Провінційний погляд на столичну проблему, якої більше ніде не існує
Вівторок, 27 травня 2003, 13:42
Городяни міста N, ані про славнозвісні зміни у державній податковій політиці, ані про святкування Дня Києва майже нічого й не чули. Так само мало знають вони і про Європейську Хартію регіональних мов та мов меншин, яку Верховна Рада ратифікувала якось несподівано й тихесенько – так само як і новий 13% податок.
Проте практичне застосування норм Хартії тут впродовж століть відбувалося само по собі, природнім, так би мовити, способом. Євреї та поляки, вірмени та росіяни, молдовани та українці ніколи не потребували тут якогось спеціального державного захисту, хоча тепер практично усі євреї виїхали, від вірмен залишилася лише назва однієї із церков, а румунів з молдаванами тепер дуже важко віднести до національної меншини у місті N.
Виникла, правда, невеличка проблема з євреями, що таки залишилися – до мов, що будуть знаходитися під захистом Хартії, хтось зі столичних авторів вніс неіснуючу єврейську. Яку ж мову - ідіш чи іврит, буде підтримувати Україна, наразі невідомо. Тому євреям, що поволі повертаються на історичну батьківщину - до міста N, треба вчити, про всяк випадок, обидві. Постала й зовсім вже смішна проблема з молдавською мовою, якої, на думку румун, просто не існує, а всі вони говорять однією "мовою Емінеску".
З російською справа складніша. Років 10-15 тому до міста N докочувалися безапеляційні та люті вимоги молодих й тоді щирих "рухівців" заборонити геть усіх "москалів-манкуртів". Місто N підтримало прийняті тоді закони стосовно мовної політики. Після важких роздумів в місцевому музучилищі ліквідували клас баяну, як глибоко російського інструменту. Натомість запровадили клас сопілки.
Чиновники вбралися у блакитно-жовті краватки, вчепили на лацкани маринарок тризуби і почали спілкуватися з мешканцями молдавських передмість та рабинами синагог виключно мовою, яку вони називали українською. Не обійшла місто N і лихоманка нерозбірливих перейменувань вулиць та ліквідації монументів відомим діячам попередньої епохи.
Загальне ставлення до проблеми дуже влучно з цього приводу висловила старенька городянка під час демонтажу у місті N пам'ятника "всесоюзному старості". На запитання чого його демонтують, вона щиро відповіла: "Бо він не тутешній москаль".
Вона мала на увазі, що городяни міста N незалежно від національності, як справжні європейці, традиційно знають кілька мов: ідіш, румунську, німецьку, польську, російську. Так склалося історично.
Зараз, "діти трудової еміграції", що приїхали до міста N, перепочити від чищення туалетів європейських пенсіонерів, вітаються один з одним досить пристойною італійською, іспанською, португальською, грецькою, чеською. Городяни дійшли Європи проворніше за державу.
Якщо мовні проблеми в місті й існують, то стосуються вони передовсім української. Гроші (декілька мільйонів гривень, подейкують) для підтримки мов національних меншин згодом знайдуться, як не у держави, то в самих цих меншинах. Кінець-кінцем на допомогу прийдуть мовні метрополії.
Проте проблема – у власній мовній культурі: наприклад в місті N кількість всіляких містечкових "хілтонів", "бутиків" та "піцерій" на душу населення значно перевищує аналогічний показник на їх історичних батьківщинах. І ніякі москалі тут ні до чого.
Мешканці давно призвичаїлися до того, що навчання завжди велося державною – в різні части це були німецька, румунська та російська. В навчальних закладах завжди були умови для факультативного вивчення рідної для представників меншин мови. Державні установи тут завжди використовували державну мову, але заяви, скарги та клопотання від громадян впродовж останніх 400 років подавалися і будь якою іншою. І ніхто не робив із цього проблеми, і ніякої Хартії не потребував.
Принцип вирішення проблеми багато років тому - за часів румунського керівництва містом N - сформулював старий єврейський вчитель української мови (до слова, його першою рідною мовою була німецька). "Для того, щоб носити окуляри, мало погано бачити,- зауважив він,- треба ще й бути розумним".
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, українське місто N
Проте практичне застосування норм Хартії тут впродовж століть відбувалося само по собі, природнім, так би мовити, способом. Євреї та поляки, вірмени та росіяни, молдовани та українці ніколи не потребували тут якогось спеціального державного захисту, хоча тепер практично усі євреї виїхали, від вірмен залишилася лише назва однієї із церков, а румунів з молдаванами тепер дуже важко віднести до національної меншини у місті N.
Виникла, правда, невеличка проблема з євреями, що таки залишилися – до мов, що будуть знаходитися під захистом Хартії, хтось зі столичних авторів вніс неіснуючу єврейську. Яку ж мову - ідіш чи іврит, буде підтримувати Україна, наразі невідомо. Тому євреям, що поволі повертаються на історичну батьківщину - до міста N, треба вчити, про всяк випадок, обидві. Постала й зовсім вже смішна проблема з молдавською мовою, якої, на думку румун, просто не існує, а всі вони говорять однією "мовою Емінеску".
З російською справа складніша. Років 10-15 тому до міста N докочувалися безапеляційні та люті вимоги молодих й тоді щирих "рухівців" заборонити геть усіх "москалів-манкуртів". Місто N підтримало прийняті тоді закони стосовно мовної політики. Після важких роздумів в місцевому музучилищі ліквідували клас баяну, як глибоко російського інструменту. Натомість запровадили клас сопілки.
Чиновники вбралися у блакитно-жовті краватки, вчепили на лацкани маринарок тризуби і почали спілкуватися з мешканцями молдавських передмість та рабинами синагог виключно мовою, яку вони називали українською. Не обійшла місто N і лихоманка нерозбірливих перейменувань вулиць та ліквідації монументів відомим діячам попередньої епохи.
Загальне ставлення до проблеми дуже влучно з цього приводу висловила старенька городянка під час демонтажу у місті N пам'ятника "всесоюзному старості". На запитання чого його демонтують, вона щиро відповіла: "Бо він не тутешній москаль".
Вона мала на увазі, що городяни міста N незалежно від національності, як справжні європейці, традиційно знають кілька мов: ідіш, румунську, німецьку, польську, російську. Так склалося історично.
Зараз, "діти трудової еміграції", що приїхали до міста N, перепочити від чищення туалетів європейських пенсіонерів, вітаються один з одним досить пристойною італійською, іспанською, португальською, грецькою, чеською. Городяни дійшли Європи проворніше за державу.
Якщо мовні проблеми в місті й існують, то стосуються вони передовсім української. Гроші (декілька мільйонів гривень, подейкують) для підтримки мов національних меншин згодом знайдуться, як не у держави, то в самих цих меншинах. Кінець-кінцем на допомогу прийдуть мовні метрополії.
Проте проблема – у власній мовній культурі: наприклад в місті N кількість всіляких містечкових "хілтонів", "бутиків" та "піцерій" на душу населення значно перевищує аналогічний показник на їх історичних батьківщинах. І ніякі москалі тут ні до чого.
Мешканці давно призвичаїлися до того, що навчання завжди велося державною – в різні части це були німецька, румунська та російська. В навчальних закладах завжди були умови для факультативного вивчення рідної для представників меншин мови. Державні установи тут завжди використовували державну мову, але заяви, скарги та клопотання від громадян впродовж останніх 400 років подавалися і будь якою іншою. І ніхто не робив із цього проблеми, і ніякої Хартії не потребував.
Принцип вирішення проблеми багато років тому - за часів румунського керівництва містом N - сформулював старий єврейський вчитель української мови (до слова, його першою рідною мовою була німецька). "Для того, щоб носити окуляри, мало погано бачити,- зауважив він,- треба ще й бути розумним".
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, українське місто N
