Компроміс Медведчука, Мороза і Симоненка дає Україні шанс
Вівторок, 26 серпня 2003, 09:00
Радий, що політреформа, нарешті, зрушила з місця, і шкодую, що рік перед цим пішов на інтриги, метою яких було одне – збереження при владі нинішнього президента. На жаль, ця обставина дискредитувала саму ідею політреформи. Люди, насамперед, думають про те, яку чергову хитрість придумав Кучма, а не про змістовну частину його проектів. І все-таки тепер, після переговорів Медведчука з Морозом і Симоненком, шанси на те, що перший етап реформи буде реалізований у найближчі півроку, досить великі.
Щоб ми не говорили про мотиви, якими керувався, погоджуючись на переговори з опозицією, Кучма, головне зовсім не це. Найважливіше, на мій погляд, те, що основні положення розроблювального зараз проекту конституційних змін дійсно потрібні Україні.
Якщо законопроект буде прийнятий (а голосів лівих і пропрезидентських депутатів у ВР досить для його прийняття), то зовсім незабаром ми будемо жити в парламентсько-президентській республіці. Наша система державного управління наблизиться до європейських стандартів. І всіх тих, хто хотів би змінити політичний режим, що заважає розвиткові демократії у нашій країні (саме змінити режим, а не замінити "поганого" президента "гарним"!), це повинно влаштувати..
На жаль, я знайомий лише з основними положеннями нового законопроекту, тому детально його аналізувати не можу. Дуже шкода, до речі, що новий законопроект готувався без попереднього (і публічного) обговорення експертами, насамперед політиками різних сфер влади, юристами й політологами.
Погано, що він розроблявся анонімними людьми з адміністрації президента, що незабаром можуть позбутися своєї посади, і узгоджувався з лідерами тільки тих партій, у яких дуже мало шансів посадити в наступному році свого ставленика в президентське крісло.
Той факт, що найбільш перспективний кандидат на посаду президента не бере участі в цій роботі – це, безумовно, негатив. Але, по-перше, Ющенко явно не бажає трансформації президентської республіки в парламентсько-президентську, а по-друге, головне зараз, повторюся, не зміна суб'єктів влади, а ліквідація номенклатурно-олігархічного режиму з єдиною вертикаллю "адмінресурсу" (перемога Віктора Андрійовича цього, між іншим, не обіцяє).
Серед відомих мені положень нового законопроекту, лише одне може вкотре загальмувати процес його прийняття ВР і навряд чи може бути реалізоване на практиці. Я маю на увазі пункт про обрання президента парламентом (голосами 3/4 усіх депутатів).
Одержати 3/4 голосів, необхідних для обрання глави держави, буде вкрай складно. Згадаємо нескінченні "спікеріади", коли у ВР не набиралося навіть 226 голосів для обрання лідера парламенту. А при пропорційній системі виборів там завжди будуть протистояти один одному партії-переможниці, що сформували уряд, і опозиція.
Домовитися один з одним із приводу загальної кандидатури на посаду президента вони, напевно, не зможуть. Якщо ж президента обирати простою більшістю, то він, природно, буде з того ж блоку партій, що і прем'єр-міністр, а значить – не зможе виконувати функцію вищого арбітра, якщо, не дай Боже, у країні виникне конфліктна ситуація. Але саме в такі моменти країні найбільше і потрібен глава держави (згадаємо, як король врятував Іспанію від реваншу франкістів).
Авторитет глави держави повинен бути високим – таким, яким володіє конституційний монарх, всенародно обраний президент або президент, обраний депутатами центрального й регіонального парламентів (так у Німеччині). Можливо, у майбутньому, після проведення адміністративно-територіальної реформи й реформи місцевого самоврядування, у нас виникне потреба в другій палаті парламенту (зараз такої потреби немає), і тоді президента можна буде обирати так само, як у ФРН. А поки важливо зберегти принцип всенародного обрання глави держави.
Зовсім невиправданою видається пропозиція обирати в наступному році президента всенародно, але тільки на півтора року – до наступних парламентських виборів. Це явна несправедливість стосовно того, хто стане президентом у 2004 році (швидше за все, це буде Ющенко), і, головне, стосовно більшості українських громадян, що за нього проголосують.
