Гра за чужими правилами
Четвер, 28 серпня 2003, 13:57
У народу хочуть вкрасти право вибору. Банкова і ліва, вже в лапках, "опозиція" закономірно бояться цього вибору, намагаючись проштовхнути обрання президента парламентом. Банкова – сподіваючись вкотре сконструювати парламент фальсифікаціями, а ліві – на збільшення впливу (і відповідних матеріальних дивідендів) внаслідок запровадження пропорційної системи виборів за умов політичного домінування парламенту.
Що означатиме такий розвиток подій для України?
По-перше, радикальне зменшення авторитету центральної влади і її дієвості. Звичайно, ця мета є бажаною для тих політичних сил, які є вкрай непопулярні і бажають законсервувати своє правляче становище.
Ця мета також є бажаною для Москви, адже слабка українська влада – запорука продовження політики ліквідації реальної незалежності України й перетворення її на фікцію. З цієї точки зору для Росії оптимальним є варіант пролонгації повноважень Кучми. Ослаблений і дискредитований президент – "гарант залежності" від Москви.
І тому майже будь-який сильний український президент – хоч би й Янукович –означатиме посилення центральної влади в Україні і, таким чином, посилення держави у відстоюванні своїх національних інтересів.
Вочевидь, обраний парламентом президент не матиме змоги призначати голів обласних адміністрацій.
А як би там не було, саме право президента призначення і звільнення регіональних голів зміцнило державу, стабілізувало систему державного управління, ліквідувало силами самих же регіональних еліт всі спроби до сепарації регіонів, потенційно вкрай небезпечні для України.
Саме прямого обрання голів місцевих адміністрацій постійно вимагають московські політики, зі зрозумілим прицілом на "дефрагментацію" України, а простіше – на розчленування.
При цьому сама Москва 10 років до Путіна не знала що робити з цією виборністю глав регіонів: з Чечнею, Татарстаном, Якутією і Осетією.... Нині ж у Росії існує положення, згідно з яким президент має право звільняти губернаторів регіонів.
Вочевидь, для України розв‘язання проблеми неефективності місцевої влади полягає не в ліквідації вертикалі влади, а в передачі більшості економічних повноважень органам місцевого самоврядування.
І нарешті, народ. Від виборів до виборів він стає все розумнішим. Саме на те, щоб позбавити наш народ цієї чудової тенденції, і спрямована ліквідація ключових у державі виборів – виборів президента.
У розвинутих демократіях існує протилежна традиція: проводити вибори якомога частіше, що є своєрідним зрізом громадської думки, показником ставлення населення до політики, яку здійснює уряд. Це спонукає уряд до більшої відповідальності та корекції власної політики відповідно до очікувань громадян.
Для країн, де демократія лише формується, цей принцип є ще більш важливим: вибори мають відбуватися якомога частіше, з тим, щоб виборці вчилися демократії, відповідальному ставленню до голосування, вчилися бачити зв’язок між голосуванням на виборах та наслідками правління.
Вибори є школою демократії, і там, де демократичні традиції слабкі, "навчання" у цій школі має відбуватися якомога частіше. Слід зауважити, що навіть у США – країні із давньою демократією, оновлення третини Сенату та половини Палати Представників відбуваються щодва роки.
Іноді лише під загрозою нових виборів політиків можна змусити діяти в інтересах народу. Та й "адмінресурсові", вочевидь, було б набагато важче діяти за умов більш частих виборів.
Продовження повноважень парламенту до 5 років, та ліквідація виборів президента народом може розцінюватися як спроба полегшити маніпуляцію виборцями, які за 5 років з більшою ймовірністю, аніж за 4 чи 2 роки, забудуть що їх було ошукано попереднього разу.
Такі цілі не мають нічого спільного з суспільними потребами, що потребує радикального покращення якості державного управління.
Спроби залишитися при владі в обхід народу стали очевидними до непристойності. І річ навіть не в тому, що президент України неприпустимо недостойно дискредитував себе, коли висловлював погляди, цілковито, на 180 градусів протилежні тим, що висловлювалися ним ще вчора. Вчора український народ, за словами президента любив "сильну виконавчу владу" у гетьмана-президента, а сьогодні вже має "стійкі парламентські традиції".
