"Голівуд" з українською мовою навчання
Четвер, 16 жовтня 2003, 19:17
З четверга, 16 жовтня, розпочалися канікули у школі №36 міста Донецька. У цій школі лише три класи, і в кожному з них навчається тільки по одному учневі.
Це унікальна школа. Бо навіть якби її б відвідував лише один школяр, то вона б існувала. Та мова не про якусь шкільну теплицю для богеми з донецького клану, і навіть не про ліцей для місцевої знаті. Скоріше навпаки: 36-та школа належить до "могікан" україномовної шкільної освіти області, її стіни добре пригадують "прихильність" радянської номенклатури. Але навіть тоді таких проблем, як зараз, ні педагоги, ні учні попередніх поколінь не пригадують.
Ось уже понад два роки влада міста намагається ліквідувати школу №36. Дамоклів меч над нею навис через те, що вона займає приміщення у розкішному районі міста. Згідно з донецькими порядками, такі будинки передаються під нічні клуби або офіси.
Один з останніх прикладів – це колишній дитячий садок №177, який планувалося реорганізувати в гімназію з українською мовою навчання. Та коли будівельники завершили роботу, то по собі залишили вивіску "Нічний клуб "Голівуд".
Не стала винятком і україномовна школа №36. Якби у ній навчання провадилося російською, то колишні випускники та батьки нинішніх учнів не дали б в образу "альма-матер". Але, як ви самі розумієте, україномовна школа та донецька знать – поняття несумісні. Тому-то й ходять туди сьогодні лише три учні.
Чому лише три, то питання особливе. Тамтешній владі вистачило клепки не забивати вхідні двері дошками. Починаючи з 2001-2002-го навчального року дирекції школи було заборонено набір нових учнів.
Також 36-й не дали дозволу відкрити ІІІ ступінь навчання, завдяки чому кількість учнів зросла б. В результаті школу практично розігнали. Для прикладу: лише 2003-го року у батьків 17 першокласників взагалі не прийняли заяви, відповідно відмовляли в продовженні навчання дітям старших класів.
36-та – таки героїчна школа, бо де ще ви в Україні бачили, аби охорона не пускала дітей до класів, а вони пробиралися туди манівцями? А в 36-й це було. На свято першого дзвоника 1 вересня прийшло 79 дітей.
Усіх їх формально було переведено до інших шкіл, а вчителів звільнено. В результаті дітей "вітали" охоронці Донецького металургійного заводу, якими керували завідувач Ленінського райвідділу освіти Торчинович та заступник голови Ленінського райвиконкому Бєляєв.
Вони не допускали дітей до навчання, і навіть не дозволили провести урочисту лінійку. Квінтесенцією місцевого маразму виявилась поведінка голови Ленінської райради - такої собі Єгоренко, яка за рогом школи підстерігала дітей і тих, хто йшов до школи без батьків, примушувала сідати до службової машини, щоб відвезти до іншої школи.
В такому ж дусі відбулося і спілкуванням "батьківського колективу" школи з віце-прем’єром Дмитром Табачником. Табачник приїхав 6 вересня розібратися з 36-ю школою.
Мабуть, не зайвим буде зауважити, що напередодні високих відвідин у школі вперше за сім років було зроблено ремонт, включно з заміною сантехніки та асфальтуванням двору. І Дмитро Володимирович таки зустрівся у 36-тій школі з батьками.
Щоправда, у залі сиділи батьки тих дітей, що навчаються у сусідній російськомовній школі – 45. На додачу, глава облдержадміністрації Анатолій Близнюк на очах у Табачника вигнав з залу чи не єдиного делегата від скривдженої сторони - представника обласної організації Всеукраїнського комітету захисту прав людини Євгенію Ратнікову, яка захищала інтереси україномовної школи в суді.
В результаті Дмитро Володимирович "у всьому розібрався" і визнав причини закриття школи цілком вмотивованими. Крім того, пан Табачник зазначив, що Тамара Прошкуратова, екс-педагог і чинний соціал-демократ, "теж розібралась у ситуації і переконалась у правильності закриття школи".
Тоді, у вересні, втрачене покоління скоробагатьків отримало перемогу над беззахисним поколінням зодчих майбутнього України. Дітлахам запропонували ходити в інші україномовні школи.
Одна з них знаходиться на відстані 20 км в селищі Авдотьїно, до другої можна дістатися лише двома видами транспорту, а до третьої україномовної школи -всього-навсього одну годину йти пішки. Є ще одна альтернатива – ходити до 45-ї російськомовної школи, в якій поспіхом створено псевдоукраїнські класи.
