"Харківських","донецьких" і "дніпропетровських" помирять тільки президентські вибори?
Понеділок, 28 липня 2003, 15:39
Боротьба між вітчизняними ФПГ у трикутнику "Дніпропетровськ – Донецьк – Харків" останнім часом – чи не головна тема інформаційних повідомлень останнього часу. Саме у цих битвах, прийнято вважати у столиці, вимальовується сьогодення і майбутнє розкладів на київському політичному Олімпі. Утім, з регіонів ці бої виглядають трохи інакше.
Це "просто бізнес", вважають регіонали, що має до політики тільки одне відношення: страхуючи від можливих політичних ризиків, пов'язаних із президентськими виборами 2004 року, ФПГ прагнуть закріпити і навіть розширити свої позиції у базових галузях. З позицій регіонального спостерігача очевидно також, що замість позначеного вище трикутника ми маємо багатокутник з непропорційно різними сторонами.
Причому, міць і впливовість угруповань, що утворюють багатокутник, обернено пропорційні активності й агресивності їхніх дій. Описані феномени досить чітко можна простежити на прикладі функціонування дніпропетровських ФПГ і їхньої драматичної боротьби з "харківськими", "донецькими" й один з одним.
Декорації
Особливості розвитку тих чи інших регіональних ФПГ (навіть тих, що розрослися до всеукраїнського рівня) будуть незрозумілі, якщо не врахувати регіональних же умов їхнього формування, функціонування і розвитку. Дніпропетровщина - з погляду вихідних умов – регіон досить специфічний, не схожий ні на Донецьк, ні на Харків, ні на Луганськ. І події, що складаються сьогодні між ФПГ у боротьбі за власність або контроль над промисловими активами, багато у чому обумовлені цією "дніпропетровською специфікою".
Довгий час (1994-1999 р.) у Дніпропетровській області абсолютно домінувала одна ФПГ – група Павла Лазаренка. Павла Івановича небезпідставно називали "господарем області" – він був ним. Конгломерат контрольованих ним корпорацій і компаній охоплював практично всі виробничі сфери і всі базові галузі Дніпропетровщини.
Для цього йому не потрібна була навіть "велика приватизація", тому що головний ресурс базових галузей – енергетика – знаходився в його руках. Домінуюче положення "групи Лазаренка" стримувало розвиток незалежних від нього груп – "Інтерпайпу" і "Привату". Утім, сходження до висот бізнесу, початок формування структури даних холдингів, що існують і донині, відноситься саме до 1999 року, коли Павло Іванович остаточно програв політичний бій в Україні і відбув в еміграцію.
Не можна сказати, щоб Лазаренко надто вже "душив" нинішніх репрезентантів дніпропетровського "клану". Але й особливої любові між ними не спостерігалося. Як відомо, шляхи-дороги Пінчука і близької до Лазаренка Тимошенко розійшлися на дуже ранній стадії (внаслідок розвалу "Корпорації "Український бензин" – КУБ).
А вже після висування на мажоритарному окрузі в 1998 році кандидатури Пінчука проти підтримуваного тоді Павлом Лазаренком Віктора Веретенникова (нинішній член фракції "Трудова Україна") відносини й зовсім набули характеру гострої ворожості. Втім, тоді вже Павло Іванович не міг зробити нічого. Що ж стосується "Привата", то тут можливі варіанти.
У Дніпропетровську і досі згадують сакраментальну фразу, вимовлену Лазаренком напередодні чергової посівної країни: "Бензин будемо купувати в "Авіаз"! (торговець нафтопродуктами, що входить у групу "Сентоза" – засновника "Приватбанку"). Утім, навряд чи це можна розцінювати як акт любові. Принаймні, призначення Сергія Тігіпка віце-прем'єром в уряді Лазаренка сприймалося на "історичній батьківщині" обох цілком однозначно: як прикріплення до амбіційного прем'єра "ока государева".