У давній Персії існував закон, згідно з яким скасувати царських розпоряджень не міг ніхто. Навіть сам цар. Давні перси знали, що змінювати свої постанови, подібно до флюгера – ознака слабкості, яка гранично дискредитує владу і саму державу.
Ще більш весело спостерігати, як так звана більшість парламенту по команді готується підтримувати зовсім протилежне тому, що по команді так само з ентузіазмом підтримувала вчора.
Питання, чи це є еліта нації, чи відрижка совка, по-суті, давно вирішене.
Як сказав один відомий англієць, відмінність між політиканами і державним діячем полягає в тому, що перші думають з прицілом на наступні вибори, а другий – на наступні покоління.
Хоча, пару депутатів все ще можуть подавати надії... А могли б подавати майже всі. Якби згодилися на мирний перехід до демократії, і активно посприяли йому. Незлобивий український народ пробачив би багато чого за це, напевно, пробачив би й самого Кучму...
Участь верхівки комуністів у домовленостях з Банковою навряд чи стала несподіванкою. Особливо наглядно верхівка "українських" комуністів відзначилися своєю "любов‘ю" до України 1994 року, коли на виборах президента підтримала Леоніда Кучму.
Тоді цим же почуттям відзначилася й Росія, яка, грубо втручаючись у внутрішні справи України і підтримавши Кучму, до 350 років втрачених українським народом через Москву, додала ще 10, втрачених через Кучму.
Зате ми отримали неоціненний урок щодо вартості підтримки Москвою та верхівкою комуністів того чи іншого політика. Чим гірше Україні, тим більше похвал "здалеку" на адресу "українських" комуністів і відчуття ними виконаного обов‘язку.
Дещо спантеличила участь у "змові трьох" Олександра Мороза. Невже людина, яка мала сміливість оприлюднити плівки Мельниченка, не боїться спаплюжити свій авторитет, граючи в ігри Банкової? Невже й тут комуністичне минуле дається взнаки, і його наслідки не лікуються навіть у поодиноких випадках?
Насправді, ухвалення змін до Конституції щодо обрання президента парламентом означатиме тільки одне – заперечення навколовладною верхівкою еволюційного шляху розвитку. А в природі, між іншим, шляхів розвитку існує тільки два – або еволюція, або революція.
Недалекоглядно уявляти, що український живильник недемократичності може існувати в умовах сучасних політичних процесів у Європі й світі.
Не менш недалекоглядно сподіватися, що український народ "переморгає" позбавлення себе надії на покращення життя у вигляді прямих виборів своєї влади.
Що означатиме такий розвиток подій для України?
По-перше, радикальне зменшення авторитету центральної влади і її дієвості. Звичайно, ця мета є бажаною для тих політичних сил, які є вкрай непопулярні і бажають законсервувати своє правляче становище.
Ця мета також є бажаною для Москви, адже слабка українська влада – запорука продовження політики ліквідації реальної незалежності України й перетворення її на фікцію. З цієї точки зору для Росії оптимальним є варіант пролонгації повноважень Кучми. Ослаблений і дискредитований президент – "гарант залежності" від Москви.
І тому майже будь-який сильний український президент – хоч би й Янукович –означатиме посилення центральної влади в Україні і, таким чином, посилення держави у відстоюванні своїх національних інтересів.
Вочевидь, обраний парламентом президент не матиме змоги призначати голів обласних адміністрацій.
А як би там не було, саме право президента призначення і звільнення регіональних голів зміцнило державу, стабілізувало систему державного управління, ліквідувало силами самих же регіональних еліт всі спроби до сепарації регіонів, потенційно вкрай небезпечні для України.
Саме прямого обрання голів місцевих адміністрацій постійно вимагають московські політики, зі зрозумілим прицілом на "дефрагментацію" України, а простіше – на розчленування.
При цьому сама Москва 10 років до Путіна не знала що робити з цією виборністю глав регіонів: з Чечнею, Татарстаном, Якутією і Осетією.... Нині ж у Росії існує положення, згідно з яким президент має право звільняти губернаторів регіонів.
Вочевидь, для України розв‘язання проблеми неефективності місцевої влади полягає не в ліквідації вертикалі влади, а в передачі більшості економічних повноважень органам місцевого самоврядування.
І нарешті, народ. Від виборів до виборів він стає все розумнішим. Саме на те, щоб позбавити наш народ цієї чудової тенденції, і спрямована ліквідація ключових у державі виборів – виборів президента.
