Україна так і не стане нафтотранспортною державою
П'ятниця, 3 жовтня 2003, 11:45
Вітчизняні політологи неодноразово звертали увагу на те, що наші політики мислять питаннями тактичної вигоди, а не стратегічними категоріями. Стратегія – це щось таке, що не вписується в рамки ментальності українських політиків. І цим вони відрізняються від сусідів-росіян, які можуть іти на тактичні жертви заради стратегічної вигоди.
Цьому є своє пояснення. Україна як незалежна держава існує лише 12 років. Батьки-засновники, а також предтечі незалежності були чудовими тактиками, але поганими стратегами. В працях ідеологів українського націоналізму розписані моделі здобуття незалежної держави, але от як має функціонувати ця сама держава – це було описано надто розмито й еклектично. Держава у тому вигляді, який пропонували ідеологи націоналізму, існувати просто не могла б. Тому після проголошення незалежності України всі кроки нашого керівництва носили виключно тактичний і спорадичний характер і не були продиктовані турботою про далекоглядну стратегію.
Відсутність стратегічного планування в Україні очевидна. Ніхто не може спрогнозувати, як розвиватиметься Україна за рік, два, три, не говорячи про десятиліття й століття. Все це створює враження несерйозності держави. Україна перетворюється на державу без минулого (нашу історію у світі не знають) і – тим більше – без майбутнього.
Найкраще ілюструє відсутність у держави стратегічного мислення ситуація довкола нафтопроводу "Одеса–Броди".
Ідеї нафтопроводу вже понад десять років. Ідея геніальна і – здавалося б – проста: прокладаємо трубу, один кінець якої лежить на березі Чорного моря, а другий іде у Польщу, будуємо на чорноморському узбережжі нафтотермінал, купуємо нафту у Азербайджану, перевозимо її танкерами через море і зливаємо у термінал, а звідти продаємо її у Європу. Просто, надійно й ефективно.
Щоправда, на шляху реалізації проекту постало чимало проблем. Спершу проект відверто зривався через активності псевдоекологічних організацій в Одесі. Далі – через позицію керівництва Придніпровських магістральних нафтопроводів, які за 7 років подужали лише 11% від запланованого будівництва терміналу. Потім – відома позиція віце-прем'єра Голубченка, який заморозив державне фінансування проекту. Відтак – позиція Євгена Марчука, секретаря РНБОУ, який неодноразово стверджував, що нафтопровід обернеться просто закопаними у землю грішми.
Незважаючи ні на що, нафтопровід було збудовано – насамперед завдяки стійкій позиції керівника нафтопроводу "Дружба" Любомира Буняка та основного лобіста проекту у Верховній Раді Тараса Стецьківа.
Вигода від проекту була очевидною. Європа потребує нафти. Нафти високоякісної. Та нафта, яку постачає у Європу Росія, не відповідає вимогам європейських стандартів. Основну масу російської нафти становить так званий юралс – нафта з високим вмістом сірки і парафінів. Для того, аби цю нафту використати й виділити бензин, її необхідно додатково підігрівати, що збільшує собівартість бензину і робить сам процес доволі марудним.
Близькосхідна нафта в Європу поступає переважно танкерами, при цьому шлях, який проходять танкери, є доволі довгим. Для того, аби арабська нафта потрапила у нафтотермінали Марселю чи Роттердаму, потрібно або огинати Африку, або простоювати черги в Суеці та Гібралтарі. Нафтотермінал у Констанці теж малоефективний, оскільки пропускна спроможність Босфору й Дарданелл є надто низькою. Каспійська та казахська нафта могли стати реальною альтернативою близькосхідній нафті.
Якби нафтопровід запрацював – саме Україна стала б основним транспортером нафти для Європи. Український шлях транспортування нафти був би найбільш ефективним та дешевим. Це призвело би до здешевлення самої нафти й нафтопродуктів у Європі. Не випадково чимала кількість західних компаній виступили проти українського шляху. Серед компаній, які намагалися заморозити будівництво нафтопроводу, були "Стандарт Ойл" та "Брітіш Петролеум". Хоча проект нафтопроводу Баку – Джейхан, лобійований окремими колами в США, також не мав би ефективності з огляду на те, що він проходив би через зону підвищеної сейсмічної активності та зону етнічного (курдського) конфлікту.
