Антипартійний погляд з невеличкої черги за партквитком
Вівторок, 8 липня 2003, 16:24
В місті N відомі три найбільші дурниці, які заздалегідь не слід робити: відповідати на ідіотські запитання, сперечатися з даішником та вступати до якоїсь політичної партії. Бо політики, каже пан Борис, пенсіонер МВС, який тріумфально завершував там свою комсомольську кар’єру, завжди обманюють свій народ - кличуть на барикади, народ приходе, а барикад немає. Тому більшість городян має якесь неприємне враження, що пан Борис має рацію.
В місті N, на відміну від пихатої столиці, фактично існують дві партії - ті, хто "за" і ті, хто "проти". Кількість їх членів постійно змінюється, але останнім часом тих, хто "проти" значно побільшало. Це, за припущенням того ж пана Бориса, відбувається тому, що багато хто в столиці готовий ототожнювати себе з Джордано Бруно, але тільки до того моменту, доки справа не дійшла до вогнища. Як наслідок - 98% політиків країни "У" псують репутацію інших 2%, а лідери партій перетворилися на політичних космонавтів, які ніколи не спускаються на землю.
І от до міста N надійшла радісна звістка від партобліковців пана Лавриновича про те, що кількість партій країни "У" скоротилася з 123 до 99. Добре це чи погано, радіти нам чи ні? П'ятихвилинна бесіда просто неба з будь-яким пересічним городянином свідчить про те, що теперішні партії та, особливо, їх клони на місцях, абсолютно не віддзеркалюють реальні політичні настрої людей і їх ні в якому разі не можна ставити в основу передвиборних розбігів, або як малозрозуміло, але з пафосом кажуть у столиці, технологій.
Ми всі вийшли з КПРС, навіть ті, хто туди ніколи не входив. Більшість людей йдуть до теперішніх партій від елементарного неуцтва або від невгамованих ще в часи монополії "керуючої та направляючої сили" амбіцій, а не можуть вийти з них від сорому. "Вожді" місцевих осередків партій країни "У", як правило, за радянських часів були обкомівськими (міськкомівськими, райкомівськими, тощо), даруйте, сідницями. Демократія їх розкріпостила і вони почали самостійне існування. Це знайшло своє відтворення в важкій інфекційній хворобі на кшталт педикульозу. Назва її - невтомне партійне будівництво.
Чільне місце в спектрі осередків новітніх партій в місті N таким чином безперечно посіла так звана СДПУ(о) - солідні офіси в центрі міста, сучасна оргтехніка, представництво в Радах усіх рівнів і навіть в уряді. Втручатися в курс цієї партії - це те саме що перекладати стільці на палубі "Титаніка". Перед виборами, коли в низові осередки кидаються додаткові гроші, шикуються черги в приймальнях з вродливими секретарками нового типу - сірі й убогі пенсіонери та невдахи чекають допомоги. По неї йдуть сьогодні або до свідків Єгови або до СДПУ(о). Натомість вимагають беззаперечної та беззастережної підтримки. Звідти, мабуть, і найбільша чисельність, хоч і "женуть" прийом до своїх лав не гірше за КПРС, до повної сдпу(о)ізації всієї країни. Ніхто більше в країні "У" не може похизуватися таким розмахом. Часом простіше створити нову партію, аніж добитися лідерства в уже існуючій. Мабуть з цього виходили при лабораторному синтезі (втім не дуже влучному) всіляких інших партій з більш скромними офісами в місті N, але з таким же ставленням до них з боку широких верств потенційних виборців.
Особняком стоять "традиціонали" - комуністи з соціалістами з похапцем поділеною спадщиною - правонаступністю від матері КПРС. Комунізм в країні "У"- сюрреалістичне дітище Карла Маркса та княгині Ольги, соціалізм - дещо пом’якшена його форма. "Думка як одяг, - полюбляє говорити з цього приводу старий кравець з міста N пан Драгош, - якщо шкода змінювати, то хоча б регулярно чисть та підправляй, щоб вона завжди була яскравою і свіжою". Але впертий ідейний консерватизм влаштовує їх членів поважного, як правило, віку. До речі, тільки ці дві партії на думку народу, мають хоча б якусь ідеологію.
Партії схожі на хмаринки, в яких кожен бачить те, що йому подобається. Кількість партій - це відображення розмаїття думок в суспільстві, це природно за умов молодої демократії. А вона схожа поки що на світлофор у якого горять зелений, червоний та жовтий кольори одночасно. Тому не має ніякого значення скільки їх, цих партій - 10 чи 500. Але не можна вдаватися при формуванні, скажімо, парламенту, вважають у місті N, до виборчого закону, який спирається лише на партійний спектр держави, нехтуючи мажоритарними моделями. Дуже часто, якщо не завжди, окремі представники партій, не являючи із себе навіть мухи з якої можна роздмухати слона, просто прикриваються "заслугами" своїх політичних клубів, які до речі дуже часто є вдаваними і нічого, крім безплатних і глумливих подачок електоратові за душею не мають. Неприпустимо, категорично вважають у місті N, фінансування партій з державного бюджету. В умовах мало прогнозованої країни "У" це зведеться до прямого підкупу людей і завше знайдуться діячі з лексиконом волоцюг, що "зав'язали", які добряче погріють на цьому рученята.