У розвинутих демократіях існує протилежна традиція: проводити вибори якомога частіше, що є своєрідним зрізом громадської думки, показником ставлення населення до політики, яку здійснює уряд. Це спонукає уряд до більшої відповідальності та корекції власної політики відповідно до очікувань громадян.
Для країн, де демократія лише формується, цей принцип є ще більш важливим: вибори мають відбуватися якомога частіше, з тим, щоб виборці вчилися демократії, відповідальному ставленню до голосування, вчилися бачити зв’язок між голосуванням на виборах та наслідками правління.
Вибори є школою демократії, і там, де демократичні традиції слабкі, "навчання" у цій школі має відбуватися якомога частіше. Слід зауважити, що навіть у США – країні із давньою демократією, оновлення третини Сенату та половини Палати Представників відбуваються щодва роки.
Іноді лише під загрозою нових виборів політиків можна змусити діяти в інтересах народу. Та й "адмінресурсові", вочевидь, було б набагато важче діяти за умов більш частих виборів.
Продовження повноважень парламенту до 5 років, та ліквідація виборів президента народом може розцінюватися як спроба полегшити маніпуляцію виборцями, які за 5 років з більшою ймовірністю, аніж за 4 чи 2 роки, забудуть що їх було ошукано попереднього разу.
Такі цілі не мають нічого спільного з суспільними потребами, що потребує радикального покращення якості державного управління.
Спроби залишитися при владі в обхід народу стали очевидними до непристойності. І річ навіть не в тому, що президент України неприпустимо недостойно дискредитував себе, коли висловлював погляди, цілковито, на 180 градусів протилежні тим, що висловлювалися ним ще вчора. Вчора український народ, за словами президента любив "сильну виконавчу владу" у гетьмана-президента, а сьогодні вже має "стійкі парламентські традиції".
У давній Персії існував закон, згідно з яким скасувати царських розпоряджень не міг ніхто. Навіть сам цар. Давні перси знали, що змінювати свої постанови, подібно до флюгера – ознака слабкості, яка гранично дискредитує владу і саму державу.
Ще більш весело спостерігати, як так звана більшість парламенту по команді готується підтримувати зовсім протилежне тому, що по команді так само з ентузіазмом підтримувала вчора.
Питання, чи це є еліта нації, чи відрижка совка, по-суті, давно вирішене.
Як сказав один відомий англієць, відмінність між політиканами і державним діячем полягає в тому, що перші думають з прицілом на наступні вибори, а другий – на наступні покоління.
Хоча, пару депутатів все ще можуть подавати надії... А могли б подавати майже всі. Якби згодилися на мирний перехід до демократії, і активно посприяли йому. Незлобивий український народ пробачив би багато чого за це, напевно, пробачив би й самого Кучму...
Участь верхівки комуністів у домовленостях з Банковою навряд чи стала несподіванкою. Особливо наглядно верхівка "українських" комуністів відзначилися своєю "любов‘ю" до України 1994 року, коли на виборах президента підтримала Леоніда Кучму.
Тоді цим же почуттям відзначилася й Росія, яка, грубо втручаючись у внутрішні справи України і підтримавши Кучму, до 350 років втрачених українським народом через Москву, додала ще 10, втрачених через Кучму.
Зате ми отримали неоціненний урок щодо вартості підтримки Москвою та верхівкою комуністів того чи іншого політика. Чим гірше Україні, тим більше похвал "здалеку" на адресу "українських" комуністів і відчуття ними виконаного обов‘язку.
Дещо спантеличила участь у "змові трьох" Олександра Мороза. Невже людина, яка мала сміливість оприлюднити плівки Мельниченка, не боїться спаплюжити свій авторитет, граючи в ігри Банкової? Невже й тут комуністичне минуле дається взнаки, і його наслідки не лікуються навіть у поодиноких випадках?
Насправді, ухвалення змін до Конституції щодо обрання президента парламентом означатиме тільки одне – заперечення навколовладною верхівкою еволюційного шляху розвитку. А в природі, між іншим, шляхів розвитку існує тільки два – або еволюція, або революція.
Недалекоглядно уявляти, що український живильник недемократичності може існувати в умовах сучасних політичних процесів у Європі й світі.
Не менш недалекоглядно сподіватися, що український народ "переморгає" позбавлення себе надії на покращення життя у вигляді прямих виборів своєї влади.
