Степан Гавриш: "Я вірю президенту - він виконає обіцянку і не піде на третій термін"
Четвер, 4 грудня 2003, 11:34
Політична реформа, одна зі складових якої в різних пропозиціях передбачає обрання президента України в парламенті, давно стала суттєвим чинником усієї політичної (і не тільки) ситуації у країні. Координатор парламентської більшості Степан Гавриш, який готував один із законопроектів, має свій погляд на цю ситуацію. Детальніше про політичну реформу, повноваження президента, парламентську більшість й опозицію – в інтерв’ю зі Степаном Гавришем.
– Голова парламенту Володимир Литвин сказав, і цю цитату повторюють нині всі мас-медіа, що уряд тиснув під час ухвалення бюджету на депутатський корпус. Як ви прокоментуєте цей тиск?
– Кожен має право на емоції...
– Емоції уряду чи Литвина?
– Кожен має право на емоції. Уряд є частиною нашої коаліції, і ми за нього несемо політичну відповідальність. Ми взяли на себе величезний ризик, голосуючи за скасування мінімального рівня заробітної плати у 237 грн., розуміючи, для чого ми це робимо, розуміючи: якщо ми цього не зробимо, то українці не будуть отримувати відповідної їх якостям заробітної плати, а борг по ній буде зростати.
– Ви – народний депутат, маєте добрий парламентський досвід, ви ж розумієте, що це яма...
– Це серйозна помилка уряду, який не зумів своєчасно знайти арсенал макроекономічних можливостей для того, щоб залишити мінімальний рівень заробітної плати і привести до відповідних співвідношень міжтарифні стосунки щодо заробітної плати. Це серйозна помилка уряду, але її треба виправляти.
Думаю, що ця помилка пов’язана з серйозним ризиком уряду, проведеним через зменшення подоходного податку фізичних осіб до 13% і зменшення податкових надходжень у бюджет на 2.5 млрд. грн. Дуже складно нині сказати, але все залежатиме від подальшої практики уряду.
Маргарет Тетчер скасувала безплатне молоко, зменшила на 4,5 млрд. соціальні видатки на суспільство, але через пару років зменшила податки на прибутковий і неприбутковий доходи громадян. Гаслом для неї було не сидіти і чекати, а піднятися й іти, і нам це також потрібно. Ми розуміємо, що побудова власної держави, соціального добробуту не є можливою в умовах буферної економіки, яка є в Україні з максимально високим ступенем корумпованості та тінізованості.
– Цей бюджет допомагає вийти грошам із тіні чи навпаки?
– Значною мірою допомагає, але бюджет не може вирішувати проблему детінізації української економіки, де ще один ВВП виробляють у тіні. Такі механізми у бюджеті закласти неможливо, але, з іншого боку, він закладений у закон, який включений для обрахунків бюджету для зменшення подоходного податку на доходи фізичних осіб, а це означатиме, що кожен громадян буде зацікавленим у високій публічній заробітній платі, і вона нині не обмежена, як було раніше.
Ми не провели до кінця пенсійну реформу, проголосували за накопичувальну систему пенсійного забезпечення, але не ухвалили цілий пакет пропозицій, наприклад, запровадження персоніфікованих рахунків пенсіонерів, які мають накопичувальні рахунки, які б контролювали свою заробітну плату, щоб на ці рахунки надійшло якомога більше грошей.
Треба провести цілу систему реформ для серйозної детінізації системи заробітної плати.
– Як ви оцінюєте можливість третього терміну президента, про який почали говорити впродовж останнього тижня?
– Я вірю президентові, думаю, що він виконає свою обіцянку і не піде на третій термін. Думаю, що головна мета для нього – провести політичну реформу. Саме з нею він ввійде в історію української нації, історію Європи як людина-реформатор.
– Як ви оцінюєте досвід російського сценарію? Тобто, чи президент назве свого наступника?
– Перед Україною є два типи розвитку наступної політичної влади в державі, яку очолює президент: тип Азербайджану-Росії, коли політичні еліти дійсно домовлялися між собою, і зміна політичних епох відбулася спокійно і принесла користь нації, і тип, який ми маємо у Грузії. Тому для України буде краще, якщо вона піде третім шляхом.