Лазаренко підняв впливовість дніпропетровської групи на небачену висоту. Він же цю міць і зруйнував. Його "боротьба без правил" негативно відбилася на позиціях дніпропетровської еліти і на взаєминах всередині неї. 1998 рік і перша половина 1999 року були часом безпрецедентного розколу ділової і політичної верхівки регіону.
Прихильники Лазаренка і президента по року уникали зустрічей один з одним, навіть якщо були кумами. Ситуацію виправив Микола Швець, який вступив на губернаторство у квітні 1999 року. Для одних він був "людиною президента", для інших – мером Дніпропетровська, якого на виборах підтримував Павло Іванович. Його двуликість стала цементуючим фактором: чиновницьку еліту Дніпропетровщини Миколі Антоновичу вдалося консолідувати.
Але ФПГ, що сформувалися до того часу, від приходу Швеця значно легше не стало. Справа у тому, що губернатор (і у цьому – одна з головних рис специфіки регіону) не є палким патріотом дніпропетровських ФПГ. У цьому він радикально відрізнявся і від Януковича, і від Кушнарьова. І гасло "Дніпропетровщина – для дніпропетровців" не належить до його життєвих принципів. Спостерігачі вважають, що саме це забезпечує Миколі Швецю "рівновіддаленість" і "рівнонаближеність" до всіх олігархів і – як наслідок – політичне довголіття.
Політичне довголіття Швеця у Дніпропетровську давно стало притчею во язицех. Здавалося б, він здатен пережити будь-які бурі, в тому числі й на політичному олімпі. На думку багатьох регіоналів, не більше, ніж черговою бурею може стати заява прем'єра Віктора Януковича про те, що він буде рекомендувати президентові зняти трьох губернаторів, у тому числі і дніпропетровського, за провал "продовольчої програми".
Правда, це не заважає політичній опозиції (як лівого, так і правого спрямування) будувати прогнози про спадкоємця, який, за спільною думкою, повинен бути неодмінно дніпропетровським. Серед "вакантних" кандидатур називають екс-мера Дніпропетровська Валерія Пустовойтенка, Володимира Яцубу, деяких нині діючих нардепів, у тому числі Анатолія Клименка, який до обрання у ВР був заступником губернатора.
Крім того, відзначають дніпропетровські аналітики, не можна сказати, щоб у регіоні боялися експансії "донецьких". Справа у тому, що вони давно вже прийшли і почувають себе вільно ще з тих часів, коли обидва регіони вели боротьбу за втілення у життя президентського указу № 1001999, що передає повноваження з керування корпоративними правами держави обласним адміністраціям.
Тоді ж, на зорі губернаторської кар'єри Швеця, був підписаний договір про співробітництво між областями Донецькою і Дніпропетровською, до якого пізніше приєдналося Запоріжжя. У ті часи договір у Києві називали "регіональним тріумвіратом", і з тривогою стежили, чим справа закінчиться. Нічим не закінчилася, але гарні стосунки залишилися.
Принаймні, ніхто не заважав групі Ахметова здобувати пив-безалкогольний комбінат, що знаходився раніше під контролем Лазаренка, "Дніпро" (тепер – торговельна марка "Сармат"), а Індустріальному союзові Донбасу – Дніпропетровський трубний завод імені Леніна. Тому у "наїзді" Януковича на Швеця у Дніпропетровській області не бачать нічого особистого.
З харківським угрупованням у Швеця склалися навіть більш тісні стосунки. Восени 1999 року, не без участі губернатора (як говорять у кулуарах) на ДМК ім. Дзержинського прийшов "Укрсиббанк" (управління 50%-им держпакетом). Не минуло й року, як до харків'ян перейшла в управління інша частина держпакету. З тих пір Швець не приховував свою особливу любов до "Дзержинки" і навіть виступав проти розірвання Фондом Держмайна договору на управління у 2002 році.
Офіс "Укрсиббанку" у Дніпропетровську розташовується у відреставрованому стародавньому будинку у центрі міста, у новому офісному центрі розташований шикарний офіс DCC, що входить до ахметівської групи "Систем кепітел менеджмент". Загалом, "чужинці" почувають себе у Дніпропетровську анітрохи не гірше, ніж "свої". Принаймні, на місцеву владу як на ресурс у битвах з іншими регіональними ФПГ дніпропетровським розраховувати не доводиться.
