Матриця перезавантажилася
Субота, 23 серпня 2003, 00:42
Рік тому лідери української опозиції збиралися по троє, а інколи навіть по четверо. Вони домовлялися про те, як скидатимуть Кучму, а першим кроком до капітуляції режиму мала б стати відставка Медведчука.
Потім між усіма цими людьми були цікаві стосунки: коли розганяли намети у ніч з 16 на 17 вересня 2002, Симоненко назвав владу "фашистами". Коли лідери-антикучмісти захопили адміністрацію президента, Омоновці спрямовували на них автомати, а у дворі АП стояли "машини-обєз'яннікі", куди збиралися поскидати опозиціонерів. Коли минулої зими більшовики перейшли на голосування бюлетенями під туалетом, опозиція ламала двері до кабінету Задорожнього. Коротше кажучи, багато було різного в цей рік.
Все це просто показує рівень відносин між владою і її опонентами у цій країні.
І у серпні цього року трапилася аномальна в Україні подія, якій вигадали назву: співпадіння інтересів частини влади й частини опозиції. Відбулися три зустрічі Медведчука з опозиціонерами. По разу окремо з Морозом і Симоненком, і одні переговори, де були всі троє. Непримиренні вороги сиділи за одним столом і домовлялися про створення в Україні парламентської республіки. Після чого розійшлися, не підписавши жодних документів, але задоволені один одним.
Вони обговорювали законопроект, який буде внесено на заміну вже двох існуючих проектів змін Конституції. Написано його в одному з аналітичних штабів Медведчука. Можливо, частково його готував Погребинський – але там є ключова норма, яку він не пропонував – обрання президента парламентом.
Прес-конференція Мороза й Симоненка, які розповіли про готовність шукати компроміс з владою, відкрила новий політичний рік в Україні. Гасло сезону для кучмістів залишається старим: "Режим – навіки". Змінюється лише форма – на місце злого слідчого прийшов добрий. І ту, й іншу ролі виконує одна особа – Медведчук. І у його кабінеті висить той же самий портрет.
Без сумніву, і Мороз, і Симоненко усвідомлюють причини, які зробили владу такою уважною до точки зору опозиції. Запорукою гарантій Леоніда Кучми буде не проект "наступник", а операція "парламентська республіка". Другий сценарій значно привабливіший за перший. Він:
- набагато дешевше (не треба витрачатися на розкрутку кандидата з рейтингом у 7% до 30%),
- спокійніше (тепер не Кучма повинен вірити обіцянці наступника не чіпати президента-пенсіонера, а країна стає заручником комбінації "гаранта"),
- вигідніше (опозиція має добру нагоду ще раз пересваритися),
- хитріше (у 2006 Кучма може спробувати повернутися – стати або президентом, або прем'єром).
Але крім користі для Кучми, варіант парламентської республіки – значно більше щастя і для виконавця проекту, лідера СДПУ(О) Віктора Медведчука. Про переваги для нього вже писано-переписано. Якщо коротко: президентом він стати не зможе ніколи, а прем'єром, спікером чи лідером парламентської більшості – елементарно. Замість ризику після приходу Ющенка у 2004 бути викинутим із політики – Медведчук продовжить політичне життя доки для цього будуть фізичні сили.
Крім того, Медведчук не може не радіти, що кучмин гнів від провалу сценарію "гаранта" вдалося перевести на Литвина. Медведчук, крісло під яким перетворилося на гойдалку, тепер знову сидить упевнено. Варіант №1 не пройшов? Тоді буде варіант №2.
Задоволені й лідери СПУ й КПУ. Не суттєво, навіщо їм парламентська республіка – бо вірять у її демократичність або щоб продовжити свій термін у політиці, чи є якась третя, специфічна причина. Але своєї мети, про яку говорять багато років, вони досягають.
Неправда, що Мороз і Симоненко діють бездумно. Вони розуміють, що в разі проведення політреформи саме їм доведеться відповідати за процеси, які відбуватимуться в державі.
І Мороз, і Симоненко кажуть, що знають, як їх намагаються використати. Але, на думку лівих опозиціонерів, є простий механізм, як зламати плани перетворення чинної деспотії з президентської на парламентську. Для цього треба, щоб вибори до Верховної Ради були за партійними списками. Тоді влада неодмінно програє.
А щоб опозиціонерів не надурили, то прямо в Конституції треба зазначити, що парламентські вибори – пропорційні, "із єдиним загальнодержавним округом і списком". Якщо це запишуть в Основний закон, тоді, щоб змінити норму списочних виборів, кучмістам доведеться шукати 300 голосів. Що нереально. І тоді опозиція тріумфально бере парламент, а слідом за ним і уряд у... 2006.
Все дуже красиво. Але є кілька проблем. Перша – влада отримує тайм-аут ще на два роки.
Друге – у разі реалізації сценарію Медведчука-Симоненка-Мороза загальна політична ситуація в країні ризикує зазнати полярних метаморфоз – перетворитися з концтаборної дисципліни на день амністії.
