В місті N чекають на "нашого Путіна"

Як відомо, найулюбленіше заняття мешканців країни "У" – голосити після голосування. Не виняток у цьому плані й електорат міста N. Без ніяких опитувань та досліджень на його вулицях у заклопотаних обличчях людей видно цілковиту байдужість до того, що відбувається в столичних політичних театрах. І тільки треноване око може помітити деяке пожвавлення біля місцевого офісу БЮТу після очікуваного місцевими спостерігачами проголошення про участь Юлії Володимирівни в майбутніх виборах.

Слід відразу зазначити – про діяльність опозиції, а дуже часто навіть про те, чи взагалі вона існує в країні "У", місцевий люд просто нічогісінько не знає. Пересічні люди плутають депутатські фракції, не встигають запам'ятовувати прізвища прем'єрів, а їх заступників - навіть і не намагаються. Якби не всесвітньо відомий скандал із незабутнім Павлом Івановичем, то ніхто тут і не знав би, що був такий прем'єр.

Але те, що починається поки не спішний, але наступ на провінційний електорат, все ж видно. Не зазіхаючи на витонченість оцінок столичних аналітиків стосовно шансів на успіх київських політичних "артистів" у місцевого "глядача", дозволимо собі деякі зауваження.

В місті N жадають "нашого Путіна" чоловічого чи жіночого роду, із Заходу, чи Сходу, ревниво побачивши як "їхній Путін", широким порухом викинувши на вітер декілька десятків мільйонів доларів, змусив Європу затамувати подих на нечуваних від 300-річчя дому Романових урочистостях у місті Санкт-Петербурзі Ленінградської області. Мешканці міста N не бажають бачити свого нового Президента на приставних стільцях серед європейського товариства.

Проте українських політиків "першого ряду" значно менше, ніж російських (та й ніж хотілося б). Тому чинні виконують значно більше ролей, ніж одну. Наприклад, пані Тимошенко грає ще й роль "партизанського" загону в стані Ющенко, причому бореться там сама за себе. Ющенку ж провінціали вдячні хоча б за те, що він:
- не олігарх,
- схожий на інтелігентну людину,
- не має відношення до справи Лазаренка.

Проте він замість "нашого Путіна" надто ризикує опинитися "нашим Сахаровим".

Таким чином, що ж ми з міста N спостерігаємо зараз? Кострубата опозиція. Кожен тягне ковдру на себе. Від Віктора Андрійовича тікають один за другим "соратники". Міцніючі й впевнені в собі Петро Симоненко та Олександр Мороз. А посередині як завжди "сталева" пані Тимошенко.

На думку горожан міста N, хтось таки повинен терміново визнати беззастережне лідерство іншого. Інакше справи не буде. Це добре знають у місті N, бо тільки мешканець цього міста може спитати у черги, що стоїть до бюро довідок, дозволу пройти без черги на тій підставі, що йому потрібно "щось спитати". А одна бабуся - пенсіонерка невизначеної національності, прямо просила передати до передвиборчого штабу Віктора Андрійовича, мовляв, якщо не зміг налагодити гальма, то зроби гучнішим гудок.

У провінції помітили і лідерів поки що "пропрезидентського" крила. Розважливий і все більш самостійний в оцінках спікер парламенту, якому дуже пасує сивина. Зверхньо аскетичний, ніби розчинений у нинішній посаді, але зовсім без шансів пан Медведчук. І не надто відомий тут, але привабливий своєю рішучістю, теперішній прем'єр. Останнього, щоправда, побоюються. Інших не помічають.

Справжня бійка, вважають у місті N, попереду. Адже, думають городяни, якби вибори щось змінювали, то їх би скасували. Тим часом місцева влада поки не тисне, побоюючись душити "не там", "не того" і "не в тому напрямі". А глядач-народ ще має час. Попереду – літо.

Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N