При цьому не можна сказати, що Швець вставляє палки у колеса, скажімо, "Інтерпайпу". Нелюбов же його до "Приватбанку" – загальновідома у Дніпропетровську – не заходить далі заяв декларативного характеру. Головна тема розбратів – окрім "Дзержинки", з якої "Приват" давно вже пішов, – завод імені Петровського, яким структури, близькі до банку, керують і досі.
Результати керування у виді мільйонних збитків і вимивання оборотних коштів підприємства у 1999 році обумовили гнів Кучми. "Тему" при кожному зручному випадку розвивав і Микола Швець. І все таки жодних реальних кроків щодо виправлення ситуації на Петрівці не почав.
На думку заступника директора інформаційно-аналітичного агентства "Регіон" Юрія Райхеля, невтручання, зокрема, у приватизаційні конфлікти останнім часом обласної влади цілком закономірно. "Висловити свою думку, значить, підтримати чиюсь сторону. А у нас навіть Гарант не знає, кого йому любити більше. Але до весни рівновага повинна зламатися".
Проте, відставка Швеця (якщо вона, звичайно, піде) буде свідчити не про початок війни між регіонами, а про те, що позиція "політики над бізнесом" більше не влаштовує. Насамперед, бізнес, який хоче, щоб глава області виходив у своїх діях не з міркувань чиновницької відданості, а з економічної доцільності.
"Чим ближче до виборів, тим небезпечніша на губернаторській посаді людина, яка не вийшла з бізнесу. Якщо Швеця не знімуть зараз, то його знімуть незабаром. Це потрібно зробити, поки не пробила година "Х" - вважають фахівці інформаційно-аналітичного агентства "Діалог".
Цю точку зору підтвердив і керівник аналітичного центра "Третій сектор" Андрій Золотарьов, який вважає, що до певний період Микола Швець міг маневрувати між інтересами великих бізнес-груп і навіть одержувати від цього певні. Однак, рано чи пізно позиція невтручання може виявитися позицією слабкості, особливо, якщо бізнес-групи зможуть знайти загальну мову і почати диктувати свої умови.
Крім специфічної політики місцевої влади, на характер і результати боротьби дніпропетровських ФПГ за своє світле майбутнє впливають ще кілька факторів об'єктивного характеру. Скажімо, обсяги промислового потенціалу Дніпропетровської області, частка якої у промисловому потенціалі країни складає 17% (друге місце після Донецької області).
Його основу складають гірничорудна (ГОКи Кривого Рогу, Марганцю й Орджонікідзе), металургійна (меткомбінати і коксохіми Дніпропетровська, Кривого Рогу і Дніпродзержинська), енергетична (Павлоградвугілля), трубна (трубні заводи Дніпропетровська, Новомосковська і Нікополя), хімічна (Дніпроазот, Придніпровський і Павлоградський хімзаводи), галузі.
Тобто, величезний потенціал, що не потягнути двом місцевим угрупованням (більш дрібні групи подібні компанії "Ольвія" нардепа Сергія Касьянова вже знайшли свої ніші і не прагнуть більшого) і до того ж – потенціал надзвичайно диверсифікований, багатопрофільний.
Така структура економіки змушує дніпропетровські групи з однієї сторони виходити на "чужу" територію і всеукраїнський рівень у пошуках профільних активів, а з іншого боку – дивитися скрізь пальці на проникнення груп з інших регіонів на територію області. Така от "глобалізація по-дніпропетровськи".
Процес "глобалізації" привів до досить цікавих наслідків. Оскільки "чужинці" виявляли активність у проникненні на об'єкти Дніпропетровщини, у структурі капіталу найбільш привабливих активів створилася так звані "ситуація спільного управління".