Отже, Україні для того, аби вистояти й відстояти своє право бути не лише фактом, а й фактором політичного й геополітичного життя, необхідно було просто проявити витримку і продемонструвати хребет.
Що ж маємо натомість? Вже коли нафтопровід був готовий і світ почав підраховувати плюси і мінуси проекту, раптом з'являється російський варіант, про який заговорили одразу ж декілька російських нафтових компаній. Проект полягав у наступному:
1. В України відсутній танкерний флот, аби перевозити нафту із грузинського порту Супса до порту Південний поблизу Одеси.
2. Україна не підписала необхідних контрактів на поставку каспійської нафти
3. Нафтопровід Одеса – Броди все одно простоює.
4. Чому би його не використовувати у реверсному режимі – для постачання російської нафти на Одеський нафтопереробний завод? Тобто, качати нафту не з Одеси у Броди а відтак – у Європу, а з Бродів в Одесу.
Найактивніше позицію щодо реверсного використання нафтопроводу відстоювали представники Тюменської нафтової компанії (ТНК). Їх агресивна політика на українському (і не лише українському) ринку давно відома. Найбільшим лобістом їх інтересів виступив голова "Нафтогазу України" Юрій Бойко. Проти реверсного використання виступили міністр палива та енергетики Сергій Єрмілов та президент "Укртранснафти" Олександр Тодійчук.
Позиція Росії зрозуміла: росіяни мислять стратегічно. Проект перекачки нафти у Одесу через нафтопровід "Дружба" є збитковим для Росії. Тим більше, що Придніпровські магістральні нафтопроводи повністю забезпечують Одеський НПЗ нафтою. Проте збитки ТНК обернуться для компанії і для Росії загалом величезною вигодою. Якою?
По-перше, російський юралс є тією самою ложкою дьогтю у діжці меду: якщо юралс змішати з якісною нафтою, все одно отриману нафту необхідно додатково обробляти й переганяти. Тобто, каспійська нафта, перегнана через трубу, у якій до того часу побуває юралс, втратить якість. І це призведе до зменшення зацікавленості Заходу в проекті.
По-друге, за час реверсного використання нафтопроводу Росія планує збудувати нафтопровід через територію Румунії: нафта має транспортуватися танкерами з Новоросійська у Констанцу. Тоді Одеса – Броди втратить взагалі своє значення й зміст.
Це загрожує Україні кількома небезпеками.
Перша небезпека лежить у геополітичній площині: Україна стане непотрібною Європі. У кращому випадку ми приречені перебувати і надалі у становищі "бідної родички". У гіршому – станемо однією зі "сфер впливу" Росії.
Друга небезпека – економічного плану. Нафтопровід "Одеса–Броди" міг би суттєво підвищити надходження до бюджету України і стати одним із найважливіших господарських об'єктів на території України. Якщо ж росіяни втілять свої проекти в життя – український нафтопровід дійсно перетвориться на "закопані у землю гроші" (за висловленням Марчука).
Третя небезпека носить екологічний характер. На сьогоднішній день нафтопровід "Одеса – Броди" залито 450 тисячами тонн антикорозійного розчину. При будівництві нафтопроводу було передбачено процеси утилізації цього розчину в районі Бродів. У випадку ж реверсного використання нафтопроводу, як стверджують фахівці, весь цей розчин буде, скоріш за все, злито у Чорне море. Принаймні, існує така небезпека.
Нарешті, небезпека політичного характеру: якщо нафтопровід не запрацює у режимі Каспій – Європа, то можна ставити великий хрест на сподіваннях на прихід до влади в нашій державі європейськи орієнтованих політиків. Вони просто втратять базу й сенс існування. Європейського вектору в нашій політиці або взагалі не буде, або він буде виражений так само "яскраво", як, скажімо, африканський.
Між тим президент України досі не сказав ні "так", ні "ні": його позиція – це позиція римського імператора, що спостерігає за боями гладіаторів (прихильників і противників реверсу) із трибуни Колізею. От тільки від виграшу чи програшу одного з гладіаторів може залежати доля України і її майбутнє. Але про це у нас мало думають. Ті, хто лобіюють ідею реверсу, думають переважно категоріями коротких і великих грошей, а не категоріями патріотизму і стратегічних вигод.
