Апологія втручання
Четвер, 31 липня 2003, 16:46
Американського посла Паскуаля варто подякувати за те, що втручався у наші внутрішні справи в той час, коли весь світ до нас байдужий.
Як не прикро для одних та не приємно для інших, Карлос Паскуаль їде-таки з України. Не тому, що його, як радісно брехала весною наша офіційна пропаганда, відкликають через невдоволення результатами роботи, а через те, що відведений йому трирічний термін перебування добігає кінця. Американці ж не граються в продовження повноважень, а користуються ними стільки, скільки встановлено існуючими правилами.
Виступаючи з прощальною промовою перед журналістами та українськими учасниками програм обмінів із США, Паскуаль особливо наголосив на неприйнятності для демократичного суспільства таких трюків як продовження президентських повноважень чи "третій термін".
Лише завдяки пану Паскуалю замордована політреформою країна довідалась, що суміщати парламентські та президентські вибори Банкова планує не в 2006 чи 2007 роках, як ми тут собі гадали, а аж в 2014 році. Втім, того року вибори збігаються природнім шляхом, що не потребує втручання адміністрації президента.
В який спосіб Паскуаль та його попередник на посольській посаді Стівен Пайфер здобули у Кучми таке зізнання, - то матеріал для майбутніх томів із серії "таємниці дипломатії", але наразі зрозуміло, що запевнення у намірі провести президентські вибори в 2004 році – ще одна послуга Паскуаля демократично налаштованій частині українців, при чому є надія, що не остання.
Можливо, він ще подолає гігантський спротив Росії та місцевих компрадорів, лобістів інтересів Москви, й, попри безпрецедентну за обсягами та вартістю пропагандистську кампанію за реверсне використання нафтопроводу "Одеса-Броди", спонукає владу зробити, нарешті, перший крок до диверсифікації джерел постачання енергоресурсів.
Як на мене, Паскуалю слід подякувати за активне, ефективне й позитивне втручання в наші внутрішні справи, яке, з одного боку, безумовно порушує всі канони дипломатії й зачіпає національну гордість, а з іншого – свідчить про небайдужість до долі демократії в Україні та зацікавленість, хай може й небезкорисну, в самому нашому існуванні як незалежної держави.
Мені особисто приємно у зв’язку з цим визнати помилковість своєї зимової статті "Гуд бай, Америка, або 48 мільйонів, які Джордж подарував Путті Путу". Правда, стаття ця, написана у момент щонайбільшого загострення стосунків України із Заходом, була свідомо провокаційною й мала за мету підштовхнути американців до спростувань.
Словесних спростувань так і не з’явилося, але протягом весни та першої половини літа Вашингтон довів зворотне, і уже в згаданій тут прощальній промові пан Паскуаль підкреслив, що "Україна надто багатого варта, аби залишити тут все без змін". Думаю, то був все-таки не дипломатичний комплімент, а щире зізнання.
Дякувати іноземній державі за втручання у внутрішні справи твоєї країни – це непатріотично, звичайно, але не за надзвичайних обставин, за яких Україна намагається реалізувати свій останній шанс на власну державність.
Україні притаманні основні риси авторитарних режимів: перешкоди діяльності опозиції, тиск на незалежні громадські об’єднання, обмеження громадянських прав і свобод, насамперед свободи слова, відсутність політичної конкуренції та реального розподілу влади, легко маніпульоване населення, відсутність громадянського суспільства – і на тлі всього цього непідконтрольність влади суспільству.
За таких умов Сполучені Штати й стали складовою політичної системи України, заступаючи собою брак елементів громадянського суспільства.
Отож, хіба не добре, що за відсутності внутрішніх стримуючих факторів, винайшовся зовнішній чинник, який не дозволяє владі зовсім розперезатись? Жахливо навіть уявити, щоб витворяли наші можновладці, якби за ними бодай краєм ока не стежив дядечко Сем!
Хіба не добре, що за корумпованої, орієнтованої не на дотримання закону, а обслуговування кланових інтересів правоохоронної системи, є можливість викликати світового поліцая як останню надію на захист від "беспредєлу".
Хіба це нам має бути соромно за те, що США втручаються у внутрішні справи України? То – ганьба нашій владі, яка, декларуючи належність країни до євроатлантичної спільноти, не здатна поки що до адекватної цим деклараціям поведінки, та ще й до того ж заплуталася в павутинні зовнішньополітичних векторів.