Найбільш типова структура виглядає так: контрольний або блокуючий держпакет, закріплений у власності держави і відданий в управління одній ФПГ, що володіє ще невеликим пакетом. І при цьому на тому ж підприємстві є інша (і навіть третя) ФПГ, яка (які) також володіє відносно невеликим пакетом. Спільне управління при такому розкладі неминуче. До 2002 року більшість ФПГ така ситуація влаштовувала. Але у той же час сам принцип спільного управління в українських умовах приховує у собі значний вибухонебезпечний потенціал.
Рано чи пізно одна структура захоче встановити контроль над підприємством. Що, власне, і відбувається сьогодні. Тому сьогоднішні війни регіональних груп на території Дніпропетровської (та й не тільки) областей – це не тільки данина майбутній страховці від політичних ризиків, але і минулому - зокрема дивовижній і вигадливій структурі акціонерного капіталу в базових галузях, яка склалася.
На думку заступника директора інформаційно-аналітичного агентства "Регіон" Юрія Райхеля, боротьба між, так званими "дніпропетровськими кланами" цілком закономірна й обумовлена двома причинами – комерційною і політичною. Якщо з перетинанням комерційних інтересів усе більш-менш зрозуміло, то політичний конфлікт, на думку Райхеля, не виноситься на широку публіку, хоча досить очевидний: за "Приватбанком", за чутками, стоїть СДПУ(о), за "Інтерпайпом", відповідно, Пінчук і "Трудова Україна".
"Але в обох дніпропетровських угруповань є загальна проблема – Донецьк, тому вони використовують один одного, щоб "з'їсти" східного сусіда".
Нарешті, ще один фактор, що визначає конфігурацію відносин дніпропетровських із групами з інших регіонів. Основні види їхньої діяльності, як правило, сьогодні вже не перетинаються з основними ж видами діяльності суперників.
В "Інтерпайпу" – трубна галузь, у "Приватбанку" – банківська діяльність, причому у масштабах, до яких "Укрсиббанку" далеко. Тому боротьба з "донецькими" і "харківськими" триває, по-перше, на периферії диверсифікації, по-друге – як правило, за стратегічні переваги у майбутньому.
Як би там не було, але у дніпропетровських груп зовсім різна стратегія і тактика у конфліктах інтересів. Навіть можна сказати, діаметрально протилежна.
<і>(Далі буде...)
Це "просто бізнес", вважають регіонали, що має до політики тільки одне відношення: страхуючи від можливих політичних ризиків, пов'язаних із президентськими виборами 2004 року, ФПГ прагнуть закріпити і навіть розширити свої позиції у базових галузях. З позицій регіонального спостерігача очевидно також, що замість позначеного вище трикутника ми маємо багатокутник з непропорційно різними сторонами.
Причому, міць і впливовість угруповань, що утворюють багатокутник, обернено пропорційні активності й агресивності їхніх дій. Описані феномени досить чітко можна простежити на прикладі функціонування дніпропетровських ФПГ і їхньої драматичної боротьби з "харківськими", "донецькими" й один з одним.
Декорації
Особливості розвитку тих чи інших регіональних ФПГ (навіть тих, що розрослися до всеукраїнського рівня) будуть незрозумілі, якщо не врахувати регіональних же умов їхнього формування, функціонування і розвитку. Дніпропетровщина - з погляду вихідних умов – регіон досить специфічний, не схожий ні на Донецьк, ні на Харків, ні на Луганськ. І події, що складаються сьогодні між ФПГ у боротьбі за власність або контроль над промисловими активами, багато у чому обумовлені цією "дніпропетровською специфікою".
Довгий час (1994-1999 р.) у Дніпропетровській області абсолютно домінувала одна ФПГ – група Павла Лазаренка. Павла Івановича небезпідставно називали "господарем області" – він був ним. Конгломерат контрольованих ним корпорацій і компаній охоплював практично всі виробничі сфери і всі базові галузі Дніпропетровщини.