– Опозиція критикує владний варіант реформи, кажучи, що реформу здійснюють не тому, що для неї прийшов час, а тому, щоб не допустити обрання, скажімо, Ющенка, який матиме такі ж повноваження. Як ви прокоментує такі твердження?
– Я не хотів би, аби з такими повноваженнями прийшов будь-хто, у тому числі і я.
– Отже, тоді Кучма кращий, аніж, наприклад, ви?
– Кучма – особлива людина. Напевно, кожному з нас нині важко говорити про будь-яку перспективу стати Кучмою. Це не повториться, як не можна двічі ввійти в ту саму воду. Коли ми говоримо про президента, треба казати, що президент – це не просто Леонід Кучма, це держава, це її минуле, сучасне і майбутнє.
Знищуючи на цей час образ українського президента, критикуючи його, ми руйнуємо підмурівки української державності, і якщо в нас у цьому є проблеми, то це має виглядати, виходячи з національних наших інтересів. Ми маємо берегти все, що пов’язано з Україною.
Президент – це частина нашої України, і дуже вагома. Що стосується повноважень президента, то Кучма чудово розуміє, що вони є надмірними. Він про це відкрито, чесно і несподівано для всіх сказав. Інші кандидати, не буду називати прізвищ, які з’являться, будуть високоморальними та позитивними людьми, але коли вони отримають у руки такі інструменти, то тільки своїми руками вони керувати не зможуть.
Цим користуватиметься оточення. І це може призвести до наступної, ще більш глибокої, ще більш непрогнозованої кризи. Я цього не хочу.
– У президента Кучми також є оточення... Чому тоді у випадку саме з наступним президентом має спрацювати зловживання повноваженнями?
– В Україні маємо надмірний рівень корупції, глибоко тінізовану економіку, де ще один ВВП виробляють у тіні, де майже дві третини громадян отримують гроші у двох конвертах, де люди не можуть вільно й публічно формувати свою власність, де публічна економіка формується у високих кабінетах.
Усе це корелюється з повноваженнями президента дуже прямим чином. Використовуючи ім’я президента, бюрократія зловживає довірою, яку отримує від нього, і коли влада не має змагального принципу, то зрозуміло, що вона є серйозним гальмом для розвитку.
Влада не стає інститутом послуг, яким би міг скористатися кожен українець. І президент погодився, що треба зруйнувати мур, який розділив владу і суспільство.
– Чи вдасться втримати більшість, адже є серйозні відцентрові течії в різних групах – "Трудова Україна", СДПУ(О), НДП, Аграрна партія...
– Ми не розходимося. Розходитися нікуди. Ми взяли на себе політичну відповідальність. Не треба перебільшувати політичне поле – на ньому немає вільного місця.
– Чи можливе тоді перегрупування більшості?
– Я цього не виключаю. Це тенденція абсолютно логічна і вмотивована, для цього є всі підстави – нам потрібно 300 голосів для проведення політичної реформи.
– З’явилися повідомлення про те, що ви як координатор парламентської більшості дали "зелене світло" на збір підписів за відставку Олександра Зінченка з посади віце-спікера. Чи це правда?
– Це спекуляція і неправда, оскільки я взагалі не можу давати "зелену вулицю" будь-яким схожим процесам. Я – координатор, а не лідер парламентської більшості. Фракція СДПУ(О) поставила питання, відповідно до рішення фракції, яке вона передала керівникові кожної фракції щодо відкликання Зінченка, і я лише оприлюднив рішення координаційної ради. І не більше.
– Але це зумовить перебудову структури керівництва парламенту. Ви вважаєте, що відбудеться перерозподіл керівництва ВР і комітетів Верховної ради?
– Ми переконували СДПУ(О) не робити цього кроку, але їхня позиція тверда, і ми змушені виконувати партнерську коаліційну функцію. Наразі підписів не зібрали. Рішення з цього питання координаційна рада не приймала. Йшлося лише про те, аби ми розпочали збір підписів. Не йшлося про те, щоб їх зареєструвати і розпочати процес відкликання Олександра Зінченка.
– А як інші суб’єкти більшості трактують цю ініціативу СДПУ(О)? Чи не створює вона напруження в самій більшості?
