Ми не повертаємося, бо й так тут живемо. Слідами дискусії Шевченка-Бондаря-Бондаренка
Середа, 11 червня 2003, 16:32
Дискусія з приводу
Маніфеста Андрія Шевченка "Повернення"
Відгуку Андрія Бондаря "Реванш аутсайдерів"
Коментарю Костя Бондаренка "У колі вічного повернення?"
Одразу варто заявити, що ця стаття висловлює мою ОСОБИСТУ позицію. Ну, й ще кількох знайомих. Суб'єктивна, одним словом, стаття. Дещо пафосна, звичайно, як і вся публіцистика.
Крім цього, ризикну припустити, що висловлюю точку зору частини того покоління, яке Кость Бондаренко називає молодшим. Я і більшість моїх товаришів не здобували незалежність, ми виросли в ній – і шкільні атестати й призовні книжки в нас були вже з тризубами.
Коли студенти голодували на Майдані, я був лишень у сьомому класі, слухав Цоя і палив перші цигарки на трубах опалення під дахом дев'ятиповерхівки. Самопальний значок з тризубом на моєму турецькому светрі означав не більше, ніж зараз знак анархії – такий собі юнацький протест. Максималізм, як висловився Кость.
Потім, у вузах, нас цікавили глобальні питання — як, наприклад, боротьба з імперіалізмом США чи Росії, підтримка екологічного руху або опір неопротестантським сектам. І лишень зараз, дивлячись на те, що відбувається, дехто з нас усвідомив необхідність громадянського опору всередині СВОЄЇ держави.
Позиція митця, з якої все почалося
Саме з маніфестації активної громадянської позиції почалася ця дискусія: чи потрібно входити хоч у якісь стосунки з владою, якщо вона злочинна чи хоча б злочинно непрофесійна. Наскільки можна зрозуміти, причиною суперечки двох Андріїв стала відмова Юрія Андруховича від Шевченківської премії. На мою думку, сама проблема є важкою для обговорення, оскільки стосунки митця й влади завжди були дивними.
Митцю в принципі наплювати на владу, так само як і владі на митця – їй вистачає своїх одописців. Дали премію – то й дали. Все залежить від трансмутації герменевтики дискурсу :). Скажімо, 13 березня 2003 року у Спілці письменників відбувся концерт на підтримку політв'язнів-унсовців. Були гурти "Рутенія" і "Мертвий півень", був поет Павло Вольвач і "одсидент" Євген Сверстюк. Не було анонсованих Василя Герасим'юка і "Кому вниз".
Звичайно, що після концерту поповзли неприємні чутки: мовляв, Герасим'юк отримав Шевченківську премію і йому тепер незручно виступати фактично проти влади. Але гуцульський містик Герасим'юк ніколи не позиціонував себе як опонент режиму, на відміну від свого колеги Вольвача з його "Якесь там нове покоління хай обирає "пепсі", Хай обирає що хоче, а я обираю Гонту!" чи "Кому вниз" із "Моя Україна в гівні". Тому присутність Вольвача порадувала, а відсутність "ідейних" "комувнизців" була дуже несподіваною і неприємною.
Справді, це особиста справа САМОГО митця: втрутитися в боротьбу між НАМИ і НИМИ, намагаючись бути моральним орієнтиром, чи намагатися бути моральним орієнтиром, кажучи, що нема чого лізти у "бійку двох кланів". Але якщо вибір зроблено, свого шляху треба дотримуватися. Тому позиція Андруховича, який у своїх есе неодноразово висловлював несприйняття нинішньої влади – зрозуміла й симпатична. Зрештою, його книги і без премії купують. Он якби Андрій Шевченко (не журналіст) відмовився від звання заслуженого майстра спорту, як би весело було. Його ж і так вважають заслуженим.
"Третього шляху" немає. Є МИ і ВОНИ
Однак годі про спорт і мистецтво. Кость Бондаренко не митець у класичному розумінні. І не стоїть осторонь боротьби. Але він шукає якогось "третього шляху", якого, скільки б людей його не шукало (скільки разів за останню виборчу кампанію лунало це магічне словосполучення!), немає. А є оце ось МИ і ВОНИ.