Для цього йому не потрібна була навіть "велика приватизація", тому що головний ресурс базових галузей – енергетика – знаходився в його руках. Домінуюче положення "групи Лазаренка" стримувало розвиток незалежних від нього груп – "Інтерпайпу" і "Привату". Утім, сходження до висот бізнесу, початок формування структури даних холдингів, що існують і донині, відноситься саме до 1999 року, коли Павло Іванович остаточно програв політичний бій в Україні і відбув в еміграцію.
Не можна сказати, щоб Лазаренко надто вже "душив" нинішніх репрезентантів дніпропетровського "клану". Але й особливої любові між ними не спостерігалося. Як відомо, шляхи-дороги Пінчука і близької до Лазаренка Тимошенко розійшлися на дуже ранній стадії (внаслідок розвалу "Корпорації "Український бензин" – КУБ).
А вже після висування на мажоритарному окрузі в 1998 році кандидатури Пінчука проти підтримуваного тоді Павлом Лазаренком Віктора Веретенникова (нинішній член фракції "Трудова Україна") відносини й зовсім набули характеру гострої ворожості. Втім, тоді вже Павло Іванович не міг зробити нічого. Що ж стосується "Привата", то тут можливі варіанти.
У Дніпропетровську і досі згадують сакраментальну фразу, вимовлену Лазаренком напередодні чергової посівної країни: "Бензин будемо купувати в "Авіаз"! (торговець нафтопродуктами, що входить у групу "Сентоза" – засновника "Приватбанку"). Утім, навряд чи це можна розцінювати як акт любові. Принаймні, призначення Сергія Тігіпка віце-прем'єром в уряді Лазаренка сприймалося на "історичній батьківщині" обох цілком однозначно: як прикріплення до амбіційного прем'єра "ока государева".
Лазаренко підняв впливовість дніпропетровської групи на небачену висоту. Він же цю міць і зруйнував. Його "боротьба без правил" негативно відбилася на позиціях дніпропетровської еліти і на взаєминах всередині неї. 1998 рік і перша половина 1999 року були часом безпрецедентного розколу ділової і політичної верхівки регіону.
Прихильники Лазаренка і президента по року уникали зустрічей один з одним, навіть якщо були кумами. Ситуацію виправив Микола Швець, який вступив на губернаторство у квітні 1999 року. Для одних він був "людиною президента", для інших – мером Дніпропетровська, якого на виборах підтримував Павло Іванович. Його двуликість стала цементуючим фактором: чиновницьку еліту Дніпропетровщини Миколі Антоновичу вдалося консолідувати.
Але ФПГ, що сформувалися до того часу, від приходу Швеця значно легше не стало. Справа у тому, що губернатор (і у цьому – одна з головних рис специфіки регіону) не є палким патріотом дніпропетровських ФПГ. У цьому він радикально відрізнявся і від Януковича, і від Кушнарьова. І гасло "Дніпропетровщина – для дніпропетровців" не належить до його життєвих принципів. Спостерігачі вважають, що саме це забезпечує Миколі Швецю "рівновіддаленість" і "рівнонаближеність" до всіх олігархів і – як наслідок – політичне довголіття.
Політичне довголіття Швеця у Дніпропетровську давно стало притчею во язицех. Здавалося б, він здатен пережити будь-які бурі, в тому числі й на політичному олімпі. На думку багатьох регіоналів, не більше, ніж черговою бурею може стати заява прем'єра Віктора Януковича про те, що він буде рекомендувати президентові зняти трьох губернаторів, у тому числі і дніпропетровського, за провал "продовольчої програми".
Правда, це не заважає політичній опозиції (як лівого, так і правого спрямування) будувати прогнози про спадкоємця, який, за спільною думкою, повинен бути неодмінно дніпропетровським. Серед "вакантних" кандидатур називають екс-мера Дніпропетровська Валерія Пустовойтенка, Володимира Яцубу, деяких нині діючих нардепів, у тому числі Анатолія Клименка, який до обрання у ВР був заступником губернатора.
