Червень, Україна, один заколот і три відомих українці
Вівторок, 17 червня 2003, 00:00
Три широко відомих українці, здавалося, повинні були посісти головне місце у різноманітних як однояйцеві близнюки випусках вітчизняних телевізійних новин, газет, інтернет-видань, а також в коментарях нечисленних, але завжди анонімних, "оглядачів" та "політологів".
Наприкінці минулого тижня із сан-франциської буцегарні на тимчасову і територіально надзвичайно обмежену, але все ж таки волю, випустили Павла Лазаренка. Сталося це напередодні великого православного свята. Пояснити причини такого рішення невідворотної, як смерть, американської юстиції ми можемо хіба що незбагненним промислом Святого Духа.
Наприкінці минулого тижня виповнився рік після призначення Віктора Медведчука на відповідальну посаду глави адміністрації президента. За цей період публічний колись політик перетворився в публічному ж сенсі на величину цілком віртуальну. Згадують про нього тепер хіба що продавці нелегальних копій забороненого до читання "Нарциса" та їх клієнти. Нелегальні копії книги широко, з-під поли, продаються в хрещатицьких підземках. Ціна збільшилася п'ятикратно і сягнула за станом на середину червня 15 грн.
Наприкінці минулого тижня спецслужби однієї північно-східної країни хвацькувато розкрили підступний заколот активістів такої собі "Партії ісламського визволення" та викрили їхні плани кривавого вбивства президентів України, Азербайджану та Узбекистану. Серед недолугих вампірів московські акваріумісти нібито виявили нібито кримських татар. Зміст, тон та характер цього повідомлення наочно продемонстрували катастрофічне падіння рівня кваліфікації сучасних функціонерів Контори порівняно з незабутніми фахівцями доби сталінських наркомів Генріха Ягоди та Миколи Єжова.
На нашу думку найважливішими подіями минулого тижня стали меланхолічні констатації голови парламенту Володимира Литвина, зокрема такі:
- в результаті парламентських консультацій було зняте питання про введення в Україні двопалатного парламенту та "знайдена формула" у відношенні "участі президента у формуванні силового блоку уряду",
- існує законопроект про зміни в Конституцію, розроблений спеціальною комісією Верховної Ради,
- документ розглядається керівниками всіх депутатських фракцій і груп; "необхідно, щоб з ним широко познайомилися всі народні депутати",
- коли в парламент надійде законопроект про внесення змін у Конституцію від президента України, МОЖЛИВО, буде вироблений погоджений варіант цього документа,
- якщо це не буде зроблено, ВР доведеться розглядати в залі два документи, що "небажано, оскільки тим самим парламент буде перекладати свої функції на конституційний суд",
- формула в цьому документі проглядається чітко: сильний президент, сильний парламент, сильний уряд з одночасним розосередженням влади між цими інститутами, що "зменшить політичну напругу",
- продовжуються дебати по питанню проведення виборів президента України, народних депутатів і в органи місцевої влади протягом одного року.
Кидається в очі дивна обставина. Сам по собі поки що доволі плавний і безхмарний процес так званої "конституційної реформи" був простимульований нібито для того, щоби перерозподілити ОБСЯГ владних повноважень між законодавчою та виконавчими інституціями.
Натомість, каменем спотикання стало питання про ТЕРМІН виборів президента, Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. Природньо, мимоволі, виникає просте запитання: а в чому, власне, прикол?
Прикол в тому, що частина депутатського корпусу побоюється продовження терміну повноважень діючого голови держави до закінчення каденції цього складу ВР у 2006 році – і це попри щирі заяви останнього про абсолютну невідворотність проведення президентських виборів в жовтні року 2004.
Але ані в 2006, ані в 2016, ані в 2016 році ніяка окремо взята опозиційна сила, ніяка можлива їх комбінація не здатні впродовж одного року профінансувати, інтелектуально та організаційно забезпечити проведення виборів і голови держави, і парламенту верховного, і парламентів місцевих.
Так-сяк (скоріше, навіть "сяк", аніж "так") це може лише виконавча влада. Іншими словами, лише проведення виборів в один рік може забезпечити можливість для ефективного використання адмінресурсу та фінансових можливостей держбюджету для продовження існування олігархічної української демократії.
Олігархічна демократія – це право трьох, наприклад, фінансово-промислово-політичних отримувати 99,99999 відсотків національного багатства. Право всіх інших – звичайних – сімей полягає в обов'язку платити божевільні податки, не ходити на вибори, виїжджати до інших країн з метою хоч якогось заробітку на "хліб насущний" абощо.
Агітка за таку собі "сильну політичну систему", яка, насправді, ні на чому іншому як на сильних політичних партіях та пропорційному виборчому законі ґрунтуватися не може, є звичайним софістичним прийомом. "Підміна понять" називається.
Насправді, "сильна політична система" - це ні що інше, як наявність уряду, обраного народом, відповідального перед народом і працюючого для народу. Для того, щоби не допустити створення такого уряду "народної довіри" і потрібно сумістити вибори, не допустити ухвалення пропорційного закону.
Формула "сильний президент, сильний парламент, сильний уряд" практично означає відсутність політичної відповідальності за країну та тих, хто все ще живе в ній.
Продовження спільного проекту Української правди та Інституту політичного моделювання. Інші матеріали цього проекту читайте тут
Львівський губернатор як вияв "єльцинського синдрому"
8 червня, Чернігів та кінець української мажоритарки
Червень, Україна, електоральна торгівля
У місті N чекають на "нашого Путіна"
Провінційний погляд на столичну проблему, якої більше ніде не існує
Київ, свято, 13 %
Весна, Чернігів, виборчий округ 206
Декілька неупереджених столичністю думок про рейтинги, вибори та всенародні обговорення
Наприкінці минулого тижня із сан-франциської буцегарні на тимчасову і територіально надзвичайно обмежену, але все ж таки волю, випустили Павла Лазаренка. Сталося це напередодні великого православного свята. Пояснити причини такого рішення невідворотної, як смерть, американської юстиції ми можемо хіба що незбагненним промислом Святого Духа.
Наприкінці минулого тижня виповнився рік після призначення Віктора Медведчука на відповідальну посаду глави адміністрації президента. За цей період публічний колись політик перетворився в публічному ж сенсі на величину цілком віртуальну. Згадують про нього тепер хіба що продавці нелегальних копій забороненого до читання "Нарциса" та їх клієнти. Нелегальні копії книги широко, з-під поли, продаються в хрещатицьких підземках. Ціна збільшилася п'ятикратно і сягнула за станом на середину червня 15 грн.
Наприкінці минулого тижня спецслужби однієї північно-східної країни хвацькувато розкрили підступний заколот активістів такої собі "Партії ісламського визволення" та викрили їхні плани кривавого вбивства президентів України, Азербайджану та Узбекистану. Серед недолугих вампірів московські акваріумісти нібито виявили нібито кримських татар. Зміст, тон та характер цього повідомлення наочно продемонстрували катастрофічне падіння рівня кваліфікації сучасних функціонерів Контори порівняно з незабутніми фахівцями доби сталінських наркомів Генріха Ягоди та Миколи Єжова.
На нашу думку найважливішими подіями минулого тижня стали меланхолічні констатації голови парламенту Володимира Литвина, зокрема такі:
- в результаті парламентських консультацій було зняте питання про введення в Україні двопалатного парламенту та "знайдена формула" у відношенні "участі президента у формуванні силового блоку уряду",
- існує законопроект про зміни в Конституцію, розроблений спеціальною комісією Верховної Ради,
- документ розглядається керівниками всіх депутатських фракцій і груп; "необхідно, щоб з ним широко познайомилися всі народні депутати",
- коли в парламент надійде законопроект про внесення змін у Конституцію від президента України, МОЖЛИВО, буде вироблений погоджений варіант цього документа,
- якщо це не буде зроблено, ВР доведеться розглядати в залі два документи, що "небажано, оскільки тим самим парламент буде перекладати свої функції на конституційний суд",
- формула в цьому документі проглядається чітко: сильний президент, сильний парламент, сильний уряд з одночасним розосередженням влади між цими інститутами, що "зменшить політичну напругу",
- продовжуються дебати по питанню проведення виборів президента України, народних депутатів і в органи місцевої влади протягом одного року.
Кидається в очі дивна обставина. Сам по собі поки що доволі плавний і безхмарний процес так званої "конституційної реформи" був простимульований нібито для того, щоби перерозподілити ОБСЯГ владних повноважень між законодавчою та виконавчими інституціями.
Натомість, каменем спотикання стало питання про ТЕРМІН виборів президента, Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. Природньо, мимоволі, виникає просте запитання: а в чому, власне, прикол?
Прикол в тому, що частина депутатського корпусу побоюється продовження терміну повноважень діючого голови держави до закінчення каденції цього складу ВР у 2006 році – і це попри щирі заяви останнього про абсолютну невідворотність проведення президентських виборів в жовтні року 2004.
Але ані в 2006, ані в 2016, ані в 2016 році ніяка окремо взята опозиційна сила, ніяка можлива їх комбінація не здатні впродовж одного року профінансувати, інтелектуально та організаційно забезпечити проведення виборів і голови держави, і парламенту верховного, і парламентів місцевих.
Так-сяк (скоріше, навіть "сяк", аніж "так") це може лише виконавча влада. Іншими словами, лише проведення виборів в один рік може забезпечити можливість для ефективного використання адмінресурсу та фінансових можливостей держбюджету для продовження існування олігархічної української демократії.
Олігархічна демократія – це право трьох, наприклад, фінансово-промислово-політичних отримувати 99,99999 відсотків національного багатства. Право всіх інших – звичайних – сімей полягає в обов'язку платити божевільні податки, не ходити на вибори, виїжджати до інших країн з метою хоч якогось заробітку на "хліб насущний" абощо.
Агітка за таку собі "сильну політичну систему", яка, насправді, ні на чому іншому як на сильних політичних партіях та пропорційному виборчому законі ґрунтуватися не може, є звичайним софістичним прийомом. "Підміна понять" називається.
Насправді, "сильна політична система" - це ні що інше, як наявність уряду, обраного народом, відповідального перед народом і працюючого для народу. Для того, щоби не допустити створення такого уряду "народної довіри" і потрібно сумістити вибори, не допустити ухвалення пропорційного закону.
Формула "сильний президент, сильний парламент, сильний уряд" практично означає відсутність політичної відповідальності за країну та тих, хто все ще живе в ній.
Продовження спільного проекту Української правди та Інституту політичного моделювання. Інші матеріали цього проекту читайте тут
Львівський губернатор як вияв "єльцинського синдрому"
8 червня, Чернігів та кінець української мажоритарки
Червень, Україна, електоральна торгівля
У місті N чекають на "нашого Путіна"
Провінційний погляд на столичну проблему, якої більше ніде не існує
Київ, свято, 13 %
Весна, Чернігів, виборчий округ 206
Декілька неупереджених столичністю думок про рейтинги, вибори та всенародні обговорення