36-та донецька школа – справді унікальна. Адже за неї заступилися прем’єр Янукович та міністр освіти Кремінь, а також з десяток народних депутатів. Але механізм банкрутства школи триває. Зараз вона перетворена в філіал 45-ї школи і не має свого педагогічного колективу. Та й хто триматиме вчителів заради трьох учнів?
Зрозуміло, на що розраховують місцеві "українофоби" та "голівудофіли": Київ незабаром забуде про "передостаннього з україномовних могікан", і тоді місцева влада знову згадає про нерентабельність навчати трьох учнів у школі.
У даному контексті йде на пам’ять заява Елеонори Митрофанової, заступника міністра закордонних справ Росії. Вона нещодавно сказала про намір РФ добиватися для російської мови на пострадянських теренах статусу офіційної.
Митрофанова як представниця "ліберальної імперії" розуміє, що мова об’єднує націю, вона виступає потужним ланцюжком інтеграції. Нас, представників "ліберальної колонії", мова роз’єднує. Що ми за нація така, коли захистом кожної україномовної школи займається особисто прем’єр-міністр та міністр освіти... і це в результаті дає сумнівний ефект?
Відомо, на кому стоїть "ліберальна колонія". Це ось такі донецькі чиновники від освіти її підтримують. Досить почитати, що вони пишуть: "За 5 років кількість шкіл з української мовою навчання збільшилася з 13-ти у 1998 році до 22 у 2002-му".
Прочитавши таку довідку донецького міського управління освіти, Митрофанова й говоритиме про закриття російських шкіл. Але порівняймо ці цифри з показниками Міністерства освіти та науки.
За даними цього відомства, в цілому по області лише 19% учнів навчається українською мовою (по Україні – 73,5%). І далі: "В Донецькій області склалась тривожна ситуація із закриттям навчальних закладів з українською мовою навчання, тоді як динаміка росту цих шкіл в регіоні недостатня. Особливе занепокоєння викликає закриття україномовних шкіл і класів у Донецьку, де впродовж останніх років були закриті середні загальноосвітні школи №№ 11, 24 та класи з українською мовою навчання в школа №№17, 59, 78, 92, тоді як у місті українською мовою навчається лише 10,1"%. Тепер уже можна викреслити з цього списку й 36-ту.
Очевидно, нам уже треба вчитися не лише у Європи, але й в Росії. В тому числі – й у захисті своєї мови. Тільки російські посадовці захищають її на території суміжних держав, а нам треба почати з теренів власної країни... і боронити мову від власних бюрократів.
Це унікальна школа. Бо навіть якби її б відвідував лише один школяр, то вона б існувала. Та мова не про якусь шкільну теплицю для богеми з донецького клану, і навіть не про ліцей для місцевої знаті. Скоріше навпаки: 36-та школа належить до "могікан" україномовної шкільної освіти області, її стіни добре пригадують "прихильність" радянської номенклатури. Але навіть тоді таких проблем, як зараз, ні педагоги, ні учні попередніх поколінь не пригадують.
Ось уже понад два роки влада міста намагається ліквідувати школу №36. Дамоклів меч над нею навис через те, що вона займає приміщення у розкішному районі міста. Згідно з донецькими порядками, такі будинки передаються під нічні клуби або офіси.
Один з останніх прикладів – це колишній дитячий садок №177, який планувалося реорганізувати в гімназію з українською мовою навчання. Та коли будівельники завершили роботу, то по собі залишили вивіску "Нічний клуб "Голівуд".
Не стала винятком і україномовна школа №36. Якби у ній навчання провадилося російською, то колишні випускники та батьки нинішніх учнів не дали б в образу "альма-матер". Але, як ви самі розумієте, україномовна школа та донецька знать – поняття несумісні. Тому-то й ходять туди сьогодні лише три учні.
Чому лише три, то питання особливе. Тамтешній владі вистачило клепки не забивати вхідні двері дошками. Починаючи з 2001-2002-го навчального року дирекції школи було заборонено набір нових учнів.
Також 36-й не дали дозволу відкрити ІІІ ступінь навчання, завдяки чому кількість учнів зросла б. В результаті школу практично розігнали. Для прикладу: лише 2003-го року у батьків 17 першокласників взагалі не прийняли заяви, відповідно відмовляли в продовженні навчання дітям старших класів.
36-та – таки героїчна школа, бо де ще ви в Україні бачили, аби охорона не пускала дітей до класів, а вони пробиралися туди манівцями? А в 36-й це було. На свято першого дзвоника 1 вересня прийшло 79 дітей.
Усіх їх формально було переведено до інших шкіл, а вчителів звільнено. В результаті дітей "вітали" охоронці Донецького металургійного заводу, якими керували завідувач Ленінського райвідділу освіти Торчинович та заступник голови Ленінського райвиконкому Бєляєв.
