Краплі крові на землі
Вівторок, 16 вересня 2003, 12:46
Не забудьте випити за нього, за грузинським звичаєм скропивши землю сухим, червоним, як кров, вином. І подумайте про те, чи готові ви померти будь-якої хвилини, тому що завтра може не настати.
Коли живеш з усвідомленням невідворотності смерті, яка усіх нас чекає рано чи пізно, починаєш цінувати кожну хвилину свого життя. Ти розумієш, що не можеш витрачати свій час на дрібниці. На сварки, на інтриги й брехню. Наше життя таке коротке, що не можемо собі цього дозволити.
Георгій інтуїтивно проживав кожний день, як останній.
Його останній день – 16 вересня 2000 року.
Оглядаючись назад у цей день, хочеться знайти щось знакове. Того ранку він був у недоброму настрої у розпачі кинув: "У цій країні неможливо заробити на життя. Пашеш як віл, і нічого не маєш. А якщо я помру? Що буде з моїми дітьми?"
До вечора його настрій покращився, він із задоволенням розслаблено дивився телевізор в офісі "Правди" на Володимирській. У ресторані ми гаряче обговорювали перспективи УП, Гія все примовляв: "Нічого, проб'ємося!". Це була його фірмова фраза на всі випадки життя. І останні його слова, перед тим, як він пішов у ніч – "Побачимося завтра!".
Я навіть не провела його до дверей і не подивилася йому в очі востаннє.
Про те, що відбулося тієї холодної вересневої ночі, точно може знати тільки той, хто убив Георгія. Ми спробуємо відновити події, використовуючи всю відому нам інформацію.
Прямо в під'їзді Гію зустріли "товариші" у формі. Представилися, пред'явили посвідчення. Посадили в машину, відвели в УБОЗ на Московській площі. Його били. Збиралися жорстоко побити, покалічити – "провчити", щоб довго не зміг писати. Гія не став просити про пощаду, благати. Поводився занадто зухвало для "ментів", звиклих до іншої поведінки "жертви". Це його і згубило.
Не відомо, що саме змусило "виконавців" натиснути на курок – погрози Георгія, що їм усе це так не минеться, або його відверте знущання над ментами, а може щось іще.
Вистрілили в голову.
Тіла вирішили спекатися негайно – його закопали неподалік одного із селищ Київської області. Не в Таращі.
Не думаю, що виконавці відразу зізналися замовникові – Юрієві Кравченку – у тому, що відбулося. Скоріше за все, доповіли, що все пройшло за планом. Можливо, наступного дня, коли по всіх каналах пройшла страшна новина про зниклого журналіста, менти розповіли правду.
Але Кравченко не поспішав сповіщати про це головного замовника – Кучму. Протягом кількох тижнів Кучма і багато хто ще, хто здогадувався, що могло трапитися, самі себе заспокоювали – "загуляв хлопець, прокинеться й прийде".
І замовники, і виконавці були впевнені, що справа Гонгадзе незабаром забудеться. Трохи порушувала їхні плани акція "Знайти журналіста", коли на всіх каналах демонстрували образ Георгія. Але і це вони готові були пережити, спостерігаючи за тим, як акції пішли на спад.
Можливо, від президента ще довго приховували б правду, боячись "патріаршого гніву". Але занадто багато людей у нашій країні з тих чи інших причин хочуть швидше спекатися Кучми. Та й сам Господь Бог, здається, не на його стороні.
Про те, що сталося з Георгієм, стало відомо Марчукові. До речі, ця людина з самого початку знала про те, що кабінет Кучми прослуховується. Не виключено, що він міг знати і про небезпеку, що загрожує Георгієві. Обізнані люди стверджують, що він не цурався використовувати цю справу у своїх інтересах. Саме його люди викопали тіло Гії і перепоховали його в Таращі. Його люди подбали про те, щоб нам стало відомо про страшну знахідку в цьому містечку.
Марчук сподівався, що влада незабаром зміниться, і ніхто про це не дізнається. Але Кучма виявився "живішим за всіх живих".
Формально складно визнати Кучму винним в убивстві Гії. Так, він не вимовив фразу "убити, закопати" або щось схоже. Але в системі, де діють по поняттях, головні мафіозі не говорять "я хочу, щоб його убили". Максимум, що вони можуть сказати – "здається, ця людина починає мене дратувати". Людям, що його оточують і живуть за встановленими ним законами, не треба повторювати другий раз.
Виправдовуючись, Кучма сам себе може переконати, що він тут ні до чого. Що він не хотів смерті Гії. Можливо. Але його слово – далеко не горобець. Ціна його слова – життя Гії.
Для мене і зараз незрозуміло, як людина, яка в принципі повинна весь свій час використовувати на благо країни, витрачала його на вивчення критичних матеріалів про себе і читання прослуховувань.
Якби він пам'ятав про смерть. І про те, що рано чи пізно все таємне стає явним. Рано чи пізно всі ми відповідаємо за свої слова й вчинки.
