Який політичний режим потрібен Україні, або час на згуртування демократичних сил
Понеділок, 8 вересня 2003, 11:49
Слід віддати належне Леоніду Кучмі та його об’єднаному соціал-демократичному оточенню. Запропонований сценарій конституційної реформи цілком спроможний перешкодити, здавалося б, неминучому приходу до влади демократичних сил. Нова "реформаторська ініціатива" президента цінна також іншим. Вона знову привертає увагу до вкрай важливого питання, а саме: яка форма правління найбільш відповідає державі Україна?
Спочатку варто уточнити, що становить собою нинішній політичний режим в Україні, який зазвичай і поспішно визначають як змішану президентсько-парламентську республіку. З огляду на рівень її просування до демократії та правової держави пострадянська Україна справді заслуговує на характеристику "змішаний або гібридний режим".
Разом з тим, з точки зору практичної організації владних відносин український політичний устрій буде найбільш слушно охарактеризувати як деформований недемократичний різновид президентської форми правління (найбільш близькими до якої виступають деякі популістські президентські режими Латинської Америки та сучасна російська модель).
Ключем до розуміння цих теоретичних міркувань є розгляд способу формування виконавчої влади в межах формальної чи усталеної представницької демократії. У цьому ракурсі можна чітко розрізнити три форми державного правління:
1) Парламентський режим, де виконавча влада формується парламентською більшістю у результаті періодичних (ймовірно, позачергових) виборів до вищого законодавчого органу. Уряд несе колективну політичну відповідальність перед парламентом (можливість вотуму недовіри), що вимагає збереження в останньому сталої проурядової більшості. Парламентська форма правління не виключає існування посади президента ("парламентсько-президентська республіка"), який може обиратися парламентом або й навіть всенародним голосуванням, за умови, що президентські вибори не призводять до зміни уряду.
2) Президентський режим, в якому президент та парламент обираються внаслідок загального прямого голосування, однак, при цьому, лише вибори президента мають вплив на формування виконавчої влади. Іншими словами, парламентські вибори автоматично не спричиняють формування нового кабінету міністрів.
3) Змішаний "президентсько-парламентський" режим, в якому вибори президента й вибори парламенту обопільно спричиняються до зміни уряду. Класичним прикладом такої форми правління виступає нинішня П’ята французька республіка. З одного боку, партія чи коаліція-переможець виборів до Національних зборів формує уряд та відповідає за його дії, з іншого – чинний кабінет міністрів подає автоматично у відставку при обранні нового президента. У свою чергу, новообраний президент має дві можливості: призначити новий або підтвердити повноваження старого уряду (якщо чинна більшість в парламенті належать до одного з президентом політичного табору); скористатися своїм правом розпуску Асамблеї, закономірно сподіваючись на перемогу пропрезидентської коаліції у ході нових виборів до парламенту.
Змішаний режим може привести, отож, до двох відмінних форм урядування. У тому разі, коли президентська й парламентська більшість співпадають, президент є повноцінним главою виконавчої влади.
Натомість, якщо в результаті парламентських виборів до влади приходять представники опозиційних до президента сил, цей останній стає винятково главою держави (із переважно зовнішньополітичними та представницькими функціями), а повноваження виконавчої влади переходять до кабінету міністрів.
Вже побіжного ознайомлення з українською ситуацією достатньо, щоб констатувати, що лише президентські вибори в Україні мали до цього часу вплив на формування виконавчої влади. Укладена минулого грудня угода між "парламентською більшістю" та "коаліційним урядом" Віктора Януковича робить суто формальний крок у бік парламентаризму, оскільки не можна говорити ані про справді демократично обрану парламентську більшість, ані про справді коаліційний (у прийнятому західному розумінні) уряд, який до того ж було сформовано 8 місяців після обрання парламенту.
Як неодноразово зазначалося, головна проблема тієї системи виконавчої влади, яка склалася за президентства Леоніда Кучми, полягає в тому, що президент фактично керує країною, не несучи при цьому відповідальності за своє правління.