Переможець на президентських виборах 2004 р. має залишатися на своїй посаді протягом усіх п'яти років президентського терміну. Було б добре, якби він до 2006 року зберігав нинішні президентські повноваження. Такий варіант, швидше за все, улаштував би всіх потенційних кандидатів у президенти.
Очевидно: ті, хто підтримав пропозицію про перевибори президента парламентом у 2006 році, явно дбали лише про свої кланові інтереси. Сподіваюся, що найцпринциповіший політик з тих, що брали участь в переговорах, Олександр Мороз не підтримає цю явно кон'юнктурну пропозицію. А без соціалістів законопроект не набере 300 голосів.
І справа не тільки в несправедливості стосовно Ющенка і його виборців. Пропозиція скоротити президентський термін переможця виборів-2004, напевно, викличе конфронтацію як усередині українського суспільства, де Ющенка активно підтримують від 25 до 30% населення, так і у відносинах України із західним світом, що сприйме це рішення як політичну акцію проти свого фаворита. Україні подібні конфлікти не потрібні.
Важливо, що через наявність у новому законопроекті положень про вибори президента парламентом, значна частина суспільства (як нашого, так і західного) може не звернути уваги на безсумнівні позитиви цього проекту, не оцінити ті перспективи, що відкриваються у випадку його схвалення парламентом.
Головний позитив полягає в тім, що прем'єра, який відповідає за виконавчу владу в країні, а також майже всіх міністрів уряду (за винятком двох) висувають депутати парламенту, що обираються за партійними списками.
Якби з нового законопроекту був вилучений пункт про обрання президента парламентом, якщо б у ньому обмежили право президентського вето і чіткіше прописали гарантії недопущення "урядової чехарди" (зокрема пункт про "конструктивний вотум недовіри" прем'єр-міністрові), то цей проект міг би стати найбільш підходящим варіантом реформи в наших умовах. Говорю тільки про основні напрямки проекту, оскільки деталей ще не знаю.
Це про сам проект. А тепер про "супровідні обставини". Усі докори на адресу лівої опозиції за те, що вона, мовляв, пішла на сепаратні переговори з владою, на мій погляд, абсолютно необґрунтовані. Ліві ніколи не брали на себе зобов'язання завжди і в усьому іти за "Нашою Україною".
Ющенко, до речі, не раз і не два зустрічався з Кучмою, і, як усім добре відомо, схильний іти на компроміси з владою навіть тоді, коли вони з моральної точки зору не виправдані. Більше того, тепер, коли в нього з'явилися серйозні шанси на перемогу на виборах, він привселюдно заявляє про те, що президентська республіка зараз потрібніше Україні, ніж парламентсько-президентська.
Забув, на хвилинку, про програмні положення партій, що входять у "Нашу Україну", і про меморандум, що він недавно підписав разом із лідерами інших опозиційних фракцій і в якому представлена зовсім інша позиція.
Добре, що почався діалог влади й опозиції з приводу проекту політичної реформи. Участь лівих у переговорах зовсім не означає поразки опозиції. Ліві завжди виступали за парламентську реформу, тобто вони якраз залишилися на своїх позиціях. Це влада відступила, а не опозиція програла. Це Кучма відмовився від референдуму прямої дії, від другої палати, від призначення президентом багатьох міністрів, важливих чиновників і губернаторів і, нарешті, від обрання усіх владних структур в один рік.
Залишилося домогтися того, щоб він (під тиском Мороза, наприклад) не наполягав більше на обранні президента парламентом, і тоді можна буде говорити про серйозну перемогу демократичних сил України.
Виявившись в опозиції до них, Ющенко продемонструє, що в першу чергу керується не інтересами країни, а тим же принципом "своя сорочка ближче до тіла", що і нинішній президент. Хочеться вірити, що і конструктивні сили БЮТ на чолі з Матвієнком також підтримають основні принципи нового законопроекту – адже зовсім недавно вони самі виступали з подібними пропозиціями.
