КПУ, завітам Леніна не вірна
Вівторок, 18 листопада 2003, 12:48
І дарма. Але все по-порядку.
Голосування у Верховній Раді по кандидатурах Мартинюка та Васильєва в черговий раз підтвердило: жодна з політичних сил, які змагаються за владу в країні в контексті майбутніх можливих президентських виборів, не має ані стратегічних орієнтирів в цьому змаганні, ані осмисленого плану його проведення, ані зеленого поняття, як це зробити.
Тільки це спонукає владу розробляти й намагатися втілювати в життя одночасно принаймні три взаємовиключні стратегії. Перша – "впихнути"-таки конституційну реформу, яка обмежить владу майбутнього президента, а в ідеалі – скасує інститут демократичних виборів взагалі. Друга – знайти "наступника" діючого голови держави, який з одного боку, влаштовував би всі олігархічні групи, а з іншого – мав хоча би примарні шанси виграти у Ющенка. Третій – висунути в черговий раз самого Кучму.
Штабісти "НУ" в цій ситуації замість того, щоби попри всі кон'юнктурні віяння розкручувати кампанію свого лідера, намагаються, вірогідно, збагнути таємний сенс дій Банкової. Другий потенційний фаворит – з погорди ім'ям КПУ (прізвище кандидата тут не має значення), котрий уже рік поспіль не може визначитися із простим питанням: а хто, власне, основний ворог – Ющенко чи Банкова?
В цьому і полягає головна проблема партії. Оскільки вирішити цю проблему поки що не вийшло, партійне керівництво вдалося до цілком логічної, на перший погляд, тактики – захоплювати те, що погано лежить. В надії, що колись-таки і знадобиться.
Але не знадобиться. Підбираючи всякий непотріб в хаті господаря, подібно ельфу Крічеру (для невтаємничених див.: "Гаррі Поттер і Орден Фенікса"), комуністи втрачають головне – підтримку власних виборців. Всі соціологічні опитування останніх років фіксують невпинне падіння їх електоральної підтримки. І справа тут не стільки в тому, що виборці КПУ залишають цей світ, скільки в тому, що саме комуністичний виборець особливо чутливий до спроб лідерів партії торгуватися з "антинародною" владою.
Симоненко може скільки завгодно виправдовувати угодовство з Банковою, наприклад, щодо "конституційної рехворми" або щодо права комуністів обійняти посаду першого віце-спікера в обмін на кандидатуру Васильєва. Але ці пояснення мало цікавлять як стійких, так і потенційно можливих комуністичних виборців. Ці виборці, так само як і 90% громадян країни, переконані в тому, що цю владу треба міняти. Практична політика комуністів агонію цієї влади тільки затягує.
Практичним наслідком такої політики може стати НЕпроходження кандидата від КПУ до другого туру можливих президентських виборів.
Першим наслідком цього стане політична смерть особисто Петра Миколайовича (на яку він має таке само право, як і Адам Миколайович на посаду першого віце-спікера). Другим - розпад електорату комуністів у випадку НЕпроходження свого улюбленця до другого туру на три приблизно рівні частини.
Третина взагалі не піде голосувати, третина проголосує за Ющенка, третина (головним чином східняки) проголосують, наприклад, за Януковича (загальнонаціональне репрезентативне опитування, 5904 виборці, дослідницький центр Імідж-контроль на замовлення Інституту політичного моделювання, жовтень 2003 р.).
І причина цього не в тактичних помилках комуністів, а в принциповому небажанні як читати Леніна, так і брати до уваги його настанови. Ми особисто вважаємо його абсолютно аморальним типом, дуже посереднім філософом, але геніальним політиком та політтехнологом із неперевершеним стратегічним відчуттям. Власне, саме його політтехнологічну спадщину вже кому-кому, а комуністам таки треба опанувати.
Учив Володимир Ілліч наївних однопартійців так. По-перше, парламентська діяльність партії повинна бути підпорядкована інтересам позапарламентської боротьби пролетаріату. По-друге, керівництво партії НІ В ЯКОМУ РАЗІ не повинно входити до буржуазного парламенту. По-третє, діюча парламентська фракція повинна бути повністю підпорядкована партійному керівництву, яке скеровує роботу фракції "ззовні".
Лише в цьому випадку фракція гарантовано не лише не втягнеться в безпринципне угодовство із буржуазною владою, але й не втягне в ці оборудки всю партію. Тільки така політика забезпечує ефективну роботу як фракції, та і низових осередків самої партії, спрямовану на вирішення головного завдання – повалення ненависного народові буржуазно-імперіалістичного ладу, який роками поспіль розпродає країну.
Не брати участь у цьому розпродажі насправді дуже важко, коли сам впродовж 12 років знаходишся в його епіцентрі (можливі алюзії з відомою аналітичною телепрограмою можуть бути лише витвором бурхливої фантазії читачів "УП").
