"А Винниченка за що?"
Четвер, 27 листопада 2003, 23:00
Від "УП". Несподівано до "Української правди" надійшла стаття-реакція заступника Віктора Медведчука в СДПУ(О) і адміністрації президента Юрія Загороднього. Це відповідь на матеріал Дена Яневського і Костянтина Малєєва "Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)", який "УП" надала два тижні тому.
Один із головних принципів редакційної політики "Української правди" – це журналістика без цензури. Тому, попри особисту огиду з приводу спекулювання автором темою фашизму, ми подаємо статтю Юрія Загороднього, одного з керівників СДПУ (о), без купюр. Звертаємо увагу читачів на те, що навішування ярликів "нацистів", "шуцманів" і використання фашистської атрибутики останнім часом стає характерною рисою цькування владою своїх опонентів.
Не прибрано жодного слова з характеристик, якими заступник Медведчука наділяє "УП". При цьому ми не можемо погодитися з жодною з них. Але "УП" вважає за можливе надати Загородньому право сказати все, що він бажає. І сподівається, що колись і Банкова дозволить центральним українським телеканалам бути вільними у своїй творчості. Окреме прохання є до пана Шувалова та інших авторів темників – будь ласка, не змушуйте телебачення цитувати цей текст Загороднього, тим більше з посиланням на "УП".
Жвавий відгук та гострі коментарі, що з’явилися, зокрема, в "Українській правді" після публікації статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих" у №43 "Нашої газети+", тільки підтвердили мою впевненість, що порушена проблема, справді, хвилює багатьох. І виникла вона далеко не сьогодні.
Щиро кажучи, я ніколи не думав, що змушений буду спілкуватися з читачами через посередництво "Української правди", яка, на мій погляд, не є ані українською, ані правдою. І зображений на її головній сторінці Дон Кіхот не може сприйматися інакше, ніж зухвала насмішка або блюзнірська витівка групи циніків.
Аж ніяк не хотів би, щоб ці не надто приємні слова сприймалася як реакція вельможного бюрократа, роздратованого безнастанною критикою влади з боку опозиційного засобу масової інформації. Адже вважав і вважаю, що "УП" доволі професійно й ефектно виконує звичайні для будь-якого опозиційного видання функції цербера, що оббріхує владу за будь-яку помилку.
Радикальна, хамська і зухвала критика влади – це цілком природна і навіть нормальна для демократичного суспільства річ. (Щоправда, не можна не визнати й того, що у войовничому запалі "УП" не гребує і прямою пропагандою, наприклад, формулюючи заголовки новин таким чином, щоб вони не відповідали або спотворювали зміст інформаційних повідомлень).
Так само я буцімто далекий від уявлень, що "УП" у своїй діяльності цілком залежна від позиції її зовнішніх спонсорів, і що така відома особа як Карл Гершман (дай Боже йому здоров’ячка) прямо втручається у її редакційну політику, координуючи за допомогою "темників" боротьбу із владою з боку "Української правди" та інших наших численних опозиційних видань, зокрема, такої любої серцю "Нашої України" газети як "Сільські вісті" .
Тож проблема моральної уразливості позиції "УП" та ряду її авторів полягає, ясна річ, не в її непримиренній боротьбі з владою України і навіть не в самій по собі міфічній чи аж ніяк неміфічній залежності від зовнішніх ін’єкцій, а в дещо іншій площині.
Як історик, я не можу в цьому контексті не пригадати одного відомого факту: під час подій другої світової війни німецька окупаційна адміністрація, створюючи власні ЗМІ, часто-густо намагалася імітувати назви, стилістику, формат, заголовки, розташування матеріалу добре знайомих мешканцям окупованих земель видань радянської пропаганди. У такий спосіб з’явилися численні місцеві "правди" і навіть, так би мовити, "центральний орган" окупаційного режиму – газета "Правда", що виходила під гаслом "Трудівники усіх країн, об’єднуйтесь для боротьби з більшовизмом".
