Банкова поклала на стіл нові козирі. Чим битиме опозиція?
Вівторок, 26 серпня 2003, 17:51
Отже, те, що донедавна існувало лише в натяках політконсультантів, напередодні Дня Незалежності почало ставати реальністю. Спершу відбулися зустрічі Медведчкука з Морозом та Симоненком, після яких було оголошено про майже цілковиту тотожність сторін у поглядах на конституційну реформу.
А на урочистому засіданні в палаці "Україна" 23 серпня Кучма пообіцяв: ухвалено буде законопроект, спільно підготовлений владою і опозицією. При цьому власний президентський законопроект (який, коли вірити цифрам Міністерства юстиції, в ході "всенародного обговорення" підтримала більшість громадян) було без зайвого галасу відкликано з парламенту.
Тексту "узгодженого" законопроекту Медведчука - Симоненка - Мороза досі ніхто з широкого загалу не бачив (та й публічні застереження лідера СПУ підтверджують - щодо окремих його моментів ще існують серйозні неузгодженості). Але загальні контури вже зрозумілі.
Найфантастичніша мрія тих, хто взимку 2000-01 років мерз у наметах акції
"Україна без Кучми", може стати реальністю: Україна має шанс в осяжній перспективі перетворитися на суто парламентську республіку. Глава держави, якого парламент обиратиме 3/4 голосів, матиме приблизно ті ж представницькі повноваження, що й президенти Італії чи Німеччини. Натомість повноту влади буде зосереджено у відповідальному перед Верховною Радою уряді.
Навіщо такий хід був потрібен Банковій (й особисто Медведчукові) - зрозуміло. Обрано не лише найреальніший і найменш витратний на сьогодні спосіб лишитися при владі (без жодних силових кроків, що неминуче викликали б обурення надто вже чутливого до питань законності й відкритості Заходу), а й завдано дошкульного удару єдності опозиції (принаймні, про "четвірку" можна забути вже остаточно).
Чому такий варіант небажаний для "Нашої України" - зрозуміло так само: її лідер може втратити вельми реальний шанс набути через рік майже необмежені кучмівські повноваження.
Зрозуміло й те, чому до кабінету на Банковій на переговори запросили саме лідерів СПУ й КПУ. По-перше, голоси цих фракцій потрібні пропрезидентській "дев’ятці" для того, щоб забезпечити стійку конституційну більшість, понад 320 голосів (самої фракції КПУ буде для цього замало).
По-друге, ніхто не зможе закинути комуністам і соціалістам політичного дворушництва: слова "парламентська республіка" завжди було написано на їхніх партійних прапорах (а від підписаного навесні лідерами тодішньої "четвірки" Меморандуму щодо політичної реформи першою відійшла саме "Наша Україна", вустами Віктора Ющенка заявивши ще в середині літа: Конституцію до виборів краще взагалі не чіпати).
По-третє, ставало дедалі очевидніше, що від імовірної перемоги Ющенка ані комуністи, ані навіть соціалісти нічого в прагматичному плані не виграють (один із найпереконаніших прихильників формування "трійки" в форматі "Наша Україна" - БЮТи - СПУ лідер УРП "Собор" Матвієнко наприкінці серпня публічно визнав - жодні реальні переговори між цими силами ще й не починалися; і провина за це безумовно теж лежить на Ющенкові, бо тільки він як найсильніший міг ініціювати створення коаліції під вибори).
Проте спробуймо поглянути на можливий перехід України до моделі парламентської республіки не з погляду тактичних інтересів тієї або іншої політичної сили, а з погляду стратегічної перспективи української євроінтеграції (хоч якою химерною і віддаленою така перспектива виглядає сьогодні). Безумовно, пропонована модель (що застосовується, до речі, в більшості країн Євросоюзу) є значно кращою гарантією підконтрольності влади народові. За однієї умови - якщо є потужні політичні партії й якщо вибори відбуваються демократично.