Що ж стосується виборів-2004, то навряд чи Ющенко після внесення змін у Конституцію втратить до них інтерес. Навіть у випадку обмеження президентських повноважень Віктору Ющенку варто брати участь у цій боротьбі.
Як тільки представник опозиції стане президентом, у парламенті відбудуться серйозні пересуви-перебіжки, які створять там нову більшість. Справа ж не тільки в тому, які повноваження будуть у нового президента, а й у тому, що вже не буде нинішнього президента – Кучми. Комусь треба буде поєднувати в одну команду чиновників і олігархів, у кожного з яких свої власні інтереси. Відразу після президентських виборів вони почнуть готуватися до виборів парламентських, де їм належатиме конкурувати один з одним. Так що ніяких гарантій того, що Янукович збереже посаду прем'єра до 2006 року, немає.
Думаю, Янукович це розуміє і тому зробить усе, щоб стати єдиним кандидатом від "партій влади" на президентських виборах (а це значить, що він буде активно противитися висуванню будь-якого іншого кандидата, чи то Кірпи, чи то Медведчука, Тігіпка чи Литвина). І, якщо ліві не висунуть єдиної кандидатури, у нього є надія вийти в другий тур проти Ющенка.
Розігравши карту "схід" проти "заходу", він, при ймовірній підтримці Росії, має шанс і на загальну перемогу. Це гірший варіант, тому що обрання президента з кримінальним минулим може завдати ще одного серйозного удару по іміджу України. Важко уявити, що буде, якщо саме така людина в складній для країни ситуації виявиться "вищим арбітром нації".
І якби Симоненко був тверезомислячим політиком, він пішов би на компроміс з БЮТ і СПУ, погодившись висунути Мороза єдиним кандидатом у президенти від лівих. Тоді в другий тур вийшли б Ющенко й Мороз, а Януковичу в цій боротьбі взагалі б нічого не світило.
Цікавими були би вибори: два кандидати з, загалом-то, чистою біографією, що користуються щирою повагою значної частини суспільства, і в той же самий час протистояння двох ідейних напрямків.
Правий центр проти лівого центра – "правиця" проти "лівиці". Майже як у Європі. А потім, ще через півтора року, відбудеться найважливіше – парламентські вибори за партійними списками й формування відповідального уряду на чолі з обраним парламентом "сильним" прем'єр-міністром. Зовсім непогана перспектива.
Автор – директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень
Щоб ми не говорили про мотиви, якими керувався, погоджуючись на переговори з опозицією, Кучма, головне зовсім не це. Найважливіше, на мій погляд, те, що основні положення розроблювального зараз проекту конституційних змін дійсно потрібні Україні.
Якщо законопроект буде прийнятий (а голосів лівих і пропрезидентських депутатів у ВР досить для його прийняття), то зовсім незабаром ми будемо жити в парламентсько-президентській республіці. Наша система державного управління наблизиться до європейських стандартів. І всіх тих, хто хотів би змінити політичний режим, що заважає розвиткові демократії у нашій країні (саме змінити режим, а не замінити "поганого" президента "гарним"!), це повинно влаштувати..
На жаль, я знайомий лише з основними положеннями нового законопроекту, тому детально його аналізувати не можу. Дуже шкода, до речі, що новий законопроект готувався без попереднього (і публічного) обговорення експертами, насамперед політиками різних сфер влади, юристами й політологами.
Погано, що він розроблявся анонімними людьми з адміністрації президента, що незабаром можуть позбутися своєї посади, і узгоджувався з лідерами тільки тих партій, у яких дуже мало шансів посадити в наступному році свого ставленика в президентське крісло.
Той факт, що найбільш перспективний кандидат на посаду президента не бере участі в цій роботі – це, безумовно, негатив. Але, по-перше, Ющенко явно не бажає трансформації президентської республіки в парламентсько-президентську, а по-друге, головне зараз, повторюся, не зміна суб'єктів влади, а ліквідація номенклатурно-олігархічного режиму з єдиною вертикаллю "адмінресурсу" (перемога Віктора Андрійовича цього, між іншим, не обіцяє).