– Це непросте питання. Ми домовилися, що дискусію щодо нього вести не будемо – до завершення дискусії щодо державного бюджету і проведення політичної реформи. Але це питання фракція СДПУ(О) поставила принципово, і ми не могли ухилитися від прийняття відповідного солідарного рішення.
– Кілька представників більшості, зокрема лідер НДП Валерій Пустовойтенко, заявили, що готові кандидувати на цих президентських виборах. Більшість вирішуватиме серйозну проблему з єдиним кандидатом?
– Питання про проблему єдиного кандидата є достатньо тривіальним, оскільки виникає у зв’язку з тим, що влада досі не визначилася на тлі результативної діяльності опозиції, яка практично розпочала в особі "Нашої України" виборчу кампанію, реальну виборчу кампанію. Це провокує пристрасті й емоції навколо цього питання.
– Те, що цього визначення немає, вам заважає?
– Я б не сказав, що в мені щось зміниться, коли влада визначиться, хоча, з моєї точки зору, в той час парламентська більшість може перетворитися в єдину політичну коаліцію, об’єднану конкретною ідеологічною програмою, яку ініціюватиме саме кандидат у президенти від більшості.
– Хто має визначитися з єдиним кандидатом від більшості?
– Насамперед – президент. Без сумніву, президент мусить чітко висловити цю позицію. Але я розумію його і знаю, чому він цього не робить, оскільки цей крок призвів би до суттєвої політичної дестабілізації в Україні і підірвав би засади стабільності, які мають місце на цей час.
Окрім того, таке визначення суперечило б Конституції і чинному законодавству, згідно з якими питання про президентську кампанію вирішують за шість місяців до виборів президента. Нарешті, не треба забувати, що ми не визначилися, як ми будемо обирати президента.
Три сценарії нам відомі. Досі немає чіткого результату. Перший – традиційний варіант: президента обирають всенародно з чинними повноваженнями, і ми не змінюємо систему влади в Україні.
Другий – президента обирають всенародно, відповідно до поданого законопроекту, у 2004 році, а в 2006-му, після виборів на пропорційній основі, обирають президента в парламенті.
Нарешті, третій варіант – обирають президента в парламенті в 2004 році. Відповідно до цього потрібно обирати і певну політичну тактику.
– Із Конституційним судом постійно якась катавасія – щодо всіх варіантів є позитивний висновок. Зрозуміло, як автор одного з законопроектів, ви вважаєте його для себе ближчим. Але чи можете аргументувати, чому саме ці варіанти...
– Можу. Конституційний закон писали не школярі, а професійні, фахові спеціалісти в галузі конституційного права, уважно читаючи Конституцію, і тому Конституційний суд не міг висловити суттєвих застережень. Хоча щодо першого законопроекту, особливо що стосується органів місцевого самоврядування, є суттєві заперечення. Власне, і щодо другого є певні заперечення...
– Що ви маєте на увазі під "першим" і "другим"...
– Перший – це проект Мороза-Матвієнка, другий – Симоненка-Медведчука, третій – який підготував я, його підписали 172 народні депутати. Згідно з ним, президента обирають у парламенті в 2004 році – тобто вже цим скликанням, і ми продовжуємо повноваження цього парламенту ще на півтора року з метою синхронізації виборів президента парламентом на п’ятирічний термін.
– Чи легітимно обирати президента вже цим скликанням парламенту, якщо половина складу – мажоритарники?
– Абсолютно легітимно. А чому ми говоримо про обрання президента як про якусь надзвичайну, ексклюзивну, екстремальну місію в Україні? Чому, обираючи прем’єр-міністра в парламенті, надаючи йому величезну компетенцію керувати виконавчою владою і передаючи йому всі матеріальні ресурси через державний бюджет й інші, ми не говоримо про те, що це – не легітимно?
Представницька форма демократії дозволяє нам засвідчити, що представники народу, особливо коли мажоритарники – половина складу парламенту, цілком можуть погодити цю позицію зі своїми виборцями.
Якщо нині говорити, що ми не можемо обрати президента, то це означає, що маємо урізане право, не передбачене Конституцією. Народ, передавши частину суверенного права приймати від свого імені рішення, власне, визначився з тим, що це право не обмежене лише певною кількістю наданих прав, а є достатньо широким, у тому числі і приймати рішення щодо реформи системи влади.