Тому надзвичайної ваги набуває закон про систему виборів до парламенту. Пропонуючи радикальну реформу системи влади, Медведчук (та іже з ним) кровно зацікавлені в збереженні змішаної системи (за сьогоднішньою моделлю, чи, наприклад, за проектом Дашутіна-Йоффе), яка дасть змогу, з використанням адмінресурсу (коли не президентського, то урядового - різниці немає) завжди підправити результати виборів до парламенту.
І, якщо переходу до реальної пропорційної системи не відбудеться - загальний ефект змін для українського суспільства виявиться невеликим. Хіба що жорстокі підкилимні ігри, які сьогодні ведуться на Банковій, перемістяться на сусідню вулицю Грушевського.
Якщо ж запровадження пропорційної виборчої системи стане частиною
"конституційного пакету", ситуація виявиться цілком іншою. Колосального стимулу для розвитку набудуть політичні партії, інші структури громадянського суспільства. Й Україна таки зробить визначальний крок у бік цивілізованої Європи. Звичайно, ще довго лишатимуться проблеми політичної стабільності і професійної якості влади. Але диктатура, як показує, зокрема, й український досвід, вирішує ці проблеми аніскільки не краще.
Так, за парламентської системи Віктор Ющенко ледве чи стане президентом - та й не матиме підстав прагнути цієї посади. Президентське крісло в парламентських країнах Європи - уділ заслужених політиків-"відставників", або шанованих інтелектуалів. Згадаймо бодай Гавела, вплив якого на чеське суспільство визначався зовсім не його формальними, вельми скромними повноваженнями. Зате позмагатися в ролі лідера найвпливовішої партії (чи коаліції партій) за посаду повновладного прем’єра Віктор Ющенко напевно зможе.
Проте поки реакція на новий проект конституційних змін у таборі "Нашої України" - близька до істеричної. Лунають заяви-перестороги на адресу соціалістів: остерігайтеся, щоб режим вас не використав (начебто раніше оточення Ющенка робило кроки для досягнення порозуміння з тими-таки соціалістами, а не прагнуло просто використати їх як піднощиків снарядів у другому турі).
Лунає заклик: ніяких змін до Конституції аж до виборів. І така позиція (де "Наша Україна" може розраховувати як на ситуативного союзника лише на "Батьківщину" Юлії Тимошенко) неминуче звужуватиме її суспільну підтримку, даватиме опонентам (наділеним значно більшим інформаційним ресурсом) нагоду показувати її як силу непослідовну, деструктивну, перейняту виключно вузькоклановими інтересами.
Підкреслю: така позиція тим небезпечніша для "Нашої України", бо прямо виштовхує Мороза (який ще остаточно не визначився, і в інтерв’ю "Дзеркалу тижня", наприклад, заявив, що віддає перевагу всенародним виборам президента перед парламентськими) на ситуативний союз із "більшістю" та "комуністами".
Значно сильнішим з боку "Нашої України" був би інший хід. Блок Ющенка міг би заявити: ми згідні на парламентську республіку, але - разом з чесними повністю пропорційними виборами (причому, як пропонує Мороз, зафіксувавши це в перехідних положеннях до Конституції, бо навіть ухвалений і підписаний "пропорційний" виборчий закон до 2006 року ще можна буде скасувати 226-ма голосами). І тоді вже влада мусила б або дати "задній хід" (і розписатися перед суспільством у своїй непослідовності), або - пристати на таку умову (а у владному середовищі вже є досить потужні партії, готові ризикнути взяти участь у відносно чесній і в міру відкритій боротьбі).
Якщо така реформа відбулася б, ми вже мали б більш-менш цивілізовані парламентські вибори 2006 року. Хто при цьому став би "проміжним" президентом 2004-го - особливої ролі вже не грало, хоч шанси Ющенка і тут лишалися б досить високими. А 2006 року Віктор Андрійович цілком міг би залишити президентське крісло для якогось заслуженого ветерана чи шанованого інтелектуала - і повернутися у добре відомий йому прем’єрський кабінет.
