"Наперед українці, а потім соціал-демократи..." Короткий нарис історії сучасної української соціал-демократії
Понеділок, 26 травня 2003, 13:40
У ці дні - 25-27 травня у 1990 році відбувся перший установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України. Тоді ще дійсно об'єднаної.
Історія есдеків у новітній історії України нараховує вже... п'ятнадцять років. За ці півтора десятиліття їм довелося пережити не один розкол, втрату офіційної реєстрації, примусове перейменування, пошук авторитетного загальнонаціонального лідера... І, нарешті, гірке усвідомлення того, що гуманістичні ідеали
"соціальної демократії" і/або "демократичного соціалізму" дискредитовані
"групою товаришів", нуворишами, коротше кажучи. Але це вже інша історія, яка безпосередньо не стосується предмета дослідження.
Родом з неформалів
На початку 1988 р. у середовищі Львівського міського дискусійного клубу народився перший після багатьох десятиліть більшовизму легальний соціал-демократичний осередок. Його лідерами були Євген Патракєєв і Андрій Павлишин (останній – нині відомий публіцист, оглядач "Львівської газети"). Через рік, у 1989-му, структура вже називалася "Організацією соціал-демократів України" і входила в загальносоюзну "парасолькову" Соціал-демократичну асоціацію, що поєднувала приблизно 80 груп з півсотні міст СРСР.
Спочатку українські есдеки практично нічим не відрізнялися від інших
"неформалів", які виходили на вулиці із синьо-жовтими прапорами, значками з національною символікою і самвидавівською пресою. У той час майже всі активні соціал-демократи входили в Народний Рух. Втім питання бути чи не бути незалежності цікавило їх не менше ніж інших. До того ж вони пам'ятали вислів видатного письменника і революціонера Івана Франка – "Наперед українці, а потім соціал-демократи...".
Бували на ґрунті "самостійництва" і конфлікти з владою. Наприклад, 7 жовтня 1989 р. мітинг есдеків біля Республіканського стадіону в Києві розігнала міліція. Причина цього в несанкціонованості заходу й змісті плакатів – "Вимагаємо ухвалення нового Союзного договору!", "Захистити Конституцію від статті шостої!" і т.д. З десяток організаторів тоді були затримані.
25-26 листопада 1989 р. у Львові відбулася перша міжрегіональна нарада соціал-демократів України, в якій брали участь представники Вінниці, Сум, Харкова, Білої Церкви. Вирішено було почати рух до створення своєї партії. Есдеки взяли активну участь у створенні "Демблоку", що зміг провести у Верховну Раду УРСР на березневих виборах 1990 р. близько сотні депутатів.
Як один з'їзд породив дві партії
Установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України відбувся в Києві 25-27 травня 1990 р. під синьо-жовтим прапором, прикрашеним традиційною червоною трояндою. Правда, ще в процесі підготовки програмних документів члени оргкомітету з'їзду зав'язли в протиріччях. Умовно кажучи, з'явилися "правий" і "лівий" ухил у тодішній соціал-демократії.
"Праві" вважали, що сімдесят років комуністичного правління остаточно дискредитували на пострадянському просторі сам термін "соціал-демократія" (оскільки КПРС, що тоді вироджувалася, у дитинстві носила ім'я РСДРП). Був запропонований крен у бік ліберально-демократичних ідей, до "соціальної демократії". Серед орієнтирів пропонувалися СДП Іспанії, лейбористи Великобританії (до нинішнього більш "рожевого" прем'єра Тоні Блера).
На початку 90-х рр. реформістська ідеологія була дуже популярна. Преса залюбки писала про шведський, фінський, австрійський й інші "соціалізми з людським обличчям". Багато елементів традиційної есдеківської ідеології і філософії можна було знайти в програмах таких різних партій як Демпу (коли нею керував колишній політв'язень Юрій Бадзьо), Партії праці (Валентин Ландик), Партії демократичного відродження України, що виросла з "Демплатформи в КПРС". В її лідерах тоді ходили депутати Олександр Ємець, Володимир Філенко, нині академік Мирослав Попович і відомий соціолог Володимир Хмелько.
"Ліві" соціал-демократи аргументів, схожих до вищенаведених, не приймали і вважали, що можна й треба починати новітню історію українських есдеків із чистого аркуша. Мовляв, справжній "демократичний соціалізм" не має нічого спільного з маразмом до- і післяперебудовної кремлівської еліти. Різниця в позиціях полягала ще й у тім, що "праві" не мали жодних сумнівів у необхідності боротьби за проголошення незалежності, а "ліві" вважали, що СРСР має бути збережений у вигляді "оновленої федерації на основі Союзного договору".
