Україна: шлях до Європи через НАТО
Середа, 15 жовтня 2003, 17:24
Нещодавній саміт Україна - ЄС закінчився краще, ніж міг би. Європейські лідери заявили, що Україна може в майбутньому розраховувати стати членом ЄС, якщо наблизиться до європейських стандартів.
Для України це добра новина – з одного боку, керівництво України позбавляється одного з головних козирів орієнтації на пострадянську Євразію: мовляв, "у Європі нас не чекають".
З іншого боку, на саміті було продемонстровано, що президент Леонід Кучма все ще не готовий зрадити своїй багатолітній європейській риториці. Таким чином, зберігається можливість для окремих "проєвропейців" у владних органах України працювати для наповнення цієї риторики реальними справами.
Водночас слід наголосити, що, чекаючи від ЄС стратегічних рішень щодо України, українці перебувають під враженням від європейських соціальних досягнень та гігантського розміру ВВП Європи тощо, але часто не "зрять у корінь".
Європейський союз для своїх членів є ефективним об‘єднанням, яке завдяки існуванню величезного внутрішнього ринку підвищує конкурентоспроможність європейських товарів і збільшує добробут європейців.
Однак ЄС має обмежені можливості щодо дій поза своїми кордонами. Він фактично робить лише перші кроки у сфері зовнішньої політики.
Геополітична слабкість Євросоюзу пояснюється низкою причин. Серед них, зокрема, військова слабкість Європи (за даними генсека НАТО Джорджа Робертсона, європейські країни витрачають на оборону більше половини від витрат США, але мають заледве третину американських воєнних можливостей у галузі звичайних озброєнь, не кажучи про інші види зброї).
Історично вкоріненими є суперечності між європейськими державами, які послаблювали їх упродовж кількох століть і ледь не призвели до краху європейської цивілізації у результаті двох світових воєн.
Жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером так, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами ЄС. Найбільша держава Євросоюзу – Німеччина – має лише 86 мільйонів населення з близько 450 мільйонів населення всього ЄС після розширення 2004 року. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних.
У питаннях безпеки ЄС прямо залежить від іншої організації країн Заходу – НАТО.
На Заході найчастіше розглядають НАТО і ЄС як дві невід‘ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс – за питання безпеки.
Спрощено кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО дає можливість убезпечити, щоб цими прибутками не скористався хтось інший. Добробут без належного рівня безпеки часто в історії був швидше загрозою для самого власника цього добробуту, ніж перевагою. Безпека, отримана в НАТО, дає європейцям можливість скористатися добробутом, отриманим у межах ЄС.
ЄС довго перебував у стадії планування власного розширення і остаточно визначився з питання максимізації кількості членів лише після того, як НАТО ухвалив рішення про розширення.
Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів (у ході попереднього обговорення пропонувалося розширення ЄС лише на 3-7 країн), було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО.
Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стануть у 2004 році його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО у 1997 і 2002 рр.
Коли президент Леонід Кучма нещодавно заявив, що ЄС розглядав Україну через призму Росії, він, вочевидь, мав рацію.
Країни ЄС серйозно залежать від російських енергоносіїв, зокрема Німеччина 30% нафти й газу експортує з Росії. ЄС істотно залежить від Росії й у сенсі спроб грати більш самостійну від США геополітичну роль.
Саме тому країни Європи не готові до інкорпорації України до європейських структур, оскільки Росія, м’яко кажучи, "критично" ставиться до такого вибору України. Такі підходи європейських урядів ставлять європейську інтеграцію України в залежність від позиції Росії.
Європейці вже забули, що більшість геополітичних змін, які відбулися в Центральній Європі в 1990-их роках, сталися насамперед завдяки існуванню незалежної України.
Нещодавно ледь не завершилася успіхом (тобто трагічно для майбутнього України) спецоперація під назвою "ЄЕП", спрямована на позбавлення України надій на європейське майбутнє. Але реакція європейців на ці події була досить млявою.