Я, певна річ, не маю наміру стверджувати, що позиція усіх цих різноманітних окупаційних "правд" збігалася чи прямо нагадувала погляди авторів сучасної "Української правди". І не збираюсь запевняти, що "УП" заздалегідь намагається постати в ролі інформаційного листка неіснуючої окупаційної адміністрації, сподіваючись, що набуті шуцманські навички стануть їй у пригоді згодом, коли вона, нарешті, зможе догідливо запропонувати свої клієнтські послуги тій чи іншій стороні.
Але, аналізуючи позицію, зайняту цим "інтернет-органом", наприклад, під час "кольчужного скандалу" (який "УП" довелося з властивою їй запопадливістю спочатку нашвидкуруч "розгортати", а потім так само хутенько і жалюгідно "згортати"), якось мимоволі доходиш висновку, що:
- для багатьох авторів "Правди" не існує самого поняття національних і державних інтересів України;
- їх цікавлять не істина та факти, а лише можливість завдати дошкульного удару позиціям офіційного Києва;
- вони за належну винагороду ладні запропонувати свої літературні послуги будь-якій країні, котра в даний момент має з Україною конфлікт інтересів;
- вони з суто революційною ненавистю ставляться не лише до вітчизняної бюрократії з усіма її принадами, але й до інституту держави як такої;
- їх моральні стандарти підозрілим чином нагадують мораль першого-ліпшого шуцмана;
- для них не було б більшого щастя, якби в Україні вирував громадянський конфлікт на кшталт того, який сьогодні розпалюється в Грузії, або того, який спіткав колишню Югославію;
- а їх інтелектуальний багаж обмежується читанням "Криголаму" Віктора Суворова.
Чи належать до такого роду авторів "УП" Данило Яневський та Костянтин Малєєв – автори статті "Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)"? Безперечно, ні.
Незважаючи на, м’яко кажучи, напрочуд некоректний, агітпропівський і зверхній щодо моєї власної особи тон їх публікації і полярно протилежні політичні позиції, маю підкреслити: вважаю своїх опонентів людьми гідними, професійними, блискучими та високоосвіченими, які щиро вболівають за долю української держави та її стратегічні інтереси.
Остання праця Яневського – "Політичні системи України" – попри всю її праву ідеологічну заданість, має правити, на мій погляд, за підтвердження вагомості інтелектуального доробку мого вельмишановного опонента. Кажу про це цілком щиро й відверто.
Разом з тим, як мені здається, в їх позиції часом дається взнаки спільна риса для дуже багатьох авторів "УП" - уперте небажання визнавати власну частку моральної й політичної відповідальності за стан справ у країні. Окрім того, стаття моїх опонентів відзначається ще одним недоліком, дивним як для людей, котрі мають великий політичний, полемічний і академічній досвід, а саме – дещо легковажним та емоційним, скажімо так обережно, стилем аргументації.
Дозволю нагадати ряд основних тез моєї статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих", які (чого б це?) викликали таку роздратовану реакцію Данила Яневського та Костянтина Малєєва:
- політична дестабілізація, на яку зробили за принципом "чим гірше, тим краще" ставку вожді "Нашої України", є небезпечною;
- праві сили (до речі, за своїми дестабілізаційними здібностями вони підозріло схожі на своїх націонал-радикальних колег з країн Закавказзя, зокрема Грузії), які на велике щастя для України потихеньку відправлялися в політичне небуття, з появою популістського феномена Віктора Ющенка реанімувалися і в умовах кампанії з дестабілізації прагнутимуть взяти реванш за всі свої попередні невдачі;
- великою проблемою для лівих та лівоцентристських сил є брак консолідації. Частина лівих і лівоцентристів блокується з правою, націонал-ліберальною опозицією, тобто з БЮТом та "Нашою Україною" (це, до речі, відбувається, незважаючи на те, що інтереси лівоцентристів та лівих збігаються щодо посилення демократії у рамках реформи політичної системи);
- праві сили виявились незацікавленими у розвитку політичної демократії й усіляко намагаються загальмувати політичну реформу;
- правий реванш містить у собі велику небезпеку для майбутнього країни. Йому варто протиставити широку політичну коаліцію лівих демократичних сил. Україна має зважати на приклади країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Литва), де владу здобули лівоцентристи, які орієнтуються на ідеали демократичного соціалізму. Між українськими комуністами, соціал-демократами та соціалістами зберігаються істотні розбіжності, але й можливості для згоди, адже усі вони висловлюються за стабільну, демократичну державу, у якій пріоритетом є соціальний захист кожної людини.
