Як треба боротися з Кучмореформою (стаття як інструкція)

Всенародне обговорення ініціативи президента України Леоніда Кучми щодо реформи системи влади в Україні та проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України" триває, набуваючи розмаху цунамі. Люди забули про всі свої справи та масово поринули в обговорення. Лише про реформи говорять домогосподарки з чоловіками, щойно ті прийдуть з роботи, робітники й селяни в цехах і на фермах, пасажири в транспорті і закохані на лавочках у парках.

Саме таке враження складається від тієї навали вітальних телеграм з підтримкою, протоколів зборів та іншої макулатури, якою вимахує як неспростовним доказом дивної загальнонародної підтримки нелюбого народу президента його адміністрація.

Насправді, звичайно, ніхто б з громадян про ті ініціативи й не знав, якби не силоміць організовані владою по всій Україні збори у трудових колективах, та, якби опозиція з не меншою енергією ніж влада не кинулась заперечувати президентські ініціативи. Та й досі більшість населення знає лише про те, що Кучма щось там і десь там запропонував. Але що саме - ніхто не знає, бо це нікого насправді не цікавить.

Взагалі обговорювати слова майже пенсіонера Кучми - це те саме, що воювати з вітряками або спільно вирішувати, є життя на Марсі чи немає. Адже всім, в тому числі і Кучмі та його оточенню, зрозуміло, що жодна з президентських пропозицій не має шансу на втілення в життя. Навіть якщо народ підтримає всі без винятку ініціативи на референдумі з результатом 102% за. Допоки Конституція не змінена, останнє слово залишається за Верховною Радою, в якій проект подібних змін до Конституції ніколи не набере необхідних 300 голосів. І навіть сумнівно, що набере 226.

Для чого ж тоді президентське оточення затіяло цю гру з відомим заздалегідь підсумком? Лише з одною метою - відволікти опозицію від підготовки до президентських виборів, від формування структур, від боротьби з владою на місцях, від вирішення дійсно болючих проблем, втягнувши у виснажливе, непотрібне і пустопорожнє обговорення того, чого ніколи не буде. Це крок відчаю збанкрутілої влади, що, як потопаючий, хапається за будь-який предмет. Але я вперше бачу, щоб потопаючий диктував свої умови і нав'язував свої правила тому, хто його топить.

В дитинстві ми застосовували один прийом, коли хотіли проникнути на територію, що охоронялася собаками. Ті, хто мав туди пролізти, чаїлись десь поблизу, а інші з великої відстані починали дражнити чотириногих охоронців. І дурнуваті пси з диким лементом всієї зграєю летіли на уявних порушників кордону, тоді як справжні порушники в цей час безперешкодно лізли через паркан. Собацюри ловили облизня, бо ті, хто їх дражнив, встигали відбігти у заздалегідь підготовлені безпечні схованки. Пси поверталися назад і знову з виразами власною значущості на мордах заходилися охороняти вхід, тоді як ми, заглибившись у їхні володіння, робили свою справу.

І замість того, щоб нав'язувати владі свою гру, опозиція, взявши на себе роль вищеописаних собак, все більше втягується у гру провладну, виправдовуючи це тим, що Кучма може оголосити загальнонародний референдум, сфальсифікувати його підсумки та, порушуючи Конституцію, прямо внести необхідні йому зміни до Конституції і державного устрою.

Я сильно сумніваюсь щодо можливості і навіть бажання прокучмівських сил вчинити саме так. По-перше, про референдум як спосіб втілення ініціатив Кучми почала кричати саме опозиція, а не влада. Кучма лише натякнув на нього у своєму телевізійному виступі, сказавши, що "якщо політики не зможуть домовитися - арбітром має стати весь народ".

По-друге, сам Кучма вже заявив, що порушувати Конституцію не збирається, і що референдум відбудеться після внесення парламентом змін до Конституції. По-третє, наслідком вищеописаних дій стане міжнародна ізоляція України, оскільки цивілізований світ ніколи не схвалить відверто протизаконної зміни системи влади. А перетворення України на Білорусь не входить у плани не тільки опозиції, але й більшості пропрезидентських сил.

