Три дні "гекачухні"
Вівторок, 19 серпня 2003, 19:04
19 серпня 1991 року велика, у географічному сенсі, країна прокинулася під музику з балету. Того ранку "давали" "Лебедине озеро". Нечисленні тоді теле- і радіоканали передавали повідомлення з Москви: створено ДКНС, Державний Комітет із надзвичайного стану (російською – Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП).
До складу самозваного комітету (його створення тодішня радянська Конституція не передбачала) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем'єр-міністр Валентин Павлов, голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев.
"Йдучи назустріч вимогам широких верств населення..." в окремих місцевостях Союзу запроваджували надзвичайний стан терміном на 6 місяців. Консервативні сили партапарату, збройних сил, КДБ, військово-промислового комплексу у "Зверненні до радянського народу" оголосили про створення органу, який, мовляв, здатний зупинити розвал країни – "з метою подолання глибокої та всебічної кризи в політичній, міжнаціональній та громадянській сферах, конфронтації, хаосу та анархії, які загрожують життю та безпеці громадян СРСР..." . Важливий нюанс – на 20 серпня було заплановане підписання договору про створення Союзу суверенних держав. Отже, СРСР був приречений вмерти. Тихо. Волею народів. Без крові.
В першому своєму ж документі путчисти збрехали: "У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов'язків Президента СРСР, на підставі статті 127.7 Конституції СРСР, вступив у виконання обов'язків Президента СРСР з 19 серпня 1991 р. віце-президент СРСР Янаєв". Насправді зі здоров'ям у тодішнього радянського лідера було все гаразд. Його, щоправда, ізолювали від світу на президентській дачі в Форосі (це - південний берег Криму).
У "Постанові № 1 ДКНС" містився перелік заходів, якими буде порятовано країну. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал трьом прибалтійським республікам, Грузії, Вірменії, Молдові, та й Україні, котрі вже ухвалили декларації про державний суверенітет.
По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, "що чинять перешкоди нормалізації ситуації". Це був "привіт" народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Рухові України. Націонал-демократи поневолених Москвою народів цілком успішно подолали бар'єр із перших відносно вільних виборів і майже всюди відігравали важливу роль у внутрішній політиці своїх протодержав. В Україні, наприклад, до опозиційної Народної Ради записалося близько 120 осіб: і колишні дисиденти, і цілком лояльні тодішньому режиму діячі культури, і навіть члени КПРС (від Ігора Юхновського до Анатолія Кінаха).
По-третє, встановлювався контроль над засобами масової інформації, для чого було створено спеціальний орган. Дозволений був вихід тільки дев'яти газет, засновником і видавцем яких значилися ЦК КПРС та Президія Верховної Ради СРСР: "Правда", "Известия" тощо.
Було в документі і "по-четверте", і "по-п'яте", і "по-десяте"...
Реакція на з'яву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Позиція лідерів Литви, Латвії та Естонії була такою: ми не визнаємо ДКНС не лише тому, що він не відповідає радянському Основному Закону, але й тому, що ми вже відновили свою державність, і нас, за великим рахунком, не дуже обходить, що саме відбувається в Москві.
Керівники Росії Борис Єльцин (президент РРФСР), Руслан Хасбулатов (в.о. голови Верховного Совєта) та Іван Сілаєв (голова Ради Міністрів) відразу зайняли чітку позицію – це "правий, реакційний, антиконституційний заколот". У зверненні "До громадян Росії" (19 серпня 2001 р., 9 година ранку, тобто за три години після проголошення ДКНС) вони закликали громадян Росії дати гідну відповідь путчистам, неухильно виконувати закони і указ Президента Росії, а також терміново скликати надзвичайний З'їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову.
Відчайдушний спротив десятків тисяч москвичів, які відгукнулися на заклик дати відсіч ДКНС, уже став надбанням історії. Наполегливість і сміливість Бориса Єльцина не дозволили заколотникам опанувати ситуацію. Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. Але були й жертви – троє юнаків загинули неподалік від Білого Дому (уряду Росії). Третього дня – 21 серпня стало зрозуміло, що змова ДКНС провалилася. Михайло Горбачов повернувся в Москву, яка вже стала столицею нової Росії.