Йдеться про інше – про широкомасштабну спекуляцію довкола цього питання, яка ініційована опозицією. В неї є харизматичний лідер, який на цей час має найвищий рейтинг. Використовуючи боротьбу за те, щоб не допустити обрання президента в парламенті, інсталюють у свідомості людей, що цього лідера обов’язково виберуть всенародно.
Але ж ми говоримо не про корпоративний інтерес, а про національний. Обрання президента всенародно при проведенні політичної реформи може призвести до продовження конфлікту, бо президент прийде зі своєю програмою, зі своєю командою і завжди матиме легітимне право звернутися до референдуму, аби змінити, так би мовити, систему влади, яка вже записана в Конституції.
Президент, обраний у парламенті, змушений буде тонко балансувати між різними гілками влади, політичними силами – опозицією та більшістю. Коли ж мені нині кажуть, що ви прийняли недолугий бюджет, то я запитую в опозиціонерів: а ви пропонуєте кращий? Чому опозиція колись підтримала програму дій уряду Януковича, а нині опозиція не схвалила бюджет?
– Якщо бюджет є недосконалим, то чому вони мали його підтримувати?
– Пробачте мені, але йдеться про те, що питання про недосконалий бюджет лежить у площині дискусії. І "Наша Україна", і соціалісти, й інші, хто підтримує національні інтереси, хто не бореться проти українського народу, зобов’язані були подати альтернативний бюджет.
– Але ж...
– Дискусії не було не тому, що ми не хотіли дискутувати, а тому, що першого разу заблокували трибуну, і ми приймали бюджет у першому читанні, на превеликий жаль, навіть не знаючи, що в ньому записано, хоча його підготував бюджетний комітет. А в четвер – така ж ситуація, дійшло навіть до бійки.
Ми пропонували розглянути кожну статтю держбюджету. Хотіли провести цю дискусію через бюджетний комітет, але не вдалося. Ми бачимо досить жорстку, абсолютно безкомпромісну боротьбу за владу. Заміна одних представників на інших у владі нічого не змінює. І тому для мене далеко не байдужа дискусія, чи можна обирати президента в парламенті, чи ні. Вважаю, що обрання президента в парламенті максимально стабілізує сучасну українську ситуацію.
– Голова парламенту Володимир Литвин сказав, і цю цитату повторюють нині всі мас-медіа, що уряд тиснув під час ухвалення бюджету на депутатський корпус. Як ви прокоментуєте цей тиск?
– Кожен має право на емоції...
– Емоції уряду чи Литвина?
– Кожен має право на емоції. Уряд є частиною нашої коаліції, і ми за нього несемо політичну відповідальність. Ми взяли на себе величезний ризик, голосуючи за скасування мінімального рівня заробітної плати у 237 грн., розуміючи, для чого ми це робимо, розуміючи: якщо ми цього не зробимо, то українці не будуть отримувати відповідної їх якостям заробітної плати, а борг по ній буде зростати.
– Ви – народний депутат, маєте добрий парламентський досвід, ви ж розумієте, що це яма...
– Це серйозна помилка уряду, який не зумів своєчасно знайти арсенал макроекономічних можливостей для того, щоб залишити мінімальний рівень заробітної плати і привести до відповідних співвідношень міжтарифні стосунки щодо заробітної плати. Це серйозна помилка уряду, але її треба виправляти.
Думаю, що ця помилка пов’язана з серйозним ризиком уряду, проведеним через зменшення подоходного податку фізичних осіб до 13% і зменшення податкових надходжень у бюджет на 2.5 млрд. грн. Дуже складно нині сказати, але все залежатиме від подальшої практики уряду.
Маргарет Тетчер скасувала безплатне молоко, зменшила на 4,5 млрд. соціальні видатки на суспільство, але через пару років зменшила податки на прибутковий і неприбутковий доходи громадян. Гаслом для неї було не сидіти і чекати, а піднятися й іти, і нам це також потрібно. Ми розуміємо, що побудова власної держави, соціального добробуту не є можливою в умовах буферної економіки, яка є в Україні з максимально високим ступенем корумпованості та тінізованості.