Курс на НАТО
Очевидно, що найлегшим і найшвидшим шляхом до членства України в ЄС і посідання гідного місця у Європі є вступ до НАТО. Інтеграція у сфері безпеки, швидше за все, прискорить економічну й політичну інтеграцію з Європою, як це мало місце під час інтеграції до ЄС низки східноєвропейських держав.
Україна мала можливість переконатися, як саме НАТО впливає на прискорення вступу до ЄС нових членів. У 2007 році до ЄС приєднаються Румунія й Болгарія. Той факт, що ці країни у 2004 році вступлять до Альянсу, щонайменше на кілька років прискорить їхній вступ до Євросоюзу.
Румунія й Болгарія не надто далеко відірвалися від України за рівнем економічного розвитку. ВВП на душу населення з урахуванням паритету купівельної спроможності в Україні у 2002 році становив $4,500, у Румунії – $7,400, у Болгарії - $6,600. (За даними "CIA World Factbook – 2003".)
Президент Кучма нещодавно заявив, що в ЄС Україну не чекають. Щоправда, категоричність цього твердження дещо поставив під сумнів Ялтинський самміт Україна - ЄС. Очевидно, Україну і чекають, і звуть у НАТО.
У Празі Україна підписала План дій Україна-НАТО, де було сказано про можливий вступ до Альянсу: "...орієнтація зовнішньої політики України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, включаючи її заявлену перспективну мету – членство в НАТО".
Попередній посол США Карлос Паскуаль заявив у грудні 2002, що на саміті НАТО в 2006 році будуть зроблені пропозиції низці країн, які увійдуть до чергової хвилі розширення НАТО, а рішення про їх вступ до НАТО буде ухвалено на саміті НАТО в 2008 році. Однією з своїх головних задач назвав вступ України до НАТО новий посол США Джон Гербст. Сподівається побувати на церемонії вступу України до НАТО і президент Польщі Олександр Кваснєвський.
НАТО і ЄС є двома боками однієї європейської медалі. Якщо Україна візьме собі один бік, то це підвищує її шанси отримати й інший.
Після вступу до ЄС 10 нових членів у травні 2004 року роль НАТО у ЄС посилиться – у зв‘язку з тим, що до Євросоюзу приєднаються суперлояльні відносно Альянсу східні європейці.
Саме вирішення для України питання безпеки через вступ до НАТО може серйозно прискорити інтеграцію України в ЄС.
Питання безпеки, які вирішує НАТО, протягом усієї історії європейської інтеграції прискорювало її. Європейське об‘єднання вугілля і сталі – прообраз ЄС, яке було створено майже одночасно з НАТО в 1949 році, створювалося задля того, щоб європейці у післявоєнній Європі отримали можливість себе захищати. Таким чином, питання безпеки зумовлювали поступ у сфері економіки. НАТО йшов попереду ЄС, а не навпаки.
Вступ до НАТО Західної Німеччини у 1955 році означав післявоєнну реабілітацію цієї країни. "НАТО допоміг заспокоїти постійні європейські страхи щодо потужної і потенційно домінуючої Німеччини", - стверджував Бжезинський у статті "Дилеми розширення". І сьогодні Німеччина, разом із Францією, є головною рушійною силою інтеграції в ЄС.
Членство в НАТО дає змогу Польщі, Чехії тощо можливість працювати з Німеччиною, не побоюючись її потенціалу та можливих претензій на колишні німецькі землі.
Членство в Альянсі може допомогти Україні зробити ривок до європейської інтеграції.
НАТО лікує демократію та економіку
Найбільша проблема вступу України до НАТО лежить у внутрішньоукраїнському питанні, по суті, дуже простому – у питанні демократії.
НАТО – не лише воєнний блок, а й об‘єднання країн на засадах підтримки ними демократичних цінностей. Країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Альянсом як союзник, надійний тою ж мірою, що й демократичні країни. Адже в країнах демократії зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки, а не змінюється так радикально й швидко, як суб‘єктивний підхід диктатора.