На чому вони зароблятимуть гроші, не маючи змоги імпортувати товари? Для чого вони приватизовуватимуть підприємства, нездатні працювати на повну потужність? Навіщо їм впроваджувати для свого бізнесу режим найбільшого сприяння, якщо ним неможливо буде скористатися? Як вони врешті решт розкрадатимуть бюджет, якщо той зменшиться як шагренева шкіра? Я вже мовчу про тих олігархів, чиї прибутки залежать від експорту (а до цієї когорти належить і зять президента Віктор Пінчук).

Тому опозиції слід вийти з окопів оборони та зайнятися двома речами. Перше - це, абстрагуючись від ініціатив Кучми (ніби їх і не було), продовжувати робити те, що робили й до того. Друге - пошити у дурні авторів озвученої президентом ідеї реформаторства, зайнявшись айкідо. Тобто, обернути зусилля суперника проти нього самого.

Сподіватися довести Кучмі, що народ не підтримує його ініціативи - це те саме, що намагатися пробити головою бетонну стіну. Немає сенсу для опозиції по селах і містах кидати всі справи і бігати з висолопленими язиками, зриваючи збори на підтримку Кучмореформи та витрачати купу часу на організацію альтернативних зборів.

Виконавча вертикаль, щоб довести начальству свою ефективність, не афішуючи своїх дій перед народом, все одно проведе таких зборів по підприємствах, в установах й організаціях більше, ніж опозиція встигне на них відреагувати. В крайньому випадку чиновники просто напишуть і надішлють до Києва протоколи таких зборів, тому кількість тих, хто нібито підтримує ініціативи президента, на папері завжди у кілька разів перевищуватиме чисельність противників цих реформ.

Взагалі дії пропрезидентських сил з приводу проголошених Кучмою ініціатив досить різняться. В одних регіонах, де опозиція досить слабка, чиновники без особливої фантазії зганяють народ на збори і рапортують нагору про шалені цифри "прихильників" Кучмореформи.

Там, де опозиція сильна, все відбувається трохи інакше. Примусові збори тут також проводяться, однак у значно меншому масштабі. А ті зібрання, які проводяться поза стінами підприємств, установ, організацій мають навіть видимість демократії.

На них скликається народ для обговорення нагальних місцевих проблем, а наприкінці, коли всі вже втомлені, ставиться питання реформи. Оскільки воно мало кого цікавить, люди (на такі добровільні збори, що навмисно проводяться у робочі дні, ходять в основному пенсіонери), щоб швидше розійтись після довгого й незрозумілого монологу представника влади, голосують, ніхто ті голоси не підраховує, а до протоколу навмання вносяться потрібні цифри, які "свідчать", що "прихильників" змін системи влади по Кучмі в кілька разів більше ніж противників.

Достатньо 2-3 грамотних і рішучих опозиційних активістів, щоб потрібне для влади рішення на таких зборах прийняте не було, а народ розійшовся з лайкою на адресу президента на вустах. Нам з дружиною довелось побувати на кількох таких зборах (в тому числі й на двох сесіях селищних рад), де ми зірвали схвалення Кучмореформи самою своєю появою - внесене в порядок денне обговорення влада просто не наважилась розпочати, обмежуючись закликом вивчати пропозиції президента і надсилати письмові пропозиції.

Але на кожні з цих зборів нам довелось витратити по 4-6 годин, бо ж сидіти треба від початку до кінця, навіть, перепрошую, в туалет виходити по черзі, щоб влада не скористалася нашою короткою відсутністю для схвалення Кучмореформи. Не менше часу на подібні речі витратили й інші опозиційні активісти. А тим часом влада тихенько провела з потрібним для себе результатом десятки подібних зборів у школах, лікарнях, на підприємствах.

Ми ж через участь в цьому протистоянні не провели кілька важливих заходів по організації опозиційної структури, не випустили два номери газети, в черговий раз відклали громадське розслідування зловживань посадових осіб тощо.