Такий стан справ пояснюється, передусім, політичною слабкістю поста прем’єр-міністра, який залишається заручником або просто "прорабом" президента, оскільки глава уряду не має змоги спертися на свою сталу парламентську більшість та, до того ж, може у будь-який момент бути звільнений главою держави.
Річ у тім, що українська політична система увібрала в себе не тільки фізичні (колишню партійну та комсомольську номенклатуру), але й інституціональні атрибути радянської влади, в межах якої уряд формувався не за політичною, а за професійною ознакою.
На відміну від посткомуністичної еволюції країн Центральної Європи, де практично миттєво було здійснено перехід до політичних засад формування уряду переможцем парламентських перегонів (незалежно від закріплених за посадою президента повноважень), в Україні збереглася радянська аполітична та авторитарна традиція, згідно з якою прем’єрами ставали не лідери партій чи блоків, які перемогли в ході парламентських виборів, а особи, призначені та "проштовхнуті" через парламент президентом.
У той же час, чинний президент робив усе можливе й неможливе, щоб загальмувати процес становлення повноцінних політичних партій в Україні та дієву політичну структуризацію парламенту (через запровадження суто пропорційної виборчої системи). Зрештою, як вказує стаття 106 (10) Конституції, поза кабінетом міністрів, глава держави призначає та звільняє "керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій".
За цих умов, нинішня організація державної влади в Україні є нічим іншим як завуальованою недемократичною формою президентського режиму з легким присмаком парламентаризму у вигляді надання згоди Верховної Ради на призначення прем’єра та можливості прийняття нею вотуму недовіри уряду.
З огляду на викладене, що ж нам пропонує останнє віяння української конституційної моди, представлене в "узгодженому проекті" Віктора Медведчука, Петра Симоненка та Олександра Мороза? Не знаючи якого вигляду набуде остаточний варіант запропонованої реформи, ми вже можемо, однак, оцінити загальну відповідність проекту його стрижневій ідеї – встановленню в Україні парламентської республіки.
За усієї різноманітності існуючих форм парламентського чи змішаного президентсько-парламентського правління, усі парламентські демократії спираються на дві принципові засади: формування уряду покладається повністю на партію чи коаліцію партій, яка перемогла на виборах до парламенту; глава держави не може відправити у відставку уряд без згоди на це вищого законодавчого органу. Порушення цих базових принципів унеможливлює створення та подальшу дієву роботу (коаліційного) уряду, сформованого парламентською більшістю.
У цьому світлі, узгоджений проект пропрезидентських та лівих сил викликає відразу істотне застереження. Згідно з його попередньою редакцією президент зберігає за собою право подавати на затвердження Верховної Ради кандидатури міністра оборони, міністра зовнішніх справ та Голову СБУ, що вступає в протиріччя з проголошеним принципом формування уряду на основі "коаліції фракцій та груп" парламентської більшості.
Розподіл цих ключових посад лежить в основі створення урядової коаліції. Поза тим, уряд не зможе ефективно діяти, якщо до його складу будуть входити нав’язані президентом міністри, які ймовірно представлятимуть опозиційну до урядової більшості політичну силу.
Скажімо, у Франції, той факт, що галузі національної оборони та зовнішньої політики належать до переважної сфери компетенції глави держави, не означає, що президент може якось впливати на призначення відповідних міністрів в опозиційному до нього уряді й, отож, він змушений погоджувати виконання цих функцій з опозиційним прем’єром та, відповідно, міністрами оборони та зовнішніх справ.
Іншим проблемним моментом виступає вимога обрання президента 3/4 складу Верховної Ради протягом трьох місяців від початку її роботи. Йдеться не тільки про реальну загрозу розпуску самого парламенту в разі невиконання цього конституційного завдання, але й також про очевидну невідповідність між вкрай компромісним характером таких президентських виборів та відносно значними повноваженнями глави держави.
На сьогодні, це означало б, скажімо, що коаліція пропрезидентських фракцій, соціалістів, комуністів та б’ютівців, прагнучи поставити хрест на президентських амбіціях Віктора Ющенка, обрала б "узгоджену кандидатуру" на посаду президента, котрий, у свою чергу, одержав би право "здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави", контролювати силові відомства, призначати половину складів Конституційного суду та Національного банку України, зупиняти дію актів Кабміну… і все це при незмінній процедурі імпічменту.
