Про парламентський законопроект
Середа, 25 червня 2003, 00:00
Дуже шкода, що тиск президента на так звану "парламентську більшість" не дозволить, напевно, депутатам детально обговорити, відредагувати й прийняти законопроект про конституційні зміни, запропоновані Тимчасовою комісією Верховної Ради. Насамперед, тому що депутатський проект набагато якісніше за той, що запропонував глава держави.
На жаль, і в ньому є статті, які можна критикувати (не зрозуміло, наприклад, чому главу Держкомітету телебачення й радіомовлення має призначати президент, а не парламент). Утім, ідеальних проектів не буває, і запропонований депутатами варіант конституційних змін я б вважав цілком прийнятним, якби у ньому
1) президентське право вето було обмежено винятково вимогами національної безпеки України і
2) був чітко прописаний механізм винесення парламентом вотуму недовіри урядові.
Без таких доповнень діяльність і законодавчої, і виконавчої галузей влади буде недостатньо ефективною.
Володіючи необмеженим правом вето, президент буде мати можливість серйозно впливати на процес прийняття законів вищим і єдиним законодавчим органом країни. Як ми знаємо, такий вплив часто буває негативним, а іноді й просто паралізує роботу парламенту.
Що стосується виконавчої влади, то у випадку, коли будь-яка, навіть тимчасова, напруга у відносинах між партіями урядової коаліції буде завершуватися вотумом недовіри прем'єр-міністрові, у того не буде рішучості проводити політичний курс, підтриманий при формуванні уряду парламентською більшістю. Діяльність Кабінету міністрів буде малоефективною, відповідно, від цього постраждають усі громадяни України.
В наших умовах це питання особливо актуальне, тому що зараз в Україні немає жодної політичної сили, здатної взяти на себе відповідальність за формування стабільно працюючого уряду. Мова йде не тільки про партії, але і про міжпартійні блоки трьох політичних напрямків - лівого, правого і, так би мовити, "центристського". Жоден із таких блоків не зможе самостійно очолити Кабінет міністрів, і реальний уряд може бути створено або лівоцентристською, або правоцентристською коаліцією, усередині якої неминучі певні протиріччя.
Ці протиріччя можуть знайти прояв у шантажі з боку однієї з партій, що входить у коаліцію. Вона, наприклад, може через певний проміжок часу захотіти збільшити свою політичну значимість, погрожуючи відставкою прем'єрові навіть тоді, коли уряд виконує узгоджену раніше програму. Не виключений і варіант, коли одна з таких партій, відчуваючи, що в даний момент їй вигідні нові вибори, буде провокувати достроковий розпуск парламенту.
Уникнути цих небезпек можна, якщо внести в конституцію пункт про "конструктивний вотум недовіри", відповідно до якого Верховна Рада мала би право відправити прем'єр-міністра у відставку лише тоді, коли вона зможе обрати, більшістю в 226 голосів, нового прем'єра. З іншого боку, для того, щоб прем'єр-міністр не міг ігнорувати позицію парламентаріїв, за Верховною Радою все-таки повинна зберегтися можливість відправляти уряд у відставку при повторному винесенні вотуму недовіри (припустімо, на наступній сесії або через одну) навіть у випадку, коли нового прем'єр-міністра відразу обрати не вдається.
Зрозуміло, це буде супроводжуватися достроковим розпуском парламенту. Схожа норма є в Основному Законі ФРН, і завдяки цій нормі забезпечується стабільність діяльності німецького уряду. (За всю історію цієї країни в проміжку між парламентськими виборами уряд мінявся тільки один раз).
Комусь може здатися, що я штучно ускладнюю ситуацію. Сьогодні всіх хвилює, насамперед, конфлікт між опозицією і президентом, що у серпні минулого року виступив ініціатором політичної реформи, а тепер саботує її проведення. Але з цього зовсім не випливає, що зараз не час думати над тим, як зробити нову систему влади не тільки демократичною, але й дієздатною.
Не можна допустити двовладдя в країні (що це таке ми знаємо на прикладі Росії й України 1917 року). Виконавча влада повинна бути зосереджена в руках сильного прем'єра, а законодавча - у парламенті. Їхній роботі ніхто не повинен заважати. Якщо в президента залишиться необмежене право вето, а можливу чехарду нескінченної зміни урядів не можна буде заблокувати чітко прописаною конституційною нормою, уся політична реформа може виявитися невиправданою.
На жаль, і в ньому є статті, які можна критикувати (не зрозуміло, наприклад, чому главу Держкомітету телебачення й радіомовлення має призначати президент, а не парламент). Утім, ідеальних проектів не буває, і запропонований депутатами варіант конституційних змін я б вважав цілком прийнятним, якби у ньому
1) президентське право вето було обмежено винятково вимогами національної безпеки України і
2) був чітко прописаний механізм винесення парламентом вотуму недовіри урядові.
Без таких доповнень діяльність і законодавчої, і виконавчої галузей влади буде недостатньо ефективною.
Володіючи необмеженим правом вето, президент буде мати можливість серйозно впливати на процес прийняття законів вищим і єдиним законодавчим органом країни. Як ми знаємо, такий вплив часто буває негативним, а іноді й просто паралізує роботу парламенту.
Що стосується виконавчої влади, то у випадку, коли будь-яка, навіть тимчасова, напруга у відносинах між партіями урядової коаліції буде завершуватися вотумом недовіри прем'єр-міністрові, у того не буде рішучості проводити політичний курс, підтриманий при формуванні уряду парламентською більшістю. Діяльність Кабінету міністрів буде малоефективною, відповідно, від цього постраждають усі громадяни України.
В наших умовах це питання особливо актуальне, тому що зараз в Україні немає жодної політичної сили, здатної взяти на себе відповідальність за формування стабільно працюючого уряду. Мова йде не тільки про партії, але і про міжпартійні блоки трьох політичних напрямків - лівого, правого і, так би мовити, "центристського". Жоден із таких блоків не зможе самостійно очолити Кабінет міністрів, і реальний уряд може бути створено або лівоцентристською, або правоцентристською коаліцією, усередині якої неминучі певні протиріччя.
Ці протиріччя можуть знайти прояв у шантажі з боку однієї з партій, що входить у коаліцію. Вона, наприклад, може через певний проміжок часу захотіти збільшити свою політичну значимість, погрожуючи відставкою прем'єрові навіть тоді, коли уряд виконує узгоджену раніше програму. Не виключений і варіант, коли одна з таких партій, відчуваючи, що в даний момент їй вигідні нові вибори, буде провокувати достроковий розпуск парламенту.
Уникнути цих небезпек можна, якщо внести в конституцію пункт про "конструктивний вотум недовіри", відповідно до якого Верховна Рада мала би право відправити прем'єр-міністра у відставку лише тоді, коли вона зможе обрати, більшістю в 226 голосів, нового прем'єра. З іншого боку, для того, щоб прем'єр-міністр не міг ігнорувати позицію парламентаріїв, за Верховною Радою все-таки повинна зберегтися можливість відправляти уряд у відставку при повторному винесенні вотуму недовіри (припустімо, на наступній сесії або через одну) навіть у випадку, коли нового прем'єр-міністра відразу обрати не вдається.
Зрозуміло, це буде супроводжуватися достроковим розпуском парламенту. Схожа норма є в Основному Законі ФРН, і завдяки цій нормі забезпечується стабільність діяльності німецького уряду. (За всю історію цієї країни в проміжку між парламентськими виборами уряд мінявся тільки один раз).
Комусь може здатися, що я штучно ускладнюю ситуацію. Сьогодні всіх хвилює, насамперед, конфлікт між опозицією і президентом, що у серпні минулого року виступив ініціатором політичної реформи, а тепер саботує її проведення. Але з цього зовсім не випливає, що зараз не час думати над тим, як зробити нову систему влади не тільки демократичною, але й дієздатною.
Не можна допустити двовладдя в країні (що це таке ми знаємо на прикладі Росії й України 1917 року). Виконавча влада повинна бути зосереджена в руках сильного прем'єра, а законодавча - у парламенті. Їхній роботі ніхто не повинен заважати. Якщо в президента залишиться необмежене право вето, а можливу чехарду нескінченної зміни урядів не можна буде заблокувати чітко прописаною конституційною нормою, уся політична реформа може виявитися невиправданою.