Таким чином, від присутності в Альянсі держав із тоталітарними чи авторитарними режимами потерпіла б солідарність країн-членів та надійність функціонування Альянсу, що серйозно могло б вплинути на його дієздатність. Тому умовою входу до цієї спільноти є демократичні цінності.
Розширення НАТО виявилося значно дешевшим, аніж попередньо прогнозувалося. Як заявляв міністр оборони Польщі, розширення НАТО коштує скільки, скільки хоче НАТО.
Розширення НАТО у Східній Європі може відбутися без передислокації значних сил на територію нових союзників. Колишній командувач військ Альянсу в Європі Веслі Кларк навіть заявив, що "вартість розширення НАТО є близькою до нуля", оскільки "держава витрачається на оборону незалежно від того, чи є вона членом НАТО, чи ні".
Крім того, є економічні переваги. У 1997 році до НАТО були запрошені Польща, Чехія й Угорщина, у 1999 році вони приєдналися до Альянсу. На думку прем‘єр-міністра Польщі Лешека Міллера, запрошення його країни до НАТО істотно вплинуло на покращення інвестиційного клімату в Польщі.
За даними Головного Управління статистики Польщі, у 1997 році в економіку Польщі було інвестовано 2,7 мільярди доларів, у 1998 – вже 5 мільярдів, а в 1999 році – році вступу Польщі до НАТО – вже 8 мільярдів доларів США.
Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більш вражаючі. За даними Статистичного офісу Чехії, та Центрального статистичного офісу Угорщини, у 1997 році прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становили відповідно 4 і 6,2 мільярди, у 1998 – 9,8 і 10, 2 мільярди, у 1999 році – 12,8 і 14,5 мільярдів доларів США.
Стрибок іноземних інвестицій внаслідок вступу до НАТО можна буде чекати й в Україні. Безпека й економічне процвітання прямо пов‘язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.
Членство в Альянсі могло б змінити стереотип сприйняття України в очах західних інвесторів, які бачать її як пострадянську країну з відповідним "багажем" – корупцією, злочинністю та політичною нестабільністю.
У НАТО і Москви не страшно
Завдяки НАТО було зміцнено ідею, згідно з якою кожна держава Східної Європи, в тому числі й Україна, має право самостійно обирати пріоритети своєї політики.
У 1996-1997 роках у Росії виникла концепція, за якою в Європі існує так звана "червона лінія", за котру НАТО не повинен розширюватися, і яка має відокремлювати територію виняткового геополітичного впливу Росії. Ця "червона лінія" була окреслена за периметром кордонів колишнього Радянського союзу, включно із зовнішніми кордонами Прибалтійських республік СРСР.
Однак розширення НАТО вже зруйнувало цю політичну конструкцію. Через 8 місяців три країни Балтії стануть членами Альянсу. Сьогодні в Росії лише екстремісти на кшталт Жириновського погрожують цим державам економічною блокадою, але навіть самі не вірять в можливість практичної реалізації власних погроз. Фактично, керівництво Росії змирилося з тим, що Прибалтика – це "відрізаний шмат".
Цього ж слід чекати й після вступу до НАТО України при тому, що економічна співпраця з Україною значно більш важлива для Росії, ніж співпраця з країнами Прибалтики.
У результаті розширення НАТО в Європі не утворюється нових зон впливу. На континенті до російської зони впливу належить винятково Білорусь, як це було й до обох раундів розширення 1997 і 2002 років.
Розширення НАТО надало надійних гарантій безпеки країнам Східної Європи, що, крім забезпечення стабільності, радикально зменшило ризик зіткнення між великими державами за вплив на ці території.
Несподівано важливий "подарунок" прихильникам прискорення вступу України до НАТО надала Росія будівництвом дамби у Керченській протоці, а фактично – прихованими територіальними претензіями. Такі дії Росії досить наочно продемонстрували, наскільки вразливою є безпека нашої країни.
Фактично, в сучасному неспокійному світі для України не лишилося альтернативи надійного й довготривалого гарантування своєї безпеки іншим чином, крім як за допомогою входження до НАТО - організації, що забезпечила мирне й спокійне життя західним європейцям та значною мірою зумовила вражаючі економічні та соціальні досягнення Європи.