Слід зауважити, що перехід до виключно пропорційної системи виборів парламенту докорінно не змінить ситуацію з виборами президента як компромісної політичної фігури.
Вже цей попередній аналіз запропонованої реформи наводить на невтішний висновок. На 13 році конституційних поневірянь Україна матиме всі шанси перейти від деформованого президентського режиму до деформованої парламентської республіки. З огляду на особливості української ситуації, класична парламентська модель несе в собі низку інших недоліків.
По-перше, ні для кого не є таємницею, що Україну вирізняють поглиблені розмежування електоральних симпатій населення не тільки з огляду на традиційний поділ праві-ліві, але й також за зовнішньополітичною орієнтацією, ставленням до процесів демократизації чи національного будівництва.
В Європі ще потрібно пошукати країну (поза усталеними федераціями), де за одну й ту саму політичну силу в одному регіоні голосують більше 60 % виборців, а в іншому – менше 5 %. Навіть за умови становлення повноцінної партійної системи, Україна приречена на існування, мінімально, 6-10 вагомих політичних суб’єктів, які представлятимуть різні сегменти розділеного українського суспільства.
Відповідно, формування уряду вимагатиме утворення гнучких урядових коаліцій з усіма ризиками, які з цього випливають для забезпечення стабільної влади. У цьому контексті поєднання пропорційної системи виборів (яка необхідна для забезпечення їхньої демократичності) та регіональної електоральної диференціації українського населення зможе спричинитися до повторення Україною досвіду Італії з її хиткими урядовими коаліціями та частою зміною урядів.
По-друге, враховуючи існуючу політичну та економічну залежність України від Росії, можна спрогнозувати, що ослаблення центральної влади призведе до подальшого збільшення впливу Росії на політичну ситуацію в Україні та, відповідно, більшу прив’язку до нашого північного сусіди з боку певних українських регіональних еліт чи партій.
По-третє, перед Україною стоять дуже важкі й масштабні завдання соціально-економічної модернізації та поступу до ЄС, що вимагатиме наявності сильної виконавчої влади, спроможної йти на необхідні, але не завжди популярні кроки, зокрема, у сфері реструктурування української економіки.
Повертаючись до поставленого в заголовку запитання, видається слушним дати таку попередню відповідь: великій за розмірами європейській державі Україна потрібна збалансована, демократична та відповідальна влада, яка визначалася би формулою "сильний президент, сильний парламент, сильний уряд". Перед тим, як детальніше розглянути запропоновану модель владних відносин, потрібно зробити ще одне важливе застереження.
В Україні, завдяки діяльності двох перших глав держав та, в цілому, недемократичному, деформованому характерові української виконавчої влади, інститут президентства було значною мірою дискредитовано, й тому, часто вважається, що парламентська республіка забезпечує а пріорі більший рівень демократії, аніж президентський чи президентсько-парламентський режим.
Хибність подібного твердження випливає хоча б із такого очевидного факту, що президентський режим в США та президентсько-парламентська французька республіка нічим не поступаються у їхній відповідності стандартам демократії та правової держави, скажімо, італійській моделі парламентської республіки. Справа, звичайно, не в самому типові конституційної моделі, а в забезпеченні дієвої системи контролю та рівноваг у межах конкретної політичної системи (між трьома гілками влади, між урядом та опозицією, між державою та громадянським суспільством).
Беручи до уваги ті внутрішні та зовнішні виклики, які постають перед Україною, нашій державі ймовірно найбільш відповідає французька модель президентсько-парламентської республіки. На українському терені це означало би запровадження наступних закріплених конституційно чи політичною традицією елементів:
- проведення загальних та прямих виборів Верховної Ради та президента, які обопільно приводили б до зміни Кабміну;
- формування уряду повністю парламентською більшістю;
- позбавлення права глави держави звільняти прем’єр-міністра без згоди парламенту;
- призначення й звільнення голів місцевих адміністрацій та керівників органів виконавчої влади Кабінетом міністрів (можливість запровадження виборів губернаторів у майбутньому);
- перехід до повністю пропорційної системи виборів у межах багатомандатного загальнодержавного виборчого округу;
- надання президенту права розпускати Верховну Раду та призначати позачергові парламентські вибори.
