Чи потрібен Україні партійний президент?
П'ятниця, 18 липня 2003, 16:19
Питання, винесене у заголовок статті, час від часу постає перед українським політикумом. Чи повинен президент України бути членом політичної партії? Чи може структурування українського суспільства за партійною ознакою зайти так далеко, аби і президент був членом політичної партії? Найчастіше ця проблема стає не лише приводом для дискусій, а й предметом політичних спекуляцій.
Вперше проблема партійності президента постала на початку 90-х років. Тоді націонал-демократи, що боялися, аби виходець із лав КПУ і колишній компартійний ідеолог Леонід Кравчук не відродив Комуністичну партію, виступили за впровадження норми, згідно з якою президент України залишається поза партіями і над партіями. На деякий час теза про позапартійність президента стала аксіомою.
Лише після прийняття Конституції України і після проголошення курсу на структуризацію суспільного життя за партійною ознакою в Україні заговорили про те, що президент мав би визначитися зі своє партійністю. "Джина" з пляшки випустив Валерій Пустовойтенко, який, будучи членом НДП і прем'єр-міністром, вирішив перетворити НДП на справжню "партію влади". Саме з його вуст пролунала пропозиція президенту оформити членство в НДП. Цікаво, що внутрішньопартійна опозиція ("демократична платформа") в НДП не ставила таких завдань: Матвієнко, Стецьків, Коліушко, Філенко та інші лідери партії говорили лише про необхідність підписання спеціальної угоди, яка би регламентувала стосунки НДП та президента. Мовляв, якщо ми підтримуємо президента на виборах, то необхідно обумовити ті принципи, на яких ми цю підтримку здійснюємо.
У результаті у програші виявилися і Пустовойтенко, і представники "демплатформи": президент не лише не вступив у НДП, а й заявив, що за жодних умов не погодиться підписати жодної угоди з жодною партією. Це було одним з найбільших ударів по престижу НДП. Слідом за цими відмовами почали відмічатися як здача кадрових позицій (НДП втратила пости глави адміністрації президента, прем'єр-міністра, кількох міністрів та губернаторів), так і внутрішні проблеми в партії (розкол та поступовий занепад, відхід членства, зменшення чисельності фракції).
Леонід Кучма у 1999 році продемонстрував, що він хоче залишатися і надалі позапартійним. У одному з інтерв'ю у тому-таки 1999-му він вказував на те, що політичні партії в Україні мають доволі незначну підтримку громадян. Кількість членів партій становить лише 2% населення України, і тому говорити про доцільність перебування президента в будь-якій партії не доводилося. При цьому сам же Кучма у тому ж інтерв'ю не відкидав, що з часом, коли партії стануть більш структурованими і численними, більш інституціолізованими та інкорпорованими в українське суспільство, може теоретично виникнути питання про те, що вибори президента відбуватимуться за партійною схемою (аналог – США, Німеччина, Ізраїль та інші країни).
Однак пройшло лише три роки, як знову почали лунати голоси: мовляв, необхідно, аби президент визначився зі своєю партійною приналежністю. Цього разу голоси почали лунати з середовища СДПУ (о) – напередодні парламентських виборів 2002 року. Тоді ряд діячів Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) у своїх виступах стверджували, що після виборів Леонід Кучма стане членом СДПУ (о). Сам президент (очевидно, ведучи політику загравання з соціал-демократами) вирішив не відкидати такої можливості. Більше того: він заявив, що визначення президента з партійною приналежністю не є надзвичайним явищем. Однак і писати заяву в партію він не став.
Натомість після парламентських виборів починається процес загравання президента як мінімум із трьома політичними партіями – СДПУ (о), Партією регіонів та Партією "Трудова Україна". При цьому варто враховувати, що в довколапрезидентському оточенні існує як мінімум ще кілька десятків партій-фаворитів меншого "калібру". Отже, знову питання про членство президента у тій чи іншій партії відпало – принаймні, на деякий час.
Проголошена Леонідом Кучмою політична реформа знову змусила окремих політологів та політиків заговорити про те, чи не варто використати європейський досвід і обирати президента з-поміж числа лідерів політичних партій. При цьому знову-таки найбільше голосів на користь цієї тези лунають з середовища СДПУ (о). Та й представники "Трудової України" (до керівництва якої належать деякі члени президентської родини) також тихо мріють про те, що чинний президент ощасливить невдовзі саме їх партію своїм членством у її лавах. Поодинокі голоси експертів говорили про те, що Кучма може стати членом Партії регіонів – принаймні, така теза гуляла у довколаполітичних сферах у той час, коли президентська адміністрація розпочала нову політичну кампанію – по збільшенню ваги регіональних еліт у загальноукраїнському політичному процесі.
Тепер же стає все більше очевидно, що партійність президента – це проблема надто далекої перспективи. Принаймні найближчим часом про неї не може йти мова. Чому? На цю думку наштовхують кілька моментів.