В тих районах, де активність опозиції помітна неозброєним оком, щоб "допомогти" їй витратити час, якого і так катастрофічно не вистачає, влада та пропрезидентські партії зайнялись організацією численних круглих столів із запрошенням туди широкого кола опозиційних активістів. Там панує повна демократія, кожному дають висловитися, не обмежуючи виступи регламентом, навіть представники провладних сил, що кілька років тому і подумати не могли заперечувати президенту, жваво підтримуючи саму необхідність реформ, критикують окремі ініціативи гаранта Конституції. Але яка користь для опозиційної справи з цих круглих столів, коли там збираються люди, яких ні в чому насправді не переконаєш? Лише втрата дорогоцінного часу.

Тому варто відійти від подібного протистояння Кучмореформі і нав'язати владі свою гру. Наївно сподіватися, що вдасться змусити Кучму відступити, організувавши масові протести, спрямовані проти його ініціатив. Якщо досі опозиція не змогла підняти народ на масові протести навіть з проблем, які стосуються кожного громадянина, мені важко уявити масові демонстрації по всій Україні з питань, у яких більшість народу нічого не розуміє.

Якщо на мітинги з гаслами "Ні підвищенню тарифів на комунальні послуги" або "Віддайте наші земельні паї" виходять до 1% громадян, то як можна очікувати більшу кількість протестуючих з гаслами "Ні двопалатному парламенту" чи "Не дамо президенту призначати силових міністрів"?

До того ж Кучма про протести у регіонах навряд чи дізнається. Голови державних адміністрацій не повідомлятимуть нагору про народне незадоволення, побоюючись, що їх звинуватять у поганій роботі. Опозиція ж, яка навіть у своїй пресі не часто згадує дрібні провінційні виступи, навряд чи зможе висвітлити й донести до влади справжній масштаб цих протестів.

Мені скажуть, що, якщо будемо сидіти склавши руки, це додасть Кучмі впевненості, і він силою змінить систему влади. Я вже писав, що це навряд чи можливо, але, якщо навіть говорити про найгірше, то ті методи, які використовує опозиція зараз, навряд чи завадять президенту здійснити свій план. І, якщо говорити про масові протестні виступи, тим більше потрібно не витрачати час на словесні дискусії з владою, які ніхто з простих громадян не почує, а готуватися до протистояння, для чого потрібні розгалужені структури.

На цьому етапі, допоки в опозиції немає чіткого плану дій (мається на увазі дій взагалі, а не з приводу президентських ініціатив), допоки не розпочалася підготовка до майбутніх президентських виборів (а все це по-справжньому розпочнеться не раніше осені, коли закінчаться вже видимі на обрії літні відпустки), варто провести коротку і яскраву кампанію, яка б сформувала в народу тверду недовіру до президентських ініціатив.

Пропозиції Кучми і зараз не користуються популярністю в народі, оскільки не лише є незрозумілими (більшість виборців не вивчали міжнародного права), але й виходять з джерела, яке не користується довірою у 90% громадян. Тому опозиції потрібно просто перетворити цю інтуїтивну недовіру в логічне заперечення, донісши до кожного виборця шкідливість Кучмореформи.

Але це досягається не біганиною по організованих владою заходах, а власними акціями, а ще більше - пропагандою. Організовані опозицією власні мітинги з приїздом народних депутатів у провінційні міста й містечка (для цього потрібно задіяти не лише лідерів, але й решту народних обранців, мажоритарників - по своїх округах, пропорційників - по всій Україні) з одночасним масовим поширенням друкованої продукції, де б кількома абзацами пояснювались істинні плани влади, дадуть набагато більший ефект.

Немає сенсу намагатися підвищити інтелект народу до рівня бакалавра міжнародного права, заперечуючи кожен рядок президентських ініціатив. При цьому слід пам'ятати, що Верховна Рада (та й, на жаль, сам інститут парламентаризму) також не користується в народу широкою довірою, що народні депутати у свідомості багатьох громадян асоціюються з неробами й балакунами (тому більшість громадян не проти, наприклад, зменшення їх кількості та позбавлення імунітету), що в суспільстві існують прагнення "сильної руки" та нехіть до виборчих кампаній.

Пояснити ж народу переваги громадянського суспільства за короткий період неможливо. Цим краще зайнятися після виборів, доводячи свої слова успішною роботою державного апарату, як було під час прем'єрства Ющенка.

Тому зараз людям потрібно дати коротке й зрозуміле для кожного громадянина послання з кількома тезами (я подаю їх у довільному порядку і у невідшліфованій формі):

1. Ініціативи Кучми в дійсності спрямовані не на покращення функціонування системи влади, а є лише спробою продовжити своє перебування при владі. В якості доказів варто навести його слова на прес-конференції, де президент каже, що ніхто не знає, коли відбудуться наступні президентські вибори.

Також про це свідчить ініціатива Кучми щодо проведення усіх виборів в один рік раз в п'ять років. Адже, щоб її реалізувати, потрібно або скоротити на два роки термін дії нинішніх Верховної й місцевих рад, або, навпаки, продовжити на один рік з одночасним продовженням на три роки повноважень президента Кучми.

Оскільки для проведення його реформ в життя Кучмі потрібна підтримка місцевої влади та 300 голосів народних депутатів, йдеться саме про перенесення всіх виборів і продовження панування злочинної влади до 2007 року. Про те, що Кучма запобігає перед депутатами, свідчить і той факт, що, посилаючись при виголошенні своїх ініціатив на квітневий 2000 року референдум, президент зовсім не згадав про позбавлення народних обранців депутатського імунітету.

2. На виборах в один рік потрібно зупинитися окремо. Зазначити, що Кучма має рацію, що виборчі кампанії не найкращим чином відбиваються на житті країни. Але це є суто український феномен, який створив сам Кучма. В цьому винні не вибори, а режим, який змушує працівників державних установ у робочий та позаробочий час агітувати за кандидатів від влади.

У жодній демократичній країні вибори не заважають економіці, і в нас буде так само, коли впаде злочинний режим, і до влади прийдуть чесні політики. Але навіть в кучмівській Україні небажано проводити всі вибори в один рік. Це можна проілюструвати на прикладі господаря, який заради якихось справ, може покинути на якийсь час займатися своїм господарством, однак, завершуючи одну справу, він знову повертатиметься до роботи, щоб через певний період взятися до іншої справи і т.д.

Господар ніколи не покине господарство напризволяще на цілий рік, поки не закінчить всіх сторонніх справ, бо тоді господарство чекає занепад, який не відновити за роки роботи. Так само буде і з країною, якщо ми цілий рік підряд займатимемось лише виборами. До речі, в жодній країні немає такого, щоб всі вибори проходили в один рік. Всі вони розділені досить довгим періодом часу.

3. Кучма відверто бреше, коли говорить, що пропонована ним система влади відповідає європейським зразкам. Якщо вже брати Європу, то у більшості її країн панує парламентська система, де президенту відводяться суто представницькі функції англійської королеви, а в багатьох країнах президента зовсім немає.

Парламентсько-президентська система існує лише у Франції та Фінляндії, однак і там президент не має таких повноважень, які хоче залишити за собою Кучма. Є ще президентська система - у США, де головна відповідальність за стан справ у державі лягає на президента, а не на парламент. Кучма ж пропонує нам дикий гібрид двох систем, чого немає ніде у світі. Якщо взяти кожну ініціативу президента окремо, то ми не знайдемо жодного пункту в його пропозиціях, який би відповідав нормам цивілізованих держав. Якщо пропозиції Кучми будуть втілені у життя, ми отримаємо президента з широкими повноваженнями, але з мінімальною відповідальністю за долю держави.

4. Загалом досвід інших країн довів, що держава може успішно розвиватись і при президентській, і при парламентсько-президентській, і при парламентській системі влади. Головним є не система влади, а те, хто цю владу очолює. Проблема України полягає не у поганій Конституції (вона у нас одна з найкращих у світі), а в тому, що влада ніколи не збиралася дотримуватися цієї Конституції та виконувати видані ж нею закони.

Ми постійно стикаємося з відвертим невиконанням з боку влади конституційних норм (безкоштовні освіта та медицина, свобода слова, гарантії від свавілля правоохоронних органів та багатьох інших). Тому головне зараз - змінити владу, навчитися спочатку виконувати хоча б ті закони, які вже діють, а вже потім вдосконалювати Конституцію.