Данило Яневський, Кость Малєєв, Інститут політичного моделювання
Голосування у Верховній Раді по кандидатурах Мартинюка та Васильєва в черговий раз підтвердило: жодна з політичних сил, які змагаються за владу в країні в контексті майбутніх можливих президентських виборів, не має ані стратегічних орієнтирів в цьому змаганні, ані осмисленого плану його проведення, ані зеленого поняття, як це зробити.
Тільки це спонукає владу розробляти й намагатися втілювати в життя одночасно принаймні три взаємовиключні стратегії. Перша – "впихнути"-таки конституційну реформу, яка обмежить владу майбутнього президента, а в ідеалі – скасує інститут демократичних виборів взагалі. Друга – знайти "наступника" діючого голови держави, який з одного боку, влаштовував би всі олігархічні групи, а з іншого – мав хоча би примарні шанси виграти у Ющенка. Третій – висунути в черговий раз самого Кучму.
Штабісти "НУ" в цій ситуації замість того, щоби попри всі кон'юнктурні віяння розкручувати кампанію свого лідера, намагаються, вірогідно, збагнути таємний сенс дій Банкової. Другий потенційний фаворит – з погорди ім'ям КПУ (прізвище кандидата тут не має значення), котрий уже рік поспіль не може визначитися із простим питанням: а хто, власне, основний ворог – Ющенко чи Банкова?
В цьому і полягає головна проблема партії. Оскільки вирішити цю проблему поки що не вийшло, партійне керівництво вдалося до цілком логічної, на перший погляд, тактики – захоплювати те, що погано лежить. В надії, що колись-таки і знадобиться.
Але не знадобиться. Підбираючи всякий непотріб в хаті господаря, подібно ельфу Крічеру (для невтаємничених див.: "Гаррі Поттер і Орден Фенікса"), комуністи втрачають головне – підтримку власних виборців. Всі соціологічні опитування останніх років фіксують невпинне падіння їх електоральної підтримки. І справа тут не стільки в тому, що виборці КПУ залишають цей світ, скільки в тому, що саме комуністичний виборець особливо чутливий до спроб лідерів партії торгуватися з "антинародною" владою.
Симоненко може скільки завгодно виправдовувати угодовство з Банковою, наприклад, щодо "конституційної рехворми" або щодо права комуністів обійняти посаду першого віце-спікера в обмін на кандидатуру Васильєва. Але ці пояснення мало цікавлять як стійких, так і потенційно можливих комуністичних виборців. Ці виборці, так само як і 90% громадян країни, переконані в тому, що цю владу треба міняти. Практична політика комуністів агонію цієї влади тільки затягує.
Практичним наслідком такої політики може стати НЕпроходження кандидата від КПУ до другого туру можливих президентських виборів.
Першим наслідком цього стане політична смерть особисто Петра Миколайовича (на яку він має таке само право, як і Адам Миколайович на посаду першого віце-спікера). Другим - розпад електорату комуністів у випадку НЕпроходження свого улюбленця до другого туру на три приблизно рівні частини.
Третина взагалі не піде голосувати, третина проголосує за Ющенка, третина (головним чином східняки) проголосують, наприклад, за Януковича (загальнонаціональне репрезентативне опитування, 5904 виборці, дослідницький центр Імідж-контроль на замовлення Інституту політичного моделювання, жовтень 2003 р.).
І причина цього не в тактичних помилках комуністів, а в принциповому небажанні як читати Леніна, так і брати до уваги його настанови. Ми особисто вважаємо його абсолютно аморальним типом, дуже посереднім філософом, але геніальним політиком та політтехнологом із неперевершеним стратегічним відчуттям. Власне, саме його політтехнологічну спадщину вже кому-кому, а комуністам таки треба опанувати.
Учив Володимир Ілліч наївних однопартійців так. По-перше, парламентська діяльність партії повинна бути підпорядкована інтересам позапарламентської боротьби пролетаріату. По-друге, керівництво партії НІ В ЯКОМУ РАЗІ не повинно входити до буржуазного парламенту. По-третє, діюча парламентська фракція повинна бути повністю підпорядкована партійному керівництву, яке скеровує роботу фракції "ззовні".
Лише в цьому випадку фракція гарантовано не лише не втягнеться в безпринципне угодовство із буржуазною владою, але й не втягне в ці оборудки всю партію. Тільки така політика забезпечує ефективну роботу як фракції, та і низових осередків самої партії, спрямовану на вирішення головного завдання – повалення ненависного народові буржуазно-імперіалістичного ладу, який роками поспіль розпродає країну.
Не брати участь у цьому розпродажі насправді дуже важко, коли сам впродовж 12 років знаходишся в його епіцентрі (можливі алюзії з відомою аналітичною телепрограмою можуть бути лише витвором бурхливої фантазії читачів "УП").
Данило Яневський, Кость Малєєв, Інститут політичного моделювання