PS. для тих, хто хотів би відстояти свою "честь" у суді, у справедливість якого в Україні особисто я давно не вірю. З огляду на нездатність прокуратури довести те, що їм уже відомо, визнаю, що все викладене в цій статті є моїм особистим "оціночним судженням"
Коли живеш з усвідомленням невідворотності смерті, яка усіх нас чекає рано чи пізно, починаєш цінувати кожну хвилину свого життя. Ти розумієш, що не можеш витрачати свій час на дрібниці. На сварки, на інтриги й брехню. Наше життя таке коротке, що не можемо собі цього дозволити.
Георгій інтуїтивно проживав кожний день, як останній.
Його останній день – 16 вересня 2000 року.
Оглядаючись назад у цей день, хочеться знайти щось знакове. Того ранку він був у недоброму настрої у розпачі кинув: "У цій країні неможливо заробити на життя. Пашеш як віл, і нічого не маєш. А якщо я помру? Що буде з моїми дітьми?"
До вечора його настрій покращився, він із задоволенням розслаблено дивився телевізор в офісі "Правди" на Володимирській. У ресторані ми гаряче обговорювали перспективи УП, Гія все примовляв: "Нічого, проб'ємося!". Це була його фірмова фраза на всі випадки життя. І останні його слова, перед тим, як він пішов у ніч – "Побачимося завтра!".
Я навіть не провела його до дверей і не подивилася йому в очі востаннє.
Про те, що відбулося тієї холодної вересневої ночі, точно може знати тільки той, хто убив Георгія. Ми спробуємо відновити події, використовуючи всю відому нам інформацію.
Прямо в під'їзді Гію зустріли "товариші" у формі. Представилися, пред'явили посвідчення. Посадили в машину, відвели в УБОЗ на Московській площі. Його били. Збиралися жорстоко побити, покалічити – "провчити", щоб довго не зміг писати. Гія не став просити про пощаду, благати. Поводився занадто зухвало для "ментів", звиклих до іншої поведінки "жертви". Це його і згубило.
Не відомо, що саме змусило "виконавців" натиснути на курок – погрози Георгія, що їм усе це так не минеться, або його відверте знущання над ментами, а може щось іще.
Вистрілили в голову.
Тіла вирішили спекатися негайно – його закопали неподалік одного із селищ Київської області. Не в Таращі.
Не думаю, що виконавці відразу зізналися замовникові – Юрієві Кравченку – у тому, що відбулося. Скоріше за все, доповіли, що все пройшло за планом. Можливо, наступного дня, коли по всіх каналах пройшла страшна новина про зниклого журналіста, менти розповіли правду.
Але Кравченко не поспішав сповіщати про це головного замовника – Кучму. Протягом кількох тижнів Кучма і багато хто ще, хто здогадувався, що могло трапитися, самі себе заспокоювали – "загуляв хлопець, прокинеться й прийде".
І замовники, і виконавці були впевнені, що справа Гонгадзе незабаром забудеться. Трохи порушувала їхні плани акція "Знайти журналіста", коли на всіх каналах демонстрували образ Георгія. Але і це вони готові були пережити, спостерігаючи за тим, як акції пішли на спад.
Можливо, від президента ще довго приховували б правду, боячись "патріаршого гніву". Але занадто багато людей у нашій країні з тих чи інших причин хочуть швидше спекатися Кучми. Та й сам Господь Бог, здається, не на його стороні.
Про те, що сталося з Георгієм, стало відомо Марчукові. До речі, ця людина з самого початку знала про те, що кабінет Кучми прослуховується. Не виключено, що він міг знати і про небезпеку, що загрожує Георгієві. Обізнані люди стверджують, що він не цурався використовувати цю справу у своїх інтересах. Саме його люди викопали тіло Гії і перепоховали його в Таращі. Його люди подбали про те, щоб нам стало відомо про страшну знахідку в цьому містечку.
Марчук сподівався, що влада незабаром зміниться, і ніхто про це не дізнається. Але Кучма виявився "живішим за всіх живих".
Формально складно визнати Кучму винним в убивстві Гії. Так, він не вимовив фразу "убити, закопати" або щось схоже. Але в системі, де діють по поняттях, головні мафіозі не говорять "я хочу, щоб його убили". Максимум, що вони можуть сказати – "здається, ця людина починає мене дратувати". Людям, що його оточують і живуть за встановленими ним законами, не треба повторювати другий раз.
Виправдовуючись, Кучма сам себе може переконати, що він тут ні до чого. Що він не хотів смерті Гії. Можливо. Але його слово – далеко не горобець. Ціна його слова – життя Гії.
Для мене і зараз незрозуміло, як людина, яка в принципі повинна весь свій час використовувати на благо країни, витрачала його на вивчення критичних матеріалів про себе і читання прослуховувань.
Якби він пам'ятав про смерть. І про те, що рано чи пізно все таємне стає явним. Рано чи пізно всі ми відповідаємо за свої слова й вчинки.
PS. для тих, хто хотів би відстояти свою "честь" у суді, у справедливість якого в Україні особисто я давно не вірю. З огляду на нездатність прокуратури довести те, що їм уже відомо, визнаю, що все викладене в цій статті є моїм особистим "оціночним судженням"