А те, що нас повчають, те, що від нас вимагають пристойної політичної поведінки, означає небайдужість до України, бо до тих, на кому вже поставлено хрест, вже й уваги давно немає.
Як не прикро для одних та не приємно для інших, Карлос Паскуаль їде-таки з України. Не тому, що його, як радісно брехала весною наша офіційна пропаганда, відкликають через невдоволення результатами роботи, а через те, що відведений йому трирічний термін перебування добігає кінця. Американці ж не граються в продовження повноважень, а користуються ними стільки, скільки встановлено існуючими правилами.
Виступаючи з прощальною промовою перед журналістами та українськими учасниками програм обмінів із США, Паскуаль особливо наголосив на неприйнятності для демократичного суспільства таких трюків як продовження президентських повноважень чи "третій термін".
Лише завдяки пану Паскуалю замордована політреформою країна довідалась, що суміщати парламентські та президентські вибори Банкова планує не в 2006 чи 2007 роках, як ми тут собі гадали, а аж в 2014 році. Втім, того року вибори збігаються природнім шляхом, що не потребує втручання адміністрації президента.
В який спосіб Паскуаль та його попередник на посольській посаді Стівен Пайфер здобули у Кучми таке зізнання, - то матеріал для майбутніх томів із серії "таємниці дипломатії", але наразі зрозуміло, що запевнення у намірі провести президентські вибори в 2004 році – ще одна послуга Паскуаля демократично налаштованій частині українців, при чому є надія, що не остання.
Можливо, він ще подолає гігантський спротив Росії та місцевих компрадорів, лобістів інтересів Москви, й, попри безпрецедентну за обсягами та вартістю пропагандистську кампанію за реверсне використання нафтопроводу "Одеса-Броди", спонукає владу зробити, нарешті, перший крок до диверсифікації джерел постачання енергоресурсів.
Як на мене, Паскуалю слід подякувати за активне, ефективне й позитивне втручання в наші внутрішні справи, яке, з одного боку, безумовно порушує всі канони дипломатії й зачіпає національну гордість, а з іншого – свідчить про небайдужість до долі демократії в Україні та зацікавленість, хай може й небезкорисну, в самому нашому існуванні як незалежної держави.
Мені особисто приємно у зв’язку з цим визнати помилковість своєї зимової статті "Гуд бай, Америка, або 48 мільйонів, які Джордж подарував Путті Путу". Правда, стаття ця, написана у момент щонайбільшого загострення стосунків України із Заходом, була свідомо провокаційною й мала за мету підштовхнути американців до спростувань.
Словесних спростувань так і не з’явилося, але протягом весни та першої половини літа Вашингтон довів зворотне, і уже в згаданій тут прощальній промові пан Паскуаль підкреслив, що "Україна надто багатого варта, аби залишити тут все без змін". Думаю, то був все-таки не дипломатичний комплімент, а щире зізнання.
Дякувати іноземній державі за втручання у внутрішні справи твоєї країни – це непатріотично, звичайно, але не за надзвичайних обставин, за яких Україна намагається реалізувати свій останній шанс на власну державність.
Україні притаманні основні риси авторитарних режимів: перешкоди діяльності опозиції, тиск на незалежні громадські об’єднання, обмеження громадянських прав і свобод, насамперед свободи слова, відсутність політичної конкуренції та реального розподілу влади, легко маніпульоване населення, відсутність громадянського суспільства – і на тлі всього цього непідконтрольність влади суспільству.
За таких умов Сполучені Штати й стали складовою політичної системи України, заступаючи собою брак елементів громадянського суспільства.
Отож, хіба не добре, що за відсутності внутрішніх стримуючих факторів, винайшовся зовнішній чинник, який не дозволяє владі зовсім розперезатись? Жахливо навіть уявити, щоб витворяли наші можновладці, якби за ними бодай краєм ока не стежив дядечко Сем!
Хіба не добре, що за корумпованої, орієнтованої не на дотримання закону, а обслуговування кланових інтересів правоохоронної системи, є можливість викликати світового поліцая як останню надію на захист від "беспредєлу".
Хіба це нам має бути соромно за те, що США втручаються у внутрішні справи України? То – ганьба нашій владі, яка, декларуючи належність країни до євроатлантичної спільноти, не здатна поки що до адекватної цим деклараціям поведінки, та ще й до того ж заплуталася в павутинні зовнішньополітичних векторів.
А те, що нас повчають, те, що від нас вимагають пристойної політичної поведінки, означає небайдужість до України, бо до тих, на кому вже поставлено хрест, вже й уваги давно немає.