Як вказувалося вище, головна відмінність президентсько-парламентської моделі від парламентського (парламентсько-президентського) режиму полягає в урядовому значенні президентських виборів. Для України з її ще нерозвиненим громадянським суспільством та неусталеною демократією, видається вкрай важливим забезпечити механізми демократичної зміни влади та громадянського контролю над нею.
Саме наявність двох сильних центрів сили (президента та парламенту з урядом) дозволяє найефективніше демократизувати владу. Уявімо, що в межах цієї моделі, Віктор Ющенко стає президентом у 2004 році. Досягнуті ним успіхи приводять до перемоги пропрезидентської коаліції у ході парламентських виборів 2006 року.
Таким чином, уся відповідальність за долю країни лягає на блок Ющенка та партії, які формують із ним більшість у парламенті. У 2009 році нові президентські вибори дають можливість його політичним опонентам, для прикладу, Сергію Тігіпку бути обраним главою держави.
Новий президент припиняє повноваження Верховної Ради та призначає нові парламентські вибори, в результаті яких коаліція Ющенка зберігає більшість у парламенті. Виконавча влада переходить до Кабміну, а зовнішньополітична сфера та питання безпеки регулюються президентом за погодженням із відповідними міністрами уряду Ющенка. Як підсумок, влада стає відповідальною та контрольованою, а Україна – демократичною та заможною державою, яка не на словах, а на ділі рухається до об’єднаної Європи.
Досягнення цієї світлої мрії про європейську Україну вимагає як ніколи згуртування усіх українських демократичних сил в межах великої демократичної коаліції, очолюваної "Нашою Україною", "Блоком Юлії Тимошенко" та Соціалістичною партією Олександра Мороза. Створення такої коаліції ґрунтується, насамперед, на єдиному баченні необхідних демократичних змін та потреби збалансування системи української влади, що було висловлено, зокрема, у проекті Договору про спільні дії "Нашої України" (травень 2002 року) та в нещодавньому проекті конституційних змін, підготовленому під керівництвом Олександра Мороза.
Імператив згуртування демократичної опозиції випливає також із контексту наступних президентських та подальших парламентських виборів. Єдиний кандидат від НУ, БЮТ та СПУ зможе, попри всі дії нинішньої влади, перемогти на наступних президентських перегонах, а в 2006 році ці три сили змогли б сформувати сталу урядову коаліцію.
Українським демократам варто подивитися на приклад демократичної трансформації у Сербії, де розпорошені демократичні сили зуміли, незважаючи на їхні розбіжності, об’єднатися та перемогти у боротьбі з Мілошевичем.
На практиці, Віктор Ющенко мав би запропонувати БЮТ та СПУ, а також іншим демократичним силам нову версію Договору про спільні дії, який би обумовлював у єдиному пакетному документі здійснення необхідної політичної реформи, висунення єдиного кандидата від демократичної опозиції на майбутніх президентських виборах, погодження розподілу керівних посад у державі у разі перемоги кандидата від опозиції.
Зрозуміло, що відмова від участі в президентських перегонах Юлії Тимошенко та Олександра Мороза повинна бути компенсована відповідними кадровими домовленостями в межах трійки. Зрозуміло також і те, що Віктор Ющенко не зможе стати повноцінним президентом у рамках президентсько-парламентської моделі без кооптації до майбутньої владної коаліції представників БЮТ та СПУ.
Незважаючи на всі підступи влади, перед Україною відкривається справді історичний шанс переходу до демократичної та правової держави. Для цього потрібно лише досягнути згоди в межах існуючих демократичних сил, які здобудуть, без сумніву, підтримку українського народу. А посад та цікавої відповідальної роботи на благо країни вистачить для всіх, не тільки для представників трійки, але й для всіх тих, хто хоче жити в заможній європейській державі Україна.