А що ж було в Україні? Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик (він нині є радником прем'єра Януковича), - "Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям". Її очолив державний міністр УРСР із питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. За регіонами були закріплені "відповідальні".
Наприклад, тодішній міністр сільського господарства і майбутній спікер-невдаха Олександр Ткаченко став опікуватися Вінниччиною, Житомирщиною, Черкащиною та Закарпаттям, а міністр юстиції Віталій Бойко – Київщиною, Херсонщиною та Хмельниччиною. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Жодного слова не було сказано про неконституційність ДКНС, навпаки – йшлося про встановлення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки! (Цього якраз і вимагав ДКНС).
Як справу першочергової державної ваги планувалося якомога швидше відправити студентів на сільгоспроботи (читай – ізолювати найактивнішу частину молоді, спогади влади про переможне жовтневе (1990 р.) політичне голодування студентів на Майдані Незалежності були ще зовсім свіжими). Червоною ниткою через всі виступи найвищих державних посадовців України 19-20 серпня 1991 р. проходила турбота "про врожай". На цьому, зокрема, наголошував у виступі на республіканському телебаченні тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.
Однозначно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, "Меморіал", Товариство Лева, СНУМ. Учасники подій з радістю згадують момент, коли донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження "гекачухні", оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборонити КПРС та її бойовий загін в Україні – КПУ.
Хто цілковито підтримав "комітетчиків", - так це партійні офіціози ЦК КПУ. Масові "Радянська Україна", "Робітнича газета", "Сільські вісті", "Правда Украины" три дні друкували матеріали ДКНС у повному обсязі. Їхні власні коментарі та інтерв'ю мали лояльно-пафосний характер: "Країна живе надією й тривогами". Навіть 22 серпня (коли в Москві другу добу святкували перемогу) українські партійні журналісти не знайшли сил, щоб засудити ДКНС.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР...". За це проголосували майже всі депутати – від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об'єднань і організацій у зв'язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ДКНС.
Інші матеріали автора про путч 19-21 серпня 1991 р.
"Коммунисты сами себе вырезали аппендицит". Лесь Танюк – один из тех, кто возглавлял сопротивление ГКЧП в Киеве
"Запретное" дело. Как и за что ликвидировали КПУ-КПСС
Пессимистический оптимист. Бывший диссидент Михайло Горынь об уроках переворота
До складу самозваного комітету (його створення тодішня радянська Конституція не передбачала) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем'єр-міністр Валентин Павлов, голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев.
"Йдучи назустріч вимогам широких верств населення..." в окремих місцевостях Союзу запроваджували надзвичайний стан терміном на 6 місяців. Консервативні сили партапарату, збройних сил, КДБ, військово-промислового комплексу у "Зверненні до радянського народу" оголосили про створення органу, який, мовляв, здатний зупинити розвал країни – "з метою подолання глибокої та всебічної кризи в політичній, міжнаціональній та громадянській сферах, конфронтації, хаосу та анархії, які загрожують життю та безпеці громадян СРСР..." . Важливий нюанс – на 20 серпня було заплановане підписання договору про створення Союзу суверенних держав. Отже, СРСР був приречений вмерти. Тихо. Волею народів. Без крові.
В першому своєму ж документі путчисти збрехали: "У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов'язків Президента СРСР, на підставі статті 127.7 Конституції СРСР, вступив у виконання обов'язків Президента СРСР з 19 серпня 1991 р. віце-президент СРСР Янаєв". Насправді зі здоров'ям у тодішнього радянського лідера було все гаразд. Його, щоправда, ізолювали від світу на президентській дачі в Форосі (це - південний берег Криму).
У "Постанові № 1 ДКНС" містився перелік заходів, якими буде порятовано країну. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал трьом прибалтійським республікам, Грузії, Вірменії, Молдові, та й Україні, котрі вже ухвалили декларації про державний суверенітет.
По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, "що чинять перешкоди нормалізації ситуації". Це був "привіт" народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Рухові України. Націонал-демократи поневолених Москвою народів цілком успішно подолали бар'єр із перших відносно вільних виборів і майже всюди відігравали важливу роль у внутрішній політиці своїх протодержав. В Україні, наприклад, до опозиційної Народної Ради записалося близько 120 осіб: і колишні дисиденти, і цілком лояльні тодішньому режиму діячі культури, і навіть члени КПРС (від Ігора Юхновського до Анатолія Кінаха).