Нібито все зрозуміло. У відповідь із боку моїх суворих і нещадних опонентів мені, однак, довелося почути:
- що "абсолютний рівень неполітизованості" в ХХ ст. у Китаї було досягнуто за доби Мао Цзедуна ("до чого тут Мао Цзедун?" – спитають читачі і матимуть рацію);
- що Нестор Шуфрич, "якщо вірити інформаційному повідомленню УРП "Собор", сказав якусь гидоту опозиційним депутатам (особисто я, наприклад, Нестору Шуфричу вірю, а от УРП "Собор" – ні);
- що Ленін боровся з кадетами та есерами (із цим, справді, важко не погодитися);
- що переважна частина членів Тимчасового уряду були масонами (а з цим можна було б і посперечатися);
- і що Володимир Кирилович Винниченко був кепським політиком і лихою людиною ("а Винниченка за що?" – спитають читачі і знову ж таки матимуть рацію).
У кінцевому підсумку можна зрозуміти, що мої зверхні критики та невблаганні викривачі мають якісь вагомі претензії до діючої влади, Мао Цзедуна, Володимира Кириловича Винниченка, СДПУ(О), масонів - членів Тимчасового уряду та Нестора Шуфрича. І, навпаки, не мають жодних зауважень до діяльності есерів, членів УРП "Собор", кадетів та Віктора Андрійовича Ющенка.
Щиро кажучи, кожен із цих підходів сам по собі є вельми цікавим. Але разом із тим не можна визнати й того, що, власне, основні ідеї моєї статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих" Данило Яневський та Костянтин Малєєв фактично не спростовували.
Зрештою, взагалі не можна второпати, що саме намагалися довести мої заповзяті критики. Тому, власне, із ними неможливо полемізувати. Видно, щось їх таки дуже хвилює, бентежить, турбує. Але з’ясувати достеменно причини цього занепокоєння видається не можна з огляду на недостатньо чітку артикульованість їх позиції.
З тексту статті моїх критиків випливає, що вони якось без особливого захвату ставляться до діяльності об’єднаних соціал-демократів (ой, лишенько!). Але ж хіба один з авторів статті "Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)" не був впродовж тривалого часу чільним діячем соціал-демократії в Україні?
І якщо йому так уже не до вподоби СДПУ(О), то постає резонне питання, що ж саме йому заважало створити соціал-демократичну структуру, відповідно до власних політичних уподобань? Чи має він моральне право критикувати СДПУ(О), не ставлячи питання про власну моральну відповідальність за стан соціал-демократичного руху в Україні? Ясна річ, що не має.
Спадає на думку, що Данило Яневський та Костянтин Малєєв, насправді, керувалися якимось іншим мотивом, встряваючи зі мною в суперечку, аніж ідеалістичний і щиросердий пошук істини, що здобувається у зіткненні полемічних аргументів.
Гадаю, що насправді вони лише транслювали побоювання "нашоукраїнських" олігархів (Петра Порошенка, Зураба Жванії [Від "УП": так в оригіналі – насправді члена "Нашої України" звати Давид, а Зурабом звати нинішнього спікера парламенту Грузії], Євгена Червоненка, Петра Ющенка, Миколи Мартиненка, Олега Рибачука та ряду інших "акул" великого бізнесу) перед можливим зближенням лівоцентристських та лівих сил та проведенням реформи політичної системи, які можуть призвести до кардинальних зрушень в українській політиці.