Крім того, відзначають дніпропетровські аналітики, не можна сказати, щоб у регіоні боялися експансії "донецьких". Справа у тому, що вони давно вже прийшли і почувають себе вільно ще з тих часів, коли обидва регіони вели боротьбу за втілення у життя президентського указу № 1001999, що передає повноваження з керування корпоративними правами держави обласним адміністраціям.
Тоді ж, на зорі губернаторської кар'єри Швеця, був підписаний договір про співробітництво між областями Донецькою і Дніпропетровською, до якого пізніше приєдналося Запоріжжя. У ті часи договір у Києві називали "регіональним тріумвіратом", і з тривогою стежили, чим справа закінчиться. Нічим не закінчилася, але гарні стосунки залишилися.
Принаймні, ніхто не заважав групі Ахметова здобувати пив-безалкогольний комбінат, що знаходився раніше під контролем Лазаренка, "Дніпро" (тепер – торговельна марка "Сармат"), а Індустріальному союзові Донбасу – Дніпропетровський трубний завод імені Леніна. Тому у "наїзді" Януковича на Швеця у Дніпропетровській області не бачать нічого особистого.
З харківським угрупованням у Швеця склалися навіть більш тісні стосунки. Восени 1999 року, не без участі губернатора (як говорять у кулуарах) на ДМК ім. Дзержинського прийшов "Укрсиббанк" (управління 50%-им держпакетом). Не минуло й року, як до харків'ян перейшла в управління інша частина держпакету. З тих пір Швець не приховував свою особливу любов до "Дзержинки" і навіть виступав проти розірвання Фондом Держмайна договору на управління у 2002 році.
Офіс "Укрсиббанку" у Дніпропетровську розташовується у відреставрованому стародавньому будинку у центрі міста, у новому офісному центрі розташований шикарний офіс DCC, що входить до ахметівської групи "Систем кепітел менеджмент". Загалом, "чужинці" почувають себе у Дніпропетровську анітрохи не гірше, ніж "свої". Принаймні, на місцеву владу як на ресурс у битвах з іншими регіональними ФПГ дніпропетровським розраховувати не доводиться.
При цьому не можна сказати, що Швець вставляє палки у колеса, скажімо, "Інтерпайпу". Нелюбов же його до "Приватбанку" – загальновідома у Дніпропетровську – не заходить далі заяв декларативного характеру. Головна тема розбратів – окрім "Дзержинки", з якої "Приват" давно вже пішов, – завод імені Петровського, яким структури, близькі до банку, керують і досі.
Результати керування у виді мільйонних збитків і вимивання оборотних коштів підприємства у 1999 році обумовили гнів Кучми. "Тему" при кожному зручному випадку розвивав і Микола Швець. І все таки жодних реальних кроків щодо виправлення ситуації на Петрівці не почав.
На думку заступника директора інформаційно-аналітичного агентства "Регіон" Юрія Райхеля, невтручання, зокрема, у приватизаційні конфлікти останнім часом обласної влади цілком закономірно. "Висловити свою думку, значить, підтримати чиюсь сторону. А у нас навіть Гарант не знає, кого йому любити більше. Але до весни рівновага повинна зламатися".
Проте, відставка Швеця (якщо вона, звичайно, піде) буде свідчити не про початок війни між регіонами, а про те, що позиція "політики над бізнесом" більше не влаштовує. Насамперед, бізнес, який хоче, щоб глава області виходив у своїх діях не з міркувань чиновницької відданості, а з економічної доцільності.
"Чим ближче до виборів, тим небезпечніша на губернаторській посаді людина, яка не вийшла з бізнесу. Якщо Швеця не знімуть зараз, то його знімуть незабаром. Це потрібно зробити, поки не пробила година "Х" - вважають фахівці інформаційно-аналітичного агентства "Діалог".
Цю точку зору підтвердив і керівник аналітичного центра "Третій сектор" Андрій Золотарьов, який вважає, що до певний період Микола Швець міг маневрувати між інтересами великих бізнес-груп і навіть одержувати від цього певні. Однак, рано чи пізно позиція невтручання може виявитися позицією слабкості, особливо, якщо бізнес-групи зможуть знайти загальну мову і почати диктувати свої умови.