– Цей бюджет допомагає вийти грошам із тіні чи навпаки?
– Значною мірою допомагає, але бюджет не може вирішувати проблему детінізації української економіки, де ще один ВВП виробляють у тіні. Такі механізми у бюджеті закласти неможливо, але, з іншого боку, він закладений у закон, який включений для обрахунків бюджету для зменшення подоходного податку на доходи фізичних осіб, а це означатиме, що кожен громадян буде зацікавленим у високій публічній заробітній платі, і вона нині не обмежена, як було раніше.
Ми не провели до кінця пенсійну реформу, проголосували за накопичувальну систему пенсійного забезпечення, але не ухвалили цілий пакет пропозицій, наприклад, запровадження персоніфікованих рахунків пенсіонерів, які мають накопичувальні рахунки, які б контролювали свою заробітну плату, щоб на ці рахунки надійшло якомога більше грошей.
Треба провести цілу систему реформ для серйозної детінізації системи заробітної плати.
– Як ви оцінюєте можливість третього терміну президента, про який почали говорити впродовж останнього тижня?
– Я вірю президентові, думаю, що він виконає свою обіцянку і не піде на третій термін. Думаю, що головна мета для нього – провести політичну реформу. Саме з нею він ввійде в історію української нації, історію Європи як людина-реформатор.
– Як ви оцінюєте досвід російського сценарію? Тобто, чи президент назве свого наступника?
– Перед Україною є два типи розвитку наступної політичної влади в державі, яку очолює президент: тип Азербайджану-Росії, коли політичні еліти дійсно домовлялися між собою, і зміна політичних епох відбулася спокійно і принесла користь нації, і тип, який ми маємо у Грузії. Тому для України буде краще, якщо вона піде третім шляхом.
– Опозиція критикує владний варіант реформи, кажучи, що реформу здійснюють не тому, що для неї прийшов час, а тому, щоб не допустити обрання, скажімо, Ющенка, який матиме такі ж повноваження. Як ви прокоментує такі твердження?
– Я не хотів би, аби з такими повноваженнями прийшов будь-хто, у тому числі і я.
– Отже, тоді Кучма кращий, аніж, наприклад, ви?
– Кучма – особлива людина. Напевно, кожному з нас нині важко говорити про будь-яку перспективу стати Кучмою. Це не повториться, як не можна двічі ввійти в ту саму воду. Коли ми говоримо про президента, треба казати, що президент – це не просто Леонід Кучма, це держава, це її минуле, сучасне і майбутнє.
Знищуючи на цей час образ українського президента, критикуючи його, ми руйнуємо підмурівки української державності, і якщо в нас у цьому є проблеми, то це має виглядати, виходячи з національних наших інтересів. Ми маємо берегти все, що пов’язано з Україною.
Президент – це частина нашої України, і дуже вагома. Що стосується повноважень президента, то Кучма чудово розуміє, що вони є надмірними. Він про це відкрито, чесно і несподівано для всіх сказав. Інші кандидати, не буду називати прізвищ, які з’являться, будуть високоморальними та позитивними людьми, але коли вони отримають у руки такі інструменти, то тільки своїми руками вони керувати не зможуть.
Цим користуватиметься оточення. І це може призвести до наступної, ще більш глибокої, ще більш непрогнозованої кризи. Я цього не хочу.
– У президента Кучми також є оточення... Чому тоді у випадку саме з наступним президентом має спрацювати зловживання повноваженнями?
– В Україні маємо надмірний рівень корупції, глибоко тінізовану економіку, де ще один ВВП виробляють у тіні, де майже дві третини громадян отримують гроші у двох конвертах, де люди не можуть вільно й публічно формувати свою власність, де публічна економіка формується у високих кабінетах.
Усе це корелюється з повноваженнями президента дуже прямим чином. Використовуючи ім’я президента, бюрократія зловживає довірою, яку отримує від нього, і коли влада не має змагального принципу, то зрозуміло, що вона є серйозним гальмом для розвитку.
Влада не стає інститутом послуг, яким би міг скористатися кожен українець. І президент погодився, що треба зруйнувати мур, який розділив владу і суспільство.