5. Кучма також свідомо вводить нас в оману, відстоюючи необхідність двопалатного парламенту. До того ж у його проекті верхня палата виглядає як філія адміністрації президента. Вона має значно більше повноважень ніж нижня палата, в яку президент хоче перетворити нинішню Верховну Раду, її не можна розпустити, і принципи її формування у пропозиціях Кучми настільки розмиті, що їх можна трактувати по-різному.

Двопалатний парламент має сенс лише у федеративних державах, більшість унітарних європейських держав живуть з однопалатним парламентом. В тих же унітарних державах, де є дві палати, такий парламент є наслідком історичних обставин, коли до нижньої палати обирались представники від народу, а верхню формувала аристократія без виборів, і парламентські крісла передавались у спадок, як і досі є в англійській Палаті лордів (невже Україні для нормального життя потрібно кількасот років проходити той шлях, що вже пройшли цивілізовані держави?).

Традиційна європейська обережність до зміни системи влади і внесення радикальних змін до Конституції зберегла у цих країнах верхню палату, однак основну роль там, на відміну від того, що пропонує нам Кучма, грають нижні палати, функції верхніх палат усе більше обмежуються, а деякі країни (Швеція, Данія) перейшли від двопалатного парламенту до однопалатного, тоді як Кучма пропонує нам зворотній шлях.

6. Кучма пропонує скоротити депутатський корпус з 450 до 381-383 депутатів, однак державні видатки від цього лише збільшаться, оскільки для обслуговування верхньої палати доведеться створювати новий чисельний апарат. Тут бажано навести конкретні цифри, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо.

7. Якби президент дійсно хотів змінити систему влади, чого він не висував подібних пропозицій, стільки років пробувши при владі, а "прокинувся" лише тоді, коли стало зрозуміло, що створеній ним і його оточенням злочинній системі приходить кінець? Все дуже просто. Кучма ховає за чисельними й незрозумілими для простого громадянина пропозиціями єдине прагнення - продовжити свої повноваження і не відповідати за скоєні злочини. Саме тому він прагне ввести посаду довічних сенаторів для всіх президентів (тобто, для себе і Кравчука) й "забувся" про скасування депутатської недоторканності, щоб до кінця життя забезпечити собі непідсудність.

Це вичерпний перелік того, що має міститися у головному посланні опозиції до народу, а також становити основу для інших пропагандистських матеріалів. Немає сенсу розтовкмачувати громадянам сутність розподілу повноважень президента й парламенту, переваги пропорційної системи, небезпеку виборів до верхньої палати у великих мажоритарних округах.

Це не означає, що про це непотрібно говорити. Потрібно, але не у пропагандистських листівках, а в газетних статтях та виступах. Також потрібно озброїти вичерпною критикою кожного пункту президентських пропозицій всіх опозиційних агітаторів. Адже знайдуться люди (і їх буде все ж чимало), які захочуть розібратися в подробицях.

Якщо ж не виділити серед антипрезидентської агітації головного короткого й зрозумілого меседжу, ми ризикуємо, що багато людей просто заплутаються у термінах та поясненнях і не захочуть за браком часу й обробкою городів не лише докопуватись до дрібниць, але й сприймати опозиційну інформацію, якщо це потребуватиме значних розумових зусиль.

Окрім вищезазначеної кампанії, в тих регіонах, де опозиція звикла активно діяти лише від виборів до виборів або в режимі загальнополітичного протистояння, можна зайнятися і зривом владних зборів по схваленню Кучмореформи. Якщо немає інших важливих справ, це все ж мобілізує й консолідує апатичні опозиційні осередки.

Народні депутати та функціонери опозиційних партій повинні розподілити між собою обов'язки. Ті, які займалися щоденними рутинними справами по забезпеченню діяльності своїх організацій, розбудовою структур та плануванням дій, з огляду на не такі вже й далекі президентські вибори, не мають відволікатися на "реформаторство". Ті ж, чия діяльність і до цього полягала у виступах з різноманітних трибун, отримують чудову можливість для нападок на владу.

Вони мають розробити свій план реформи системи влади і вимагати його обговорення, але не на круглих столах, а в присутності народу, в тому числі на шпальтах газет та (найголовніше!) в теле- і радіоефірі. Хай пропозиції публічних дискусій постійно лунають з вуст опозиціонерів, а кожна відмова чи мовчанка з боку влади повинні негайно доноситись до кожного виборця.

Добре, якщо опозиційна друкована продукція міститиме поряд з антикучмореформаторськими агітаційними матеріалами ще й інформацію щодо проблем місцевого характеру або ті, які хвилюють більшість людей (можна розміщати на них інформацію щодо кількості коштів, які йдуть на утримання адміністрації президента, випуск різноманітних привітань та розміщення реклами на підтримку президентських пропозицій, знов таки, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо).

Тут варто зазначити, що така поведінка опозиціонерів матиме значно більший ефект саме після проведення вищезазначеної кампанії, якій можна було б дати якусь промовисту назву на кшталт "Не дозволимо Кучмі правити нами ще три роки". І ще. Знавцям міжнародного права з опозиційного табору варто було б випустити брошуру з аргументованою критикою президентських ініціатив, а тим, хто цю критику проголошуватиме, не соромитись стати школярами і вивчити цей матеріал.

Такі дії опозиції закладуть у народі стійке несприйняття реформ, запропонованих владою, і тоді, якщо Кучма все ж спробує змінити систему влади в обхід Конституції, набагато легше буде підняти народ на протест під гаслом, аналогічним назві опозиційної кампанії. Також необхідно вже попередити Раду Європи та різноманітні міжнародні організації про підготовлюваний українською владою антиконституційний переворот, домігшись таким чином засудження можливих кроків Кучми в напрямку узурпації влади та попередження його з боку світової спільноти про можливі наслідки таких кроків.

А найголовніше, що опозиція має пам'ятати: всі її дії по запереченню Кучмореформи, в тому числі й власний план зміни системи влади, є нічим іншим як пропагандистським приводом для висвітлення злочинності та приреченості режиму. І ці дії не повинні вносити жодних корективів до опозиційних планів, які існували до проголошення ініціатив Кучми.

Заперечуючи ініціативи президента, опозиція не повинна навіть припускати, що до президентських виборів Конституція має змінитися. Тому торгуватися з приводу якихось змін не варто і навіть шкідливо. Це можна робити лише для проформи, завжди тримаючи у запасі холодний душ у вигляді відсутності у влади 300 голосів для внесення цих змін.

Я не можу сказати, що мені на всі 100 подобається нинішня Конституція. Я розумію, що їй необхідні зміни. Однак вносити їх потрібно частково лише після виборів президента, а в основному після наступних парламентських виборів, які, щоб там не говорили, і якою б недосконалою не була нинішня опозиція, будуть все ж демократичніші за вибори-2002.

Я визнаю слушність зауважень, що опозиція після перемоги може й не захотіти нічого міняти, використовуючи нинішню систему влади в своїх інтересах. І також визнаю, що наївно сподіватися лише на добру волю нинішньої опозиції. Але, якщо в опозиції не вистачить волі піти на зміни у Конституції після перемоги, то звідки вона візьметься зараз?

Підтримувати владу, навіть з кращих міркувань, сподіваючись схилити з її допомогою опозицію до негайної зміни системи влади - небезпечно для майбутнього країни, бо ці зміни будуть не такими, як нам би хотілось. Якщо взяти такий математичний термін як "середня зважена" й застосувати його до формули з вихідними даними "погана опозиція" й "гірша за погану опозицію влада", то відразу розумієш, що краще мати справу з формулою "погана влада" (нинішня опозиція після перемоги на виборах) і "гірша за погану владу опозиція" (нинішня влада після поразки на виборах).

Сподіватись на позитивні зміни у системі влади нинішньою підконтрольною Банковій парламентською більшістю (навіть враховуючи її можливі поступки вбік опозиції) є ще більш наївним ніж вірити у добру волю опозиції після її перемоги.