Або влада і опозиція. Нічого не змінюється, просто ці двоє бувають різної якості. Іноді влада сильніша, іноді опозиція мудріша. Іноді навпаки. Іноді вони міняються місцями, як от у країнах так званої "розвиненої демократії". І якщо ми вирішили втрутитися в цей перебіг подій, то жодного третього шляху ми не знайдемо. Треба вирішити, на чиїй же ми будемо стороні.
Тому заяви Костя – дещо суперечливі. З одного боку, він погоджується з дихотомією МИ/ВОНИ, а з іншого — говорить про якийсь третій шлях і про інтелектуальну революцію, водночас скаржачись на засилля "жлобів і рагулів".
Між тим у пошуках третього шляху жодного інтелектуального прориву не відбудеться, відбудеться хіба що "жлобсько-рагульський" бунт, коли на бульварі Шевченка лежатимуть трупи інтелектуалів з засохлими контактними лінзами і без туфель.
Власне, стаття пана Бондаренка викликає найбільше заперечень, можливо, через свій обсяг :) Якщо Андрій Шевченко стверджує, що самоусування від співпраці з НИМИ є небезпечним, а Андрій Бондар звинувачує свого тезку в догматизації опору, то Кость дає розгорнуту декларацію.
"Бондаренкові пункти" – 1) МИ (інтелектуали) перебуваємо у ворожому оточенні ЇХ, 2) МИ роз'єднані, не можемо і не хочемо дивитися на факти, і в НАС немає лідера, 3) НАС мало, а байдужих "жлобів і рагулів" багато. Висновок – гряде революція, яка зробить Україну не аморфним буферним "болотом", а потужною впливовою державою.
Прекрасно написано, і прекрасна мета. Але мені здається, що засоби дещо кульгають. Отже, інтелектуалам потрібно об'єднатися, висунути лідера, погнати владних і опозиційних олігархів. Який же це "третій шлях"? Це бій на стороні МИ проти сторони ВОНИ, реформаторів проти реакціонерів. До речі, що робити з НИМИ, які володіють кондфабриками і НПЗ? Хіба віддадуть вони СВОЄ майно без бою? Чи, може, Кость вважає, що інтелектуали допоможуть прийти до влади новим, професійнішим управлінцям? Дозволю собі засумніватися в тому (з огляду на методи здобуття перемоги в Донбасі на останніх виборах), що його нинішні роботодавці здійснять самостійний інтелектуальний і пасіонарний прорив. Хоча це лишень припущення, засноване на власних спостереженнях. Може, вони перетворяться в де Голлів?
А, може, Україні справді потрібен "демократичний авторитаризм" а-ля Путін? Але річ не в тім. Навіть у випадку нашої перемоги МИ не залишимося НАМИ для тих, хто не бере участі у владних структурах, для них ми станемо НИМИ.
Повернутися до себе
Отаке з третім шляхом. Якою ж тоді має бути програма дій, потрібних для успішного опору? А її не потрібно. Наша мета — забезпечити таких державних менеджерів, які здатні здійснити економічний (соціальний, політичний тощо) прорив, а цілі можуть бути найрізноманітніші. Будучи згодним і з загальними твердженнями Шевченка, і з деякими позиціями Бондаренка, я все ж більше схиляюся до точки зору Бондаря — не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним.
Не потрібно покладати вину на "рагулів" чи нездалу опозицію, на НАС чи на НИХ, треба просто відповідати за СЕБЕ. Вийти САМОМУ на демонстрацію, а не стежити з незадоволеним виглядом за невеликим натовпом демонстрантів. САМОМУ організувати пікет, якщо не подобається, як це роблять інші. САМОМУ спробувати розбудити від сплячки "жлобів". САМОМУ зібрати однодумців і піти в управлінці, якщо вважаєш, що інші здійснюють державний менеджмент непрофесійно. І так далі, захочеш — і будеш. Якщо зробиш :)
Еге, скаже хтось, а якщо кожен буде САМ, то це буде справжнісіньке роз'єднання, і справдиться приказка про трьох гетьманів. Нам потрібен лідер, скаже цей хтось. І буде правий, але не зовсім. Нам потрібна політична сила, яка б якісно захищала наші інтереси, але нам не потрібно жодного лідера. І на певному етапі ця сила вже не задовольнятиме нас. Бондаренко й Бондар (та й Шевченко теж) мають рацію, коли вважають, що і реакціонери, і реформатори є нашими опонентами.