Втративши ще один полюс влади – президентський – політична система у своїх проблемах замикається у парі парламент-уряд. За неспроможності саморозв'язатися і те, і інше розпускається.
Монархія стає анархією. Простіше кажучи, є великий ризик отримати в Україні другу Італію. Але не за рівнем життя, а за кількістю політичних криз. Протягом півстоліття повоєнної історії на Апеннінах прем'єри змінювалися із середньою регулярністю раз на рік.
Апогеєм негативу парламентської республіки в сучасній Україні є обрання президента парламентом. Враховуючи, що для цього треба 337 голосів з 450, вибори глави держави у стінах парламенту перетворяться на спікеріаду без перспективи розв'язання.
Єдиним незрозумілим залишається, яку лінію обере "Наша Україна" у ситуації нового сценарію політреформи. Ющенко може загальмувати голосування у 300 голосів, яке можливе складом "більшість" + КПУ + СПУ. Для цього треба лише розвалити пропрезидентську коаліцію.
І у дев'ятці є слаба ланка – це Віктор Янукович, який усвідомив своє бажання стати президентом. І правити державою до 2009 як президент йому, звісно, цікавіше – ніж як прем'єр із шансом бути звільненим будь-якої секунди. І цей ризик не зникає з перетворенням України на парламентську республіку. Навпаки, прем'єр втрачає у особі президента інстанцію, де можна було б розв'язати парламентсько-урядову кризу.
Ще один момент – президентський потяг Януковича стартував. Донецькі почали вкладати гроші у вибори-2004. Викидати мільйони, щоб мати свого президента, який буде призначати послів і міністра оборони – не дуже їм цікаво.
Янукович продовжує мріяти про своє президентство з повноваженнями Кучми. Утвердженню цих амбіцій сприяє і сам Медведчук, який також підписав заяву шести головних кучмістських партій. Де кожен знайде своє: вони обіцяють і реформу провести, і єдиного кандидата в президента висунути.
Але найцікавіше, що і найгарячіший прихильник знищення інституту президентства Петро Симоненко так само продовжує готуватися до виборів глави держави. У перервах між критикою Ющенка як ставленика США, лідер комуністів робить усе, щоб стати ставлеником Росії. За час політичних канікул він поговорив про вибори не лише з Чорномирдіним, але і з главою адміністрації Путіна Олександром Волошиним.
То ж, попри перше враження, що Ющенко опинився у політичному закутку, у нього є вихід. І, можливо, навіть кілька. Допоможуть же йому принципи, закладені всередині вітчизняної політсистеми - "кидалово" один одного в останній момент.
Потім між усіма цими людьми були цікаві стосунки: коли розганяли намети у ніч з 16 на 17 вересня 2002, Симоненко назвав владу "фашистами". Коли лідери-антикучмісти захопили адміністрацію президента, Омоновці спрямовували на них автомати, а у дворі АП стояли "машини-обєз'яннікі", куди збиралися поскидати опозиціонерів. Коли минулої зими більшовики перейшли на голосування бюлетенями під туалетом, опозиція ламала двері до кабінету Задорожнього. Коротше кажучи, багато було різного в цей рік.
Все це просто показує рівень відносин між владою і її опонентами у цій країні.
І у серпні цього року трапилася аномальна в Україні подія, якій вигадали назву: співпадіння інтересів частини влади й частини опозиції. Відбулися три зустрічі Медведчука з опозиціонерами. По разу окремо з Морозом і Симоненком, і одні переговори, де були всі троє. Непримиренні вороги сиділи за одним столом і домовлялися про створення в Україні парламентської республіки. Після чого розійшлися, не підписавши жодних документів, але задоволені один одним.
Вони обговорювали законопроект, який буде внесено на заміну вже двох існуючих проектів змін Конституції. Написано його в одному з аналітичних штабів Медведчука. Можливо, частково його готував Погребинський – але там є ключова норма, яку він не пропонував – обрання президента парламентом.
Прес-конференція Мороза й Симоненка, які розповіли про готовність шукати компроміс з владою, відкрила новий політичний рік в Україні. Гасло сезону для кучмістів залишається старим: "Режим – навіки". Змінюється лише форма – на місце злого слідчого прийшов добрий. І ту, й іншу ролі виконує одна особа – Медведчук. І у його кабінеті висить той же самий портрет.
Без сумніву, і Мороз, і Симоненко усвідомлюють причини, які зробили владу такою уважною до точки зору опозиції. Запорукою гарантій Леоніда Кучми буде не проект "наступник", а операція "парламентська республіка". Другий сценарій значно привабливіший за перший. Він:
- набагато дешевше (не треба витрачатися на розкрутку кандидата з рейтингом у 7% до 30%),
- спокійніше (тепер не Кучма повинен вірити обіцянці наступника не чіпати президента-пенсіонера, а країна стає заручником комбінації "гаранта"),
- вигідніше (опозиція має добру нагоду ще раз пересваритися),
- хитріше (у 2006 Кучма може спробувати повернутися – стати або президентом, або прем'єром).