З такого погляду весь антиесдеківський пафос статті моїх опонентів справляє враження такого само чистесенького лицемірства як войовничий антикомунізм відомих "нашоукраїнських" і "бютівських" номенклатурних націонал-демократів – колишнього співробітника відділу зарубіжних зв’язків ЦК КПУ Бориса Тарасюка, колишнього надзвичайного й повноважного посла СРСР, а до того голови колгоспу ім. Ф.Дзержинського Геннадія Удовенка, колишнього 1 секретаря ЦК ЛКСМУ-МДС Анатолія Матвієнка, колишніх комсомольських, партійних або "спілчанських" функціонерів Володимира Бондаренка, Володимира Філенка, Василя Червонія, Миколи Томенка, Володимира Яворівського, Івана Драча та багатьох інших.
Маю спеціально для них та усіх інших представників нашого політикуму нагадати: для політичних діячів, що належали до лівої політичної традиції і мали червоні партійні квиточки (а таких у нашій політичній еліті 95%), після подій 1991 року є лише три прийнятні й відповідальні моральні позиції у публічній політиці:
- або, по-перше, попри все, лишатися на комуністичних позиціях (так як це зробили Станіслав Гуренко, Володимир Крючков, Петро Симоненко, Адам Мартинюк);
- або, по-друге, залишити політику (що й зробив, наприклад, усіма забутий важко хворий Володимир Івашко);
- або, по-третє, перейти на соціал-демократичні позиції (Леонід Кравчук, в Росії - Михайло Горбачов ). Будь-який інший моральний вибір у публічній, партійній політиці України навряд чи можна вважати серйозним.
Автор: Юрій Загородній, заступник голови СДПУ(О), голова виконкому СДПУ(О), перший заступник голови адміністрації президента.
У примітці до тексту Загородній стверджує, що стаття відбиває виключно авторські погляди і не представляє офіційну позицію владних структур України
_____________
Читайте також:
Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)
СДПУ(О) ЗАКЛИКАЄ СПУ Й КПУ БОРОТИСЯ З "НАШОЮ УКРАЇНОЮ"
Один із головних принципів редакційної політики "Української правди" – це журналістика без цензури. Тому, попри особисту огиду з приводу спекулювання автором темою фашизму, ми подаємо статтю Юрія Загороднього, одного з керівників СДПУ (о), без купюр. Звертаємо увагу читачів на те, що навішування ярликів "нацистів", "шуцманів" і використання фашистської атрибутики останнім часом стає характерною рисою цькування владою своїх опонентів.
Не прибрано жодного слова з характеристик, якими заступник Медведчука наділяє "УП". При цьому ми не можемо погодитися з жодною з них. Але "УП" вважає за можливе надати Загородньому право сказати все, що він бажає. І сподівається, що колись і Банкова дозволить центральним українським телеканалам бути вільними у своїй творчості. Окреме прохання є до пана Шувалова та інших авторів темників – будь ласка, не змушуйте телебачення цитувати цей текст Загороднього, тим більше з посиланням на "УП".
Жвавий відгук та гострі коментарі, що з’явилися, зокрема, в "Українській правді" після публікації статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих" у №43 "Нашої газети+", тільки підтвердили мою впевненість, що порушена проблема, справді, хвилює багатьох. І виникла вона далеко не сьогодні.
Щиро кажучи, я ніколи не думав, що змушений буду спілкуватися з читачами через посередництво "Української правди", яка, на мій погляд, не є ані українською, ані правдою. І зображений на її головній сторінці Дон Кіхот не може сприйматися інакше, ніж зухвала насмішка або блюзнірська витівка групи циніків.
Аж ніяк не хотів би, щоб ці не надто приємні слова сприймалася як реакція вельможного бюрократа, роздратованого безнастанною критикою влади з боку опозиційного засобу масової інформації. Адже вважав і вважаю, що "УП" доволі професійно й ефектно виконує звичайні для будь-якого опозиційного видання функції цербера, що оббріхує владу за будь-яку помилку.
