Час готуватися до 100-ї річниці "волинської трагедії"
Середа, 16 липня 2003, 13:03
Чому саме до 100-ї? Бо відзначення 60-ї річниці показали, що обидва наші народи – і український і польський – потрібно ще 40 років водити "біблійною пустелею" для самоочищення від страху і ненависті. До речі, це очищення передбачає повне усунення від "волинської справи" політиків з обох боків. Бо прислів'я про те, що "добрими намірами вистелена дорога до пекла", стосується саме їх.
Перефразовуючи одного (здається американського) митця, можна вивести формулку: що "політики не такі вже й погані, але страшенно дурні". До того ж, активність політиків у конкретних справах майже завжди підпорядкована їхнім актуальним політичним інтересам. Це ж у свою чергу призводить до "вихлюпування немовляти разом з купіллю". 60-та річниця "волинської трагедії" не була тут винятком.
Чому саме 60-та річниця є настільки важливою – це питання, котре ми найчастіше ставили польським політикам, інтелектуалам, журналістам...Адже за період існування 3-ї Речі Посполитої відзначалося вже і 50-та і 55-та річниці "волинської трагедії", але не у таких масштабах – без спеціальних заяв Сейму, президента, відкриття пам"ятників тощо. Не пригадую жодної переконливої відповіді.
Натомість, пригадується, як на хвилях радіо "Свобода" молодий польський історик висловив припущення, що надання такого значення 60-й річниці "волинської трагедії" в певному сенсі було спровоковано урочистим відзначенням польськими українцями 55-ї річниці акції "Вісла". Адже переселення 150 тисяч українців у 1947 році зі східних регіонів Польщі на північні і західні по-німецькі території, отримані після Другої світової як компенсацію за втрачені "східні креси", багато хто вважає справедливою помстою за "Волинь". Звідси й логіка – не можна ж відзначати наслідок, коли не відзначено причини.
В цьому контексті середовища колишніх "польських кресів", тобто вихідці зі втрачених східних територій, особливо ревниво сприйняли так зване "вибачення" президента Кваснєвського. Його скромний лист до учасників наукової конференції з нагоди 55-річчя акції "Вісла", в якому висловлювався "жаль і співчуття" польським українцям, при посередництві преси, а пізніше й політиками був гордо представлений як вибачення президента РП перед українцями. Це, звичайно ж, не могло не зворушити середовища родин жертв "волинської трагедії" та її свідків – "а перед нами хто ж вибачиться?".
Саме організації "кресов"ян" - Товариства Любителів Львова, Полісся і Волині, Кресовий патріотичний рух, ветерани 27-ї волинської дивізії Армії Крайової, Об"єднання по вшануванню жертв українського націоналізму та ін. – зібралися ще у січні 2002 року (пік підготовки до 55-ліття акції "Вісла") з метою "організації урочистостей вшанування пам"яті жертв геноциду і звернення уваги живих на загрозу та небезпеку українського нацизму".
Через кілька місяців з"явився і попередній план урочистостей, котрий передбачав зокрема, відповідні ухвали обох палат парламенту, відкриття пам"ятника у Варшаві та імовірний патронат президента РП. Однак, хоч громадський комітет проводив свої засідання у приміщенні та під опікою державної структури Ради охорони пам"яті, боротьби й мучеництва та особисто її секретаря - Анджея Пжевозніка, діяльність ГК формально не мала нічого спільного з офіційною Варшавою. Ще на початку цього року один із чільних політиків правлячої у Польщі партії – Союз лівих демократів – у розмові з "Д.Т." не міг з певністю сказати, чи Сейм прийматиме якусь спеціальну заяву з нагоди 60-ї річниці "волинської трагедії". Патронат президента РП теж був проголошений лише весною 2003-го.
Власне на той момент уже було зрозуміло, що єдиним способом, щоб опанувати досить радикальний рух "кресів"ян", спрямований на "оголошення правди про геноцид і етнічну чистку польського населення, проведену на Волині та у східній Галичині бандитами з ОУН-УПА" - його потрібно "організувати і очолити". І ось тут почалася реалізація доброго наміру політиків. А саме – спроба перетворити акт засудження "стратегічного партнера" в акт поєднання.
Для цього українському партнерові потрібно було б в якийсь спосіб "покаятись", зробити "жест доброї волі", можливо навіть "вибачитись". Це дуже добре б вплинуло на громадську думку у Польщі, котра вже певний час висловлює незадоволення, що от Польща як "адвокат інтересів України" вже стільки зробила для східного сусіда, а від нього жодної вдячності (і тут знову випливає львівський "цвинтар Орлят").
"Вибачення" українського президента дуже придалось би і особисто його польському колезі, котрий наразився "польським патріотам" навіть не стільки "листом" із нагоди 55 річниці "Вісли", скільки публічним і однозначним вибаченням перед євреями на відкритті пам"ятника у містечку Єдвабне. Це невеличке містечко на сході Польщі стало символом погромів єврейського населення своїми польськими сусідами в 1941 році.
Отже, напередодні 60-ї річниці "волинської трагедії" полякам двічі довелося відчути себе у ролі "катів", тож прийшов час і на роль "жертви".
Однак, добрим намірам політиків, здається не судилося здійснитися. Український президент не вибачився, навіть не вимовив таких очікуваних у Польщі слів як "геноцид" чи "злочинці з УПА". Не було цих слів і у "спільній" заяві українського й польського парламентів, що у Польщі сприймається не інакше як "вихлюпування немовляти разом з купіллю". В такій ситуації не може бути мови про справжнє поєднання – говорять "кресов"яни", праві та й ліві політики, і інші громадяни, патріотичні почуття котрих розбурхало "урочисте відзначення".
Тож головне завдання – справжнє українсько-польське поєднання – ще перед нами.
До цієї справи нам усім потрібно взятися якнайшвидше і з якнайбільшою відповідальністю, що б не допустити до нових жертв. Бо склалася парадоксальна і небезпечна водночас ситуація, коли роки минають, а жертв прибуває. Не буде перебільшенням сказати, що в 60-ту річницю "волинської трагедії" кількість її жертв збільшилася ще щонайменше на дві особи – президентів України й Польщі.
Леонід Кучма "помер" для поляків як відданий друг Польщі, не попросивши вибачення у польського народу. Олександр Кваснєвський, незважаючи на досить щирі заклики у Павлівці до примирення та дружби, "поліг" в усвідомленні багатьох українців як втілення польської "експансивності і реваншизму".
До "жертв 60-ї річниці" (не відомо, правда, чи "смертельних") можна віднести і так званих "правих" українських політиків, а саме Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, Миколу Жулинського та низку дрібніших.
Ющенко як "месія та надія" українців розчарував поляків тим, що так і не подав відчутного голосу у дискусії про "Волинь". Тимошенко ж після своїх заяв про спроби поляків поставити українців на коліна перестала фігурувати у польській пресі як "українська Жанна Дарк", а стала просто – "депутат Ю. Тимошенко з Блоку Ю. Тимошенко".
Чим більше деякі депутати Сейму хвалили публічно Жулинського за прикладені зусилля для досягнення компромісного варіанту заяви, тим більше у кулуарах висловлювалось усвідомлення, що саме йому завдячують викресленням з проектів слів "геноцид" та згадок про УПА.
Однак, жодні жертви не повинні нас зупинити. В майбутнє ми повинні дивитися з надією і оптимізмом. Зрештою, 40 років це не так вже й мало – Мойсеєві ж вдалося!
Перефразовуючи одного (здається американського) митця, можна вивести формулку: що "політики не такі вже й погані, але страшенно дурні". До того ж, активність політиків у конкретних справах майже завжди підпорядкована їхнім актуальним політичним інтересам. Це ж у свою чергу призводить до "вихлюпування немовляти разом з купіллю". 60-та річниця "волинської трагедії" не була тут винятком.
Чому саме 60-та річниця є настільки важливою – це питання, котре ми найчастіше ставили польським політикам, інтелектуалам, журналістам...Адже за період існування 3-ї Речі Посполитої відзначалося вже і 50-та і 55-та річниці "волинської трагедії", але не у таких масштабах – без спеціальних заяв Сейму, президента, відкриття пам"ятників тощо. Не пригадую жодної переконливої відповіді.
Натомість, пригадується, як на хвилях радіо "Свобода" молодий польський історик висловив припущення, що надання такого значення 60-й річниці "волинської трагедії" в певному сенсі було спровоковано урочистим відзначенням польськими українцями 55-ї річниці акції "Вісла". Адже переселення 150 тисяч українців у 1947 році зі східних регіонів Польщі на північні і західні по-німецькі території, отримані після Другої світової як компенсацію за втрачені "східні креси", багато хто вважає справедливою помстою за "Волинь". Звідси й логіка – не можна ж відзначати наслідок, коли не відзначено причини.
В цьому контексті середовища колишніх "польських кресів", тобто вихідці зі втрачених східних територій, особливо ревниво сприйняли так зване "вибачення" президента Кваснєвського. Його скромний лист до учасників наукової конференції з нагоди 55-річчя акції "Вісла", в якому висловлювався "жаль і співчуття" польським українцям, при посередництві преси, а пізніше й політиками був гордо представлений як вибачення президента РП перед українцями. Це, звичайно ж, не могло не зворушити середовища родин жертв "волинської трагедії" та її свідків – "а перед нами хто ж вибачиться?".
Саме організації "кресов"ян" - Товариства Любителів Львова, Полісся і Волині, Кресовий патріотичний рух, ветерани 27-ї волинської дивізії Армії Крайової, Об"єднання по вшануванню жертв українського націоналізму та ін. – зібралися ще у січні 2002 року (пік підготовки до 55-ліття акції "Вісла") з метою "організації урочистостей вшанування пам"яті жертв геноциду і звернення уваги живих на загрозу та небезпеку українського нацизму".
Через кілька місяців з"явився і попередній план урочистостей, котрий передбачав зокрема, відповідні ухвали обох палат парламенту, відкриття пам"ятника у Варшаві та імовірний патронат президента РП. Однак, хоч громадський комітет проводив свої засідання у приміщенні та під опікою державної структури Ради охорони пам"яті, боротьби й мучеництва та особисто її секретаря - Анджея Пжевозніка, діяльність ГК формально не мала нічого спільного з офіційною Варшавою. Ще на початку цього року один із чільних політиків правлячої у Польщі партії – Союз лівих демократів – у розмові з "Д.Т." не міг з певністю сказати, чи Сейм прийматиме якусь спеціальну заяву з нагоди 60-ї річниці "волинської трагедії". Патронат президента РП теж був проголошений лише весною 2003-го.
Власне на той момент уже було зрозуміло, що єдиним способом, щоб опанувати досить радикальний рух "кресів"ян", спрямований на "оголошення правди про геноцид і етнічну чистку польського населення, проведену на Волині та у східній Галичині бандитами з ОУН-УПА" - його потрібно "організувати і очолити". І ось тут почалася реалізація доброго наміру політиків. А саме – спроба перетворити акт засудження "стратегічного партнера" в акт поєднання.
Для цього українському партнерові потрібно було б в якийсь спосіб "покаятись", зробити "жест доброї волі", можливо навіть "вибачитись". Це дуже добре б вплинуло на громадську думку у Польщі, котра вже певний час висловлює незадоволення, що от Польща як "адвокат інтересів України" вже стільки зробила для східного сусіда, а від нього жодної вдячності (і тут знову випливає львівський "цвинтар Орлят").
"Вибачення" українського президента дуже придалось би і особисто його польському колезі, котрий наразився "польським патріотам" навіть не стільки "листом" із нагоди 55 річниці "Вісли", скільки публічним і однозначним вибаченням перед євреями на відкритті пам"ятника у містечку Єдвабне. Це невеличке містечко на сході Польщі стало символом погромів єврейського населення своїми польськими сусідами в 1941 році.
Отже, напередодні 60-ї річниці "волинської трагедії" полякам двічі довелося відчути себе у ролі "катів", тож прийшов час і на роль "жертви".
Однак, добрим намірам політиків, здається не судилося здійснитися. Український президент не вибачився, навіть не вимовив таких очікуваних у Польщі слів як "геноцид" чи "злочинці з УПА". Не було цих слів і у "спільній" заяві українського й польського парламентів, що у Польщі сприймається не інакше як "вихлюпування немовляти разом з купіллю". В такій ситуації не може бути мови про справжнє поєднання – говорять "кресов"яни", праві та й ліві політики, і інші громадяни, патріотичні почуття котрих розбурхало "урочисте відзначення".
Тож головне завдання – справжнє українсько-польське поєднання – ще перед нами.
До цієї справи нам усім потрібно взятися якнайшвидше і з якнайбільшою відповідальністю, що б не допустити до нових жертв. Бо склалася парадоксальна і небезпечна водночас ситуація, коли роки минають, а жертв прибуває. Не буде перебільшенням сказати, що в 60-ту річницю "волинської трагедії" кількість її жертв збільшилася ще щонайменше на дві особи – президентів України й Польщі.
Леонід Кучма "помер" для поляків як відданий друг Польщі, не попросивши вибачення у польського народу. Олександр Кваснєвський, незважаючи на досить щирі заклики у Павлівці до примирення та дружби, "поліг" в усвідомленні багатьох українців як втілення польської "експансивності і реваншизму".
До "жертв 60-ї річниці" (не відомо, правда, чи "смертельних") можна віднести і так званих "правих" українських політиків, а саме Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, Миколу Жулинського та низку дрібніших.
Ющенко як "месія та надія" українців розчарував поляків тим, що так і не подав відчутного голосу у дискусії про "Волинь". Тимошенко ж після своїх заяв про спроби поляків поставити українців на коліна перестала фігурувати у польській пресі як "українська Жанна Дарк", а стала просто – "депутат Ю. Тимошенко з Блоку Ю. Тимошенко".
Чим більше деякі депутати Сейму хвалили публічно Жулинського за прикладені зусилля для досягнення компромісного варіанту заяви, тим більше у кулуарах висловлювалось усвідомлення, що саме йому завдячують викресленням з проектів слів "геноцид" та згадок про УПА.
Однак, жодні жертви не повинні нас зупинити. В майбутнє ми повинні дивитися з надією і оптимізмом. Зрештою, 40 років це не так вже й мало – Мойсеєві ж вдалося!