Результатом дискусії стало проголошення Соціал-демократичної партії України (СДПУ). Її основним документом стала "Декларація принципів соціальних демократів". Першим лідером партії став Андрій Носенко (нині – голова Контрольної ради об'єднаних есдеків), ідеологом і автором основних документів партії - "політичний редактор" Віктор Вовк. Але деякі делегати, слідом за Ніною Андрєєвою, вирішили не поступатися принципами. Вони заснували ще одну партію – Об'єднану (ОСДПУ). Її головою став юрист Алин. Як згодом виявилося, за "правою" СДПУ пішло вдвічі більше людей, ніж за їх більш "лівими" товаришами.
В українському парламенті першого скликання (1990-1994 рр.) працювали троє соціал-демократів – Юрій Збітнєв, Олександр Сугоняко і Володимир Московка. Усі вони входили в опозиційну комуністичній "групі 239" Народну Раду.
Об'єднавчо-роз'єднавчі процеси
Поступово чисто теоретичні аспекти перестали заважати співробітництву. І в листопаді-грудні 1992 р. обидві партії провели на своїх з'їздах резолюції про необхідність нового об'єднання на основі програмних принципів Стокгольмської декларації Соціалістичного Інтернаціоналу. Розкол був переборений. І Міністерство юстиції перереєструвало партію під старою назвою – СДПУ. Главою партії обрали Збітнєва (від "старої" СДПУ), а головою правління – Московку (від ОСДПУ).
У 1994 р. на парламентських виборах обидва керівники партії програли. Мандати дісталися тим, від кого успіху і не чекали. Юрій Буздуган переміг у Чернівецькій області, а Георгій Ричагов - в Одесі. Астроном (за освітою) Буздуган, одержавши портфель голови парламентського комітету з праці і соціальної політики, став демонструвати явний крен до тодішнього спікера Олександра Мороза, від декларованої соціал-демократії до соціалізму. На президентських виборах 1994 р. більшість партійців підтримали в першому турі Володимира Ланового, а в другому – Леоніда Кравчука "як менше зло". Група прихильників Буздугана агітувала в той же час за Мороза.
Через загрозу розколу в СДПУ знову почалися... об'єднавчі процеси. Цього разу – із Партією прав людини, яку очолював тодішній міністр юстиції Василь Онопенко і "афганською" Українською партією справедливості (нею "рулив" полковник ГРУ КДБ Михайло Гречка). В об'єднавчій декларації вони вказали, що до союзу їх підштовхнули спроби комуністів "скористатися окремими гаслами соціал-демократії".
21 січня 1995 р. пройшов IX засновницько-об'єднавчий з'їзд СДПУ. Головою Центральної ради був обраний Онопенко. У правління ввійшли як лідери трьох партій, так і нові люди. Серед них виявилися і нинішні лідери СДПУ (О) Віктор Медведчук і Василь Кремінь, суддя Конституційного суду України Микола Козюбра. Утім, з цим не погодилася "ліва" партійна опозиція на чолі з Буздуганом, яка провела гучну кампанію в пресі:, мовляв, глава Мін'юсту перевищив службові повноваження при реєстрації своєї партії.
За рік Міністерство юстиції, яким став керувати Сергій Головатий, ліквідувало реєстрацію партії, одночасно зареєструвавши під назвою СДПУ партію Буздугана. Після довгої, але безрезультатної боротьби за бренд, партія Онопенка на з'їзді в Полтаві (квітень 1996 р.) була змушена прийняти нове ім'я – із хвостиком "Об'єднана". При цьому в партійних документах було підтверджено правонаступництво від партій-попередниць і навіть збережена нумерація з'їздів.
СДПУ (О) і всі, всі, всі...
Згодом СДПУ (О) стала "матір'ю" ще, принаймні, трьох соціал-демократичних партій. На парламентських виборах у березні 1998 р. об'єднані есдеки одержали 4,01% голосів, що дало можливість провести в парламент 14 членів, ще три мандати були завойовані в мажоритарних округах (до слова, буздуганівці тоді набрали всього 0,32% і не змогли провести жодного мажоритарника).
Василь Онопенко розумів, що його вплив на партію зменшується на очах. Він не знайшов нічого кращого ніж улаштувати скандал через "всього лише" третє місце в партсписку – після "великоваговиків" Кравчука і Марчука, проте перед олігархами Медведчуком і Суркісом... Восени 1998 р. невдоволення вилилося в створення оргкомітету зі створення нової партії – УСДП. Розколоти парламентську фракцію не вдалося, за екс-міністром пішов лише один депутат. Після самоусунення лідера головою партії став віце-спікер Верховної Ради Віктор Медведчук.
У 1999 р. глава Української соціал-демократичної партії Онопенко взяв участь у президентській кампанії в образі "народного адвоката". Підсумок відомий – 0,47%... Нині УСДП входить у Блок Юлії Тимошенко, що так само далекий від ідей соціальної справедливості, як нині американський в'язень Павло Лазаренко від рідної Дніпропетровщини.
Напередодні президентських виборів 1999 р. у СДПУ (О) знову з’явилися підводні течії. Партія офіційно виступила за переобрання на другий термін Леоніда Кучми, але з цим рішенням не погодилися прихильники Євгена Марчука, списочника № 2. Який, щоправда, не мав партквитка. У підсумку, незадоволені знову пішли в розкол і створили партію "Соціал-демократичний союз".
За ці роки організація, очолювана екс-нардепом Сергієм Пересуньком, не запам'яталася майже нічим, крім лобіювання інтересів іракського капіталу в Україні (лідер карликової партії не приховує, що навіть бував на дні народження самого Саддама Хусейна), та безславного входження у блок "Єдність" Олександра Омельченка. У його списку Пересунько посідав непрестижне 11-е місце. І програв разом з мером столиці.
У лютому 2000 р. із фракції СДПУ (О) вийшов Петро Порошенко, донедавна – член правління партії. Він відразу очолив створену раніше "під ключ" партію "Солідарність", а потім створив – зібравши "каждой твари по паре" – однойменну депутатську групу. Саме від цієї партії у парламент потрапив найбільш високопоставлений "зрадник" "Нашої України", глава Федерації профспілок Олександр Стоян.
Пригадується, що Віктор Ющенко перед виборами говорив, що присутність
"Солідарності" у блоці – це і є представлення виборцям соціал-демократичної складової його програми. Якщо вже явні "нац-деми" перед виборами говорять соціал-демократичною мовою, значить це комусь таки потрібно...
Читайте інші статті Кіпіані про СДПУ(О)
Два Виктора и одна виктория
Хочешь узнать побольше о русском мате? Спроси у социал-демократа
Чорний колір "червоної троянди"
Відкритий лист Михайлу Погребинському та його "братам меншим"
Історія есдеків у новітній історії України нараховує вже... п'ятнадцять років. За ці півтора десятиліття їм довелося пережити не один розкол, втрату офіційної реєстрації, примусове перейменування, пошук авторитетного загальнонаціонального лідера... І, нарешті, гірке усвідомлення того, що гуманістичні ідеали
"соціальної демократії" і/або "демократичного соціалізму" дискредитовані
"групою товаришів", нуворишами, коротше кажучи. Але це вже інша історія, яка безпосередньо не стосується предмета дослідження.
Родом з неформалів
На початку 1988 р. у середовищі Львівського міського дискусійного клубу народився перший після багатьох десятиліть більшовизму легальний соціал-демократичний осередок. Його лідерами були Євген Патракєєв і Андрій Павлишин (останній – нині відомий публіцист, оглядач "Львівської газети"). Через рік, у 1989-му, структура вже називалася "Організацією соціал-демократів України" і входила в загальносоюзну "парасолькову" Соціал-демократичну асоціацію, що поєднувала приблизно 80 груп з півсотні міст СРСР.
Спочатку українські есдеки практично нічим не відрізнялися від інших
"неформалів", які виходили на вулиці із синьо-жовтими прапорами, значками з національною символікою і самвидавівською пресою. У той час майже всі активні соціал-демократи входили в Народний Рух. Втім питання бути чи не бути незалежності цікавило їх не менше ніж інших. До того ж вони пам'ятали вислів видатного письменника і революціонера Івана Франка – "Наперед українці, а потім соціал-демократи...".
Бували на ґрунті "самостійництва" і конфлікти з владою. Наприклад, 7 жовтня 1989 р. мітинг есдеків біля Республіканського стадіону в Києві розігнала міліція. Причина цього в несанкціонованості заходу й змісті плакатів – "Вимагаємо ухвалення нового Союзного договору!", "Захистити Конституцію від статті шостої!" і т.д. З десяток організаторів тоді були затримані.