Але крім користі для Кучми, варіант парламентської республіки – значно більше щастя і для виконавця проекту, лідера СДПУ(О) Віктора Медведчука. Про переваги для нього вже писано-переписано. Якщо коротко: президентом він стати не зможе ніколи, а прем'єром, спікером чи лідером парламентської більшості – елементарно. Замість ризику після приходу Ющенка у 2004 бути викинутим із політики – Медведчук продовжить політичне життя доки для цього будуть фізичні сили.
Крім того, Медведчук не може не радіти, що кучмин гнів від провалу сценарію "гаранта" вдалося перевести на Литвина. Медведчук, крісло під яким перетворилося на гойдалку, тепер знову сидить упевнено. Варіант №1 не пройшов? Тоді буде варіант №2.
Задоволені й лідери СПУ й КПУ. Не суттєво, навіщо їм парламентська республіка – бо вірять у її демократичність або щоб продовжити свій термін у політиці, чи є якась третя, специфічна причина. Але своєї мети, про яку говорять багато років, вони досягають.
Неправда, що Мороз і Симоненко діють бездумно. Вони розуміють, що в разі проведення політреформи саме їм доведеться відповідати за процеси, які відбуватимуться в державі.
І Мороз, і Симоненко кажуть, що знають, як їх намагаються використати. Але, на думку лівих опозиціонерів, є простий механізм, як зламати плани перетворення чинної деспотії з президентської на парламентську. Для цього треба, щоб вибори до Верховної Ради були за партійними списками. Тоді влада неодмінно програє.
А щоб опозиціонерів не надурили, то прямо в Конституції треба зазначити, що парламентські вибори – пропорційні, "із єдиним загальнодержавним округом і списком". Якщо це запишуть в Основний закон, тоді, щоб змінити норму списочних виборів, кучмістам доведеться шукати 300 голосів. Що нереально. І тоді опозиція тріумфально бере парламент, а слідом за ним і уряд у... 2006.
Все дуже красиво. Але є кілька проблем. Перша – влада отримує тайм-аут ще на два роки.
Друге – у разі реалізації сценарію Медведчука-Симоненка-Мороза загальна політична ситуація в країні ризикує зазнати полярних метаморфоз – перетворитися з концтаборної дисципліни на день амністії.
Втративши ще один полюс влади – президентський – політична система у своїх проблемах замикається у парі парламент-уряд. За неспроможності саморозв'язатися і те, і інше розпускається.
Монархія стає анархією. Простіше кажучи, є великий ризик отримати в Україні другу Італію. Але не за рівнем життя, а за кількістю політичних криз. Протягом півстоліття повоєнної історії на Апеннінах прем'єри змінювалися із середньою регулярністю раз на рік.
Апогеєм негативу парламентської республіки в сучасній Україні є обрання президента парламентом. Враховуючи, що для цього треба 337 голосів з 450, вибори глави держави у стінах парламенту перетворяться на спікеріаду без перспективи розв'язання.
Єдиним незрозумілим залишається, яку лінію обере "Наша Україна" у ситуації нового сценарію політреформи. Ющенко може загальмувати голосування у 300 голосів, яке можливе складом "більшість" + КПУ + СПУ. Для цього треба лише розвалити пропрезидентську коаліцію.
І у дев'ятці є слаба ланка – це Віктор Янукович, який усвідомив своє бажання стати президентом. І правити державою до 2009 як президент йому, звісно, цікавіше – ніж як прем'єр із шансом бути звільненим будь-якої секунди. І цей ризик не зникає з перетворенням України на парламентську республіку. Навпаки, прем'єр втрачає у особі президента інстанцію, де можна було б розв'язати парламентсько-урядову кризу.
Ще один момент – президентський потяг Януковича стартував. Донецькі почали вкладати гроші у вибори-2004. Викидати мільйони, щоб мати свого президента, який буде призначати послів і міністра оборони – не дуже їм цікаво.
Янукович продовжує мріяти про своє президентство з повноваженнями Кучми. Утвердженню цих амбіцій сприяє і сам Медведчук, який також підписав заяву шести головних кучмістських партій. Де кожен знайде своє: вони обіцяють і реформу провести, і єдиного кандидата в президента висунути.
Але найцікавіше, що і найгарячіший прихильник знищення інституту президентства Петро Симоненко так само продовжує готуватися до виборів глави держави. У перервах між критикою Ющенка як ставленика США, лідер комуністів робить усе, щоб стати ставлеником Росії. За час політичних канікул він поговорив про вибори не лише з Чорномирдіним, але і з главою адміністрації Путіна Олександром Волошиним.
То ж, попри перше враження, що Ющенко опинився у політичному закутку, у нього є вихід. І, можливо, навіть кілька. Допоможуть же йому принципи, закладені всередині вітчизняної політсистеми - "кидалово" один одного в останній момент.