Для України це добра новина – з одного боку, керівництво України позбавляється одного з головних козирів орієнтації на пострадянську Євразію: мовляв, "у Європі нас не чекають".
З іншого боку, на саміті було продемонстровано, що президент Леонід Кучма все ще не готовий зрадити своїй багатолітній європейській риториці. Таким чином, зберігається можливість для окремих "проєвропейців" у владних органах України працювати для наповнення цієї риторики реальними справами.
Водночас слід наголосити, що, чекаючи від ЄС стратегічних рішень щодо України, українці перебувають під враженням від європейських соціальних досягнень та гігантського розміру ВВП Європи тощо, але часто не "зрять у корінь".
Європейський союз для своїх членів є ефективним об‘єднанням, яке завдяки існуванню величезного внутрішнього ринку підвищує конкурентоспроможність європейських товарів і збільшує добробут європейців.
Однак ЄС має обмежені можливості щодо дій поза своїми кордонами. Він фактично робить лише перші кроки у сфері зовнішньої політики.
Геополітична слабкість Євросоюзу пояснюється низкою причин. Серед них, зокрема, військова слабкість Європи (за даними генсека НАТО Джорджа Робертсона, європейські країни витрачають на оборону більше половини від витрат США, але мають заледве третину американських воєнних можливостей у галузі звичайних озброєнь, не кажучи про інші види зброї).
Історично вкоріненими є суперечності між європейськими державами, які послаблювали їх упродовж кількох століть і ледь не призвели до краху європейської цивілізації у результаті двох світових воєн.
Жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером так, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами ЄС. Найбільша держава Євросоюзу – Німеччина – має лише 86 мільйонів населення з близько 450 мільйонів населення всього ЄС після розширення 2004 року. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних.
У питаннях безпеки ЄС прямо залежить від іншої організації країн Заходу – НАТО.
На Заході найчастіше розглядають НАТО і ЄС як дві невід‘ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс – за питання безпеки.
Спрощено кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО дає можливість убезпечити, щоб цими прибутками не скористався хтось інший. Добробут без належного рівня безпеки часто в історії був швидше загрозою для самого власника цього добробуту, ніж перевагою. Безпека, отримана в НАТО, дає європейцям можливість скористатися добробутом, отриманим у межах ЄС.
ЄС довго перебував у стадії планування власного розширення і остаточно визначився з питання максимізації кількості членів лише після того, як НАТО ухвалив рішення про розширення.
Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів (у ході попереднього обговорення пропонувалося розширення ЄС лише на 3-7 країн), було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО.
Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стануть у 2004 році його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО у 1997 і 2002 рр.
Коли президент Леонід Кучма нещодавно заявив, що ЄС розглядав Україну через призму Росії, він, вочевидь, мав рацію.
Країни ЄС серйозно залежать від російських енергоносіїв, зокрема Німеччина 30% нафти й газу експортує з Росії. ЄС істотно залежить від Росії й у сенсі спроб грати більш самостійну від США геополітичну роль.
Саме тому країни Європи не готові до інкорпорації України до європейських структур, оскільки Росія, м’яко кажучи, "критично" ставиться до такого вибору України. Такі підходи європейських урядів ставлять європейську інтеграцію України в залежність від позиції Росії.
Європейці вже забули, що більшість геополітичних змін, які відбулися в Центральній Європі в 1990-их роках, сталися насамперед завдяки існуванню незалежної України.
Нещодавно ледь не завершилася успіхом (тобто трагічно для майбутнього України) спецоперація під назвою "ЄЕП", спрямована на позбавлення України надій на європейське майбутнє. Але реакція європейців на ці події була досить млявою.
Курс на НАТО
Очевидно, що найлегшим і найшвидшим шляхом до членства України в ЄС і посідання гідного місця у Європі є вступ до НАТО. Інтеграція у сфері безпеки, швидше за все, прискорить економічну й політичну інтеграцію з Європою, як це мало місце під час інтеграції до ЄС низки східноєвропейських держав.