Серед відомих мені положень нового законопроекту, лише одне може вкотре загальмувати процес його прийняття ВР і навряд чи може бути реалізоване на практиці. Я маю на увазі пункт про обрання президента парламентом (голосами 3/4 усіх депутатів).
Одержати 3/4 голосів, необхідних для обрання глави держави, буде вкрай складно. Згадаємо нескінченні "спікеріади", коли у ВР не набиралося навіть 226 голосів для обрання лідера парламенту. А при пропорційній системі виборів там завжди будуть протистояти один одному партії-переможниці, що сформували уряд, і опозиція.
Домовитися один з одним із приводу загальної кандидатури на посаду президента вони, напевно, не зможуть. Якщо ж президента обирати простою більшістю, то він, природно, буде з того ж блоку партій, що і прем'єр-міністр, а значить – не зможе виконувати функцію вищого арбітра, якщо, не дай Боже, у країні виникне конфліктна ситуація. Але саме в такі моменти країні найбільше і потрібен глава держави (згадаємо, як король врятував Іспанію від реваншу франкістів).
Авторитет глави держави повинен бути високим – таким, яким володіє конституційний монарх, всенародно обраний президент або президент, обраний депутатами центрального й регіонального парламентів (так у Німеччині). Можливо, у майбутньому, після проведення адміністративно-територіальної реформи й реформи місцевого самоврядування, у нас виникне потреба в другій палаті парламенту (зараз такої потреби немає), і тоді президента можна буде обирати так само, як у ФРН. А поки важливо зберегти принцип всенародного обрання глави держави.
Зовсім невиправданою видається пропозиція обирати в наступному році президента всенародно, але тільки на півтора року – до наступних парламентських виборів. Це явна несправедливість стосовно того, хто стане президентом у 2004 році (швидше за все, це буде Ющенко), і, головне, стосовно більшості українських громадян, що за нього проголосують.
Переможець на президентських виборах 2004 р. має залишатися на своїй посаді протягом усіх п'яти років президентського терміну. Було б добре, якби він до 2006 року зберігав нинішні президентські повноваження. Такий варіант, швидше за все, улаштував би всіх потенційних кандидатів у президенти.
Очевидно: ті, хто підтримав пропозицію про перевибори президента парламентом у 2006 році, явно дбали лише про свої кланові інтереси. Сподіваюся, що найцпринциповіший політик з тих, що брали участь в переговорах, Олександр Мороз не підтримає цю явно кон'юнктурну пропозицію. А без соціалістів законопроект не набере 300 голосів.
І справа не тільки в несправедливості стосовно Ющенка і його виборців. Пропозиція скоротити президентський термін переможця виборів-2004, напевно, викличе конфронтацію як усередині українського суспільства, де Ющенка активно підтримують від 25 до 30% населення, так і у відносинах України із західним світом, що сприйме це рішення як політичну акцію проти свого фаворита. Україні подібні конфлікти не потрібні.
Важливо, що через наявність у новому законопроекті положень про вибори президента парламентом, значна частина суспільства (як нашого, так і західного) може не звернути уваги на безсумнівні позитиви цього проекту, не оцінити ті перспективи, що відкриваються у випадку його схвалення парламентом.
Головний позитив полягає в тім, що прем'єра, який відповідає за виконавчу владу в країні, а також майже всіх міністрів уряду (за винятком двох) висувають депутати парламенту, що обираються за партійними списками.
Якби з нового законопроекту був вилучений пункт про обрання президента парламентом, якщо б у ньому обмежили право президентського вето і чіткіше прописали гарантії недопущення "урядової чехарди" (зокрема пункт про "конструктивний вотум недовіри" прем'єр-міністрові), то цей проект міг би стати найбільш підходящим варіантом реформи в наших умовах. Говорю тільки про основні напрямки проекту, оскільки деталей ще не знаю.
Це про сам проект. А тепер про "супровідні обставини". Усі докори на адресу лівої опозиції за те, що вона, мовляв, пішла на сепаратні переговори з владою, на мій погляд, абсолютно необґрунтовані. Ліві ніколи не брали на себе зобов'язання завжди і в усьому іти за "Нашою Україною".