По-перше, українські політичні партії ще не відіграють тієї ролі, яка їм відведена на Заході. Українські політичні партії все ще залишаються клубами за інтересами, а не солідними інституціями. За останні п'ять років українські політичні партії добилися лише права брати участь у парламентських виборах – та й то у формуванні парламенту вони беруть участь лише наполовину.
Першим кроком для інституціалізації політичних партій повинен стати новий виборчий закон, за яким депутатів повинні обирати за пропорційною системою.
Другим етапом має стати налагодження та врегулювання стосунків між політичними партіями та громадськими структурами – тобто, партії повинні отримати свою реальну соціальну базу. Третім етапом має стати створення партійних осередків на різних рівнях – аж до сільських включно – доки партії не запрацюють на селі, доти не можна буде всерйоз говорити про їх впливовість.
По-друге, має відбутися процес об'єднання ідеологічно і світоглядно близьких партій у єдині мега-партії. Вже нині Сергій Тігіпко заявляє про можливість об'єднання Партії "Трудова Україна" з Партією регіонів – звісно, у перспективі. Якщо подібного об'єднання не відбудеться, то політична визначеність президента може призвести до ревнощів з боку інших партій з "середовища підтримки".
По-третє, необхідно врегулювати ряд законів та нормативних актів, насамперед Закон про вибори президента. Членство президента у тій чи іншій партії буде доцільним лише тоді, коли згідно з нормою закону за пост президента будуть боротися висуванці партій, а власне партії будуть нести відповідальність за свого висуванця. Наразі цієї норми у нас немає.
Лідери політичних партій традиційно беруть участь у всіх президентських виборах в Україні – але вони в першу чергу виступають як особистості, а лише в другу чергу – як представники тієї чи іншої політичної групи. Більше того: будь-який лідер політичної партії, ставши президентом, навряд чи залишиться членом партії: надто велика відповідальність покладатиметься на нього.
І партія, лідер якої стане президентом, навряд чи автоматично стане "партією влади" – наразі жодна політична партія в Україні не може похвалитися достатнім кадровим потенціалом для здійснення всієї повноти влади в країні. І законодавчих норм, які би забезпечували тій чи іншій партії право на владу, також не існує.
Враховуючи ці моменти, можна констатувати, що українське суспільство ще не дозріло до того, аби президент ставав членом тієї чи іншої політичної партії. Інакше замість "орієнтації на Європу" ми отримаємо черговий фарс. Будь-яка пряма калька з європейських чи західних стандартів, без врахування потенційних можливостей і особливостей українського соціуму, приречена на фіаско – будь то партійність президента чи створення Ордену Святого Станіслава.
Вперше проблема партійності президента постала на початку 90-х років. Тоді націонал-демократи, що боялися, аби виходець із лав КПУ і колишній компартійний ідеолог Леонід Кравчук не відродив Комуністичну партію, виступили за впровадження норми, згідно з якою президент України залишається поза партіями і над партіями. На деякий час теза про позапартійність президента стала аксіомою.
Лише після прийняття Конституції України і після проголошення курсу на структуризацію суспільного життя за партійною ознакою в Україні заговорили про те, що президент мав би визначитися зі своє партійністю. "Джина" з пляшки випустив Валерій Пустовойтенко, який, будучи членом НДП і прем'єр-міністром, вирішив перетворити НДП на справжню "партію влади". Саме з його вуст пролунала пропозиція президенту оформити членство в НДП. Цікаво, що внутрішньопартійна опозиція ("демократична платформа") в НДП не ставила таких завдань: Матвієнко, Стецьків, Коліушко, Філенко та інші лідери партії говорили лише про необхідність підписання спеціальної угоди, яка би регламентувала стосунки НДП та президента. Мовляв, якщо ми підтримуємо президента на виборах, то необхідно обумовити ті принципи, на яких ми цю підтримку здійснюємо.
У результаті у програші виявилися і Пустовойтенко, і представники "демплатформи": президент не лише не вступив у НДП, а й заявив, що за жодних умов не погодиться підписати жодної угоди з жодною партією. Це було одним з найбільших ударів по престижу НДП. Слідом за цими відмовами почали відмічатися як здача кадрових позицій (НДП втратила пости глави адміністрації президента, прем'єр-міністра, кількох міністрів та губернаторів), так і внутрішні проблеми в партії (розкол та поступовий занепад, відхід членства, зменшення чисельності фракції).
Леонід Кучма у 1999 році продемонстрував, що він хоче залишатися і надалі позапартійним. У одному з інтерв'ю у тому-таки 1999-му він вказував на те, що політичні партії в Україні мають доволі незначну підтримку громадян. Кількість членів партій становить лише 2% населення України, і тому говорити про доцільність перебування президента в будь-якій партії не доводилося. При цьому сам же Кучма у тому ж інтерв'ю не відкидав, що з часом, коли партії стануть більш структурованими і численними, більш інституціолізованими та інкорпорованими в українське суспільство, може теоретично виникнути питання про те, що вибори президента відбуватимуться за партійною схемою (аналог – США, Німеччина, Ізраїль та інші країни).
