Кучма завів Україну в європейський кювет: погляд песиміста
Вівторок, 27 травня 2003, 15:22
Один рік і п'ять днів тому календар зафіксував дату відліку, після якої Україна як очманіла захотіла інтегруватися на Захід. 23 травня 2002 Рада нацбезпеки ухвалила стратегічну мету – вступ до НАТО. Після цього Кучма немов зачарований скандує про бажання стати членом ЄС і Альянсу.
Регулярним заявам не заважали скандали з "Кольчугою", затвердження прем'єра із двома судимостями, празькі приниження і московські домовленості з Путіним на свято чоловіків. Звісно, і до цього два президентські терміни Кучми можна було чути подібну риторику… Але вже рік вона лунає як репродуктор у метро: сховатися нема куди, і дарма, що їде пустий ескалатор.
Може, хоч цьогорічний саміт президентів Центральної Європи не мине для Кучми дарма. Але, можливо, він почує тільки те, що хотів, і не побачить очевидних речей.
Може, він буде милуватися заявами про підтримку України австрійського чи італійського президентів (людей, наділених зовсім символічною владою). А, можливо, зверне увагу, що і наступна, зараз ще дуже далека хвиля розширення ЄС проходить повз Україну.
Після вступу 10 нових членів у 2004 складати іспити на кандидатство в ЄС мають Румунія, Болгарія, і, ймовірно, Туреччина. ЄС розростеться до 28 членів. Після цього має наступити довгий період засвоювання деградованих пострадянських організмів.
І колись, можливо, настане час, щоб прийняти до ЄС балканські країни. От якраз зальцбурзький саміт і був присвячений тому, щоб Македонія, Албанія чи Хорватія не втрачали надію, а європейські інтегратори не забували про ці держави.
Україна – зараз це країна без євромайбутнього.
Останнім часом Кучма міг чути позитивні заяви єврокомісара Ферхойгена, французького президента Ширака, глав урядів Німеччини й Італії Шредера та Берлусконі. І їх слова можуть здатися якимось святом визнання України в
майбутній Європі.
Але так само Кучмі слід було б знати й іншу перспективу. У січні 2003 тодішній прем'єр, а зараз глава МЗС Туреччини Абдулла Гюль на питання українських журналістів у Страсбурзі відповів: "Ми почали євроінтеграцію 40 років тому [саме тоді, у 1963, було укладено договір про асоціацію Туреччини з ЄС]. Ми -частина європейського митного союзу, і у нас з ЄС довгі стосунки. Якщо будується спільна Європа, то Туреччина повинна там бути. Все залежить від лідерів ЄС. Ми продовжуємо тиск, це наше право, бо в минулому є багато домовленостей і зобов'язань, і не можна сказати: давайте їх забудемо".
Ці слова допоможуть дещо більше зрозуміти Європу. Вона не хоче зв'язувати себе обіцянками з Україною. Їй не потрібна ще одна Туреччина – з таким же величезним населенням і з такою ж складною економічною ситуацією.
Копенгагенські критерії, де перераховані вимоги для розгляду кандидатур до ЄС, дуже прості: претендент на членство в Євросоюзі повинен мати усталену демократію, дотримуватися прав людини, мати ринкову економіку та запровадити у національне законодавство норми ЄС. Хоч одним із цих пунктів Україна може похвалитися???
Звісно, у Туреччини є свої проблеми з правами людини, однак суспільство там принаймні знає, чому судили чинного прем'єра Туреччини Ердогана. За публічне читання віршів поета-націоналіста ("Мінарети – наші багнети, купола – наші шоломи, мечеті – наші казарми"). За що ж поставали багато років тому перед судом прем'єр України й глава адміністрації президента цієї ж євроамбітної держави – не знає ніхто. Це теми, відвезені на інформаційне кладовище.
До того ж Туреччина є містком ЄС до стратегічного регіону – Близького Сходу. В той час як Україна найцікавіший для Європи об'єкт – газотранспортну мережу – віддає Росії. Минулого тижня керівник "Рургазу" Бургхард Бергманн двічі висловив своє невдоволення, що німців так і не залучили до процесу підготовки консорціуму.
Звісно, Київ може втішатися, що наступні півроку головою ЄС буде Італія, прем'єр котрої Сільвіо Берлусконі має оригінальний погляд на майбутнє Євросоюзу: хоче включити до нього не лише Україну, але й Росію.
Однак ці шість місяців швидко минуть. Потім головувати в ЄС будуть Ірландія, Нідерланди, Люксембург… Чи хтось чув про їх позицію щодо України? І чи взагалі існує посольство України в Ірландії? Не заглядайте у довідник, немає такого. Ірландське ж посольство в Україні знаходиться у Празі, а Люксембургу – в приміщенні МЗС… у самому Люксембурзі.