Ющенко, до речі, не раз і не два зустрічався з Кучмою, і, як усім добре відомо, схильний іти на компроміси з владою навіть тоді, коли вони з моральної точки зору не виправдані. Більше того, тепер, коли в нього з'явилися серйозні шанси на перемогу на виборах, він привселюдно заявляє про те, що президентська республіка зараз потрібніше Україні, ніж парламентсько-президентська.
Забув, на хвилинку, про програмні положення партій, що входять у "Нашу Україну", і про меморандум, що він недавно підписав разом із лідерами інших опозиційних фракцій і в якому представлена зовсім інша позиція.
Добре, що почався діалог влади й опозиції з приводу проекту політичної реформи. Участь лівих у переговорах зовсім не означає поразки опозиції. Ліві завжди виступали за парламентську реформу, тобто вони якраз залишилися на своїх позиціях. Це влада відступила, а не опозиція програла. Це Кучма відмовився від референдуму прямої дії, від другої палати, від призначення президентом багатьох міністрів, важливих чиновників і губернаторів і, нарешті, від обрання усіх владних структур в один рік.
Залишилося домогтися того, щоб він (під тиском Мороза, наприклад) не наполягав більше на обранні президента парламентом, і тоді можна буде говорити про серйозну перемогу демократичних сил України.
Виявившись в опозиції до них, Ющенко продемонструє, що в першу чергу керується не інтересами країни, а тим же принципом "своя сорочка ближче до тіла", що і нинішній президент. Хочеться вірити, що і конструктивні сили БЮТ на чолі з Матвієнком також підтримають основні принципи нового законопроекту – адже зовсім недавно вони самі виступали з подібними пропозиціями.
Що ж стосується виборів-2004, то навряд чи Ющенко після внесення змін у Конституцію втратить до них інтерес. Навіть у випадку обмеження президентських повноважень Віктору Ющенку варто брати участь у цій боротьбі.
Як тільки представник опозиції стане президентом, у парламенті відбудуться серйозні пересуви-перебіжки, які створять там нову більшість. Справа ж не тільки в тому, які повноваження будуть у нового президента, а й у тому, що вже не буде нинішнього президента – Кучми. Комусь треба буде поєднувати в одну команду чиновників і олігархів, у кожного з яких свої власні інтереси. Відразу після президентських виборів вони почнуть готуватися до виборів парламентських, де їм належатиме конкурувати один з одним. Так що ніяких гарантій того, що Янукович збереже посаду прем'єра до 2006 року, немає.
Думаю, Янукович це розуміє і тому зробить усе, щоб стати єдиним кандидатом від "партій влади" на президентських виборах (а це значить, що він буде активно противитися висуванню будь-якого іншого кандидата, чи то Кірпи, чи то Медведчука, Тігіпка чи Литвина). І, якщо ліві не висунуть єдиної кандидатури, у нього є надія вийти в другий тур проти Ющенка.
Розігравши карту "схід" проти "заходу", він, при ймовірній підтримці Росії, має шанс і на загальну перемогу. Це гірший варіант, тому що обрання президента з кримінальним минулим може завдати ще одного серйозного удару по іміджу України. Важко уявити, що буде, якщо саме така людина в складній для країни ситуації виявиться "вищим арбітром нації".
І якби Симоненко був тверезомислячим політиком, він пішов би на компроміс з БЮТ і СПУ, погодившись висунути Мороза єдиним кандидатом у президенти від лівих. Тоді в другий тур вийшли б Ющенко й Мороз, а Януковичу в цій боротьбі взагалі б нічого не світило.
Цікавими були би вибори: два кандидати з, загалом-то, чистою біографією, що користуються щирою повагою значної частини суспільства, і в той же самий час протистояння двох ідейних напрямків.
Правий центр проти лівого центра – "правиця" проти "лівиці". Майже як у Європі. А потім, ще через півтора року, відбудеться найважливіше – парламентські вибори за партійними списками й формування відповідального уряду на чолі з обраним парламентом "сильним" прем'єр-міністром. Зовсім непогана перспектива.
Автор – директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень
