганова.

Багато втратив той, хто не чув палкої промови Петра Симоненка на захист канонічного православ’я під час відзначення 350-річниці Переяславської Ради! Чи не прийшов час замінити портрети Леніна у кабінетах червоних можновладців на ікону царя Миколи Другого, канонізованого Російською Церквою? Адже імперська ідея сучасних російських еліт миліша серцю наших комуністів, ніж "пролетарський інтернаціоналізм".

І якщо керівник КПУ стає транслятором інтересів інших політиків, це може свідчити про одне – партія та ідеологія остаточно збанкрутіли.

Автор: Юрій Павленко, народний депутат України, голова Молодіжної партії України, фракція "Наша Україна"