Провінційна луна політичного письменства: зухвала та вперта спільність

Вже котрий тиждень поспіль мешканці міста N, як, очевидно, й країни "У" в цілому, зачитуються незвичним витвором нашого президента, який старанно і щедро, не жалкуючи газетних площ, з прислужливою педантичністю друкує поважний столичний часопис "Факти".

Давно підмічено, що політики як і звичайні люди, гасають у футбол, розважаються шахами та преферансом, полюбляють теніс малий та великий, малюють картини, грають на гітарі чи баяні, обпалюють горщики і, нарешті, пишуть книжки.

Наш президент - не виняток. І це викликає неабияку гордість. Пан Василь, наприклад, провідний журналіст та публіцист з міста N не може вгамувати щире захоплення навіть від назви президентського твору, вільно та широко імпровізуючи на глибині авторської думки. Цитуємо пана Василя: "Україна - не Росія". Як це тонко підмічено! Україна - не Росія... Як також рідна наша ненька - не Китай, не Персія, не Ефіопія... В той час, як Канада - не США, Непал - не Індія, а князівство Монако - не Франція... Я би ще додав, що Україна - не Європейський союз..."

Ото ж бо й воно – і не Росія, і не Європейський союз. Але сьогодні не про це.

Обережно зазначимо, що література, проміж багато чого іншого, буває фантастичною та реалістичною. Добре, що ця література все ж значно краща, ніж незабутня трилогія дорогого Леоніда Ілліча. Добре й те, що поки нас не примушують влаштовувати в місті N громадсько-політичних читань, науково-теоретичних конференцій та велелюдних обговорень вельможних розвідок. Тобто, цей твір більш-менш реалістичний, безперечно цікавий і, відверто кажучи, не зовсім очікуваний від прагматично скроєного Леоніда Даниловича. Суспільно корисна зайнятість його під час щасливих пенсійних років вже ні в кого тепер не викликає жодних сумнівів.

Але й не про це наразі.

Попри гучну московську презентацію нового політичного письменництва та все інше довкола книжки та поза нею ( в тому числі й битву за чи проти ЄЕП), віддаючи належне авторові за дохідливе просвітництво, нікуди все ж не подінеш те спільне, що є між згаданими в її назві країнами, незважаючи на вперте "не" там же. І спільного, гадаємо, все ж більше, ніж вдається шановному авторові.

А це, крім спільної мови, церкви і масової культури, на думку мешканців міста N, ще й таке:

- олігархія, що як гриб-паразит живе на народному тілі і висмоктує з нього останні соки. Не біда, що теперішні й вітчизняні, і російські "олігархи" гребуть гроші лопатою. Біда, що лопати в них ще ті, совкові;

- ностальгія за тим же "совком", що з кожним роком дедалі виразніше виявляється в усіх сферах вітчизняного та й російського буття - від самодурства начальників до покірності простих людей;

- російські війська безнадійно вперлися у північнокавказький рубіж, а вітчизняні батальйони з такою ж безнадією обмивають тепер запорошені чоботи в теплих південних морях у складі окупаційних сил в Іраку (видатного геополітика-теоретика Жириновського кожна з країн засвоює по-своєму, але, як бачимо, досить однаково);

- нарешті, і Росія, і країна "У" так і не досягли чогось більш-менш вагомого у тому ж футболі;

Обидві країни, говорячи образно, стоять в одній черзі. Закони її також однакові для обох, бо й черга за тим же: сусідня черга завжди рухається скоріше; як тільки ви перейдете в іншу, ваша рухатиметься скоріше; ваше теліпання туди-сюди нервує обидві черги; і, насамкінець, - чим довше очікування, тим більша ймовірність того, що ви стоїте не в тій черзі.

Жаль, що автор книги "Україна – не Росія" цього не підкреслив наочніше.

Коротко підсумовуючи, зазначимо, що чим менше обидві країни можуть, тим більше вони хочуть.

Тому не виключено, що і в країні "У" незабаром може зреалізуватися давня примовка – колишніх чекістів не буває, бувають майбутні президенти. Бо діючі досить швидко стають письменниками...

Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N