Радикальна, хамська і зухвала критика влади – це цілком природна і навіть нормальна для демократичного суспільства річ. (Щоправда, не можна не визнати й того, що у войовничому запалі "УП" не гребує і прямою пропагандою, наприклад, формулюючи заголовки новин таким чином, щоб вони не відповідали або спотворювали зміст інформаційних повідомлень).
Так само я буцімто далекий від уявлень, що "УП" у своїй діяльності цілком залежна від позиції її зовнішніх спонсорів, і що така відома особа як Карл Гершман (дай Боже йому здоров’ячка) прямо втручається у її редакційну політику, координуючи за допомогою "темників" боротьбу із владою з боку "Української правди" та інших наших численних опозиційних видань, зокрема, такої любої серцю "Нашої України" газети як "Сільські вісті" .
Тож проблема моральної уразливості позиції "УП" та ряду її авторів полягає, ясна річ, не в її непримиренній боротьбі з владою України і навіть не в самій по собі міфічній чи аж ніяк неміфічній залежності від зовнішніх ін’єкцій, а в дещо іншій площині.
Як історик, я не можу в цьому контексті не пригадати одного відомого факту: під час подій другої світової війни німецька окупаційна адміністрація, створюючи власні ЗМІ, часто-густо намагалася імітувати назви, стилістику, формат, заголовки, розташування матеріалу добре знайомих мешканцям окупованих земель видань радянської пропаганди. У такий спосіб з’явилися численні місцеві "правди" і навіть, так би мовити, "центральний орган" окупаційного режиму – газета "Правда", що виходила під гаслом "Трудівники усіх країн, об’єднуйтесь для боротьби з більшовизмом".
Я, певна річ, не маю наміру стверджувати, що позиція усіх цих різноманітних окупаційних "правд" збігалася чи прямо нагадувала погляди авторів сучасної "Української правди". І не збираюсь запевняти, що "УП" заздалегідь намагається постати в ролі інформаційного листка неіснуючої окупаційної адміністрації, сподіваючись, що набуті шуцманські навички стануть їй у пригоді згодом, коли вона, нарешті, зможе догідливо запропонувати свої клієнтські послуги тій чи іншій стороні.
Але, аналізуючи позицію, зайняту цим "інтернет-органом", наприклад, під час "кольчужного скандалу" (який "УП" довелося з властивою їй запопадливістю спочатку нашвидкуруч "розгортати", а потім так само хутенько і жалюгідно "згортати"), якось мимоволі доходиш висновку, що:
- для багатьох авторів "Правди" не існує самого поняття національних і державних інтересів України;
- їх цікавлять не істина та факти, а лише можливість завдати дошкульного удару позиціям офіційного Києва;
- вони за належну винагороду ладні запропонувати свої літературні послуги будь-якій країні, котра в даний момент має з Україною конфлікт інтересів;
- вони з суто революційною ненавистю ставляться не лише до вітчизняної бюрократії з усіма її принадами, але й до інституту держави як такої;
- їх моральні стандарти підозрілим чином нагадують мораль першого-ліпшого шуцмана;
- для них не було б більшого щастя, якби в Україні вирував громадянський конфлікт на кшталт того, який сьогодні розпалюється в Грузії, або того, який спіткав колишню Югославію;
- а їх інтелектуальний багаж обмежується читанням "Криголаму" Віктора Суворова.
Чи належать до такого роду авторів "УП" Данило Яневський та Костянтин Малєєв – автори статті "Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)"? Безперечно, ні.
Незважаючи на, м’яко кажучи, напрочуд некоректний, агітпропівський і зверхній щодо моєї власної особи тон їх публікації і полярно протилежні політичні позиції, маю підкреслити: вважаю своїх опонентів людьми гідними, професійними, блискучими та високоосвіченими, які щиро вболівають за долю української держави та її стратегічні інтереси.