Якщо ж реформа не відбудеться - то майбутні президентські вибори будуть надзвичайно жорсткими (про це відверто говорив один із "конструкторів" нового сценарію Банкової Михайло Погребинський, - і не довіряти йому тут жодних підстав немає). І шанси Ющенка на перемогу залежатимуть немалою мірою від вміння домовитися з усіма. Зокрема - з тими-таки прихильниками цивілізованої конституційної реформи.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
А на урочистому засіданні в палаці "Україна" 23 серпня Кучма пообіцяв: ухвалено буде законопроект, спільно підготовлений владою і опозицією. При цьому власний президентський законопроект (який, коли вірити цифрам Міністерства юстиції, в ході "всенародного обговорення" підтримала більшість громадян) було без зайвого галасу відкликано з парламенту.
Тексту "узгодженого" законопроекту Медведчука - Симоненка - Мороза досі ніхто з широкого загалу не бачив (та й публічні застереження лідера СПУ підтверджують - щодо окремих його моментів ще існують серйозні неузгодженості). Але загальні контури вже зрозумілі.
Найфантастичніша мрія тих, хто взимку 2000-01 років мерз у наметах акції
"Україна без Кучми", може стати реальністю: Україна має шанс в осяжній перспективі перетворитися на суто парламентську республіку. Глава держави, якого парламент обиратиме 3/4 голосів, матиме приблизно ті ж представницькі повноваження, що й президенти Італії чи Німеччини. Натомість повноту влади буде зосереджено у відповідальному перед Верховною Радою уряді.
Навіщо такий хід був потрібен Банковій (й особисто Медведчукові) - зрозуміло. Обрано не лише найреальніший і найменш витратний на сьогодні спосіб лишитися при владі (без жодних силових кроків, що неминуче викликали б обурення надто вже чутливого до питань законності й відкритості Заходу), а й завдано дошкульного удару єдності опозиції (принаймні, про "четвірку" можна забути вже остаточно).
Чому такий варіант небажаний для "Нашої України" - зрозуміло так само: її лідер може втратити вельми реальний шанс набути через рік майже необмежені кучмівські повноваження.
Зрозуміло й те, чому до кабінету на Банковій на переговори запросили саме лідерів СПУ й КПУ. По-перше, голоси цих фракцій потрібні пропрезидентській "дев’ятці" для того, щоб забезпечити стійку конституційну більшість, понад 320 голосів (самої фракції КПУ буде для цього замало).
По-друге, ніхто не зможе закинути комуністам і соціалістам політичного дворушництва: слова "парламентська республіка" завжди було написано на їхніх партійних прапорах (а від підписаного навесні лідерами тодішньої "четвірки" Меморандуму щодо політичної реформи першою відійшла саме "Наша Україна", вустами Віктора Ющенка заявивши ще в середині літа: Конституцію до виборів краще взагалі не чіпати).
По-третє, ставало дедалі очевидніше, що від імовірної перемоги Ющенка ані комуністи, ані навіть соціалісти нічого в прагматичному плані не виграють (один із найпереконаніших прихильників формування "трійки" в форматі "Наша Україна" - БЮТи - СПУ лідер УРП "Собор" Матвієнко наприкінці серпня публічно визнав - жодні реальні переговори між цими силами ще й не починалися; і провина за це безумовно теж лежить на Ющенкові, бо тільки він як найсильніший міг ініціювати створення коаліції під вибори).
Проте спробуймо поглянути на можливий перехід України до моделі парламентської республіки не з погляду тактичних інтересів тієї або іншої політичної сили, а з погляду стратегічної перспективи української євроінтеграції (хоч якою химерною і віддаленою така перспектива виглядає сьогодні). Безумовно, пропонована модель (що застосовується, до речі, в більшості країн Євросоюзу) є значно кращою гарантією підконтрольності влади народові. За однієї умови - якщо є потужні політичні партії й якщо вибори відбуваються демократично.
Тому надзвичайної ваги набуває закон про систему виборів до парламенту. Пропонуючи радикальну реформу системи влади, Медведчук (та іже з ним) кровно зацікавлені в збереженні змішаної системи (за сьогоднішньою моделлю, чи, наприклад, за проектом Дашутіна-Йоффе), яка дасть змогу, з використанням адмінресурсу (коли не президентського, то урядового - різниці немає) завжди підправити результати виборів до парламенту.