Але це так, між іншим.
Заповітна мрія України – договір про асоціацію з ЄС – сама як така є дуже туманною перспективою. Однак навіть якщо його буде укладено, це має таке ж сумнівне відношення і до вступу України до ЄС. Туреччина 40 років живе з такою угодою.
"Ми маємо асоційовані угоди з північно-африканськими країнами, навіть із Чилі. Ці країни ніколи не будуть членами ЄС. І асоційовані угоди стосуються торгівлі, але не мають жодних інституційних перспектив членства", - зазначив у інтерв'ю "Українській правді" глава представництва Єврокомісії Норбер Жустен.
"Зараз не час говорити про асоційоване членство України. Ми хочемо працювати в межах рамочної угоди "Ширша Європа" – сусідських відносин, які пропонують багато чого Україні. В концепції "Ширшої Європи" ми не говоримо про асоційоване членство. Ми говоримо: давайте працювати разом, щоб більше співробітничати для підтримки реформ в Україні, для залучення України в політику ЄС, але ми не говоримо про ці слова – асоційоване членство", - додав Жустен.
Кучма – це президент, який не зміг запровадити не те що європейські норми життя, а хоча б правила поведінки у себе в країні. Досить пройтися Хрещатиком у вихідний. Наприклад, на День Європи – це "свято" ще більше показує абсурдність нинішнього етапу в житті держави. Там були молоді люди – нове покоління, пострадянське, яке виросло після 1991, але яке втрачене для Європи. Яке не має жодного уявлення про життя за Чопом. І це молодь столиці. Про українську провінцію краще мовчати.
Кучма – це президент, який на багато років втратив перспективу для членства України в ЄС. На саміті в Зальцбурзі можна було бачити і й альтернативу тому, що здобув Леонід Данилович.
Александер Кваснєвський, президент Польщі – це новий лідер Східної Європи. Вільно спілкуючись англійською, він постійно перебував в оточенні журналістів, і його прес-брифінги закінчувалися останніми серед усіх президентів. Після подарунку від США у вигляді сектору в Іраку Кваснєвський перейшов до вищої ліги міжнародної політики.
Трансформацію Кваснєвського в глобального гравця видно і на такому прикладі: на червневий саміт "великої вісімки" до Франції Ширак запросив лідерів 13 інших країн, які не входять до цього елітного клубу. Але при цьому він не запросив Кваснєвського. Здається, красномовнішого прояву підсилення ролі польського лідера складно уявити. Сам президент Франції (!), яка з Польщею і Німеччиною утворює "Веймарський трикутник", як школяр демонструє показні ревнощі і намагається поставити на місце молодого європейця.
Кваснєвський став президентом на рік пізніше за Кучму, у 1995. Але, на відміну від українського "гаранта", у 2005 його не чекає політичне небуття і він не шукатиме собі безпечної пенсії.
Приклад Кваснєвського показує, яка прірва відділяє Україну від Європи. У таких випадках прийнято розповідати, що в Києва й Варшави були різні стартові позиції. Однак "стартові позиції" – це виправдання десятирічної давності, якому вже давно треба було поставити пам'ятника – за неоціненну допомогу в поясненні української катастрофи.
Але замість того, щоб відмовитися від антиєвропейських правил, запроваджених з огляду на "стартові позиції", Україна продовжує їх експлуатувати. Підніміть очі вище по тексту і знову прочитайте Копенгагенські критерії. По кожному пункту можна знайти пояснення, чому його не виконано – замість того, щоб дійсно виправити хоч один із них.
В України вже навіть є виправдання, якщо нинішні довбання у двері ЄС закінчаться поломкою дзьоба. Тоді можна стати… "Швейцарією двадцять першого сторіччя", пояснив не так давно заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий:
"Країною, яка забезпечує баланс між цими двома геополітичними центрами, що дуже швидко розвиваються [ЄС і ЄврАзЕС]. Не випадково в міжнародних документах Україна визначається як ключова ланка європейської безпеки: адже ми знаходимося на перетині інтересів Євросоюзу і Росії, НАТО і Договору колективної безпеки", - сказав він нещодавно в інтерв'ю "Аргументи й Факти".
Чалий - молодець, він знайшов гарне порівняння: "Швейцарія 21 сторіччя". У цьому хитрість його слів – назвою найбагатшої і найнейтральнішої країни Європи він обізвав пустир між континентами, в який перетвориться Україна.
Насправді Україна може стати не Швейцарією, а європейським Гондурасом 21 сторіччя. Бо якщо вона була б Швейцарією, то у 2004 Київ фігурував би серед 10 нових столиць ЄС.
Регулярним заявам не заважали скандали з "Кольчугою", затвердження прем'єра із двома судимостями, празькі приниження і московські домовленості з Путіним на свято чоловіків. Звісно, і до цього два президентські терміни Кучми можна було чути подібну риторику… Але вже рік вона лунає як репродуктор у метро: сховатися нема куди, і дарма, що їде пустий ескалатор.
Може, хоч цьогорічний саміт президентів Центральної Європи не мине для Кучми дарма. Але, можливо, він почує тільки те, що хотів, і не побачить очевидних речей.
Може, він буде милуватися заявами про підтримку України австрійського чи італійського президентів (людей, наділених зовсім символічною владою). А, можливо, зверне увагу, що і наступна, зараз ще дуже далека хвиля розширення ЄС проходить повз Україну.
Після вступу 10 нових членів у 2004 складати іспити на кандидатство в ЄС мають Румунія, Болгарія, і, ймовірно, Туреччина. ЄС розростеться до 28 членів. Після цього має наступити довгий період засвоювання деградованих пострадянських організмів.
І колись, можливо, настане час, щоб прийняти до ЄС балканські країни. От якраз зальцбурзький саміт і був присвячений тому, щоб Македонія, Албанія чи Хорватія не втрачали надію, а європейські інтегратори не забували про ці держави.
Україна – зараз це країна без євромайбутнього.
Останнім часом Кучма міг чути позитивні заяви єврокомісара Ферхойгена, французького президента Ширака, глав урядів Німеччини й Італії Шредера та Берлусконі. І їх слова можуть здатися якимось святом визнання України в
майбутній Європі.
Але так само Кучмі слід було б знати й іншу перспективу. У січні 2003 тодішній прем'єр, а зараз глава МЗС Туреччини Абдулла Гюль на питання українських журналістів у Страсбурзі відповів: "Ми почали євроінтеграцію 40 років тому [саме тоді, у 1963, було укладено договір про асоціацію Туреччини з ЄС]. Ми -частина європейського митного союзу, і у нас з ЄС довгі стосунки. Якщо будується спільна Європа, то Туреччина повинна там бути. Все залежить від лідерів ЄС. Ми продовжуємо тиск, це наше право, бо в минулому є багато домовленостей і зобов'язань, і не можна сказати: давайте їх забудемо".
Ці слова допоможуть дещо більше зрозуміти Європу. Вона не хоче зв'язувати себе обіцянками з Україною. Їй не потрібна ще одна Туреччина – з таким же величезним населенням і з такою ж складною економічною ситуацією.
Копенгагенські критерії, де перераховані вимоги для розгляду кандидатур до ЄС, дуже прості: претендент на членство в Євросоюзі повинен мати усталену демократію, дотримуватися прав людини, мати ринкову економіку та запровадити у національне законодавство норми ЄС. Хоч одним із цих пунктів Україна може похвалитися???
Звісно, у Туреччини є свої проблеми з правами людини, однак суспільство там принаймні знає, чому судили чинного прем'єра Туреччини Ердогана. За публічне читання віршів поета-націоналіста ("Мінарети – наші багнети, купола – наші шоломи, мечеті – наші казарми"). За що ж поставали багато років тому перед судом прем'єр України й глава адміністрації президента цієї ж євроамбітної держави – не знає ніхто. Це теми, відвезені на інформаційне кладовище.
До того ж Туреччина є містком ЄС до стратегічного регіону – Близького Сходу. В той час як Україна найцікавіший для Європи об'єкт – газотранспортну мережу – віддає Росії. Минулого тижня керівник "Рургазу" Бургхард Бергманн двічі висловив своє невдоволення, що німців так і не залучили до процесу підготовки консорціуму.
Звісно, Київ може втішатися, що наступні півроку головою ЄС буде Італія, прем'єр котрої Сільвіо Берлусконі має оригінальний погляд на майбутнє Євросоюзу: хоче включити до нього не лише Україну, але й Росію.
Однак ці шість місяців швидко минуть. Потім головувати в ЄС будуть Ірландія, Нідерланди, Люксембург… Чи хтось чув про їх позицію щодо України? І чи взагалі існує посольство України в Ірландії? Не заглядайте у довідник, немає такого. Ірландське ж посольство в Україні знаходиться у Празі, а Люксембургу – в приміщенні МЗС… у самому Люксембурзі.
Але це так, між іншим.
Заповітна мрія України – договір про асоціацію з ЄС – сама як така є дуже туманною перспективою. Однак навіть якщо його буде укладено, це має таке ж сумнівне відношення і до вступу України до ЄС. Туреччина 40 років живе з такою угодою.
"Ми маємо асоційовані угоди з північно-африканськими країнами, навіть із Чилі. Ці країни ніколи не будуть членами ЄС. І асоційовані угоди стосуються торгівлі, але не мають жодних інституційних перспектив членства", - зазначив у інтерв'ю "Українській правді" глава представництва Єврокомісії Норбер Жустен.
"Зараз не час говорити про асоційоване членство України. Ми хочемо працювати в межах рамочної угоди "Ширша Європа" – сусідських відносин, які пропонують багато чого Україні. В концепції "Ширшої Європи" ми не говоримо про асоційоване членство. Ми говоримо: давайте працювати разом, щоб більше співробітничати для підтримки реформ в Україні, для залучення України в політику ЄС, але ми не говоримо про ці слова – асоційоване членство", - додав Жустен.
Кучма – це президент, який не зміг запровадити не те що європейські норми життя, а хоча б правила поведінки у себе в країні. Досить пройтися Хрещатиком у вихідний. Наприклад, на День Європи – це "свято" ще більше показує абсурдність нинішнього етапу в житті держави. Там були молоді люди – нове покоління, пострадянське, яке виросло після 1991, але яке втрачене для Європи. Яке не має жодного уявлення про життя за Чопом. І це молодь столиці. Про українську провінцію краще мовчати.
Кучма – це президент, який на багато років втратив перспективу для членства України в ЄС. На саміті в Зальцбурзі можна було бачити і й альтернативу тому, що здобув Леонід Данилович.
Александер Кваснєвський, президент Польщі – це новий лідер Східної Європи. Вільно спілкуючись англійською, він постійно перебував в оточенні журналістів, і його прес-брифінги закінчувалися останніми серед усіх президентів. Після подарунку від США у вигляді сектору в Іраку Кваснєвський перейшов до вищої ліги міжнародної політики.
Трансформацію Кваснєвського в глобального гравця видно і на такому прикладі: на червневий саміт "великої вісімки" до Франції Ширак запросив лідерів 13 інших країн, які не входять до цього елітного клубу. Але при цьому він не запросив Кваснєвського. Здається, красномовнішого прояву підсилення ролі польського лідера складно уявити. Сам президент Франції (!), яка з Польщею і Німеччиною утворює "Веймарський трикутник", як школяр демонструє показні ревнощі і намагається поставити на місце молодого європейця.
Кваснєвський став президентом на рік пізніше за Кучму, у 1995. Але, на відміну від українського "гаранта", у 2005 його не чекає політичне небуття і він не шукатиме собі безпечної пенсії.
Приклад Кваснєвського показує, яка прірва відділяє Україну від Європи. У таких випадках прийнято розповідати, що в Києва й Варшави були різні стартові позиції. Однак "стартові позиції" – це виправдання десятирічної давності, якому вже давно треба було поставити пам'ятника – за неоціненну допомогу в поясненні української катастрофи.
Але замість того, щоб відмовитися від антиєвропейських правил, запроваджених з огляду на "стартові позиції", Україна продовжує їх експлуатувати. Підніміть очі вище по тексту і знову прочитайте Копенгагенські критерії. По кожному пункту можна знайти пояснення, чому його не виконано – замість того, щоб дійсно виправити хоч один із них.
В України вже навіть є виправдання, якщо нинішні довбання у двері ЄС закінчаться поломкою дзьоба. Тоді можна стати… "Швейцарією двадцять першого сторіччя", пояснив не так давно заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий:
"Країною, яка забезпечує баланс між цими двома геополітичними центрами, що дуже швидко розвиваються [ЄС і ЄврАзЕС]. Не випадково в міжнародних документах Україна визначається як ключова ланка європейської безпеки: адже ми знаходимося на перетині інтересів Євросоюзу і Росії, НАТО і Договору колективної безпеки", - сказав він нещодавно в інтерв'ю "Аргументи й Факти".
Чалий - молодець, він знайшов гарне порівняння: "Швейцарія 21 сторіччя". У цьому хитрість його слів – назвою найбагатшої і найнейтральнішої країни Європи він обізвав пустир між континентами, в який перетвориться Україна.
Насправді Україна може стати не Швейцарією, а європейським Гондурасом 21 сторіччя. Бо якщо вона була б Швейцарією, то у 2004 Київ фігурував би серед 10 нових столиць ЄС.