Будь-яка влада є нашим опонентом апріорі. Будь-яка влада є злочинною апріорі, хто б там не був: Кучма, Ющенко, Шевченко, Солодько чи той, хто читає ті рядки. І після перемоги опозиції нічого не зміниться, або зміниться незначно. Тому що влада – це хвороба, боротися з якою хворий організм не в стані. Тому наше завдання – постійно стежити за обома суб'єктами політичного процесу і не давати їм захворіти невиліковно, а не іронізувати про 2006 рік, підставляючи на місце Кучми — Ющенка, Лазаренка — Януковича, а Звягільського — Суркіса.
Мене, як і Бондаренка, не влаштовує ані така влада, ані така опозиція. Але мені здається, що значна частина опозиції буде кращими управлінцями, ніж більшість нинішніх представників влади. Я не є фанатичним прихильником опозиції, але хто може заглянути в майбутнє, як це робить дехто з учасників дискусії? Хто може з упевненістю сказати, що після зміни влади її центр переміститься на вулицю Юрія Коцюбинського? Чому?
Хто знає, що робиться в голові лідерів опозиції? Може, навпаки, в 2006-ому почнеться — скажімо, з відновлення ядерної зброї чи перекладу на іноземні мови "Критикону" Бондаренка :) — новий виток української пасіонарності. І ми станемо не рядовим членом Є(врАзЕ)С, а лідером нової Євразії. Тож завчасні паралелі між нинішньою владою і опозицією є нічим іншим, як твердженням "та всі вони підераси".
Однак навіть після перемоги опозиції, навіть після інтелектуального прориву, будучи живий і не при владі, я вимагатиму, щоб нові топ-менеджери проекту "Українська держава" виконували делеговані їм функції ще краще.
Лідером має бути кожен
І зовсім не потрібно для таких простих завдань шукати лідера. Пошук лідера веде до загибелі спільноти, щойно лідер змушений відійти від своїх справ. Так було і з правим Рухом, і з лівою "Прямою дією".
Лідером повинен бути кожен член спільноти — за допомогою взаємонавчання це неважко зробити. В країні є безліч соціально активних спільнот, від сусідів по гуртожитку до колег по роботі. Хтось надрукує листівки, хтось їх розклеїть, хтось прийде на демонстрацію, хтось розпропагує вагон електрички, набитої байдужими "жло… Та якими ж байдужими?!
Сядьте в будь-який поїзд і скажіть там слово "Кучма". А якщо наслідком бесіди буде фраза "Та всі вони підераси", завжди можна спробувати пояснити, що справжніми підерасами є ті, хто обламується змінити ситуацію на краще. Опір – це не лишень бесіди про революцію в середовищі інтелектуалів, опір – це життя, це розмови в магазині, транспорті, на роботі, це набуття нових знань і їхнє застосування, це маленький крок однієї людини, який є величезним кроком усіх спільнот, задіяних у громадянському спротиві.
Ми знаємо, від чого ми втомилися. Ми знаємо, яка Україна нам потрібна. То ж навіщо нам лідер? І навіщо звинувачувати своїх земляків у жлобстві, зачиняючись від них у вежі з інтелектуальної кістки? І навіщо ці звинувачення, декларації й заклики, коли можна просто діяти САМОМУ?
Дві історії – два приклади успішного опору системі.
Громадяни проти системи на рівні району
Перший випадок — побутовий. Пізно ввечері двоє моїх знайомих проводжали до маршрутки товариша, і на зупинці відійшли по цигарки. До "немісцевого", який залишився на зупинці, підійшов пом'ятий чолов'яга в супроводі наряду міліції. "Ось цей ось мене бив, - показав на нього чолов'яга. — Ще й 100 доларів одібрав".
Міліціонери ввічливо запропонували пройти в "бобік". Повернулася решта товаришів, їм роз'яснили ситуацію. Обидва знали, що в їхньому районі є практика, коли наряд разом із цивільним затримує молодих людей (зазвичай тих, хто належить до середнього класу) і маринує їх в РВВС, змушуючи до хабара. А один навіть знав порядок затримання. "Тобто ми затримані?" — ввічливо спитав він міліціонерів. "Ні, тільки оцей". "Тоді складайте протокол". "Ну, не затриманий, треба подивитися, розібратися".
Зрештою, третього повезли в РВВС, де діалог повторився неодноразово: "Затриманий?" — "Ні, просто розібратися, по-людськи, ви ж бачите, яка ситуація, людину побили". — "Я цього не робив, складайте протокол або відпускайте". Тим часом товариші діставали чергового, дзвонили керівникам РВВС, вимагаючи, щоб їх залучили до справи як свідків.
Через годину такої облоги міліціонери здалися і, вибачившись, ввічливо відпустили затриманого хлопця. Зауважте, це все без взаємних погроз, дзвінків знайомим журналістам/депутатам/начальникам і демонстрації "крутіших корочок".
"Це ж у Києві, — скажете ви. — Попались би вони десь у Кагарлику, їх би так одмудохали, що все б оддали". Може, й так, хоч хлопці були готові й до такого, але маленька подія залишається великим фактом — згуртованість і небездіяльність подолали очевидне свавілля нижчих щаблів феодального режиму.
Громадяни проти системи на рівні країни
Другий випадок є швидше політичним. Це особистий досвід. Скільки списів було поламано довкола ув'язнених за події 9.03.2001 унсовців! Опозиціонери звинувачували один одного в тому, що хлопців зрадили, підставили тощо. Між тим політв'язні сиділи на передачах, які готували ті, хто залишився на волі. Потроху допомагали деякі політичні кола, але становище сімей ув'язнених було дуже тяжким.
"Та підераси ця опозиція, не допоможуть пацанам, нафіг воно треба виступати проти режиму, якщо і в опозиції підераси, та всі вони підераси, я взагалі на вибори не піду" – подібні балачки лунали серед політично небайдужих людей неодноразово. Я теж так говорив, доки ми з колегами не усвідомили, що треба діяти САМИМ. Найважче було почати.
Через прес-службу УНА-УНСО ми отримали точну інформацію, хто сидить і в кого є діти. Потім серед тих же політично небайдужих зібрали по 5-10 гривень і передали хворому на хворобу легенів Мазуру, показавши всім жертводавцям квитанції. Адвокати підтвердили, що гроші доходять. Електронною поштою ми списалися з одним із модераторів сайту "Майдан" і вивісили там свою інформацію.
Через місяць унсовцям було передано вже 300 гривень. З "Майдану" інформацію розповсюдили й інші ЗМІ, і ще через місяць ми віднесли в Лук'янівське СІЗО понад 1200 гривень, які в'язні могли перерахувати сім'ям. Ми не тільки збирали гроші серед товаришів — вони приходили вже з усієї України — студент із Запоріжжя, робітник з Дніпропетровська, пенсіонер з Одеси, представник середнього класу з Донецька...
Так, ми не організували потужний захід проти НИХ, але довели українцям — і в першу чергу САМИМ собі — що проти НИХ можна виступити, і свої тебе не забудуть і підтримають у скрутну хвилину. До того ж, навчилися передавати за грати гроші й передачі — дуже корисне вміння для інтелектуальної революції. :)
Ітогі подвєдьом:
1) ми виступаємо за те, щоб забезпечити Україні кваліфікованих менеджерів, здатних успішно реагувати на сучасні виклики і зробити Україну процвітаючою державою, яка б до того ж не розчинилася в західному/східному світі;
2) ми розуміємо, що наша мета є неможливою, але ми є реалістами, тому прагнемо до неї;
3) смак влади псує найкваліфікованіших менеджерів, тому ми намагаємося впливати на владу і робитимемо це й у майбутньому;
4) ми знаємо свою мету, тому можемо діяти автономно, але підтримуючи ті чи інші дії солідарних нам спільнот;
5) перемога буде за нами.
Ми не повертаємося і не відсторонюємося. Ми живемо в цій країні. А життя — це боротьба. І життя триває.
Маніфеста Андрія Шевченка "Повернення"
Відгуку Андрія Бондаря "Реванш аутсайдерів"
Коментарю Костя Бондаренка "У колі вічного повернення?"
Одразу варто заявити, що ця стаття висловлює мою ОСОБИСТУ позицію. Ну, й ще кількох знайомих. Суб'єктивна, одним словом, стаття. Дещо пафосна, звичайно, як і вся публіцистика.
Крім цього, ризикну припустити, що висловлюю точку зору частини того покоління, яке Кость Бондаренко називає молодшим. Я і більшість моїх товаришів не здобували незалежність, ми виросли в ній – і шкільні атестати й призовні книжки в нас були вже з тризубами.
Коли студенти голодували на Майдані, я був лишень у сьомому класі, слухав Цоя і палив перші цигарки на трубах опалення під дахом дев'ятиповерхівки. Самопальний значок з тризубом на моєму турецькому светрі означав не більше, ніж зараз знак анархії – такий собі юнацький протест. Максималізм, як висловився Кость.
Потім, у вузах, нас цікавили глобальні питання — як, наприклад, боротьба з імперіалізмом США чи Росії, підтримка екологічного руху або опір неопротестантським сектам. І лишень зараз, дивлячись на те, що відбувається, дехто з нас усвідомив необхідність громадянського опору всередині СВОЄЇ держави.
Позиція митця, з якої все почалося
Саме з маніфестації активної громадянської позиції почалася ця дискусія: чи потрібно входити хоч у якісь стосунки з владою, якщо вона злочинна чи хоча б злочинно непрофесійна. Наскільки можна зрозуміти, причиною суперечки двох Андріїв стала відмова Юрія Андруховича від Шевченківської премії. На мою думку, сама проблема є важкою для обговорення, оскільки стосунки митця й влади завжди були дивними.
Митцю в принципі наплювати на владу, так само як і владі на митця – їй вистачає своїх одописців. Дали премію – то й дали. Все залежить від трансмутації герменевтики дискурсу :). Скажімо, 13 березня 2003 року у Спілці письменників відбувся концерт на підтримку політв'язнів-унсовців. Були гурти "Рутенія" і "Мертвий півень", був поет Павло Вольвач і "одсидент" Євген Сверстюк. Не було анонсованих Василя Герасим'юка і "Кому вниз".
Звичайно, що після концерту поповзли неприємні чутки: мовляв, Герасим'юк отримав Шевченківську премію і йому тепер незручно виступати фактично проти влади. Але гуцульський містик Герасим'юк ніколи не позиціонував себе як опонент режиму, на відміну від свого колеги Вольвача з його "Якесь там нове покоління хай обирає "пепсі", Хай обирає що хоче, а я обираю Гонту!" чи "Кому вниз" із "Моя Україна в гівні". Тому присутність Вольвача порадувала, а відсутність "ідейних" "комувнизців" була дуже несподіваною і неприємною.
Справді, це особиста справа САМОГО митця: втрутитися в боротьбу між НАМИ і НИМИ, намагаючись бути моральним орієнтиром, чи намагатися бути моральним орієнтиром, кажучи, що нема чого лізти у "бійку двох кланів". Але якщо вибір зроблено, свого шляху треба дотримуватися. Тому позиція Андруховича, який у своїх есе неодноразово висловлював несприйняття нинішньої влади – зрозуміла й симпатична. Зрештою, його книги і без премії купують. Он якби Андрій Шевченко (не журналіст) відмовився від звання заслуженого майстра спорту, як би весело було. Його ж і так вважають заслуженим.
"Третього шляху" немає. Є МИ і ВОНИ
Однак годі про спорт і мистецтво. Кость Бондаренко не митець у класичному розумінні. І не стоїть осторонь боротьби. Але він шукає якогось "третього шляху", якого, скільки б людей його не шукало (скільки разів за останню виборчу кампанію лунало це магічне словосполучення!), немає. А є оце ось МИ і ВОНИ.
Або влада і опозиція. Нічого не змінюється, просто ці двоє бувають різної якості. Іноді влада сильніша, іноді опозиція мудріша. Іноді навпаки. Іноді вони міняються місцями, як от у країнах так званої "розвиненої демократії". І якщо ми вирішили втрутитися в цей перебіг подій, то жодного третього шляху ми не знайдемо. Треба вирішити, на чиїй же ми будемо стороні.
Тому заяви Костя – дещо суперечливі. З одного боку, він погоджується з дихотомією МИ/ВОНИ, а з іншого — говорить про якийсь третій шлях і про інтелектуальну революцію, водночас скаржачись на засилля "жлобів і рагулів".
Між тим у пошуках третього шляху жодного інтелектуального прориву не відбудеться, відбудеться хіба що "жлобсько-рагульський" бунт, коли на бульварі Шевченка лежатимуть трупи інтелектуалів з засохлими контактними лінзами і без туфель.
Власне, стаття пана Бондаренка викликає найбільше заперечень, можливо, через свій обсяг :) Якщо Андрій Шевченко стверджує, що самоусування від співпраці з НИМИ є небезпечним, а Андрій Бондар звинувачує свого тезку в догматизації опору, то Кость дає розгорнуту декларацію.
"Бондаренкові пункти" – 1) МИ (інтелектуали) перебуваємо у ворожому оточенні ЇХ, 2) МИ роз'єднані, не можемо і не хочемо дивитися на факти, і в НАС немає лідера, 3) НАС мало, а байдужих "жлобів і рагулів" багато. Висновок – гряде революція, яка зробить Україну не аморфним буферним "болотом", а потужною впливовою державою.
Прекрасно написано, і прекрасна мета. Але мені здається, що засоби дещо кульгають. Отже, інтелектуалам потрібно об'єднатися, висунути лідера, погнати владних і опозиційних олігархів. Який же це "третій шлях"? Це бій на стороні МИ проти сторони ВОНИ, реформаторів проти реакціонерів. До речі, що робити з НИМИ, які володіють кондфабриками і НПЗ? Хіба віддадуть вони СВОЄ майно без бою? Чи, може, Кость вважає, що інтелектуали допоможуть прийти до влади новим, професійнішим управлінцям? Дозволю собі засумніватися в тому (з огляду на методи здобуття перемоги в Донбасі на останніх виборах), що його нинішні роботодавці здійснять самостійний інтелектуальний і пасіонарний прорив. Хоча це лишень припущення, засноване на власних спостереженнях. Може, вони перетворяться в де Голлів?
А, може, Україні справді потрібен "демократичний авторитаризм" а-ля Путін? Але річ не в тім. Навіть у випадку нашої перемоги МИ не залишимося НАМИ для тих, хто не бере участі у владних структурах, для них ми станемо НИМИ.
Повернутися до себе
Отаке з третім шляхом. Якою ж тоді має бути програма дій, потрібних для успішного опору? А її не потрібно. Наша мета — забезпечити таких державних менеджерів, які здатні здійснити економічний (соціальний, політичний тощо) прорив, а цілі можуть бути найрізноманітніші. Будучи згодним і з загальними твердженнями Шевченка, і з деякими позиціями Бондаренка, я все ж більше схиляюся до точки зору Бондаря — не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним.
Не потрібно покладати вину на "рагулів" чи нездалу опозицію, на НАС чи на НИХ, треба просто відповідати за СЕБЕ. Вийти САМОМУ на демонстрацію, а не стежити з незадоволеним виглядом за невеликим натовпом демонстрантів. САМОМУ організувати пікет, якщо не подобається, як це роблять інші. САМОМУ спробувати розбудити від сплячки "жлобів". САМОМУ зібрати однодумців і піти в управлінці, якщо вважаєш, що інші здійснюють державний менеджмент непрофесійно. І так далі, захочеш — і будеш. Якщо зробиш :)
Еге, скаже хтось, а якщо кожен буде САМ, то це буде справжнісіньке роз'єднання, і справдиться приказка про трьох гетьманів. Нам потрібен лідер, скаже цей хтось. І буде правий, але не зовсім. Нам потрібна політична сила, яка б якісно захищала наші інтереси, але нам не потрібно жодного лідера. І на певному етапі ця сила вже не задовольнятиме нас. Бондаренко й Бондар (та й Шевченко теж) мають рацію, коли вважають, що і реакціонери, і реформатори є нашими опонентами.
Будь-яка влада є нашим опонентом апріорі. Будь-яка влада є злочинною апріорі, хто б там не був: Кучма, Ющенко, Шевченко, Солодько чи той, хто читає ті рядки. І після перемоги опозиції нічого не зміниться, або зміниться незначно. Тому що влада – це хвороба, боротися з якою хворий організм не в стані. Тому наше завдання – постійно стежити за обома суб'єктами політичного процесу і не давати їм захворіти невиліковно, а не іронізувати про 2006 рік, підставляючи на місце Кучми — Ющенка, Лазаренка — Януковича, а Звягільського — Суркіса.
Мене, як і Бондаренка, не влаштовує ані така влада, ані така опозиція. Але мені здається, що значна частина опозиції буде кращими управлінцями, ніж більшість нинішніх представників влади. Я не є фанатичним прихильником опозиції, але хто може заглянути в майбутнє, як це робить дехто з учасників дискусії? Хто може з упевненістю сказати, що після зміни влади її центр переміститься на вулицю Юрія Коцюбинського? Чому?
Хто знає, що робиться в голові лідерів опозиції? Може, навпаки, в 2006-ому почнеться — скажімо, з відновлення ядерної зброї чи перекладу на іноземні мови "Критикону" Бондаренка :) — новий виток української пасіонарності. І ми станемо не рядовим членом Є(врАзЕ)С, а лідером нової Євразії. Тож завчасні паралелі між нинішньою владою і опозицією є нічим іншим, як твердженням "та всі вони підераси".
Однак навіть після перемоги опозиції, навіть після інтелектуального прориву, будучи живий і не при владі, я вимагатиму, щоб нові топ-менеджери проекту "Українська держава" виконували делеговані їм функції ще краще.
Лідером має бути кожен
І зовсім не потрібно для таких простих завдань шукати лідера. Пошук лідера веде до загибелі спільноти, щойно лідер змушений відійти від своїх справ. Так було і з правим Рухом, і з лівою "Прямою дією".
Лідером повинен бути кожен член спільноти — за допомогою взаємонавчання це неважко зробити. В країні є безліч соціально активних спільнот, від сусідів по гуртожитку до колег по роботі. Хтось надрукує листівки, хтось їх розклеїть, хтось прийде на демонстрацію, хтось розпропагує вагон електрички, набитої байдужими "жло… Та якими ж байдужими?!
Сядьте в будь-який поїзд і скажіть там слово "Кучма". А якщо наслідком бесіди буде фраза "Та всі вони підераси", завжди можна спробувати пояснити, що справжніми підерасами є ті, хто обламується змінити ситуацію на краще. Опір – це не лишень бесіди про революцію в середовищі інтелектуалів, опір – це життя, це розмови в магазині, транспорті, на роботі, це набуття нових знань і їхнє застосування, це маленький крок однієї людини, який є величезним кроком усіх спільнот, задіяних у громадянському спротиві.
Ми знаємо, від чого ми втомилися. Ми знаємо, яка Україна нам потрібна. То ж навіщо нам лідер? І навіщо звинувачувати своїх земляків у жлобстві, зачиняючись від них у вежі з інтелектуальної кістки? І навіщо ці звинувачення, декларації й заклики, коли можна просто діяти САМОМУ?
Дві історії – два приклади успішного опору системі.
Громадяни проти системи на рівні району
Перший випадок — побутовий. Пізно ввечері двоє моїх знайомих проводжали до маршрутки товариша, і на зупинці відійшли по цигарки. До "немісцевого", який залишився на зупинці, підійшов пом'ятий чолов'яга в супроводі наряду міліції. "Ось цей ось мене бив, - показав на нього чолов'яга. — Ще й 100 доларів одібрав".
Міліціонери ввічливо запропонували пройти в "бобік". Повернулася решта товаришів, їм роз'яснили ситуацію. Обидва знали, що в їхньому районі є практика, коли наряд разом із цивільним затримує молодих людей (зазвичай тих, хто належить до середнього класу) і маринує їх в РВВС, змушуючи до хабара. А один навіть знав порядок затримання. "Тобто ми затримані?" — ввічливо спитав він міліціонерів. "Ні, тільки оцей". "Тоді складайте протокол". "Ну, не затриманий, треба подивитися, розібратися".
Зрештою, третього повезли в РВВС, де діалог повторився неодноразово: "Затриманий?" — "Ні, просто розібратися, по-людськи, ви ж бачите, яка ситуація, людину побили". — "Я цього не робив, складайте протокол або відпускайте". Тим часом товариші діставали чергового, дзвонили керівникам РВВС, вимагаючи, щоб їх залучили до справи як свідків.
Через годину такої облоги міліціонери здалися і, вибачившись, ввічливо відпустили затриманого хлопця. Зауважте, це все без взаємних погроз, дзвінків знайомим журналістам/депутатам/начальникам і демонстрації "крутіших корочок".
"Це ж у Києві, — скажете ви. — Попались би вони десь у Кагарлику, їх би так одмудохали, що все б оддали". Може, й так, хоч хлопці були готові й до такого, але маленька подія залишається великим фактом — згуртованість і небездіяльність подолали очевидне свавілля нижчих щаблів феодального режиму.
Громадяни проти системи на рівні країни
Другий випадок є швидше політичним. Це особистий досвід. Скільки списів було поламано довкола ув'язнених за події 9.03.2001 унсовців! Опозиціонери звинувачували один одного в тому, що хлопців зрадили, підставили тощо. Між тим політв'язні сиділи на передачах, які готували ті, хто залишився на волі. Потроху допомагали деякі політичні кола, але становище сімей ув'язнених було дуже тяжким.
"Та підераси ця опозиція, не допоможуть пацанам, нафіг воно треба виступати проти режиму, якщо і в опозиції підераси, та всі вони підераси, я взагалі на вибори не піду" – подібні балачки лунали серед політично небайдужих людей неодноразово. Я теж так говорив, доки ми з колегами не усвідомили, що треба діяти САМИМ. Найважче було почати.
Через прес-службу УНА-УНСО ми отримали точну інформацію, хто сидить і в кого є діти. Потім серед тих же політично небайдужих зібрали по 5-10 гривень і передали хворому на хворобу легенів Мазуру, показавши всім жертводавцям квитанції. Адвокати підтвердили, що гроші доходять. Електронною поштою ми списалися з одним із модераторів сайту "Майдан" і вивісили там свою інформацію.
Через місяць унсовцям було передано вже 300 гривень. З "Майдану" інформацію розповсюдили й інші ЗМІ, і ще через місяць ми віднесли в Лук'янівське СІЗО понад 1200 гривень, які в'язні могли перерахувати сім'ям. Ми не тільки збирали гроші серед товаришів — вони приходили вже з усієї України — студент із Запоріжжя, робітник з Дніпропетровська, пенсіонер з Одеси, представник середнього класу з Донецька...
Так, ми не організували потужний захід проти НИХ, але довели українцям — і в першу чергу САМИМ собі — що проти НИХ можна виступити, і свої тебе не забудуть і підтримають у скрутну хвилину. До того ж, навчилися передавати за грати гроші й передачі — дуже корисне вміння для інтелектуальної революції. :)
Ітогі подвєдьом:
1) ми виступаємо за те, щоб забезпечити Україні кваліфікованих менеджерів, здатних успішно реагувати на сучасні виклики і зробити Україну процвітаючою державою, яка б до того ж не розчинилася в західному/східному світі;
2) ми розуміємо, що наша мета є неможливою, але ми є реалістами, тому прагнемо до неї;
3) смак влади псує найкваліфікованіших менеджерів, тому ми намагаємося впливати на владу і робитимемо це й у майбутньому;
4) ми знаємо свою мету, тому можемо діяти автономно, але підтримуючи ті чи інші дії солідарних нам спільнот;
5) перемога буде за нами.
Ми не повертаємося і не відсторонюємося. Ми живемо в цій країні. А життя — це боротьба. І життя триває.