Автор: Володимир Посельський, Докторант Паризького інституту політичних наук при Центрові міжнародних студій та досліджень (CERI, Франція)
Спочатку варто уточнити, що становить собою нинішній політичний режим в Україні, який зазвичай і поспішно визначають як змішану президентсько-парламентську республіку. З огляду на рівень її просування до демократії та правової держави пострадянська Україна справді заслуговує на характеристику "змішаний або гібридний режим".
Разом з тим, з точки зору практичної організації владних відносин український політичний устрій буде найбільш слушно охарактеризувати як деформований недемократичний різновид президентської форми правління (найбільш близькими до якої виступають деякі популістські президентські режими Латинської Америки та сучасна російська модель).
Ключем до розуміння цих теоретичних міркувань є розгляд способу формування виконавчої влади в межах формальної чи усталеної представницької демократії. У цьому ракурсі можна чітко розрізнити три форми державного правління:
1) Парламентський режим, де виконавча влада формується парламентською більшістю у результаті періодичних (ймовірно, позачергових) виборів до вищого законодавчого органу. Уряд несе колективну політичну відповідальність перед парламентом (можливість вотуму недовіри), що вимагає збереження в останньому сталої проурядової більшості. Парламентська форма правління не виключає існування посади президента ("парламентсько-президентська республіка"), який може обиратися парламентом або й навіть всенародним голосуванням, за умови, що президентські вибори не призводять до зміни уряду.
2) Президентський режим, в якому президент та парламент обираються внаслідок загального прямого голосування, однак, при цьому, лише вибори президента мають вплив на формування виконавчої влади. Іншими словами, парламентські вибори автоматично не спричиняють формування нового кабінету міністрів.
3) Змішаний "президентсько-парламентський" режим, в якому вибори президента й вибори парламенту обопільно спричиняються до зміни уряду. Класичним прикладом такої форми правління виступає нинішня П’ята французька республіка. З одного боку, партія чи коаліція-переможець виборів до Національних зборів формує уряд та відповідає за його дії, з іншого – чинний кабінет міністрів подає автоматично у відставку при обранні нового президента. У свою чергу, новообраний президент має дві можливості: призначити новий або підтвердити повноваження старого уряду (якщо чинна більшість в парламенті належать до одного з президентом політичного табору); скористатися своїм правом розпуску Асамблеї, закономірно сподіваючись на перемогу пропрезидентської коаліції у ході нових виборів до парламенту.
Змішаний режим може привести, отож, до двох відмінних форм урядування. У тому разі, коли президентська й парламентська більшість співпадають, президент є повноцінним главою виконавчої влади.
Натомість, якщо в результаті парламентських виборів до влади приходять представники опозиційних до президента сил, цей останній стає винятково главою держави (із переважно зовнішньополітичними та представницькими функціями), а повноваження виконавчої влади переходять до кабінету міністрів.
Вже побіжного ознайомлення з українською ситуацією достатньо, щоб констатувати, що лише президентські вибори в Україні мали до цього часу вплив на формування виконавчої влади. Укладена минулого грудня угода між "парламентською більшістю" та "коаліційним урядом" Віктора Януковича робить суто формальний крок у бік парламентаризму, оскільки не можна говорити ані про справді демократично обрану парламентську більшість, ані про справді коаліційний (у прийнятому західному розумінні) уряд, який до того ж було сформовано 8 місяців після обрання парламенту.
Як неодноразово зазначалося, головна проблема тієї системи виконавчої влади, яка склалася за президентства Леоніда Кучми, полягає в тому, що президент фактично керує країною, не несучи при цьому відповідальності за своє правління.
Такий стан справ пояснюється, передусім, політичною слабкістю поста прем’єр-міністра, який залишається заручником або просто "прорабом" президента, оскільки глава уряду не має змоги спертися на свою сталу парламентську більшість та, до того ж, може у будь-який момент бути звільнений главою держави.