І, якщо переходу до реальної пропорційної системи не відбудеться - загальний ефект змін для українського суспільства виявиться невеликим. Хіба що жорстокі підкилимні ігри, які сьогодні ведуться на Банковій, перемістяться на сусідню вулицю Грушевського.
Якщо ж запровадження пропорційної виборчої системи стане частиною
"конституційного пакету", ситуація виявиться цілком іншою. Колосального стимулу для розвитку набудуть політичні партії, інші структури громадянського суспільства. Й Україна таки зробить визначальний крок у бік цивілізованої Європи. Звичайно, ще довго лишатимуться проблеми політичної стабільності і професійної якості влади. Але диктатура, як показує, зокрема, й український досвід, вирішує ці проблеми аніскільки не краще.
Так, за парламентської системи Віктор Ющенко ледве чи стане президентом - та й не матиме підстав прагнути цієї посади. Президентське крісло в парламентських країнах Європи - уділ заслужених політиків-"відставників", або шанованих інтелектуалів. Згадаймо бодай Гавела, вплив якого на чеське суспільство визначався зовсім не його формальними, вельми скромними повноваженнями. Зате позмагатися в ролі лідера найвпливовішої партії (чи коаліції партій) за посаду повновладного прем’єра Віктор Ющенко напевно зможе.
Проте поки реакція на новий проект конституційних змін у таборі "Нашої України" - близька до істеричної. Лунають заяви-перестороги на адресу соціалістів: остерігайтеся, щоб режим вас не використав (начебто раніше оточення Ющенка робило кроки для досягнення порозуміння з тими-таки соціалістами, а не прагнуло просто використати їх як піднощиків снарядів у другому турі).
Лунає заклик: ніяких змін до Конституції аж до виборів. І така позиція (де "Наша Україна" може розраховувати як на ситуативного союзника лише на "Батьківщину" Юлії Тимошенко) неминуче звужуватиме її суспільну підтримку, даватиме опонентам (наділеним значно більшим інформаційним ресурсом) нагоду показувати її як силу непослідовну, деструктивну, перейняту виключно вузькоклановими інтересами.
Підкреслю: така позиція тим небезпечніша для "Нашої України", бо прямо виштовхує Мороза (який ще остаточно не визначився, і в інтерв’ю "Дзеркалу тижня", наприклад, заявив, що віддає перевагу всенародним виборам президента перед парламентськими) на ситуативний союз із "більшістю" та "комуністами".
Значно сильнішим з боку "Нашої України" був би інший хід. Блок Ющенка міг би заявити: ми згідні на парламентську республіку, але - разом з чесними повністю пропорційними виборами (причому, як пропонує Мороз, зафіксувавши це в перехідних положеннях до Конституції, бо навіть ухвалений і підписаний "пропорційний" виборчий закон до 2006 року ще можна буде скасувати 226-ма голосами). І тоді вже влада мусила б або дати "задній хід" (і розписатися перед суспільством у своїй непослідовності), або - пристати на таку умову (а у владному середовищі вже є досить потужні партії, готові ризикнути взяти участь у відносно чесній і в міру відкритій боротьбі).
Якщо така реформа відбулася б, ми вже мали б більш-менш цивілізовані парламентські вибори 2006 року. Хто при цьому став би "проміжним" президентом 2004-го - особливої ролі вже не грало, хоч шанси Ющенка і тут лишалися б досить високими. А 2006 року Віктор Андрійович цілком міг би залишити президентське крісло для якогось заслуженого ветерана чи шанованого інтелектуала - і повернутися у добре відомий йому прем’єрський кабінет.
Якщо ж реформа не відбудеться - то майбутні президентські вибори будуть надзвичайно жорсткими (про це відверто говорив один із "конструкторів" нового сценарію Банкової Михайло Погребинський, - і не довіряти йому тут жодних підстав немає). І шанси Ющенка на перемогу залежатимуть немалою мірою від вміння домовитися з усіма. Зокрема - з тими-таки прихильниками цивілізованої конституційної реформи.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
