Одіозна фігура

Колись, на початку 90-х, група ліберально налаштованих молодих політиків вирішила створити політичне об'єднання під назвою "Третя Республіка". На жаль, ідея виявилася недовговічною – проект розвинувся у кілька нових, більш вдалих і більш тривалих у часі проекти. Проте одна деталь "Третьої Республіки" запам'ятається надовго: на чолі об'єднання мав стояти політик із титулом "Одіозна фігура". Саме так – не Голова, не Директор, не Керівник, а "Одіозна фігура". Фігура, про яку говорять, чиє ім'я на вустах. І не важливо, добре чи погано про неї відгукуються. Важливо, що ця фігура є впізнаваною.

Віктор Медведчук давно вже став свого роду одіозною фігурою. Про нього говорять. Він є ньюсмейкером. В його руках як мінімум кілька важливих важелів впливу – партія, телеканали, адміністрація президента, бізнес-середовище. Одним (переважній меншості) Медведчук подобається. Інші (переважна більшість) Медведчука не люблять або відверто бояться. Тих, яким Медведчук є байдужим – ще менше, ніж тих, кому він подобається. Народний депутат Олег Рибачук вважає, що "Медведчук став символом абсолютного зла".

Враховуючи те, що окремі засоби масової інформації розповсюдили звістку про можливу близьку відставку Медведчука, цей матеріал може розглядатися як певне підбиття підсумків його перебування на посаді глави адміністрації президента.

Єгор Соболєв у "Кореспонденті" відмічає, що "Демонізований образ голови АП багато в чому є наслідком принципів його роботи". Запам'ятаймо ці слова. І водночас пам'ятаймо, що демонізація Медведчука почалася дещо раніше. Вона тривала в кілька етапів і коріння її малозрозуміле.

Жоден український політик не мав такого стійкого негативу, як Віктор Медведчук. Навіть свого часу Дмитро Табачник. Нелюбов до Медведчука є ірраціональною. Якщо поставити в ряд сотню опонентів Медведчука – дев'яносто дев'ять з них не зможуть артикульовано пояснити, чому вони не люблять Віктора Володимировича. Так само, як 99% прихильників Ющенка не зможуть пояснити, чому вони є прихильниками саме цього політика. Фактор ірраціоналізму в політиці – велика річ.

Згадується анекдот про невдаху. У нього і хата згоріла, і його з роботи звільнили, і від нього жінка пішла... "Боже, за що на мене така напасть?" – заволав бідолашний. Небо розверзлося і громовий голос прорік: "Ну не подобаєшся ти мені, не подобаєшся!!!" І що би не робили політтехнологи – імідж такій людині виправити просто неможливо.

Хоча щодо іміджу: у колах столичних PR-щиків ходять вперті чутки, що іміджмейкери Медведчука дещо перестаралися з образом "сильної вольової людини" – вийшло занадто зловісно. Кілька "проколів" (типу ОУН-івське минуле батька, інформація про третій шлюб, недостойна поведінка на процесі в справі Стуса і Литвина, нещодавні відомості про залишеного напризволяще старшого брата тощо) стали тим "снігом", що налипає до маленької снігової кулі, яка котиться з високої гори.

Не можна не погодитися з тезою, сформульованою деякими українськими політологами: Медведчук є тим "офірним цапом", якого, якби не було, варто було би видумати: Леонід Кучма злив більшу частину негативну зі своєї персони на постать Медведчука. Тепер саме Медведчук є уособленням всього зла.

Більше того: Кучмі у ході минулорічних осінніх виступів опозиції вдалося перенести конфліктне поле з площини президент – опозиція в площину Медведчук – Ющенко. Завдяки Кучмі Медведчук і Ющенко перетворилися на політичних сіамських близнюків, такого собі Тягни-Штовхая українського політикуму. Міф про "доброго Ющенка" є продовженням міфу про "поганого Медведчука".

Ющенко у свідомості більшості – це Антимедведчук. Медведчук – відповідно – є Антиющенком.

Обидвоє настільки звиклися з відведеними ролями, що не уявляють себе в інших. Чим більше демонізованим буде Медведчук – тим більш буде очевидною "месіанська парсуна" Ющенка. Смертю для обидвох політиків стане зведення їх до спільного знаменника або розведення по різних політичних площинах.

Не знаю, як у кого, а у мене постійно виникає відчуття, що і Медведчук, і Ющенко є продуктами одного і того ж політтехнолога – з добрим почуттям гумору. Але наразі ми говоримо не стільки про політтехнології, скільки про реальні справи.

Віктор Медведчук став главою адміністрації президента України 12 червня 2002 року. Що передувало цьому призначенню?

По-перше, вибори до Верховної Ради, які можна вважати не надто вдалими для СДПУ (о): відсотки голосів, отримані партією у ході виборів, хоча і дали можливість есдекам пройти до парламенту, але витрати на виборчу кампанію (матеріальні, інтелектуальні, адміністративні тощо) не йшли у жодне порівняння з результатом.

Фактично есдеки у 2002 році повторили електоральну долю Народно-демократичної партії зразка 1998 року – і одному, і в другому випадках партії претендували на контроль над здійсненням влади в державі, і в одному, і в другому випадках недовіра населення до влади призвела до очевидних "піррових перемог".

По-друге, заяви лідера СДПУ (о) про те, що партія не відкидає можливості переходу в опозицію. В інтерв'ю "Українській правді" 31 березня 2002 року – в день виборів – Медведчук заявив: "Якщо ми будемо поза межами більшості, тоді, виходить, ми будемо в опозиції... Взагалі, будь-який політик, який бореться за владу, повинен розуміти, що він може бути як при владі, так і в опозиції. Це аксіома".

Якщо перша частина цитати звучить як умова ("якщо"), то друга – як пряма погроза. Кому? Звісно, президенту. Президент у нас, як відомо, сприймає як аксіому лише одне: кожен, хто перебуває у його оточенні, має бути вірним своєму володареві, і навіть опалу повинен сприймати зі вдячністю та розумінням. Перехід колишніх улюбленців у опозиційне середовище президент сприймає більш ніж болісно і зовсім не на рівні аксіом.

По-третє, ситуація в парламенті, що склалася на межі весни і літа 2002 року. У Верховній Раді намітився приблизний паритет голосів між опозицією та пропрезидентськими силами. СДПУ (о) в цій ситуації могла успішно бавитися в свої ігри. У випадку, коли би фракція соціал-демократів, згадуючи про попередньо намічені "аксіоми", перейшла б у табір опозиції (така можливість існувала), опозиція би повністю взяла під контроль Верховну Раду.

Якщо б соціал-демократи підтримали пропрезидентську частину Верховної Ради, склалася б нестійка, з незначною перевагою в голосах пропрезидентська більшість. У першому випадку Медведчук просто би підкріпив перемогу Віктора Ющенка. У другому зробив би неоціненну послугу президенту.

Є дані, що соціал-демократи вели переговори і з однією, і з іншою сторонами. У результаті торгів Медведчук підтримав кандидатуру Володимира Литвина на пост спікера парламенту. В обмін на це він отримав пост глави адміністрації президента.

Для чого Кучмі був потрібен Медведчук?

Насамперед, Кучму переконали, що Медведчук є серйозним антикризовим менеджером. Осінній наступ опозиції, що прогнозувався на вересень, а також утворення опозиційної четвірки, які намітилися на початку літа 2002 року, потребували комплексу антикризових заходів. Хоча політолог Віктор Небоженко у інтерв'ю "ГлавРеду" більш ніж критично висловився про Медведчука як про антикризового менеджера. Він прямо заявляв, що називати Медведчука антикризовим менеджером – це лестити йому.

Цікаво, що сам Медведчук за кілька днів перед своїм призначенням на нову посаду заперечував саму можливість такого призначення. "Я не буду главою адміністрації президента", - ці слова були сказані за тиждень перед призначенням. Проте всі пам'ятали й інші слова, сказані у листопаді минулого року – "Ви знаєте, я дуже люблю законотворчу роботу, це – моє, я професіонал у цій частині. Я хотів би працювати у законодавчій гілці влади".

Але – президент сказав "Треба!" – і Медведчукові не залишалося нічого іншого, як перейти на роботу в адміністрацію президента. Цікавий момент: спеціально для нього було обладнано новий кабінет на другому поверсі будинку на Банковій – саме той кабінет, який до нього займав сам Леонід Кучма...

Проте Медведчук у кріслі глави адміністрації не зміг стати другим Литвином. Президент вчинив справді вдалий політичний хід, відновивши посаду першого помічника президента, ліквідовану свого часу після приходу на пост глави адміністрації Володимира Литвина. Перший помічник завжди був балансом щодо глави адміністрації президента. Саме він дозує інформацію для президента і саме він складає робочі графіки, готує доповіді для президента тощо.

Таким чином, у президента з'явився шанс перетворити Медведчука не на другого Литвина, а на щось середнє між Табачником та Білоблоцьким. Медведчук успадкував собі одіозність Табачника і реальні впливи Білоблоцького.

Якщо говорити про мега-завдання, яке поставив перед Медведчуком Кучма, то вартою уваги є гіпотеза про необхідність створення одіозної фігури, здатної закомутувати на себе весь суспільний негатив. Ради цього соціал-демократам варто було дати в управління кілька стратегічно важливих об'єктів і створити ілюзію зловісності.

"Дзеркало тижня" писало про те, що Медведчука, напевне, поставили на пост глави адміністрації для того, аби саме з ним асоціювалися найбільш реакційні сили в суспільстві. При цьому газета нагадала анекдот про бідного єврея, у якого і квартира була маленькою, і дітей було багато... Ребе порадив цьому невдасі завести в квартирі козу. Коли ж зовсім стало нестерпно жити, козу вивели з квартири – і всі одразу ж відчули полегшення. Медведчук мав, на думку видання, стати саме тією козою, яку ввели у владу для того, аби після його відставки всім стало добре.

Зловісний імідж Медведчука було розкручено у двох площинах – бізнесовій та інформаційній.

Перший напрямок прослідковується дуже чітко вже з червня 2002 року. Соціал-демократичне середовище саме "дало маху" у цій ситуації і саме підіграло організованому щодо них PR-у. Сварка соціал-демократів з бізнесменом Костянтином Григоришиним обернулася тим, що у червні 2002 року відбувається захоплення влади на кількох обленерго (Сумському, Тернопільському, Полтавському, Львівському, Херсонському) людьми, яких небезпідставно пов'язували з соціал-демократичним середовищем.

Захоплення відбувалися грубо й цинічно. Нові власники представляли – за документами – певні фірми, прописані у Словаччині. Але аналітики вказували на цікаві деталі: народний депутат Нестор Шуфрич, "надія української об'єднаної соціал-демократії", має дружні стосунки з президентом Словаччини Рудольфом Шустером. Шустер, ще будучи мером міста Кошіце, дружив з батьком Шуфрича, сім'ї часто гостювали одні в одних, і маленький Нестор мав змогу гойдатися на колінах дядька Рудольфа. Тому словацьке походження фірм наводило на думку про реальних господарів обленерго.

Апогеєм протистояння став загадковий напад українського спецзагону міліції на громадянина Російської Федерації Костянтина Григоришина на Печерську, коли бізнесмена було брутально кинуто на асфальт, а згодом ув'язнено. При цьому Григоришину спробували підкинути зброю (згодом з'ясувалося, що цей пістолет вже використовувався під час міліцейських провокацій кілька років перед тим) та наркотики. При затриманні Григоришина постраждав народний депутат Володимир Сивкович...

...Недоброзичливці одразу ж перевели всі стрілки на Медведчука: мовляв, бачте, як він розправляється зі своїми опонентами. Сьогодні Григоришин – завтра будь-хто з вас.

Паралельно розкручувався інформаційний проект під назвою "темники". Традиційні побажання з боку влади до засобів масової інформації, де влада виступає співзасновником або засновником, було представлено як черговий доказ зловісності Медведчука та СДПУ (о). Як наслідок – Медведчук нажив ворогів серед представників преси.

Медведчука демонізували до неймовірних розмірів. Він став "сірим кардиналом" і "злим духом" Леоніда Кучми. Він став уособленням темних сил. Він став велетнем і колоссом...

Хоча реально Медведчук є радше невдахою та політичним аутсайдером. Заберіть від Медведчука зайву демонізацію – і що ми отримаємо?

По-перше, Медведчук не став політичним гравцем, а лише політичною фігурою, якою маніпулюють – як президент, так і численні політичні технологи.

По-друге, адміністрація президента часів Медведчука є значно слабшою за своїми впливами, аніж адміністрація часів Литвина. Медведчукові не вдалося зосередити в своїх руках контроль над всією інформацією, яка надходить до президента.

По-третє, Медведчук увійде в історію України як єдиний глава адміністрації, який допустив захоплення приміщення, у якому перебуває президент, силами опозиції. Жовтневий прорив групи народних депутатів у стіни адміністрації та вимушена аудієнція у президента були велетенським "проколом" Медведчука.

По-четверте, Медведчук так і не зміг створити контрольовану й слухняну більшість у парламенті (ще одне завдання, яке на нього покладалося). Віктор Янукович, прийшовши на пост прем'єр-міністра, продемонстрував, що він може бути набагато ефективнішим менеджером і вміє набагато краще працювати з парламентом. Принаймні, вміє віднаходити резерви для конституційної більшості, чого ніколи не вдавалося зробити Медведчукові.

По-п'яте, Медведчук допустив до утворення опозиції щодо своєї лінії в середовищі СДПУ (о). І хоча "бунт Зінченка" було придушено у зародку, проте прецедент залишається.

По-шосте, Медведчук не зміг встановити контроль над кадровими призначеннями – всі кадрові досягнення СДПУ (о) протягом останнього року були радше подачками соціал-демократам, а не планомірними здобутками. Президент бавиться з Медведчуком і Кº як бавляться з котом, перед яким за ниточку смикають шматочок сала – спробуй, упіймай! Ап! – і медведчуківські хлопці отримують губернаторське крісло, скажімо, у Черкасах. Ап! – і Плужніков втрачає "Ощадбанк". Ап! – і есдеки беруть під контроль Держкомрезерв. Ап! – і СДПУ (о) отримує облизня на виборах мера Мукачева... Гарна, весела і витончена гра!!!

Сьоме і основне: не в останню чергу завдяки Медведчуку провалено політичну реформу в Україні. Основні напрямки політичної реформи – це дітище Медведчука. При цьому президент розвинув думки, запропоновані політтехнологами, близькими до СДПУ (о), і озвучив їх. Вся специфіка політреформи полягає у тому, що її успіх був можливим лише за однієї умови – парламентського бліцкрігу.

Проволочки в політреформі можуть призвести до того, що політичну реформу спіткає доля адміністративної реформи – тобто, після чітко спланованої та добре проплаченої "рекламної акції" (в тому числі і з застосуванням депутатської масовки) прийде розчарування й забуття. Медведчук не зміг організувати "бліцкригу". Він взагалі втратив контроль над парламентом і, швидше за се, спробує "умити руки", переклавши турботи по втіленню реформи на інших представників більшості. Як у анекдоті – "Не забивайте мені голову фігнею, я тут стратегічно мислю".

Тобто, якщо поглянути на Медведчука зблизька, стає зрозуміло, що ніякий він не "демон, дух изгнанья". І мало в ньому від "сірого кардинала"... Насправді-то король... пардон, глава його адміністрації... голий!!!

Повторюся: демонізація Медведчука вигідна "Нашій Україні" – без Медведчука Ющенко не став би Ющенком. І вигідна президенту – якби не було Медведчука, всі шишки летіли би на гаранта Конституції. Тому Медведчук нікуди не подінеться з політики і залишатиметься на посадах. Якщо справдяться чутки про його відставку з посади глави АПУ, то йому знайдуть інше місце й іншу посаду.

Свого часу Медведчук зробив велике помилку, погодившись очолити адміністрацію. Якби не ця помилка – у нього було би і поле для політичного маневру, і більша динаміка, і менше недоброзичливців. Він міг би мати "золоту акцію" в парламенті і балансувати між пропрезидентськими й антипрезидентськими силами. Він міг би позбутися негативного іміджу і міг би претендувати на певні політичні висоти. А так... Він очолив структуру, яка за своїм значенням має бути не осередком влади, а лише канцелярією президента. І в цій канцелярії він не зміг стати Канцлером, а лише Секретарем.

Мені дійсно шкода того потенціалу, який закладено у Віктора Володимировича. І дійсно співчуваю йму за той рік, який він витратив на адміністрацію. Пляма в біографії, отримана в стінах будинку на вулиці Банковій, може мати більш непривабливий відтінок, ніж пляма, отримана на самому початку адвокатської кар'єри – у справі Стуса.

Медведчук перетворися на Одіозну фігуру. Найгірше те, що він, здається, звикся й зрісся з цим іміджем. І йому у ньому зручно. Він сам повірив у свою силу й демонічність – і не помічає помилок та прорахунків. Не помічає слабких сторін та "ахіллесових п'ят". Не помічає, що він майже всуціль програє.

Тим більше, що його політтехнологи переконують: кожна поразка – це бодай маленький, та виграш.

А Одіозна фігура при цьому залишається голою – як би її не переконували у протилежному...