Річ у тім, що українська політична система увібрала в себе не тільки фізичні (колишню партійну та комсомольську номенклатуру), але й інституціональні атрибути радянської влади, в межах якої уряд формувався не за політичною, а за професійною ознакою.
На відміну від посткомуністичної еволюції країн Центральної Європи, де практично миттєво було здійснено перехід до політичних засад формування уряду переможцем парламентських перегонів (незалежно від закріплених за посадою президента повноважень), в Україні збереглася радянська аполітична та авторитарна традиція, згідно з якою прем’єрами ставали не лідери партій чи блоків, які перемогли в ході парламентських виборів, а особи, призначені та "проштовхнуті" через парламент президентом.
У той же час, чинний президент робив усе можливе й неможливе, щоб загальмувати процес становлення повноцінних політичних партій в Україні та дієву політичну структуризацію парламенту (через запровадження суто пропорційної виборчої системи). Зрештою, як вказує стаття 106 (10) Конституції, поза кабінетом міністрів, глава держави призначає та звільняє "керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій".
За цих умов, нинішня організація державної влади в Україні є нічим іншим як завуальованою недемократичною формою президентського режиму з легким присмаком парламентаризму у вигляді надання згоди Верховної Ради на призначення прем’єра та можливості прийняття нею вотуму недовіри уряду.
З огляду на викладене, що ж нам пропонує останнє віяння української конституційної моди, представлене в "узгодженому проекті" Віктора Медведчука, Петра Симоненка та Олександра Мороза? Не знаючи якого вигляду набуде остаточний варіант запропонованої реформи, ми вже можемо, однак, оцінити загальну відповідність проекту його стрижневій ідеї – встановленню в Україні парламентської республіки.
За усієї різноманітності існуючих форм парламентського чи змішаного президентсько-парламентського правління, усі парламентські демократії спираються на дві принципові засади: формування уряду покладається повністю на партію чи коаліцію партій, яка перемогла на виборах до парламенту; глава держави не може відправити у відставку уряд без згоди на це вищого законодавчого органу. Порушення цих базових принципів унеможливлює створення та подальшу дієву роботу (коаліційного) уряду, сформованого парламентською більшістю.
У цьому світлі, узгоджений проект пропрезидентських та лівих сил викликає відразу істотне застереження. Згідно з його попередньою редакцією президент зберігає за собою право подавати на затвердження Верховної Ради кандидатури міністра оборони, міністра зовнішніх справ та Голову СБУ, що вступає в протиріччя з проголошеним принципом формування уряду на основі "коаліції фракцій та груп" парламентської більшості.
Розподіл цих ключових посад лежить в основі створення урядової коаліції. Поза тим, уряд не зможе ефективно діяти, якщо до його складу будуть входити нав’язані президентом міністри, які ймовірно представлятимуть опозиційну до урядової більшості політичну силу.
Скажімо, у Франції, той факт, що галузі національної оборони та зовнішньої політики належать до переважної сфери компетенції глави держави, не означає, що президент може якось впливати на призначення відповідних міністрів в опозиційному до нього уряді й, отож, він змушений погоджувати виконання цих функцій з опозиційним прем’єром та, відповідно, міністрами оборони та зовнішніх справ.
Іншим проблемним моментом виступає вимога обрання президента 3/4 складу Верховної Ради протягом трьох місяців від початку її роботи. Йдеться не тільки про реальну загрозу розпуску самого парламенту в разі невиконання цього конституційного завдання, але й також про очевидну невідповідність між вкрай компромісним характером таких президентських виборів та відносно значними повноваженнями глави держави.
На сьогодні, це означало б, скажімо, що коаліція пропрезидентських фракцій, соціалістів, комуністів та б’ютівців, прагнучи поставити хрест на президентських амбіціях Віктора Ющенка, обрала б "узгоджену кандидатуру" на посаду президента, котрий, у свою чергу, одержав би право "здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави", контролювати силові відомства, призначати половину складів Конституційного суду та Національного банку України, зупиняти дію актів Кабміну… і все це при незмінній процедурі імпічменту.
