Гра в мовчанку

Чому в Україні раз у раз порушують проблему свободи слова? Чому "свобода слова" в українській дійсності є оксюмороном? Чому журналісти не можуть втілити основне завдання соціал-демократії (в тому числі й об’єднаної) – визволення праці з-під гніту капіталу?

Безкінечні "чому" приводять до думки про те, що свободи немає всередині нас. Немає потреби у свободі. Немає свободи як усвідомленої необхідності. Немає сліпого страху Загалу перед Словом (яке – за Євангелієм – є Богом) і немає належної поваги до Людей Слова. Немає розуміння журналістів як служителів Культу Слова. І в першу чергу такими новітніми "жерцями" не чуються самі журналісти.

Найлегше звести все до морально-етичних норм, поставивши кілька риторичних питань і завівши читачів у хащі словесної казуїстики. Та спробую поміркувати і про більш приземлені речі.

Коли кілька років тому свою акцію на захист свободи слова проводили журналісти львівського "Експресу", в них знайшовся надійний і ефективний союзник у особі Олександра Зінченка. Людина з провладного табору захищала газету фактично від сваволі влади. Тепер ситуація змінилася.

Відбулася поляризація суспільства, і, якщо "Львівська газета" відбиває на своїх сторінках погляди опозиції, то й на захист видання виступають переважно опозиціонери. Мені особисто дуже хотілося б почути чи прочитати бодай кілька гарних, теплих слів на адресу газети з боку депутатів від Львівщини, скажімо, членів СДПУ (о).

Не йдеться про те, щоб вони, припустимо, засудили Медведчука-юніора, але висловити своє ставлення до свободи слова, підтримати журналістів морально, сказати щось на зразок: "Крапку має поставити суд, але ви тримайтеся", – це було б і політкоректно, і по-людськи.

Я так само хотів би почути позицію представників політичних партій пропрезидентського табору. Поважатиму будь-яку позицію. Нехай завтра представник Партії регіонів чи "Трудової України", НДП чи аграріїв виступить і скаже: "Так їм і треба! "Львівська газета" – це зграя козлів і графоманів, злісних неплатників податків і просто м...ків", – я поважатиму його за наявність позиції та за сміливість, наполегливість, з якою той чи інший політик відстоює власну точку зору.

А поки що я не бачу позиції. Наче й немає проблеми, немає такої газети і її конфлікту з ДПА. Начебто це не подія. А скільки партій у своїх передвиборних платформах обіцяли стояти на сторожі свободи слова?

Чесне слово, мені в цій ситуації більше симпатичний Сергій Медведчук, який відстоює те, у чому переконаний, – нехай навіть його візія кардинально розходиться з моєю. Огиду викликають "страуси", які живуть за принципом "моя хата скраю".

Мені хотілося б побачити позицію офіційної влади, яка, вважаю, у кожному випадку конфліктів між податківцями і пресою повинна брати справу під свій контроль. Скільки слідчих комісій і якого рівня створено для з’ясування ситуації? Що зроблено для того, аби об’єктивно поінформувати про перебіг справи президента і Кабінет Міністрів?

Хотів би також дізнатися, як відреагували на ситуацію довкола "Львівської газети" представники "львівської діаспори" в Києві? Де їх гнівний голос протесту? Де конкретні дії? Не буду називати прізвищ, але скажу, що мої персональні звернення до кількох львів’ян ("Нумо допоможемо!") закінчилися нічим. Візаві кивали головами і квапилися перейти до іншої теми.

Не скидаю вини і з себе – бо не зміг переконати окремих політиків доволі високого рівня висловитися на захист газети, і тепер можу лише майже по-старечому буркотіти і звинувачувати інших.

До речі, під час розмов із цими політиками я оперував наступним аргументом: 3 грудня 2002 року під час парламентських слухань із питань свободи слова віце-прем’єр уряду Дмитро Табачник виступив із ініціативою мораторію терміном на рік щодо перевірок засобів масової інформації з боку фіскальних органів.

Чи хтось скасовував цю ініціативу? Чи є механізм контролю за дотриманням виконання ініціативи уряду? Чи податківці вправі порушувати те, що запропонував уряд? А чи, може, Дмитро Володимирович висловив цю ініціативу просто так, "ради красного слівця"? Хтось має відповісти – або віце-прем’єр за свої слова, або керманич львівських податківців за свої дії.

На мій аргумент я так і не почув контраргументів. Суцільна мовчанка...

Свобода слова – це не лише право вільно друкувати свої думки у пресі чи право нецензурно лаятися на адресу президента і влади. Свобода слова – це і право, ба навіть обов’язок, мати власну позицію. І не лише стосовно конфлікту газети і податківців. Конфлікт – це лише мить, епізод.

Йдеться про власну життєву позицію. "Тварь ли я дрожащая, или право имею", – здається, так у Достоєвського? Коли суспільство бавиться в мовчанку, а на його очах чинять сваволю, – то це і є найяскравішим прикладом відсутності свободи слова в нашому суспільстві.

І годі шукати цензора. Не хочу бути банальним, але "убиймо цензора в собі". Просто продемонструйте позицію, аби потім решту життя з повагою ставитися до самих себе. Це дуже просто – переступити через власний страх і сказати: "Я – за" або "Я – проти".

Якщо хочемо стати Українцями (з великої літери), то мусимо перестати бути українцями (з малої). Тобто мусимо позбутися низки якостей – страху, заздрощів, безвідповідальності, гіпертрофованого егоїзму, позерства, жадібності. Маємо навчитися дивитися прямо в очі одні одному і забути, що наші хати – всі, як одна, – стоять скраю. І маємо усвідомити, що жити в державі з назвою "Україна" – замало для того, аби бути Українцями. Ще треба навчитися мати позицію і відстоювати її, незалежно від політичного табору, до якого належиш, кольору мештів чи конфесії.

Ситуація довкола "Львівської газети" – це лише індикатор, який свідчить: український піпл "хаває" все, мовчки і спокійно продовжує їсти свої галушки навіть тоді, коли його б’ють у морду, чи коли плюють у миску. Так само мовчки він спостерігає за тим, як його тягнуть до ЄЕПу. Так само мовчки реагує на спроби протягти політреформу. Мовчить, бо благоденствує...

А ви кажете – свобода слова. Не розкидайте бісер!..

Кость Бондаренко – політолог, кандидат історичних наук, мешкає в Києві