Крім специфічної політики місцевої влади, на характер і результати боротьби дніпропетровських ФПГ за своє світле майбутнє впливають ще кілька факторів об'єктивного характеру. Скажімо, обсяги промислового потенціалу Дніпропетровської області, частка якої у промисловому потенціалі країни складає 17% (друге місце після Донецької області).
Його основу складають гірничорудна (ГОКи Кривого Рогу, Марганцю й Орджонікідзе), металургійна (меткомбінати і коксохіми Дніпропетровська, Кривого Рогу і Дніпродзержинська), енергетична (Павлоградвугілля), трубна (трубні заводи Дніпропетровська, Новомосковська і Нікополя), хімічна (Дніпроазот, Придніпровський і Павлоградський хімзаводи), галузі.
Тобто, величезний потенціал, що не потягнути двом місцевим угрупованням (більш дрібні групи подібні компанії "Ольвія" нардепа Сергія Касьянова вже знайшли свої ніші і не прагнуть більшого) і до того ж – потенціал надзвичайно диверсифікований, багатопрофільний.
Така структура економіки змушує дніпропетровські групи з однієї сторони виходити на "чужу" територію і всеукраїнський рівень у пошуках профільних активів, а з іншого боку – дивитися скрізь пальці на проникнення груп з інших регіонів на територію області. Така от "глобалізація по-дніпропетровськи".
Процес "глобалізації" привів до досить цікавих наслідків. Оскільки "чужинці" виявляли активність у проникненні на об'єкти Дніпропетровщини, у структурі капіталу найбільш привабливих активів створилася так звані "ситуація спільного управління".
Найбільш типова структура виглядає так: контрольний або блокуючий держпакет, закріплений у власності держави і відданий в управління одній ФПГ, що володіє ще невеликим пакетом. І при цьому на тому ж підприємстві є інша (і навіть третя) ФПГ, яка (які) також володіє відносно невеликим пакетом. Спільне управління при такому розкладі неминуче. До 2002 року більшість ФПГ така ситуація влаштовувала. Але у той же час сам принцип спільного управління в українських умовах приховує у собі значний вибухонебезпечний потенціал.
Рано чи пізно одна структура захоче встановити контроль над підприємством. Що, власне, і відбувається сьогодні. Тому сьогоднішні війни регіональних груп на території Дніпропетровської (та й не тільки) областей – це не тільки данина майбутній страховці від політичних ризиків, але і минулому - зокрема дивовижній і вигадливій структурі акціонерного капіталу в базових галузях, яка склалася.
На думку заступника директора інформаційно-аналітичного агентства "Регіон" Юрія Райхеля, боротьба між, так званими "дніпропетровськими кланами" цілком закономірна й обумовлена двома причинами – комерційною і політичною. Якщо з перетинанням комерційних інтересів усе більш-менш зрозуміло, то політичний конфлікт, на думку Райхеля, не виноситься на широку публіку, хоча досить очевидний: за "Приватбанком", за чутками, стоїть СДПУ(о), за "Інтерпайпом", відповідно, Пінчук і "Трудова Україна".
"Але в обох дніпропетровських угруповань є загальна проблема – Донецьк, тому вони використовують один одного, щоб "з'їсти" східного сусіда".
Нарешті, ще один фактор, що визначає конфігурацію відносин дніпропетровських із групами з інших регіонів. Основні види їхньої діяльності, як правило, сьогодні вже не перетинаються з основними ж видами діяльності суперників.
В "Інтерпайпу" – трубна галузь, у "Приватбанку" – банківська діяльність, причому у масштабах, до яких "Укрсиббанку" далеко. Тому боротьба з "донецькими" і "харківськими" триває, по-перше, на периферії диверсифікації, по-друге – як правило, за стратегічні переваги у майбутньому.
Як би там не було, але у дніпропетровських груп зовсім різна стратегія і тактика у конфліктах інтересів. Навіть можна сказати, діаметрально протилежна.
<і>(Далі буде...)