Слід зауважити, що перехід до виключно пропорційної системи виборів парламенту докорінно не змінить ситуацію з виборами президента як компромісної політичної фігури.
Вже цей попередній аналіз запропонованої реформи наводить на невтішний висновок. На 13 році конституційних поневірянь Україна матиме всі шанси перейти від деформованого президентського режиму до деформованої парламентської республіки. З огляду на особливості української ситуації, класична парламентська модель несе в собі низку інших недоліків.
По-перше, ні для кого не є таємницею, що Україну вирізняють поглиблені розмежування електоральних симпатій населення не тільки з огляду на традиційний поділ праві-ліві, але й також за зовнішньополітичною орієнтацією, ставленням до процесів демократизації чи національного будівництва.
В Європі ще потрібно пошукати країну (поза усталеними федераціями), де за одну й ту саму політичну силу в одному регіоні голосують більше 60 % виборців, а в іншому – менше 5 %. Навіть за умови становлення повноцінної партійної системи, Україна приречена на існування, мінімально, 6-10 вагомих політичних суб’єктів, які представлятимуть різні сегменти розділеного українського суспільства.
Відповідно, формування уряду вимагатиме утворення гнучких урядових коаліцій з усіма ризиками, які з цього випливають для забезпечення стабільної влади. У цьому контексті поєднання пропорційної системи виборів (яка необхідна для забезпечення їхньої демократичності) та регіональної електоральної диференціації українського населення зможе спричинитися до повторення Україною досвіду Італії з її хиткими урядовими коаліціями та частою зміною урядів.
По-друге, враховуючи існуючу політичну та економічну залежність України від Росії, можна спрогнозувати, що ослаблення центральної влади призведе до подальшого збільшення впливу Росії на політичну ситуацію в Україні та, відповідно, більшу прив’язку до нашого північного сусіди з боку певних українських регіональних еліт чи партій.
По-третє, перед Україною стоять дуже важкі й масштабні завдання соціально-економічної модернізації та поступу до ЄС, що вимагатиме наявності сильної виконавчої влади, спроможної йти на необхідні, але не завжди популярні кроки, зокрема, у сфері реструктурування української економіки.
Повертаючись до поставленого в заголовку запитання, видається слушним дати таку попередню відповідь: великій за розмірами європейській державі Україна потрібна збалансована, демократична та відповідальна влада, яка визначалася би формулою "сильний президент, сильний парламент, сильний уряд". Перед тим, як детальніше розглянути запропоновану модель владних відносин, потрібно зробити ще одне важливе застереження.
В Україні, завдяки діяльності двох перших глав держав та, в цілому, недемократичному, деформованому характерові української виконавчої влади, інститут президентства було значною мірою дискредитовано, й тому, часто вважається, що парламентська республіка забезпечує а пріорі більший рівень демократії, аніж президентський чи президентсько-парламентський режим.
Хибність подібного твердження випливає хоча б із такого очевидного факту, що президентський режим в США та президентсько-парламентська французька республіка нічим не поступаються у їхній відповідності стандартам демократії та правової держави, скажімо, італійській моделі парламентської республіки. Справа, звичайно, не в самому типові конституційної моделі, а в забезпеченні дієвої системи контролю та рівноваг у межах конкретної політичної системи (між трьома гілками влади, між урядом та опозицією, між державою та громадянським суспільством).
Беручи до уваги ті внутрішні та зовнішні виклики, які постають перед Україною, нашій державі ймовірно найбільш відповідає французька модель президентсько-парламентської республіки. На українському терені це означало би запровадження наступних закріплених конституційно чи політичною традицією елементів:
- проведення загальних та прямих виборів Верховної Ради та президента, які обопільно приводили б до зміни Кабміну;
- формування уряду повністю парламентською більшістю;
- позбавлення права глави держави звільняти прем’єр-міністра без згоди парламенту;
- призначення й звільнення голів місцевих адміністрацій та керівників органів виконавчої влади Кабінетом міністрів (можливість запровадження виборів губернаторів у майбутньому);
- перехід до повністю пропорційної системи виборів у межах багатомандатного загальнодержавного виборчого округу;
- надання президенту права розпускати Верховну Раду та призначати позачергові парламентські вибори.