Однак пройшло лише три роки, як знову почали лунати голоси: мовляв, необхідно, аби президент визначився зі своєю партійною приналежністю. Цього разу голоси почали лунати з середовища СДПУ (о) – напередодні парламентських виборів 2002 року. Тоді ряд діячів Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) у своїх виступах стверджували, що після виборів Леонід Кучма стане членом СДПУ (о). Сам президент (очевидно, ведучи політику загравання з соціал-демократами) вирішив не відкидати такої можливості. Більше того: він заявив, що визначення президента з партійною приналежністю не є надзвичайним явищем. Однак і писати заяву в партію він не став.
Натомість після парламентських виборів починається процес загравання президента як мінімум із трьома політичними партіями – СДПУ (о), Партією регіонів та Партією "Трудова Україна". При цьому варто враховувати, що в довколапрезидентському оточенні існує як мінімум ще кілька десятків партій-фаворитів меншого "калібру". Отже, знову питання про членство президента у тій чи іншій партії відпало – принаймні, на деякий час.
Проголошена Леонідом Кучмою політична реформа знову змусила окремих політологів та політиків заговорити про те, чи не варто використати європейський досвід і обирати президента з-поміж числа лідерів політичних партій. При цьому знову-таки найбільше голосів на користь цієї тези лунають з середовища СДПУ (о). Та й представники "Трудової України" (до керівництва якої належать деякі члени президентської родини) також тихо мріють про те, що чинний президент ощасливить невдовзі саме їх партію своїм членством у її лавах. Поодинокі голоси експертів говорили про те, що Кучма може стати членом Партії регіонів – принаймні, така теза гуляла у довколаполітичних сферах у той час, коли президентська адміністрація розпочала нову політичну кампанію – по збільшенню ваги регіональних еліт у загальноукраїнському політичному процесі.
Тепер же стає все більше очевидно, що партійність президента – це проблема надто далекої перспективи. Принаймні найближчим часом про неї не може йти мова. Чому? На цю думку наштовхують кілька моментів.
По-перше, українські політичні партії ще не відіграють тієї ролі, яка їм відведена на Заході. Українські політичні партії все ще залишаються клубами за інтересами, а не солідними інституціями. За останні п'ять років українські політичні партії добилися лише права брати участь у парламентських виборах – та й то у формуванні парламенту вони беруть участь лише наполовину.
Першим кроком для інституціалізації політичних партій повинен стати новий виборчий закон, за яким депутатів повинні обирати за пропорційною системою.
Другим етапом має стати налагодження та врегулювання стосунків між політичними партіями та громадськими структурами – тобто, партії повинні отримати свою реальну соціальну базу. Третім етапом має стати створення партійних осередків на різних рівнях – аж до сільських включно – доки партії не запрацюють на селі, доти не можна буде всерйоз говорити про їх впливовість.
По-друге, має відбутися процес об'єднання ідеологічно і світоглядно близьких партій у єдині мега-партії. Вже нині Сергій Тігіпко заявляє про можливість об'єднання Партії "Трудова Україна" з Партією регіонів – звісно, у перспективі. Якщо подібного об'єднання не відбудеться, то політична визначеність президента може призвести до ревнощів з боку інших партій з "середовища підтримки".
По-третє, необхідно врегулювати ряд законів та нормативних актів, насамперед Закон про вибори президента. Членство президента у тій чи іншій партії буде доцільним лише тоді, коли згідно з нормою закону за пост президента будуть боротися висуванці партій, а власне партії будуть нести відповідальність за свого висуванця. Наразі цієї норми у нас немає.
Лідери політичних партій традиційно беруть участь у всіх президентських виборах в Україні – але вони в першу чергу виступають як особистості, а лише в другу чергу – як представники тієї чи іншої політичної групи. Більше того: будь-який лідер політичної партії, ставши президентом, навряд чи залишиться членом партії: надто велика відповідальність покладатиметься на нього.
І партія, лідер якої стане президентом, навряд чи автоматично стане "партією влади" – наразі жодна політична партія в Україні не може похвалитися достатнім кадровим потенціалом для здійснення всієї повноти влади в країні. І законодавчих норм, які би забезпечували тій чи іншій партії право на владу, також не існує.
Враховуючи ці моменти, можна констатувати, що українське суспільство ще не дозріло до того, аби президент ставав членом тієї чи іншої політичної партії. Інакше замість "орієнтації на Європу" ми отримаємо черговий фарс. Будь-яка пряма калька з європейських чи західних стандартів, без врахування потенційних можливостей і особливостей українського соціуму, приречена на фіаско – будь то партійність президента чи створення Ордену Святого Станіслава.
