Про нового секретаря РНБОУ
Середа, 3 вересня 2003, 13:36
Призначення Володимира Радченка на посаду секретаря, тобто фактичного керівника Ради національної безпеки й оборони України викликає почуття тривоги.
Зовсім не виключено, що українська влада, за прикладом своїх російських колег, що формують політичний режим, який уже встигли охрестити "мілітократією", може піти на істотне розширення повноважень РНБОУ і перетворити її на орган твердого контролю за всім політичним і громадським життям країни.
Це дуже небезпечно для країни, і тому фігура нового керівника РНБО повинна привернути до себе особливу увагу. Тим більше що формує кадровий склад і вводить у дію рішення Ради особисто президент Леонід Кучма, який ніяк не хоче прощатися зі своєю владою і може, заради її збереження, піти на багато що.
Дарма один з лідерів комуністів Георгій Крючков переконує нас у тому, що новий глава РНБОУ – людина з чистою біографією. Можу вас запевнити, що це не так.
Проблема не тільки в тому, що Володимир Радченко в 70-80 роки, працюючи в КДБ і захищаючи прогнилий псевдокомуністичний режим, активно переслідував дисидентів – тих, хто боровся за права людини, демократію і волю України. Головне, що використовував він при цьому абсолютно незаконні засоби - навіть з погляду радянського, аж ніяк не гуманного, права.
Нагадаю: саме наприкінці 70-х український КДБ прославився на весь світ своїми особливо брудними методами розправи над інакодумцями. Основа "українського стилю" роботи КДБ - безсоромна фабрикація карних (а не політичних!) справ проти дисидентів, спроба перетворити людей із загостреним почуттям порядності, честі і власної гідності на ґвалтівників, хуліганів і наркоманів. Серед жертв використання "нової тактики" українського КДБ - В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Юрій Литвин, який загинув у таборі, і ще багато тих, ким сьогодні пишається Україна.
Одним з цинічних "фальсифікаторів", які виконували найпідліші завдання керівництва КДБ, був у ті роки Володимир Радченко. Стверджую це цілком відповідально на підставі власного досвіду. Знаю, що є ще кілька досить шанованих людей, що стали тоді жертвами "робочої ретельності" Радченка, які готові підтвердити сказане мною.
Факт "активної діяльності" Радченка (зрозуміло, відповідно до огидних правил роботи тодішнього відділу КДБ по боротьбі з інакодумством) побічно підтверджує і стрімкий зліт його кар'єри саме в 80-і роки.
У 94-му я пішов з команди президента через те, що той призначив Володимира Радченка міністром внутрішніх справ. З цього починалося президентство Леоніда Кучма. Тепер, коли воно закінчується, Кучма ставить Радченка над міністрами-силовиками, над тими, хто повинен захищати права й свободи громадян.
Вважаю своїм обов'язком нагадати: у дуже складній політичній ситуації "перезмінки" влади одну з найважливіших у країні структур de facto очолила, з волі Кучми, людина, яка у свій час не гребувала використовувати обман і провокації при захисті тоталітарного режиму. Немає жодної впевненості, що він буде чітко дотримуватися гарантованих законом прав людини, якщо йому накажуть захищати режим нинішній, який знаходиться на грані краху.
Автор: Володимир Малинкович, політолог, у 60-70 роки – учасник правозахисного руху
Зовсім не виключено, що українська влада, за прикладом своїх російських колег, що формують політичний режим, який уже встигли охрестити "мілітократією", може піти на істотне розширення повноважень РНБОУ і перетворити її на орган твердого контролю за всім політичним і громадським життям країни.
Це дуже небезпечно для країни, і тому фігура нового керівника РНБО повинна привернути до себе особливу увагу. Тим більше що формує кадровий склад і вводить у дію рішення Ради особисто президент Леонід Кучма, який ніяк не хоче прощатися зі своєю владою і може, заради її збереження, піти на багато що.
Дарма один з лідерів комуністів Георгій Крючков переконує нас у тому, що новий глава РНБОУ – людина з чистою біографією. Можу вас запевнити, що це не так.
Проблема не тільки в тому, що Володимир Радченко в 70-80 роки, працюючи в КДБ і захищаючи прогнилий псевдокомуністичний режим, активно переслідував дисидентів – тих, хто боровся за права людини, демократію і волю України. Головне, що використовував він при цьому абсолютно незаконні засоби - навіть з погляду радянського, аж ніяк не гуманного, права.
Нагадаю: саме наприкінці 70-х український КДБ прославився на весь світ своїми особливо брудними методами розправи над інакодумцями. Основа "українського стилю" роботи КДБ - безсоромна фабрикація карних (а не політичних!) справ проти дисидентів, спроба перетворити людей із загостреним почуттям порядності, честі і власної гідності на ґвалтівників, хуліганів і наркоманів. Серед жертв використання "нової тактики" українського КДБ - В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Юрій Литвин, який загинув у таборі, і ще багато тих, ким сьогодні пишається Україна.
Одним з цинічних "фальсифікаторів", які виконували найпідліші завдання керівництва КДБ, був у ті роки Володимир Радченко. Стверджую це цілком відповідально на підставі власного досвіду. Знаю, що є ще кілька досить шанованих людей, що стали тоді жертвами "робочої ретельності" Радченка, які готові підтвердити сказане мною.
Факт "активної діяльності" Радченка (зрозуміло, відповідно до огидних правил роботи тодішнього відділу КДБ по боротьбі з інакодумством) побічно підтверджує і стрімкий зліт його кар'єри саме в 80-і роки.
У 94-му я пішов з команди президента через те, що той призначив Володимира Радченка міністром внутрішніх справ. З цього починалося президентство Леоніда Кучма. Тепер, коли воно закінчується, Кучма ставить Радченка над міністрами-силовиками, над тими, хто повинен захищати права й свободи громадян.
Вважаю своїм обов'язком нагадати: у дуже складній політичній ситуації "перезмінки" влади одну з найважливіших у країні структур de facto очолила, з волі Кучми, людина, яка у свій час не гребувала використовувати обман і провокації при захисті тоталітарного режиму. Немає жодної впевненості, що він буде чітко дотримуватися гарантованих законом прав людини, якщо йому накажуть захищати режим нинішній, який знаходиться на грані краху.
Автор: Володимир Малинкович, політолог, у 60-70 роки – учасник правозахисного руху