Україна мала можливість переконатися, як саме НАТО впливає на прискорення вступу до ЄС нових членів. У 2007 році до ЄС приєднаються Румунія й Болгарія. Той факт, що ці країни у 2004 році вступлять до Альянсу, щонайменше на кілька років прискорить їхній вступ до Євросоюзу.
Румунія й Болгарія не надто далеко відірвалися від України за рівнем економічного розвитку. ВВП на душу населення з урахуванням паритету купівельної спроможності в Україні у 2002 році становив $4,500, у Румунії – $7,400, у Болгарії - $6,600. (За даними "CIA World Factbook – 2003".)
Президент Кучма нещодавно заявив, що в ЄС Україну не чекають. Щоправда, категоричність цього твердження дещо поставив під сумнів Ялтинський самміт Україна - ЄС. Очевидно, Україну і чекають, і звуть у НАТО.
У Празі Україна підписала План дій Україна-НАТО, де було сказано про можливий вступ до Альянсу: "...орієнтація зовнішньої політики України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, включаючи її заявлену перспективну мету – членство в НАТО".
Попередній посол США Карлос Паскуаль заявив у грудні 2002, що на саміті НАТО в 2006 році будуть зроблені пропозиції низці країн, які увійдуть до чергової хвилі розширення НАТО, а рішення про їх вступ до НАТО буде ухвалено на саміті НАТО в 2008 році. Однією з своїх головних задач назвав вступ України до НАТО новий посол США Джон Гербст. Сподівається побувати на церемонії вступу України до НАТО і президент Польщі Олександр Кваснєвський.
НАТО і ЄС є двома боками однієї європейської медалі. Якщо Україна візьме собі один бік, то це підвищує її шанси отримати й інший.
Після вступу до ЄС 10 нових членів у травні 2004 року роль НАТО у ЄС посилиться – у зв‘язку з тим, що до Євросоюзу приєднаються суперлояльні відносно Альянсу східні європейці.
Саме вирішення для України питання безпеки через вступ до НАТО може серйозно прискорити інтеграцію України в ЄС.
Питання безпеки, які вирішує НАТО, протягом усієї історії європейської інтеграції прискорювало її. Європейське об‘єднання вугілля і сталі – прообраз ЄС, яке було створено майже одночасно з НАТО в 1949 році, створювалося задля того, щоб європейці у післявоєнній Європі отримали можливість себе захищати. Таким чином, питання безпеки зумовлювали поступ у сфері економіки. НАТО йшов попереду ЄС, а не навпаки.
Вступ до НАТО Західної Німеччини у 1955 році означав післявоєнну реабілітацію цієї країни. "НАТО допоміг заспокоїти постійні європейські страхи щодо потужної і потенційно домінуючої Німеччини", - стверджував Бжезинський у статті "Дилеми розширення". І сьогодні Німеччина, разом із Францією, є головною рушійною силою інтеграції в ЄС.
Членство в НАТО дає змогу Польщі, Чехії тощо можливість працювати з Німеччиною, не побоюючись її потенціалу та можливих претензій на колишні німецькі землі.
Членство в Альянсі може допомогти Україні зробити ривок до європейської інтеграції.
НАТО лікує демократію та економіку
Найбільша проблема вступу України до НАТО лежить у внутрішньоукраїнському питанні, по суті, дуже простому – у питанні демократії.
НАТО – не лише воєнний блок, а й об‘єднання країн на засадах підтримки ними демократичних цінностей. Країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Альянсом як союзник, надійний тою ж мірою, що й демократичні країни. Адже в країнах демократії зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки, а не змінюється так радикально й швидко, як суб‘єктивний підхід диктатора.
Таким чином, від присутності в Альянсі держав із тоталітарними чи авторитарними режимами потерпіла б солідарність країн-членів та надійність функціонування Альянсу, що серйозно могло б вплинути на його дієздатність. Тому умовою входу до цієї спільноти є демократичні цінності.