Як вказувалося вище, головна відмінність президентсько-парламентської моделі від парламентського (парламентсько-президентського) режиму полягає в урядовому значенні президентських виборів. Для України з її ще нерозвиненим громадянським суспільством та неусталеною демократією, видається вкрай важливим забезпечити механізми демократичної зміни влади та громадянського контролю над нею.
Саме наявність двох сильних центрів сили (президента та парламенту з урядом) дозволяє найефективніше демократизувати владу. Уявімо, що в межах цієї моделі, Віктор Ющенко стає президентом у 2004 році. Досягнуті ним успіхи приводять до перемоги пропрезидентської коаліції у ході парламентських виборів 2006 року.
Таким чином, уся відповідальність за долю країни лягає на блок Ющенка та партії, які формують із ним більшість у парламенті. У 2009 році нові президентські вибори дають можливість його політичним опонентам, для прикладу, Сергію Тігіпку бути обраним главою держави.
Новий президент припиняє повноваження Верховної Ради та призначає нові парламентські вибори, в результаті яких коаліція Ющенка зберігає більшість у парламенті. Виконавча влада переходить до Кабміну, а зовнішньополітична сфера та питання безпеки регулюються президентом за погодженням із відповідними міністрами уряду Ющенка. Як підсумок, влада стає відповідальною та контрольованою, а Україна – демократичною та заможною державою, яка не на словах, а на ділі рухається до об’єднаної Європи.
Досягнення цієї світлої мрії про європейську Україну вимагає як ніколи згуртування усіх українських демократичних сил в межах великої демократичної коаліції, очолюваної "Нашою Україною", "Блоком Юлії Тимошенко" та Соціалістичною партією Олександра Мороза. Створення такої коаліції ґрунтується, насамперед, на єдиному баченні необхідних демократичних змін та потреби збалансування системи української влади, що було висловлено, зокрема, у проекті Договору про спільні дії "Нашої України" (травень 2002 року) та в нещодавньому проекті конституційних змін, підготовленому під керівництвом Олександра Мороза.
Імператив згуртування демократичної опозиції випливає також із контексту наступних президентських та подальших парламентських виборів. Єдиний кандидат від НУ, БЮТ та СПУ зможе, попри всі дії нинішньої влади, перемогти на наступних президентських перегонах, а в 2006 році ці три сили змогли б сформувати сталу урядову коаліцію.
Українським демократам варто подивитися на приклад демократичної трансформації у Сербії, де розпорошені демократичні сили зуміли, незважаючи на їхні розбіжності, об’єднатися та перемогти у боротьбі з Мілошевичем.
На практиці, Віктор Ющенко мав би запропонувати БЮТ та СПУ, а також іншим демократичним силам нову версію Договору про спільні дії, який би обумовлював у єдиному пакетному документі здійснення необхідної політичної реформи, висунення єдиного кандидата від демократичної опозиції на майбутніх президентських виборах, погодження розподілу керівних посад у державі у разі перемоги кандидата від опозиції.
Зрозуміло, що відмова від участі в президентських перегонах Юлії Тимошенко та Олександра Мороза повинна бути компенсована відповідними кадровими домовленостями в межах трійки. Зрозуміло також і те, що Віктор Ющенко не зможе стати повноцінним президентом у рамках президентсько-парламентської моделі без кооптації до майбутньої владної коаліції представників БЮТ та СПУ.
Незважаючи на всі підступи влади, перед Україною відкривається справді історичний шанс переходу до демократичної та правової держави. Для цього потрібно лише досягнути згоди в межах існуючих демократичних сил, які здобудуть, без сумніву, підтримку українського народу. А посад та цікавої відповідальної роботи на благо країни вистачить для всіх, не тільки для представників трійки, але й для всіх тих, хто хоче жити в заможній європейській державі Україна.
Автор: Володимир Посельський, Докторант Паризького інституту політичних наук при Центрові міжнародних студій та досліджень (CERI, Франція)