Цьому є своє пояснення. Україна як незалежна держава існує лише 12 років. Батьки-засновники, а також предтечі незалежності були чудовими тактиками, але поганими стратегами. В працях ідеологів українського націоналізму розписані моделі здобуття незалежної держави, але от як має функціонувати ця сама держава – це було описано надто розмито й еклектично. Держава у тому вигляді, який пропонували ідеологи націоналізму, існувати просто не могла б. Тому після проголошення незалежності України всі кроки нашого керівництва носили виключно тактичний і спорадичний характер і не були продиктовані турботою про далекоглядну стратегію.
Відсутність стратегічного планування в Україні очевидна. Ніхто не може спрогнозувати, як розвиватиметься Україна за рік, два, три, не говорячи про десятиліття й століття. Все це створює враження несерйозності держави. Україна перетворюється на державу без минулого (нашу історію у світі не знають) і – тим більше – без майбутнього.
Найкраще ілюструє відсутність у держави стратегічного мислення ситуація довкола нафтопроводу "Одеса–Броди".
Ідеї нафтопроводу вже понад десять років. Ідея геніальна і – здавалося б – проста: прокладаємо трубу, один кінець якої лежить на березі Чорного моря, а другий іде у Польщу, будуємо на чорноморському узбережжі нафтотермінал, купуємо нафту у Азербайджану, перевозимо її танкерами через море і зливаємо у термінал, а звідти продаємо її у Європу. Просто, надійно й ефективно.
Щоправда, на шляху реалізації проекту постало чимало проблем. Спершу проект відверто зривався через активності псевдоекологічних організацій в Одесі. Далі – через позицію керівництва Придніпровських магістральних нафтопроводів, які за 7 років подужали лише 11% від запланованого будівництва терміналу. Потім – відома позиція віце-прем'єра Голубченка, який заморозив державне фінансування проекту. Відтак – позиція Євгена Марчука, секретаря РНБОУ, який неодноразово стверджував, що нафтопровід обернеться просто закопаними у землю грішми.
Незважаючи ні на що, нафтопровід було збудовано – насамперед завдяки стійкій позиції керівника нафтопроводу "Дружба" Любомира Буняка та основного лобіста проекту у Верховній Раді Тараса Стецьківа.
Вигода від проекту була очевидною. Європа потребує нафти. Нафти високоякісної. Та нафта, яку постачає у Європу Росія, не відповідає вимогам європейських стандартів. Основну масу російської нафти становить так званий юралс – нафта з високим вмістом сірки і парафінів. Для того, аби цю нафту використати й виділити бензин, її необхідно додатково підігрівати, що збільшує собівартість бензину і робить сам процес доволі марудним.
Близькосхідна нафта в Європу поступає переважно танкерами, при цьому шлях, який проходять танкери, є доволі довгим. Для того, аби арабська нафта потрапила у нафтотермінали Марселю чи Роттердаму, потрібно або огинати Африку, або простоювати черги в Суеці та Гібралтарі. Нафтотермінал у Констанці теж малоефективний, оскільки пропускна спроможність Босфору й Дарданелл є надто низькою. Каспійська та казахська нафта могли стати реальною альтернативою близькосхідній нафті.
Якби нафтопровід запрацював – саме Україна стала б основним транспортером нафти для Європи. Український шлях транспортування нафти був би найбільш ефективним та дешевим. Це призвело би до здешевлення самої нафти й нафтопродуктів у Європі. Не випадково чимала кількість західних компаній виступили проти українського шляху. Серед компаній, які намагалися заморозити будівництво нафтопроводу, були "Стандарт Ойл" та "Брітіш Петролеум". Хоча проект нафтопроводу Баку – Джейхан, лобійований окремими колами в США, також не мав би ефективності з огляду на те, що він проходив би через зону підвищеної сейсмічної активності та зону етнічного (курдського) конфлікту.