"Я вільна людина, американець, сенатор Сполучених Штатів і демократ - саме в такій послідовності" - сказав комусь Ліндон Джонсон, який не був мешканцем міста N. А пан Іван з українського міста N вже п'ятий рік поспіль очікує вручення йому членського квитка партії, до якої він здуру вступив, не зрозумівши, що мета партій - ділити людей на групи, щоб вони нічого не змогли зробити для самих себе. А тепер її вже немає. То навіщо?
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання
В місті N, на відміну від пихатої столиці, фактично існують дві партії - ті, хто "за" і ті, хто "проти". Кількість їх членів постійно змінюється, але останнім часом тих, хто "проти" значно побільшало. Це, за припущенням того ж пана Бориса, відбувається тому, що багато хто в столиці готовий ототожнювати себе з Джордано Бруно, але тільки до того моменту, доки справа не дійшла до вогнища. Як наслідок - 98% політиків країни "У" псують репутацію інших 2%, а лідери партій перетворилися на політичних космонавтів, які ніколи не спускаються на землю.
І от до міста N надійшла радісна звістка від партобліковців пана Лавриновича про те, що кількість партій країни "У" скоротилася з 123 до 99. Добре це чи погано, радіти нам чи ні? П'ятихвилинна бесіда просто неба з будь-яким пересічним городянином свідчить про те, що теперішні партії та, особливо, їх клони на місцях, абсолютно не віддзеркалюють реальні політичні настрої людей і їх ні в якому разі не можна ставити в основу передвиборних розбігів, або як малозрозуміло, але з пафосом кажуть у столиці, технологій.
Ми всі вийшли з КПРС, навіть ті, хто туди ніколи не входив. Більшість людей йдуть до теперішніх партій від елементарного неуцтва або від невгамованих ще в часи монополії "керуючої та направляючої сили" амбіцій, а не можуть вийти з них від сорому. "Вожді" місцевих осередків партій країни "У", як правило, за радянських часів були обкомівськими (міськкомівськими, райкомівськими, тощо), даруйте, сідницями. Демократія їх розкріпостила і вони почали самостійне існування. Це знайшло своє відтворення в важкій інфекційній хворобі на кшталт педикульозу. Назва її - невтомне партійне будівництво.
Чільне місце в спектрі осередків новітніх партій в місті N таким чином безперечно посіла так звана СДПУ(о) - солідні офіси в центрі міста, сучасна оргтехніка, представництво в Радах усіх рівнів і навіть в уряді. Втручатися в курс цієї партії - це те саме що перекладати стільці на палубі "Титаніка". Перед виборами, коли в низові осередки кидаються додаткові гроші, шикуються черги в приймальнях з вродливими секретарками нового типу - сірі й убогі пенсіонери та невдахи чекають допомоги. По неї йдуть сьогодні або до свідків Єгови або до СДПУ(о). Натомість вимагають беззаперечної та беззастережної підтримки. Звідти, мабуть, і найбільша чисельність, хоч і "женуть" прийом до своїх лав не гірше за КПРС, до повної сдпу(о)ізації всієї країни. Ніхто більше в країні "У" не може похизуватися таким розмахом. Часом простіше створити нову партію, аніж добитися лідерства в уже існуючій. Мабуть з цього виходили при лабораторному синтезі (втім не дуже влучному) всіляких інших партій з більш скромними офісами в місті N, але з таким же ставленням до них з боку широких верств потенційних виборців.
Особняком стоять "традиціонали" - комуністи з соціалістами з похапцем поділеною спадщиною - правонаступністю від матері КПРС. Комунізм в країні "У"- сюрреалістичне дітище Карла Маркса та княгині Ольги, соціалізм - дещо пом’якшена його форма. "Думка як одяг, - полюбляє говорити з цього приводу старий кравець з міста N пан Драгош, - якщо шкода змінювати, то хоча б регулярно чисть та підправляй, щоб вона завжди була яскравою і свіжою". Але впертий ідейний консерватизм влаштовує їх членів поважного, як правило, віку. До речі, тільки ці дві партії на думку народу, мають хоча б якусь ідеологію.
Партії схожі на хмаринки, в яких кожен бачить те, що йому подобається. Кількість партій - це відображення розмаїття думок в суспільстві, це природно за умов молодої демократії. А вона схожа поки що на світлофор у якого горять зелений, червоний та жовтий кольори одночасно. Тому не має ніякого значення скільки їх, цих партій - 10 чи 500. Але не можна вдаватися при формуванні, скажімо, парламенту, вважають у місті N, до виборчого закону, який спирається лише на партійний спектр держави, нехтуючи мажоритарними моделями. Дуже часто, якщо не завжди, окремі представники партій, не являючи із себе навіть мухи з якої можна роздмухати слона, просто прикриваються "заслугами" своїх політичних клубів, які до речі дуже часто є вдаваними і нічого, крім безплатних і глумливих подачок електоратові за душею не мають. Неприпустимо, категорично вважають у місті N, фінансування партій з державного бюджету. В умовах мало прогнозованої країни "У" це зведеться до прямого підкупу людей і завше знайдуться діячі з лексиконом волоцюг, що "зав'язали", які добряче погріють на цьому рученята.
"Я вільна людина, американець, сенатор Сполучених Штатів і демократ - саме в такій послідовності" - сказав комусь Ліндон Джонсон, який не був мешканцем міста N. А пан Іван з українського міста N вже п'ятий рік поспіль очікує вручення йому членського квитка партії, до якої він здуру вступив, не зрозумівши, що мета партій - ділити людей на групи, щоб вони нічого не змогли зробити для самих себе. А тепер її вже немає. То навіщо?
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання
