Спи спокійно, український Гамлете...
Понеділок, 7 липня 2003, 12:26
Чому не навчилися українці й чому навчилися поляки, слухаючи голоси привидів своїх предків
А що буде опісля, коли мине 11 липня і президенти України та Польщі покаються у волинському селі Павлівка за все содіяне й несодіяне? Що буде після цієї дати, якою дипломати окреслюють вшанування 60-річчя волинської трагедії? Поляки отримають цілковиту сатисфакцію? Українці усвідомлять своє минуле? Заживемо душа в душу, якщо не народами, то політичним елітами й друзями-президентами? Ці питання – спробую обґрунтувати – не риторичні, бо навіщо ж тоді Києву та Варшаві бентежити цвинтарну тишу і ворушити дебелим патиком у вуликах правих організацій по обидва береги Бугу?
Розмірковуючи над проблемою, із неї треба винести якийсь бодай морально корисний вантаж.
Пам"ять дорога
Пам"ять справді дорога. В обох розуміннях цього слова. Коли люди забувають щось надто важливе, або ж коли помирають ті, хто пам"ятає, за збереження національної пам"яті беруться ентузіасти і держбюджет. За пам"ять бажано платити. Цю фразу, напевно доволі цинічну, прошу все-таки читати в позитивному значенні. Моя держава, на жаль, за збереження національної пам"яті не платить, амнезія ж у нас - безкоштовна. А у Польщі з червня 2000 року існує Інститут національної пам"яті – установа, що досліджує злочини проти нації, проти людства, фінансована державною казною в карколомних масштабах – близько 5 млн. доларів на рік. Чи треба пояснювати, що Інститут цей ретельно вивчає і волинську трагедію 60-річної давнини.
Основні функції Інституту національної пам"яті – дослідницька, освітня, але є ще й право провадити слідство, і для реалізації цього права існує ціла слідча комісія у справах злочинів проти польського народу в складі 95 слідчих та її голови з відповідно статусу суворою, "фортечною", зовнішністю – паном Антоні Курою. Комісія не вдається в жахи сивої давнини і провадить справи, час життя яких не довший за людський вік, – з 1939 року. Нині в роботі, розповідає пан Кура, - 1260 справ, 51 з них стосується злочинів, учинених проти поляків на Волині, ще 7 – проти українців на цій же території.
"Слідство – найкращий засіб для з"ясування істини, - вважає суворий голова комісії, - адже свідки знаходяться під загрозою карної відповідальності, вони знають, що у разі неправдивих свідчень відповідатимуть перед законом". Утім, сам визнає, що свідки волинських подій – здебільшого старі люди, а старість – не радість, хтось заслаб на пам"ять у силу літ, та й давно все це було, якісь деталі, дати, прізвища стерлися в голові.
Але слідство однак триває, реєструє потерпілих (а такий статус надано тисячі поляків), зокрема потерпілими вважаються, згідно з польським законодавством, і діти жертв волинської різанини. Чого хочуть потерпілі, може, й відшкодування матеріальних збитків? На моє запитання Антоні Кура реагує дещо перестрашено: "Ні, що ви, вони хочуть тільки моральної сатисфакції – щоб те, що сталося на Волині з їхніми батьками, було названо злочином і засуджено".
Однак сам "верховний прокуратор" з Інституту національної пам"яті не впевнений, що у найближчі рік-два хоч якась із "волинських" справ потрапить до польського суду – слідство вести дуже складно, пояснює, кілька справ, напевно, доведеться закрити наступного року – за браком доказів. До того ж українські колеги ставляться до таких вислідів з помітною професійною прохолодою: на запити щодо дев"яти справ, переданих в Генеральну прокуратуру України ще в 1997-98 роках, відповіді у Варшаві чекають донині.
Не думайте, що поляки тільки вдовольняються у спробах матеарілізувати таке поняття, як суд історії, і результатами роботи керованої паном Курою комісії лишень збагатяться підручники чи наукові монографії. Минулого року 12 справ, розслідуваних цією комісією, було доведено до судового розгляду, щоправда, всі вони стосувалися чиновників колишнього комуністичного режиму.
"Ми робимо це не для того, щоб знайти покарання винним, а щоб встановити справедливість, - красиво резюмує директор Інституту національної пам"яті Леон Кєрес. – Ми не стверджуємо: ОУН-УПА – шляхетна чи злочинна організація, це доведе слідство. Зрештою, ми не ставимо питання відповідальності всього українського народу за ті злочини, за них мусить відповісти навіть не конкретна організація, а конкретний виконавець". Охоче погоджуємося. Але, втім, з цього приводу існує й інша думка.
Стильна помста
Примирення й покаяння – аж зовсім різні поняття. Гадаю, українсько-польські непорозуміння з приводу оцінки та відзначення 60-річчя волинської трагедії живляться саме різністю цих понять: поляки - що би там не говорили витончені раціональні варшавські політики - хочуть, аби українці покаялися, українці ж хочуть історичного примирення, або, якщо бути чесним перед собою, взагалі нічого не хочуть у цьому сенсі, принаймні зараз. Не наш це рік, може, і не наше десятиліття, зорі від нас відвернулися, стали поперек неба кособоко, як пишуть дешевенькі астрологічні журнали – "несприятливо для вас". І все ж.
Якщо звернутися до офіційної дипломатичної лексики, історичне примирення (так намагаються називати прогресивні політики і цей, "волинський", етап у стосунках між Україною та Польщею) виглядає дещо інакше, ніж ті страждання над документами та пам"ятниками, що постануть 11 липня.
Звернувшись до європейського досвіду, ми знаходимо найяскравіший приклад історичного примирення – між Німеччиною та Францією, котрий мав разючий оздоровлюючий ефект для міждержавних політичних, економічних, соціальних взаємин, що, власне, дало початок тому утворенню, яке нині зветься Європейський Союз. Обидві держави зуміли знехтувати національними амбіціями, аби прийти до справді примирення. Чи настільки зараз очищена від емоцій польська мета?
"Найважливіше – щоб заходи 11 липня відбулися без емоційних бур", - говорить Анджей Пжевознік, секретар Ради охорони пам"ятників – установи, створеної державою як аполітична, аби тільки вона опікувалася пам"яттю, втіленою в надгробках, а це 60 тисяч об"єктів по всьому світові. У сфері уваги відомства пана Пжевозніка – і пам"ятник жертвам волинської трагедії, що постане у Варшаві, в досить віддаленому від центру польської столиці районі Маримонт.
Монумент у вигляді 11 колон-свічок, що символізують найбільші села, винищені українцями в 1943-ому, зводиться на громадський кошт, держава не дала ні злотого, але вона все одно "контролює процес". В Україні обурювалися написом, який поляки планували викарбувати навіки на тому пам"ятнику, - "Жертвам ОУН-УПА". Не пам"ятаю точно, це буде метафоричний напис, ні, нічого такого, що б зачепило за живе ваші почуття, ухиляється від відповіді пан Пжевознік. Він здається стомленим, йому хочеться вірити, він не хоче ображати українців.
Коли за тиждень вдалося через колег роздобути текст того напису, він і справді здався мені досить розлогим навіть для людини з чималими кілобайтами пам"яті, і я б теж не зуміла процитувати цей напис без шпаргалки, однак висновок склала зовсім протилежний від Пжевознікового. "Ми бігли, але смерть була ближче, бо йшла від співвітчизників..." (Войчех Кейне), - скаже варшавський пам"ятник. І далі, – Десяткам тисяч поляків з Волині, яких нам не дано було врятувати від трагедії в 1943 році, а також тим, хто залишив свої домівки, рятуючись від терору та знищення від рук ОУН-УПА, - у 60-ту річницю трагедії – співвітчизники, солдати Самооборони та підрозділів Армії Крайової".
Очевидно, що ні згадка про терор ОУН-УПА, ні тонкі алюзії на польську територіальну приналежність Волині (адже "смерть йшла від співвітчизників") не сприятимуть ейфорії "історичного примирення", боюсь – навпаки. Так чого ж хочуть поляки?
"Облаштування цвинтарів на Волині, адже існує приблизно 500 місць, де лежать наші мертві, на яких зараз колосяться поля чи пасеться худоба, - кажуть помірковані, як наприклад, цей шановний історик - пан Пжевознік. – Невпорядковані могили також створюють образ держави". "Вичистити історію, - кажуть любителі чистоти й справедливості, як, наприклад, заступник керівника Департаменту Європи польського МЗС пан Рачинський. – У нас теж створювався міф про безгрішність нашого народу, тому ми хворобливо сприймали проблему Єдвабного (Селище, де в часи війни поляки знищили близько тисячі євреїв, за що через понад півстоліття покаявся президент Кваснєвський. – Ред.).
Завдяки емоційному аспекту волинська проблема може якщо не зашкодити, то щонайменше загальмувати швидкий і добрий розвиток українсько-польських взаємин. Але водночас ця проблема – момент істини". "Українці мусять усвідомити, що вони жорстокий народ", - кажуть непримиренні, як пані Ева Семашко, найвідоміша дослідниця-аматорка, автор резонансної книги "Людовбивство на Волині", людина, яка у своїй сумній долі так і не усвідомила, що вивчаючи десятиліттями тільки жертви, легко перетворитися на помічника ката.
Усі разом ці, а також інші люди, з якими мені довелося розмовляти під час недавньої поїздки до Польщі, люб"язно влаштованої амбасадою Республіки Польща в Україні, створили враження розмаїтої, але навдивовижу цілісної картини ставлення поляків до волинської трагедії. Вони не можуть просто так узяти та й забути тих 40-60 тисяч людей своєї нації, яких повбивали люди моєї нації 60 років тому. Те, що до поляків не прийшла амнезія, здається мені і нормальним, і справедливим. Інша річ – у якій формі ця пам"ять зараз виривається назовні.
І трошки розсіяного склерозу
Що зміниться в українсько-польських відносинах після 11 липня? Відповідь банальна: та нічого, пожуримося та й переведемо тему в минуле, звернемо погляди в конструктивне сьогодення. Але чи винесуть Україна й українці якийсь урок з цих подій? Адже це буде перший у нашій історії прецедент покаяння-примирення.
В Україні доволі писалося про те, що для політичного й, якщо хочете, історичного реваншу Польща обрала зручний час внутрішньополітичної слабкості нашої держави, її соціальної апатії. І це правда. Моя держава слабка. А коли, втім, вона була сильною? Так із розмаху й не згадаєш. Хіба в часи Ярослава Мудрого чи трохи в козацьку добу, коли хвацько ганяли вітрюганом по степу, жахаючи полчища сусідів, - босі, злі, немиті романтичні гопачники.
Але все те надто далеко, все те так давно, що аж у підручники страшно зазирнути: князь Ярослав, на картинках схожий на Бога, - що тобі "цар Панько", однакові; словом, казки сивої давнини, такої сивої й неправдоподібної, як їхні бороди. І оця забудькуватість про силу, а скоріше відсутність історичного досвіду сильної держави, потужної нації, й привели нас до народження і вживлення в сьогодення кравчукового "Маємо те, що маємо" – формули апатії й непорушності.
Народ, для котрого голодомор не став національною трагедією, хоч жахи його й досі зберігаються у сімейних оповідках від Хмельниччини до Полтавщини, коли проста селянська сім"я вечеря коло хати гаврилівськими курчатами й бабуся, змітаючи крихти зі столу, за звичкою, набутою в 1933 році, кладе їх у рот, - такий народ гідний щонайменше подиву. (Не хочу висловитися не так м"яко, бо сама ж до нього, оцього народу, належу).
Якось напрочуд швидко примирилися з тим, що в 30-х їли хрущів, що над вишнями гудуть. Кажемо собі: ми народ працьовитий і терплячий, а по-західному це красиво звучить – толерантний, от і тішимося з того. Терплячі ми, терплячі й наші мертві, не блукають їхні тіні над поліськими болотами так, щоб уся Україна чула, не волають про помсту, як привид датського короля, а тільки шепочуть щось тужно, - українські "гамлети" сплять спокійно. Хіба що хтось із волинян час-по-час вигукує: "Так бути чи не бути, чорт забирай!?"
На тлі таких розмірковувань годі й говорити про глибоке вивчення, усвідомлення, нарешті відчуття локальної волинської трагедії, яка зачепила не всіх сущих в Україні, а лишень якусь десяту їх частку. Україна, а зокрема українська влада, ні емоційно, ні, інформативно не була готова до польського історичного виклику. Справді, нація, яка тихцем, не так для світу, як сама для себе, вважалася пригнобленою впродовж усієї історії, раптом була покликана відповідати за бузувірство, за винищення людей і розбиратися, чому вона це зробила! Це справило ефект на зразок того, як коли б зґвалтованій повідомили, що вона проходить у слідчій справі під прізвищем Чикатило.
Думається, і після 11 липня ми так і не усвідомимо, у чому покаялися, в чому винні були, а в чому - ні, коли нападали, а коли відстрілювалися. Так, трошки розсіяного склерозу і невитравний присмак прикрості.
А що буде опісля, коли мине 11 липня і президенти України та Польщі покаються у волинському селі Павлівка за все содіяне й несодіяне? Що буде після цієї дати, якою дипломати окреслюють вшанування 60-річчя волинської трагедії? Поляки отримають цілковиту сатисфакцію? Українці усвідомлять своє минуле? Заживемо душа в душу, якщо не народами, то політичним елітами й друзями-президентами? Ці питання – спробую обґрунтувати – не риторичні, бо навіщо ж тоді Києву та Варшаві бентежити цвинтарну тишу і ворушити дебелим патиком у вуликах правих організацій по обидва береги Бугу?
Розмірковуючи над проблемою, із неї треба винести якийсь бодай морально корисний вантаж.
Пам"ять дорога
Пам"ять справді дорога. В обох розуміннях цього слова. Коли люди забувають щось надто важливе, або ж коли помирають ті, хто пам"ятає, за збереження національної пам"яті беруться ентузіасти і держбюджет. За пам"ять бажано платити. Цю фразу, напевно доволі цинічну, прошу все-таки читати в позитивному значенні. Моя держава, на жаль, за збереження національної пам"яті не платить, амнезія ж у нас - безкоштовна. А у Польщі з червня 2000 року існує Інститут національної пам"яті – установа, що досліджує злочини проти нації, проти людства, фінансована державною казною в карколомних масштабах – близько 5 млн. доларів на рік. Чи треба пояснювати, що Інститут цей ретельно вивчає і волинську трагедію 60-річної давнини.
Основні функції Інституту національної пам"яті – дослідницька, освітня, але є ще й право провадити слідство, і для реалізації цього права існує ціла слідча комісія у справах злочинів проти польського народу в складі 95 слідчих та її голови з відповідно статусу суворою, "фортечною", зовнішністю – паном Антоні Курою. Комісія не вдається в жахи сивої давнини і провадить справи, час життя яких не довший за людський вік, – з 1939 року. Нині в роботі, розповідає пан Кура, - 1260 справ, 51 з них стосується злочинів, учинених проти поляків на Волині, ще 7 – проти українців на цій же території.
"Слідство – найкращий засіб для з"ясування істини, - вважає суворий голова комісії, - адже свідки знаходяться під загрозою карної відповідальності, вони знають, що у разі неправдивих свідчень відповідатимуть перед законом". Утім, сам визнає, що свідки волинських подій – здебільшого старі люди, а старість – не радість, хтось заслаб на пам"ять у силу літ, та й давно все це було, якісь деталі, дати, прізвища стерлися в голові.
Але слідство однак триває, реєструє потерпілих (а такий статус надано тисячі поляків), зокрема потерпілими вважаються, згідно з польським законодавством, і діти жертв волинської різанини. Чого хочуть потерпілі, може, й відшкодування матеріальних збитків? На моє запитання Антоні Кура реагує дещо перестрашено: "Ні, що ви, вони хочуть тільки моральної сатисфакції – щоб те, що сталося на Волині з їхніми батьками, було названо злочином і засуджено".
Однак сам "верховний прокуратор" з Інституту національної пам"яті не впевнений, що у найближчі рік-два хоч якась із "волинських" справ потрапить до польського суду – слідство вести дуже складно, пояснює, кілька справ, напевно, доведеться закрити наступного року – за браком доказів. До того ж українські колеги ставляться до таких вислідів з помітною професійною прохолодою: на запити щодо дев"яти справ, переданих в Генеральну прокуратуру України ще в 1997-98 роках, відповіді у Варшаві чекають донині.
Не думайте, що поляки тільки вдовольняються у спробах матеарілізувати таке поняття, як суд історії, і результатами роботи керованої паном Курою комісії лишень збагатяться підручники чи наукові монографії. Минулого року 12 справ, розслідуваних цією комісією, було доведено до судового розгляду, щоправда, всі вони стосувалися чиновників колишнього комуністичного режиму.
"Ми робимо це не для того, щоб знайти покарання винним, а щоб встановити справедливість, - красиво резюмує директор Інституту національної пам"яті Леон Кєрес. – Ми не стверджуємо: ОУН-УПА – шляхетна чи злочинна організація, це доведе слідство. Зрештою, ми не ставимо питання відповідальності всього українського народу за ті злочини, за них мусить відповісти навіть не конкретна організація, а конкретний виконавець". Охоче погоджуємося. Але, втім, з цього приводу існує й інша думка.
Стильна помста
Примирення й покаяння – аж зовсім різні поняття. Гадаю, українсько-польські непорозуміння з приводу оцінки та відзначення 60-річчя волинської трагедії живляться саме різністю цих понять: поляки - що би там не говорили витончені раціональні варшавські політики - хочуть, аби українці покаялися, українці ж хочуть історичного примирення, або, якщо бути чесним перед собою, взагалі нічого не хочуть у цьому сенсі, принаймні зараз. Не наш це рік, може, і не наше десятиліття, зорі від нас відвернулися, стали поперек неба кособоко, як пишуть дешевенькі астрологічні журнали – "несприятливо для вас". І все ж.
Якщо звернутися до офіційної дипломатичної лексики, історичне примирення (так намагаються називати прогресивні політики і цей, "волинський", етап у стосунках між Україною та Польщею) виглядає дещо інакше, ніж ті страждання над документами та пам"ятниками, що постануть 11 липня.
Звернувшись до європейського досвіду, ми знаходимо найяскравіший приклад історичного примирення – між Німеччиною та Францією, котрий мав разючий оздоровлюючий ефект для міждержавних політичних, економічних, соціальних взаємин, що, власне, дало початок тому утворенню, яке нині зветься Європейський Союз. Обидві держави зуміли знехтувати національними амбіціями, аби прийти до справді примирення. Чи настільки зараз очищена від емоцій польська мета?
"Найважливіше – щоб заходи 11 липня відбулися без емоційних бур", - говорить Анджей Пжевознік, секретар Ради охорони пам"ятників – установи, створеної державою як аполітична, аби тільки вона опікувалася пам"яттю, втіленою в надгробках, а це 60 тисяч об"єктів по всьому світові. У сфері уваги відомства пана Пжевозніка – і пам"ятник жертвам волинської трагедії, що постане у Варшаві, в досить віддаленому від центру польської столиці районі Маримонт.
Монумент у вигляді 11 колон-свічок, що символізують найбільші села, винищені українцями в 1943-ому, зводиться на громадський кошт, держава не дала ні злотого, але вона все одно "контролює процес". В Україні обурювалися написом, який поляки планували викарбувати навіки на тому пам"ятнику, - "Жертвам ОУН-УПА". Не пам"ятаю точно, це буде метафоричний напис, ні, нічого такого, що б зачепило за живе ваші почуття, ухиляється від відповіді пан Пжевознік. Він здається стомленим, йому хочеться вірити, він не хоче ображати українців.
Коли за тиждень вдалося через колег роздобути текст того напису, він і справді здався мені досить розлогим навіть для людини з чималими кілобайтами пам"яті, і я б теж не зуміла процитувати цей напис без шпаргалки, однак висновок склала зовсім протилежний від Пжевознікового. "Ми бігли, але смерть була ближче, бо йшла від співвітчизників..." (Войчех Кейне), - скаже варшавський пам"ятник. І далі, – Десяткам тисяч поляків з Волині, яких нам не дано було врятувати від трагедії в 1943 році, а також тим, хто залишив свої домівки, рятуючись від терору та знищення від рук ОУН-УПА, - у 60-ту річницю трагедії – співвітчизники, солдати Самооборони та підрозділів Армії Крайової".
Очевидно, що ні згадка про терор ОУН-УПА, ні тонкі алюзії на польську територіальну приналежність Волині (адже "смерть йшла від співвітчизників") не сприятимуть ейфорії "історичного примирення", боюсь – навпаки. Так чого ж хочуть поляки?
"Облаштування цвинтарів на Волині, адже існує приблизно 500 місць, де лежать наші мертві, на яких зараз колосяться поля чи пасеться худоба, - кажуть помірковані, як наприклад, цей шановний історик - пан Пжевознік. – Невпорядковані могили також створюють образ держави". "Вичистити історію, - кажуть любителі чистоти й справедливості, як, наприклад, заступник керівника Департаменту Європи польського МЗС пан Рачинський. – У нас теж створювався міф про безгрішність нашого народу, тому ми хворобливо сприймали проблему Єдвабного (Селище, де в часи війни поляки знищили близько тисячі євреїв, за що через понад півстоліття покаявся президент Кваснєвський. – Ред.).
Завдяки емоційному аспекту волинська проблема може якщо не зашкодити, то щонайменше загальмувати швидкий і добрий розвиток українсько-польських взаємин. Але водночас ця проблема – момент істини". "Українці мусять усвідомити, що вони жорстокий народ", - кажуть непримиренні, як пані Ева Семашко, найвідоміша дослідниця-аматорка, автор резонансної книги "Людовбивство на Волині", людина, яка у своїй сумній долі так і не усвідомила, що вивчаючи десятиліттями тільки жертви, легко перетворитися на помічника ката.
Усі разом ці, а також інші люди, з якими мені довелося розмовляти під час недавньої поїздки до Польщі, люб"язно влаштованої амбасадою Республіки Польща в Україні, створили враження розмаїтої, але навдивовижу цілісної картини ставлення поляків до волинської трагедії. Вони не можуть просто так узяти та й забути тих 40-60 тисяч людей своєї нації, яких повбивали люди моєї нації 60 років тому. Те, що до поляків не прийшла амнезія, здається мені і нормальним, і справедливим. Інша річ – у якій формі ця пам"ять зараз виривається назовні.
І трошки розсіяного склерозу
Що зміниться в українсько-польських відносинах після 11 липня? Відповідь банальна: та нічого, пожуримося та й переведемо тему в минуле, звернемо погляди в конструктивне сьогодення. Але чи винесуть Україна й українці якийсь урок з цих подій? Адже це буде перший у нашій історії прецедент покаяння-примирення.
В Україні доволі писалося про те, що для політичного й, якщо хочете, історичного реваншу Польща обрала зручний час внутрішньополітичної слабкості нашої держави, її соціальної апатії. І це правда. Моя держава слабка. А коли, втім, вона була сильною? Так із розмаху й не згадаєш. Хіба в часи Ярослава Мудрого чи трохи в козацьку добу, коли хвацько ганяли вітрюганом по степу, жахаючи полчища сусідів, - босі, злі, немиті романтичні гопачники.
Але все те надто далеко, все те так давно, що аж у підручники страшно зазирнути: князь Ярослав, на картинках схожий на Бога, - що тобі "цар Панько", однакові; словом, казки сивої давнини, такої сивої й неправдоподібної, як їхні бороди. І оця забудькуватість про силу, а скоріше відсутність історичного досвіду сильної держави, потужної нації, й привели нас до народження і вживлення в сьогодення кравчукового "Маємо те, що маємо" – формули апатії й непорушності.
Народ, для котрого голодомор не став національною трагедією, хоч жахи його й досі зберігаються у сімейних оповідках від Хмельниччини до Полтавщини, коли проста селянська сім"я вечеря коло хати гаврилівськими курчатами й бабуся, змітаючи крихти зі столу, за звичкою, набутою в 1933 році, кладе їх у рот, - такий народ гідний щонайменше подиву. (Не хочу висловитися не так м"яко, бо сама ж до нього, оцього народу, належу).
Якось напрочуд швидко примирилися з тим, що в 30-х їли хрущів, що над вишнями гудуть. Кажемо собі: ми народ працьовитий і терплячий, а по-західному це красиво звучить – толерантний, от і тішимося з того. Терплячі ми, терплячі й наші мертві, не блукають їхні тіні над поліськими болотами так, щоб уся Україна чула, не волають про помсту, як привид датського короля, а тільки шепочуть щось тужно, - українські "гамлети" сплять спокійно. Хіба що хтось із волинян час-по-час вигукує: "Так бути чи не бути, чорт забирай!?"
На тлі таких розмірковувань годі й говорити про глибоке вивчення, усвідомлення, нарешті відчуття локальної волинської трагедії, яка зачепила не всіх сущих в Україні, а лишень якусь десяту їх частку. Україна, а зокрема українська влада, ні емоційно, ні, інформативно не була готова до польського історичного виклику. Справді, нація, яка тихцем, не так для світу, як сама для себе, вважалася пригнобленою впродовж усієї історії, раптом була покликана відповідати за бузувірство, за винищення людей і розбиратися, чому вона це зробила! Це справило ефект на зразок того, як коли б зґвалтованій повідомили, що вона проходить у слідчій справі під прізвищем Чикатило.
Думається, і після 11 липня ми так і не усвідомимо, у чому покаялися, в чому винні були, а в чому - ні, коли нападали, а коли відстрілювалися. Так, трошки розсіяного склерозу і невитравний присмак прикрості.
