"Іноземці поки не мають довіри до України" - Ебергард Райн
Вівторок, 3 червня 2003, 12:40
Що означає для Західної Європи проголошена нещодавно стратегія добросусідства з Україною? Росія чи ЄС – який вибір зробив би європеєць, якби він був на місці українця?
Про це та інше в інтерв'ю з радником Європейського Центру Ебергардом Райном, який прибув з Брюсселя до Києва на запрошення представництва німецького Фонду Фрідріха Еберта, близького до Соціал-демократичної партії Німеччини та взяв участь у міжнародній конференції "Шлях країн Балтії до ЄС: чи може Україна скористатися їх досвідом?".
Пане Райне, економічні процеси, що відбуваються наразі в Україні, здається, спрямовані на експансію російських капіталів на український ринок. Взяти хоча б процес продажу акцій компанії UMC – щодо російського походження покупця сумнівів більше немає. Як на це дивиться Європа?
Тією мірою, якою Україна створюватиме ефективну ринкову економіку, економічні рішення про те, кому належить або має належати певна фірма, не повинно більше вирішуватися українською владою. Це – завдання власників, акціонерів, приватних банків та страхових компаній.
І якщо одне з цих товариств з будь-якої сфери знаходить цікавого інвестора, місцезнаходження якого Москва чи Владивосток, котрий може принести капітал чи "ноу-хау", цей інвестор повинен вкласти свої кошти в українську фірму.
Водночас ця українська фірма не повинна впадати в залежність ані від російського підприємства, тим більше державного товариства, ані від американського або німецького. Йдеться саме про це.
Коротко кажучи, економічні рішення повинні бути деполітизовані. Вони повинні ухвалюватися раціонально, згідно з ринковими законами. Вони повинні ухвалюватися з метою примноження капіталу. За допомогою інвестицій отримується прибуток, а не робиться політика. Це наріжний камінь.
При цьому важливим є право власності, захищене законом. Так, під час української приватизації багато власності було "роздано". Але поїзд приватизації ще не від'їхав, тому врятувати ситуацію ще можна.
Приватизація є нагальною, але здійснюватися вона повинна за встановленими приписами. Майно не повинно даруватися, водночас за необхідності воно може передаватися за нульовими тарифами – наприклад, коли через нього створюється небезпека для довкілля.
Майно повинно переходити до інвесторів, але не тільки до українських, які часто просто не мають коштів, а й до італійських чи іспанських, якщо вони прийдуть сюди.
Але… Але ніхто не йде до України, і це проблема. Іноземці не мають довіри до країни та не впевнені у тому, що тут функціонує ринкова економіка, що влада не вдається до дискримінації іноземних капіталовкладників. Ті приватні інвестиції, які доходять до України, мають просто комічні розміри.
Порівняйте обсяги вкладень у Словаччині: протягом 2002 р. ця невеличка країна отримала понад 4 мільярди доларів прямих інвестицій! Якщо вдаватися до пропорційних порівнянь, то Україна мала б отримати понад 40 мільярдів доларів прямих інвестицій.
От тепер уявіть собі, наскільки відстала Україна тільки від Словаччини…
А чи не є доля вини у цьому Європи? Адже просте спостерігання за процесами, що відбуваються в Україні, жодним чином не впливає на ситуацію. Можна ж вдаватися до дипломатичних ультиматумів тощо, коли є дані про те, що Україна належить до найкорумпованіших країн світу?
Але ж європейці не обіймають посад у тутешньому уряді, чи не так? Ані поляк, ані німець не обирають в Україні ні депутатів, ні президента. Ми поважаємо право невтручання у внутрішню політику України.
Можливо, ми не висловлюємося достатньо чітко щодо того, що, з нашої точки зору, в цій країні немає належного рівня, але з боку Європейського парламенту, з лав європейської економіки достатньо говорять про те, що в цю країну ми не підемо, доки в ній не зміняться політичні умови.
В країні по-різному оцінюють проголошену Європейським Союзом стратегію добросусідства щодо України. З одного боку, це свідчить про перспективу вступу до ЄС, але, з іншого, - добросусідство є завуальованою формою категоричного відкидання членства України в Євросоюзі. Що з цього приводу думають європейці?
Нова стратегія добросусідства означає, що з нашими майбутніми сусідами ми хочемо мати, по можливості, безконфліктні відносини. Ми хочемо, щоб ці країни сприймали нас по-дружньому, щоб вони розвивалися політично та економічно, щоб вони сприймали наші правові приписи, розвивали з нами торгівлю.
Ми хочемо інвестувати в цю країну, розвивати туристичну галузь. Ми хочемо уникати екологічних небезпек, а також загроз з боку організованої злочинності, наркоторгівців чи торгівців людьми.
При цьому опція членства України в ЄС залишається. Україна – європейська держава, про це йдеться у договорі ЄС. Тобто Україна має політичне право бути членом Європейського Союзу.
Але для цього треба виконати ряд як політичних, так і економічних вимог. Так само, як це робить Туреччина. Але не треба чіплятися за останній вагон поїзда, що стрімко їде. Необхідно вдаватися до змін у власній голові, тобто здійснити такі внутрішні перетворення, що їх колись зробили країни Балтії.
І не європейське законодавство відіграє тут важливу роль. Тобто змінити закони замало, треба докорінно реформувати політичні та правові структури.
Треба викликати довіру власного населення: належно провести наступні вибори, реформувати податкове законодавство, прозоро здійснити приватизацію.
На цьому шляху досвід таких країн, як Словаччина чи Естонія, є дуже цінним. Але Україна повинна сама цього хотіти.
Я шуткую, але зібрати б усіх українських урядовців разом та відрядити їх хоча б на один місяць, скажімо, до Естонії для активного спілкування з тамтешніми парламентарями, підприємцями та представниками громадськості…
Про це та інше в інтерв'ю з радником Європейського Центру Ебергардом Райном, який прибув з Брюсселя до Києва на запрошення представництва німецького Фонду Фрідріха Еберта, близького до Соціал-демократичної партії Німеччини та взяв участь у міжнародній конференції "Шлях країн Балтії до ЄС: чи може Україна скористатися їх досвідом?".
Пане Райне, економічні процеси, що відбуваються наразі в Україні, здається, спрямовані на експансію російських капіталів на український ринок. Взяти хоча б процес продажу акцій компанії UMC – щодо російського походження покупця сумнівів більше немає. Як на це дивиться Європа?
Тією мірою, якою Україна створюватиме ефективну ринкову економіку, економічні рішення про те, кому належить або має належати певна фірма, не повинно більше вирішуватися українською владою. Це – завдання власників, акціонерів, приватних банків та страхових компаній.
І якщо одне з цих товариств з будь-якої сфери знаходить цікавого інвестора, місцезнаходження якого Москва чи Владивосток, котрий може принести капітал чи "ноу-хау", цей інвестор повинен вкласти свої кошти в українську фірму.
Водночас ця українська фірма не повинна впадати в залежність ані від російського підприємства, тим більше державного товариства, ані від американського або німецького. Йдеться саме про це.
Коротко кажучи, економічні рішення повинні бути деполітизовані. Вони повинні ухвалюватися раціонально, згідно з ринковими законами. Вони повинні ухвалюватися з метою примноження капіталу. За допомогою інвестицій отримується прибуток, а не робиться політика. Це наріжний камінь.
При цьому важливим є право власності, захищене законом. Так, під час української приватизації багато власності було "роздано". Але поїзд приватизації ще не від'їхав, тому врятувати ситуацію ще можна.
Приватизація є нагальною, але здійснюватися вона повинна за встановленими приписами. Майно не повинно даруватися, водночас за необхідності воно може передаватися за нульовими тарифами – наприклад, коли через нього створюється небезпека для довкілля.
Майно повинно переходити до інвесторів, але не тільки до українських, які часто просто не мають коштів, а й до італійських чи іспанських, якщо вони прийдуть сюди.
Але… Але ніхто не йде до України, і це проблема. Іноземці не мають довіри до країни та не впевнені у тому, що тут функціонує ринкова економіка, що влада не вдається до дискримінації іноземних капіталовкладників. Ті приватні інвестиції, які доходять до України, мають просто комічні розміри.
Порівняйте обсяги вкладень у Словаччині: протягом 2002 р. ця невеличка країна отримала понад 4 мільярди доларів прямих інвестицій! Якщо вдаватися до пропорційних порівнянь, то Україна мала б отримати понад 40 мільярдів доларів прямих інвестицій.
От тепер уявіть собі, наскільки відстала Україна тільки від Словаччини…
А чи не є доля вини у цьому Європи? Адже просте спостерігання за процесами, що відбуваються в Україні, жодним чином не впливає на ситуацію. Можна ж вдаватися до дипломатичних ультиматумів тощо, коли є дані про те, що Україна належить до найкорумпованіших країн світу?
Але ж європейці не обіймають посад у тутешньому уряді, чи не так? Ані поляк, ані німець не обирають в Україні ні депутатів, ні президента. Ми поважаємо право невтручання у внутрішню політику України.
Можливо, ми не висловлюємося достатньо чітко щодо того, що, з нашої точки зору, в цій країні немає належного рівня, але з боку Європейського парламенту, з лав європейської економіки достатньо говорять про те, що в цю країну ми не підемо, доки в ній не зміняться політичні умови.
В країні по-різному оцінюють проголошену Європейським Союзом стратегію добросусідства щодо України. З одного боку, це свідчить про перспективу вступу до ЄС, але, з іншого, - добросусідство є завуальованою формою категоричного відкидання членства України в Євросоюзі. Що з цього приводу думають європейці?
Нова стратегія добросусідства означає, що з нашими майбутніми сусідами ми хочемо мати, по можливості, безконфліктні відносини. Ми хочемо, щоб ці країни сприймали нас по-дружньому, щоб вони розвивалися політично та економічно, щоб вони сприймали наші правові приписи, розвивали з нами торгівлю.
Ми хочемо інвестувати в цю країну, розвивати туристичну галузь. Ми хочемо уникати екологічних небезпек, а також загроз з боку організованої злочинності, наркоторгівців чи торгівців людьми.
При цьому опція членства України в ЄС залишається. Україна – європейська держава, про це йдеться у договорі ЄС. Тобто Україна має політичне право бути членом Європейського Союзу.
Але для цього треба виконати ряд як політичних, так і економічних вимог. Так само, як це робить Туреччина. Але не треба чіплятися за останній вагон поїзда, що стрімко їде. Необхідно вдаватися до змін у власній голові, тобто здійснити такі внутрішні перетворення, що їх колись зробили країни Балтії.
І не європейське законодавство відіграє тут важливу роль. Тобто змінити закони замало, треба докорінно реформувати політичні та правові структури.
Треба викликати довіру власного населення: належно провести наступні вибори, реформувати податкове законодавство, прозоро здійснити приватизацію.
На цьому шляху досвід таких країн, як Словаччина чи Естонія, є дуже цінним. Але Україна повинна сама цього хотіти.
Я шуткую, але зібрати б усіх українських урядовців разом та відрядити їх хоча б на один місяць, скажімо, до Естонії для активного спілкування з тамтешніми парламентарями, підприємцями та представниками громадськості…