– Чи вдасться втримати більшість, адже є серйозні відцентрові течії в різних групах – "Трудова Україна", СДПУ(О), НДП, Аграрна партія...
– Ми не розходимося. Розходитися нікуди. Ми взяли на себе політичну відповідальність. Не треба перебільшувати політичне поле – на ньому немає вільного місця.
– Чи можливе тоді перегрупування більшості?
– Я цього не виключаю. Це тенденція абсолютно логічна і вмотивована, для цього є всі підстави – нам потрібно 300 голосів для проведення політичної реформи.
– З’явилися повідомлення про те, що ви як координатор парламентської більшості дали "зелене світло" на збір підписів за відставку Олександра Зінченка з посади віце-спікера. Чи це правда?
– Це спекуляція і неправда, оскільки я взагалі не можу давати "зелену вулицю" будь-яким схожим процесам. Я – координатор, а не лідер парламентської більшості. Фракція СДПУ(О) поставила питання, відповідно до рішення фракції, яке вона передала керівникові кожної фракції щодо відкликання Зінченка, і я лише оприлюднив рішення координаційної ради. І не більше.
– Але це зумовить перебудову структури керівництва парламенту. Ви вважаєте, що відбудеться перерозподіл керівництва ВР і комітетів Верховної ради?
– Ми переконували СДПУ(О) не робити цього кроку, але їхня позиція тверда, і ми змушені виконувати партнерську коаліційну функцію. Наразі підписів не зібрали. Рішення з цього питання координаційна рада не приймала. Йшлося лише про те, аби ми розпочали збір підписів. Не йшлося про те, щоб їх зареєструвати і розпочати процес відкликання Олександра Зінченка.
– А як інші суб’єкти більшості трактують цю ініціативу СДПУ(О)? Чи не створює вона напруження в самій більшості?
– Це непросте питання. Ми домовилися, що дискусію щодо нього вести не будемо – до завершення дискусії щодо державного бюджету і проведення політичної реформи. Але це питання фракція СДПУ(О) поставила принципово, і ми не могли ухилитися від прийняття відповідного солідарного рішення.
– Кілька представників більшості, зокрема лідер НДП Валерій Пустовойтенко, заявили, що готові кандидувати на цих президентських виборах. Більшість вирішуватиме серйозну проблему з єдиним кандидатом?
– Питання про проблему єдиного кандидата є достатньо тривіальним, оскільки виникає у зв’язку з тим, що влада досі не визначилася на тлі результативної діяльності опозиції, яка практично розпочала в особі "Нашої України" виборчу кампанію, реальну виборчу кампанію. Це провокує пристрасті й емоції навколо цього питання.
– Те, що цього визначення немає, вам заважає?
– Я б не сказав, що в мені щось зміниться, коли влада визначиться, хоча, з моєї точки зору, в той час парламентська більшість може перетворитися в єдину політичну коаліцію, об’єднану конкретною ідеологічною програмою, яку ініціюватиме саме кандидат у президенти від більшості.
– Хто має визначитися з єдиним кандидатом від більшості?
– Насамперед – президент. Без сумніву, президент мусить чітко висловити цю позицію. Але я розумію його і знаю, чому він цього не робить, оскільки цей крок призвів би до суттєвої політичної дестабілізації в Україні і підірвав би засади стабільності, які мають місце на цей час.
Окрім того, таке визначення суперечило б Конституції і чинному законодавству, згідно з якими питання про президентську кампанію вирішують за шість місяців до виборів президента. Нарешті, не треба забувати, що ми не визначилися, як ми будемо обирати президента.
Три сценарії нам відомі. Досі немає чіткого результату. Перший – традиційний варіант: президента обирають всенародно з чинними повноваженнями, і ми не змінюємо систему влади в Україні.
Другий – президента обирають всенародно, відповідно до поданого законопроекту, у 2004 році, а в 2006-му, після виборів на пропорційній основі, обирають президента в парламенті.
Нарешті, третій варіант – обирають президента в парламенті в 2004 році. Відповідно до цього потрібно обирати і певну політичну тактику.
– Із Конституційним судом постійно якась катавасія – щодо всіх варіантів є позитивний висновок. Зрозуміло, як автор одного з законопроектів, ви вважаєте його для себе ближчим. Але чи можете аргументувати, чому саме ці варіанти...
– Можу. Конституційний закон писали не школярі, а професійні, фахові спеціалісти в галузі конституційного права, уважно читаючи Конституцію, і тому Конституційний суд не міг висловити суттєвих застережень. Хоча щодо першого законопроекту, особливо що стосується органів місцевого самоврядування, є суттєві заперечення. Власне, і щодо другого є певні заперечення...
– Що ви маєте на увазі під "першим" і "другим"...
– Перший – це проект Мороза-Матвієнка, другий – Симоненка-Медведчука, третій – який підготував я, його підписали 172 народні депутати. Згідно з ним, президента обирають у парламенті в 2004 році – тобто вже цим скликанням, і ми продовжуємо повноваження цього парламенту ще на півтора року з метою синхронізації виборів президента парламентом на п’ятирічний термін.
– Чи легітимно обирати президента вже цим скликанням парламенту, якщо половина складу – мажоритарники?
– Абсолютно легітимно. А чому ми говоримо про обрання президента як про якусь надзвичайну, ексклюзивну, екстремальну місію в Україні? Чому, обираючи прем’єр-міністра в парламенті, надаючи йому величезну компетенцію керувати виконавчою владою і передаючи йому всі матеріальні ресурси через державний бюджет й інші, ми не говоримо про те, що це – не легітимно?
Представницька форма демократії дозволяє нам засвідчити, що представники народу, особливо коли мажоритарники – половина складу парламенту, цілком можуть погодити цю позицію зі своїми виборцями.
Якщо нині говорити, що ми не можемо обрати президента, то це означає, що маємо урізане право, не передбачене Конституцією. Народ, передавши частину суверенного права приймати від свого імені рішення, власне, визначився з тим, що це право не обмежене лише певною кількістю наданих прав, а є достатньо широким, у тому числі і приймати рішення щодо реформи системи влади.
Йдеться про інше – про широкомасштабну спекуляцію довкола цього питання, яка ініційована опозицією. В неї є харизматичний лідер, який на цей час має найвищий рейтинг. Використовуючи боротьбу за те, щоб не допустити обрання президента в парламенті, інсталюють у свідомості людей, що цього лідера обов’язково виберуть всенародно.
Але ж ми говоримо не про корпоративний інтерес, а про національний. Обрання президента всенародно при проведенні політичної реформи може призвести до продовження конфлікту, бо президент прийде зі своєю програмою, зі своєю командою і завжди матиме легітимне право звернутися до референдуму, аби змінити, так би мовити, систему влади, яка вже записана в Конституції.
Президент, обраний у парламенті, змушений буде тонко балансувати між різними гілками влади, політичними силами – опозицією та більшістю. Коли ж мені нині кажуть, що ви прийняли недолугий бюджет, то я запитую в опозиціонерів: а ви пропонуєте кращий? Чому опозиція колись підтримала програму дій уряду Януковича, а нині опозиція не схвалила бюджет?
– Якщо бюджет є недосконалим, то чому вони мали його підтримувати?
– Пробачте мені, але йдеться про те, що питання про недосконалий бюджет лежить у площині дискусії. І "Наша Україна", і соціалісти, й інші, хто підтримує національні інтереси, хто не бореться проти українського народу, зобов’язані були подати альтернативний бюджет.
– Але ж...
– Дискусії не було не тому, що ми не хотіли дискутувати, а тому, що першого разу заблокували трибуну, і ми приймали бюджет у першому читанні, на превеликий жаль, навіть не знаючи, що в ньому записано, хоча його підготував бюджетний комітет. А в четвер – така ж ситуація, дійшло навіть до бійки.
Ми пропонували розглянути кожну статтю держбюджету. Хотіли провести цю дискусію через бюджетний комітет, але не вдалося. Ми бачимо досить жорстку, абсолютно безкомпромісну боротьбу за владу. Заміна одних представників на інших у владі нічого не змінює. І тому для мене далеко не байдужа дискусія, чи можна обирати президента в парламенті, чи ні. Вважаю, що обрання президента в парламенті максимально стабілізує сучасну українську ситуацію.