Остання праця Яневського – "Політичні системи України" – попри всю її праву ідеологічну заданість, має правити, на мій погляд, за підтвердження вагомості інтелектуального доробку мого вельмишановного опонента. Кажу про це цілком щиро й відверто.
Разом з тим, як мені здається, в їх позиції часом дається взнаки спільна риса для дуже багатьох авторів "УП" - уперте небажання визнавати власну частку моральної й політичної відповідальності за стан справ у країні. Окрім того, стаття моїх опонентів відзначається ще одним недоліком, дивним як для людей, котрі мають великий політичний, полемічний і академічній досвід, а саме – дещо легковажним та емоційним, скажімо так обережно, стилем аргументації.
Дозволю нагадати ряд основних тез моєї статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих", які (чого б це?) викликали таку роздратовану реакцію Данила Яневського та Костянтина Малєєва:
- політична дестабілізація, на яку зробили за принципом "чим гірше, тим краще" ставку вожді "Нашої України", є небезпечною;
- праві сили (до речі, за своїми дестабілізаційними здібностями вони підозріло схожі на своїх націонал-радикальних колег з країн Закавказзя, зокрема Грузії), які на велике щастя для України потихеньку відправлялися в політичне небуття, з появою популістського феномена Віктора Ющенка реанімувалися і в умовах кампанії з дестабілізації прагнутимуть взяти реванш за всі свої попередні невдачі;
- великою проблемою для лівих та лівоцентристських сил є брак консолідації. Частина лівих і лівоцентристів блокується з правою, націонал-ліберальною опозицією, тобто з БЮТом та "Нашою Україною" (це, до речі, відбувається, незважаючи на те, що інтереси лівоцентристів та лівих збігаються щодо посилення демократії у рамках реформи політичної системи);
- праві сили виявились незацікавленими у розвитку політичної демократії й усіляко намагаються загальмувати політичну реформу;
- правий реванш містить у собі велику небезпеку для майбутнього країни. Йому варто протиставити широку політичну коаліцію лівих демократичних сил. Україна має зважати на приклади країн Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Литва), де владу здобули лівоцентристи, які орієнтуються на ідеали демократичного соціалізму. Між українськими комуністами, соціал-демократами та соціалістами зберігаються істотні розбіжності, але й можливості для згоди, адже усі вони висловлюються за стабільну, демократичну державу, у якій пріоритетом є соціальний захист кожної людини.
Нібито все зрозуміло. У відповідь із боку моїх суворих і нещадних опонентів мені, однак, довелося почути:
- що "абсолютний рівень неполітизованості" в ХХ ст. у Китаї було досягнуто за доби Мао Цзедуна ("до чого тут Мао Цзедун?" – спитають читачі і матимуть рацію);
- що Нестор Шуфрич, "якщо вірити інформаційному повідомленню УРП "Собор", сказав якусь гидоту опозиційним депутатам (особисто я, наприклад, Нестору Шуфричу вірю, а от УРП "Собор" – ні);
- що Ленін боровся з кадетами та есерами (із цим, справді, важко не погодитися);
- що переважна частина членів Тимчасового уряду були масонами (а з цим можна було б і посперечатися);
- і що Володимир Кирилович Винниченко був кепським політиком і лихою людиною ("а Винниченка за що?" – спитають читачі і знову ж таки матимуть рацію).
У кінцевому підсумку можна зрозуміти, що мої зверхні критики та невблаганні викривачі мають якісь вагомі претензії до діючої влади, Мао Цзедуна, Володимира Кириловича Винниченка, СДПУ(О), масонів - членів Тимчасового уряду та Нестора Шуфрича. І, навпаки, не мають жодних зауважень до діяльності есерів, членів УРП "Собор", кадетів та Віктора Андрійовича Ющенка.
Щиро кажучи, кожен із цих підходів сам по собі є вельми цікавим. Але разом із тим не можна визнати й того, що, власне, основні ідеї моєї статті "Консолідація лівих і лівоцентристських сил або реванш правих" Данило Яневський та Костянтин Малєєв фактично не спростовували.