По-третє, встановлювався контроль над засобами масової інформації, для чого було створено спеціальний орган. Дозволений був вихід тільки дев'яти газет, засновником і видавцем яких значилися ЦК КПРС та Президія Верховної Ради СРСР: "Правда", "Известия" тощо.
Було в документі і "по-четверте", і "по-п'яте", і "по-десяте"...
Реакція на з'яву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Позиція лідерів Литви, Латвії та Естонії була такою: ми не визнаємо ДКНС не лише тому, що він не відповідає радянському Основному Закону, але й тому, що ми вже відновили свою державність, і нас, за великим рахунком, не дуже обходить, що саме відбувається в Москві.
Керівники Росії Борис Єльцин (президент РРФСР), Руслан Хасбулатов (в.о. голови Верховного Совєта) та Іван Сілаєв (голова Ради Міністрів) відразу зайняли чітку позицію – це "правий, реакційний, антиконституційний заколот". У зверненні "До громадян Росії" (19 серпня 2001 р., 9 година ранку, тобто за три години після проголошення ДКНС) вони закликали громадян Росії дати гідну відповідь путчистам, неухильно виконувати закони і указ Президента Росії, а також терміново скликати надзвичайний З'їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову.
Відчайдушний спротив десятків тисяч москвичів, які відгукнулися на заклик дати відсіч ДКНС, уже став надбанням історії. Наполегливість і сміливість Бориса Єльцина не дозволили заколотникам опанувати ситуацію. Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. Але були й жертви – троє юнаків загинули неподалік від Білого Дому (уряду Росії). Третього дня – 21 серпня стало зрозуміло, що змова ДКНС провалилася. Михайло Горбачов повернувся в Москву, яка вже стала столицею нової Росії.
А що ж було в Україні? Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик (він нині є радником прем'єра Януковича), - "Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям". Її очолив державний міністр УРСР із питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. За регіонами були закріплені "відповідальні".
Наприклад, тодішній міністр сільського господарства і майбутній спікер-невдаха Олександр Ткаченко став опікуватися Вінниччиною, Житомирщиною, Черкащиною та Закарпаттям, а міністр юстиції Віталій Бойко – Київщиною, Херсонщиною та Хмельниччиною. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Жодного слова не було сказано про неконституційність ДКНС, навпаки – йшлося про встановлення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки! (Цього якраз і вимагав ДКНС).
Як справу першочергової державної ваги планувалося якомога швидше відправити студентів на сільгоспроботи (читай – ізолювати найактивнішу частину молоді, спогади влади про переможне жовтневе (1990 р.) політичне голодування студентів на Майдані Незалежності були ще зовсім свіжими). Червоною ниткою через всі виступи найвищих державних посадовців України 19-20 серпня 1991 р. проходила турбота "про врожай". На цьому, зокрема, наголошував у виступі на республіканському телебаченні тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.
Однозначно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, "Меморіал", Товариство Лева, СНУМ. Учасники подій з радістю згадують момент, коли донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження "гекачухні", оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборонити КПРС та її бойовий загін в Україні – КПУ.
Хто цілковито підтримав "комітетчиків", - так це партійні офіціози ЦК КПУ. Масові "Радянська Україна", "Робітнича газета", "Сільські вісті", "Правда Украины" три дні друкували матеріали ДКНС у повному обсязі. Їхні власні коментарі та інтерв'ю мали лояльно-пафосний характер: "Країна живе надією й тривогами". Навіть 22 серпня (коли в Москві другу добу святкували перемогу) українські партійні журналісти не знайшли сил, щоб засудити ДКНС.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР...". За це проголосували майже всі депутати – від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об'єднань і організацій у зв'язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ДКНС.
Інші матеріали автора про путч 19-21 серпня 1991 р.
"Коммунисты сами себе вырезали аппендицит". Лесь Танюк – один из тех, кто возглавлял сопротивление ГКЧП в Киеве
"Запретное" дело. Как и за что ликвидировали КПУ-КПСС
Пессимистический оптимист. Бывший диссидент Михайло Горынь об уроках переворота