Розширення НАТО виявилося значно дешевшим, аніж попередньо прогнозувалося. Як заявляв міністр оборони Польщі, розширення НАТО коштує скільки, скільки хоче НАТО.
Розширення НАТО у Східній Європі може відбутися без передислокації значних сил на територію нових союзників. Колишній командувач військ Альянсу в Європі Веслі Кларк навіть заявив, що "вартість розширення НАТО є близькою до нуля", оскільки "держава витрачається на оборону незалежно від того, чи є вона членом НАТО, чи ні".
Крім того, є економічні переваги. У 1997 році до НАТО були запрошені Польща, Чехія й Угорщина, у 1999 році вони приєдналися до Альянсу. На думку прем‘єр-міністра Польщі Лешека Міллера, запрошення його країни до НАТО істотно вплинуло на покращення інвестиційного клімату в Польщі.
За даними Головного Управління статистики Польщі, у 1997 році в економіку Польщі було інвестовано 2,7 мільярди доларів, у 1998 – вже 5 мільярдів, а в 1999 році – році вступу Польщі до НАТО – вже 8 мільярдів доларів США.
Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більш вражаючі. За даними Статистичного офісу Чехії, та Центрального статистичного офісу Угорщини, у 1997 році прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становили відповідно 4 і 6,2 мільярди, у 1998 – 9,8 і 10, 2 мільярди, у 1999 році – 12,8 і 14,5 мільярдів доларів США.
Стрибок іноземних інвестицій внаслідок вступу до НАТО можна буде чекати й в Україні. Безпека й економічне процвітання прямо пов‘язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.
Членство в Альянсі могло б змінити стереотип сприйняття України в очах західних інвесторів, які бачать її як пострадянську країну з відповідним "багажем" – корупцією, злочинністю та політичною нестабільністю.
У НАТО і Москви не страшно
Завдяки НАТО було зміцнено ідею, згідно з якою кожна держава Східної Європи, в тому числі й Україна, має право самостійно обирати пріоритети своєї політики.
У 1996-1997 роках у Росії виникла концепція, за якою в Європі існує так звана "червона лінія", за котру НАТО не повинен розширюватися, і яка має відокремлювати територію виняткового геополітичного впливу Росії. Ця "червона лінія" була окреслена за периметром кордонів колишнього Радянського союзу, включно із зовнішніми кордонами Прибалтійських республік СРСР.
Однак розширення НАТО вже зруйнувало цю політичну конструкцію. Через 8 місяців три країни Балтії стануть членами Альянсу. Сьогодні в Росії лише екстремісти на кшталт Жириновського погрожують цим державам економічною блокадою, але навіть самі не вірять в можливість практичної реалізації власних погроз. Фактично, керівництво Росії змирилося з тим, що Прибалтика – це "відрізаний шмат".
Цього ж слід чекати й після вступу до НАТО України при тому, що економічна співпраця з Україною значно більш важлива для Росії, ніж співпраця з країнами Прибалтики.
У результаті розширення НАТО в Європі не утворюється нових зон впливу. На континенті до російської зони впливу належить винятково Білорусь, як це було й до обох раундів розширення 1997 і 2002 років.
Розширення НАТО надало надійних гарантій безпеки країнам Східної Європи, що, крім забезпечення стабільності, радикально зменшило ризик зіткнення між великими державами за вплив на ці території.
Несподівано важливий "подарунок" прихильникам прискорення вступу України до НАТО надала Росія будівництвом дамби у Керченській протоці, а фактично – прихованими територіальними претензіями. Такі дії Росії досить наочно продемонстрували, наскільки вразливою є безпека нашої країни.
Фактично, в сучасному неспокійному світі для України не лишилося альтернативи надійного й довготривалого гарантування своєї безпеки іншим чином, крім як за допомогою входження до НАТО - організації, що забезпечила мирне й спокійне життя західним європейцям та значною мірою зумовила вражаючі економічні та соціальні досягнення Європи.