Зрештою, взагалі не можна второпати, що саме намагалися довести мої заповзяті критики. Тому, власне, із ними неможливо полемізувати. Видно, щось їх таки дуже хвилює, бентежить, турбує. Але з’ясувати достеменно причини цього занепокоєння видається не можна з огляду на недостатньо чітку артикульованість їх позиції.
З тексту статті моїх критиків випливає, що вони якось без особливого захвату ставляться до діяльності об’єднаних соціал-демократів (ой, лишенько!). Але ж хіба один з авторів статті "Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)" не був впродовж тривалого часу чільним діячем соціал-демократії в Україні?
І якщо йому так уже не до вподоби СДПУ(О), то постає резонне питання, що ж саме йому заважало створити соціал-демократичну структуру, відповідно до власних політичних уподобань? Чи має він моральне право критикувати СДПУ(О), не ставлячи питання про власну моральну відповідальність за стан соціал-демократичного руху в Україні? Ясна річ, що не має.
Спадає на думку, що Данило Яневський та Костянтин Малєєв, насправді, керувалися якимось іншим мотивом, встряваючи зі мною в суперечку, аніж ідеалістичний і щиросердий пошук істини, що здобувається у зіткненні полемічних аргументів.
Гадаю, що насправді вони лише транслювали побоювання "нашоукраїнських" олігархів (Петра Порошенка, Зураба Жванії [Від "УП": так в оригіналі – насправді члена "Нашої України" звати Давид, а Зурабом звати нинішнього спікера парламенту Грузії], Євгена Червоненка, Петра Ющенка, Миколи Мартиненка, Олега Рибачука та ряду інших "акул" великого бізнесу) перед можливим зближенням лівоцентристських та лівих сил та проведенням реформи політичної системи, які можуть призвести до кардинальних зрушень в українській політиці.
З такого погляду весь антиесдеківський пафос статті моїх опонентів справляє враження такого само чистесенького лицемірства як войовничий антикомунізм відомих "нашоукраїнських" і "бютівських" номенклатурних націонал-демократів – колишнього співробітника відділу зарубіжних зв’язків ЦК КПУ Бориса Тарасюка, колишнього надзвичайного й повноважного посла СРСР, а до того голови колгоспу ім. Ф.Дзержинського Геннадія Удовенка, колишнього 1 секретаря ЦК ЛКСМУ-МДС Анатолія Матвієнка, колишніх комсомольських, партійних або "спілчанських" функціонерів Володимира Бондаренка, Володимира Філенка, Василя Червонія, Миколи Томенка, Володимира Яворівського, Івана Драча та багатьох інших.
Маю спеціально для них та усіх інших представників нашого політикуму нагадати: для політичних діячів, що належали до лівої політичної традиції і мали червоні партійні квиточки (а таких у нашій політичній еліті 95%), після подій 1991 року є лише три прийнятні й відповідальні моральні позиції у публічній політиці:
- або, по-перше, попри все, лишатися на комуністичних позиціях (так як це зробили Станіслав Гуренко, Володимир Крючков, Петро Симоненко, Адам Мартинюк);
- або, по-друге, залишити політику (що й зробив, наприклад, усіма забутий важко хворий Володимир Івашко);
- або, по-третє, перейти на соціал-демократичні позиції (Леонід Кравчук, в Росії - Михайло Горбачов ). Будь-який інший моральний вибір у публічній, партійній політиці України навряд чи можна вважати серйозним.
Автор: Юрій Загородній, заступник голови СДПУ(О), голова виконкому СДПУ(О), перший заступник голови адміністрації президента.
У примітці до тексту Загородній стверджує, що стаття відбиває виключно авторські погляди і не представляє офіційну позицію владних структур України
_____________
Читайте також:
Юрій Загородній та войовничий антиінтелектуалізм СДПУ(О)
СДПУ(О) ЗАКЛИКАЄ СПУ Й КПУ БОРОТИСЯ З "НАШОЮ УКРАЇНОЮ"