Отже, Україні для того, аби вистояти й відстояти своє право бути не лише фактом, а й фактором політичного й геополітичного життя, необхідно було просто проявити витримку і продемонструвати хребет.
Що ж маємо натомість? Вже коли нафтопровід був готовий і світ почав підраховувати плюси і мінуси проекту, раптом з'являється російський варіант, про який заговорили одразу ж декілька російських нафтових компаній. Проект полягав у наступному:
1. В України відсутній танкерний флот, аби перевозити нафту із грузинського порту Супса до порту Південний поблизу Одеси.
2. Україна не підписала необхідних контрактів на поставку каспійської нафти
3. Нафтопровід Одеса – Броди все одно простоює.
4. Чому би його не використовувати у реверсному режимі – для постачання російської нафти на Одеський нафтопереробний завод? Тобто, качати нафту не з Одеси у Броди а відтак – у Європу, а з Бродів в Одесу.
Найактивніше позицію щодо реверсного використання нафтопроводу відстоювали представники Тюменської нафтової компанії (ТНК). Їх агресивна політика на українському (і не лише українському) ринку давно відома. Найбільшим лобістом їх інтересів виступив голова "Нафтогазу України" Юрій Бойко. Проти реверсного використання виступили міністр палива та енергетики Сергій Єрмілов та президент "Укртранснафти" Олександр Тодійчук.
Позиція Росії зрозуміла: росіяни мислять стратегічно. Проект перекачки нафти у Одесу через нафтопровід "Дружба" є збитковим для Росії. Тим більше, що Придніпровські магістральні нафтопроводи повністю забезпечують Одеський НПЗ нафтою. Проте збитки ТНК обернуться для компанії і для Росії загалом величезною вигодою. Якою?
По-перше, російський юралс є тією самою ложкою дьогтю у діжці меду: якщо юралс змішати з якісною нафтою, все одно отриману нафту необхідно додатково обробляти й переганяти. Тобто, каспійська нафта, перегнана через трубу, у якій до того часу побуває юралс, втратить якість. І це призведе до зменшення зацікавленості Заходу в проекті.
По-друге, за час реверсного використання нафтопроводу Росія планує збудувати нафтопровід через територію Румунії: нафта має транспортуватися танкерами з Новоросійська у Констанцу. Тоді Одеса – Броди втратить взагалі своє значення й зміст.
Це загрожує Україні кількома небезпеками.
Перша небезпека лежить у геополітичній площині: Україна стане непотрібною Європі. У кращому випадку ми приречені перебувати і надалі у становищі "бідної родички". У гіршому – станемо однією зі "сфер впливу" Росії.
Друга небезпека – економічного плану. Нафтопровід "Одеса–Броди" міг би суттєво підвищити надходження до бюджету України і стати одним із найважливіших господарських об'єктів на території України. Якщо ж росіяни втілять свої проекти в життя – український нафтопровід дійсно перетвориться на "закопані у землю гроші" (за висловленням Марчука).
Третя небезпека носить екологічний характер. На сьогоднішній день нафтопровід "Одеса – Броди" залито 450 тисячами тонн антикорозійного розчину. При будівництві нафтопроводу було передбачено процеси утилізації цього розчину в районі Бродів. У випадку ж реверсного використання нафтопроводу, як стверджують фахівці, весь цей розчин буде, скоріш за все, злито у Чорне море. Принаймні, існує така небезпека.
Нарешті, небезпека політичного характеру: якщо нафтопровід не запрацює у режимі Каспій – Європа, то можна ставити великий хрест на сподіваннях на прихід до влади в нашій державі європейськи орієнтованих політиків. Вони просто втратять базу й сенс існування. Європейського вектору в нашій політиці або взагалі не буде, або він буде виражений так само "яскраво", як, скажімо, африканський.
Між тим президент України досі не сказав ні "так", ні "ні": його позиція – це позиція римського імператора, що спостерігає за боями гладіаторів (прихильників і противників реверсу) із трибуни Колізею. От тільки від виграшу чи програшу одного з гладіаторів може залежати доля України і її майбутнє. Але про це у нас мало думають. Ті, хто лобіюють ідею реверсу, думають переважно категоріями коротких і великих грошей, а не категоріями патріотизму і стратегічних вигод.