Вони не допускали дітей до навчання, і навіть не дозволили провести урочисту лінійку. Квінтесенцією місцевого маразму виявилась поведінка голови Ленінської райради - такої собі Єгоренко, яка за рогом школи підстерігала дітей і тих, хто йшов до школи без батьків, примушувала сідати до службової машини, щоб відвезти до іншої школи.
В такому ж дусі відбулося і спілкуванням "батьківського колективу" школи з віце-прем’єром Дмитром Табачником. Табачник приїхав 6 вересня розібратися з 36-ю школою.
Мабуть, не зайвим буде зауважити, що напередодні високих відвідин у школі вперше за сім років було зроблено ремонт, включно з заміною сантехніки та асфальтуванням двору. І Дмитро Володимирович таки зустрівся у 36-тій школі з батьками.
Щоправда, у залі сиділи батьки тих дітей, що навчаються у сусідній російськомовній школі – 45. На додачу, глава облдержадміністрації Анатолій Близнюк на очах у Табачника вигнав з залу чи не єдиного делегата від скривдженої сторони - представника обласної організації Всеукраїнського комітету захисту прав людини Євгенію Ратнікову, яка захищала інтереси україномовної школи в суді.
В результаті Дмитро Володимирович "у всьому розібрався" і визнав причини закриття школи цілком вмотивованими. Крім того, пан Табачник зазначив, що Тамара Прошкуратова, екс-педагог і чинний соціал-демократ, "теж розібралась у ситуації і переконалась у правильності закриття школи".
Тоді, у вересні, втрачене покоління скоробагатьків отримало перемогу над беззахисним поколінням зодчих майбутнього України. Дітлахам запропонували ходити в інші україномовні школи.
Одна з них знаходиться на відстані 20 км в селищі Авдотьїно, до другої можна дістатися лише двома видами транспорту, а до третьої україномовної школи -всього-навсього одну годину йти пішки. Є ще одна альтернатива – ходити до 45-ї російськомовної школи, в якій поспіхом створено псевдоукраїнські класи.
36-та донецька школа – справді унікальна. Адже за неї заступилися прем’єр Янукович та міністр освіти Кремінь, а також з десяток народних депутатів. Але механізм банкрутства школи триває. Зараз вона перетворена в філіал 45-ї школи і не має свого педагогічного колективу. Та й хто триматиме вчителів заради трьох учнів?
Зрозуміло, на що розраховують місцеві "українофоби" та "голівудофіли": Київ незабаром забуде про "передостаннього з україномовних могікан", і тоді місцева влада знову згадає про нерентабельність навчати трьох учнів у школі.
У даному контексті йде на пам’ять заява Елеонори Митрофанової, заступника міністра закордонних справ Росії. Вона нещодавно сказала про намір РФ добиватися для російської мови на пострадянських теренах статусу офіційної.
Митрофанова як представниця "ліберальної імперії" розуміє, що мова об’єднує націю, вона виступає потужним ланцюжком інтеграції. Нас, представників "ліберальної колонії", мова роз’єднує. Що ми за нація така, коли захистом кожної україномовної школи займається особисто прем’єр-міністр та міністр освіти... і це в результаті дає сумнівний ефект?
Відомо, на кому стоїть "ліберальна колонія". Це ось такі донецькі чиновники від освіти її підтримують. Досить почитати, що вони пишуть: "За 5 років кількість шкіл з української мовою навчання збільшилася з 13-ти у 1998 році до 22 у 2002-му".
Прочитавши таку довідку донецького міського управління освіти, Митрофанова й говоритиме про закриття російських шкіл. Але порівняймо ці цифри з показниками Міністерства освіти та науки.
За даними цього відомства, в цілому по області лише 19% учнів навчається українською мовою (по Україні – 73,5%). І далі: "В Донецькій області склалась тривожна ситуація із закриттям навчальних закладів з українською мовою навчання, тоді як динаміка росту цих шкіл в регіоні недостатня. Особливе занепокоєння викликає закриття україномовних шкіл і класів у Донецьку, де впродовж останніх років були закриті середні загальноосвітні школи №№ 11, 24 та класи з українською мовою навчання в школа №№17, 59, 78, 92, тоді як у місті українською мовою навчається лише 10,1"%. Тепер уже можна викреслити з цього списку й 36-ту.
Очевидно, нам уже треба вчитися не лише у Європи, але й в Росії. В тому числі – й у захисті своєї мови. Тільки російські посадовці захищають її на території суміжних держав, а нам треба почати з теренів власної країни... і боронити мову від власних бюрократів.