25-26 листопада 1989 р. у Львові відбулася перша міжрегіональна нарада соціал-демократів України, в якій брали участь представники Вінниці, Сум, Харкова, Білої Церкви. Вирішено було почати рух до створення своєї партії. Есдеки взяли активну участь у створенні "Демблоку", що зміг провести у Верховну Раду УРСР на березневих виборах 1990 р. близько сотні депутатів.
Як один з'їзд породив дві партії
Установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України відбувся в Києві 25-27 травня 1990 р. під синьо-жовтим прапором, прикрашеним традиційною червоною трояндою. Правда, ще в процесі підготовки програмних документів члени оргкомітету з'їзду зав'язли в протиріччях. Умовно кажучи, з'явилися "правий" і "лівий" ухил у тодішній соціал-демократії.
"Праві" вважали, що сімдесят років комуністичного правління остаточно дискредитували на пострадянському просторі сам термін "соціал-демократія" (оскільки КПРС, що тоді вироджувалася, у дитинстві носила ім'я РСДРП). Був запропонований крен у бік ліберально-демократичних ідей, до "соціальної демократії". Серед орієнтирів пропонувалися СДП Іспанії, лейбористи Великобританії (до нинішнього більш "рожевого" прем'єра Тоні Блера).
На початку 90-х рр. реформістська ідеологія була дуже популярна. Преса залюбки писала про шведський, фінський, австрійський й інші "соціалізми з людським обличчям". Багато елементів традиційної есдеківської ідеології і філософії можна було знайти в програмах таких різних партій як Демпу (коли нею керував колишній політв'язень Юрій Бадзьо), Партії праці (Валентин Ландик), Партії демократичного відродження України, що виросла з "Демплатформи в КПРС". В її лідерах тоді ходили депутати Олександр Ємець, Володимир Філенко, нині академік Мирослав Попович і відомий соціолог Володимир Хмелько.
"Ліві" соціал-демократи аргументів, схожих до вищенаведених, не приймали і вважали, що можна й треба починати новітню історію українських есдеків із чистого аркуша. Мовляв, справжній "демократичний соціалізм" не має нічого спільного з маразмом до- і післяперебудовної кремлівської еліти. Різниця в позиціях полягала ще й у тім, що "праві" не мали жодних сумнівів у необхідності боротьби за проголошення незалежності, а "ліві" вважали, що СРСР має бути збережений у вигляді "оновленої федерації на основі Союзного договору".
Результатом дискусії стало проголошення Соціал-демократичної партії України (СДПУ). Її основним документом стала "Декларація принципів соціальних демократів". Першим лідером партії став Андрій Носенко (нині – голова Контрольної ради об'єднаних есдеків), ідеологом і автором основних документів партії - "політичний редактор" Віктор Вовк. Але деякі делегати, слідом за Ніною Андрєєвою, вирішили не поступатися принципами. Вони заснували ще одну партію – Об'єднану (ОСДПУ). Її головою став юрист Алин. Як згодом виявилося, за "правою" СДПУ пішло вдвічі більше людей, ніж за їх більш "лівими" товаришами.
В українському парламенті першого скликання (1990-1994 рр.) працювали троє соціал-демократів – Юрій Збітнєв, Олександр Сугоняко і Володимир Московка. Усі вони входили в опозиційну комуністичній "групі 239" Народну Раду.
Об'єднавчо-роз'єднавчі процеси
Поступово чисто теоретичні аспекти перестали заважати співробітництву. І в листопаді-грудні 1992 р. обидві партії провели на своїх з'їздах резолюції про необхідність нового об'єднання на основі програмних принципів Стокгольмської декларації Соціалістичного Інтернаціоналу. Розкол був переборений. І Міністерство юстиції перереєструвало партію під старою назвою – СДПУ. Главою партії обрали Збітнєва (від "старої" СДПУ), а головою правління – Московку (від ОСДПУ).
У 1994 р. на парламентських виборах обидва керівники партії програли. Мандати дісталися тим, від кого успіху і не чекали. Юрій Буздуган переміг у Чернівецькій області, а Георгій Ричагов - в Одесі. Астроном (за освітою) Буздуган, одержавши портфель голови парламентського комітету з праці і соціальної політики, став демонструвати явний крен до тодішнього спікера Олександра Мороза, від декларованої соціал-демократії до соціалізму. На президентських виборах 1994 р. більшість партійців підтримали в першому турі Володимира Ланового, а в другому – Леоніда Кравчука "як менше зло". Група прихильників Буздугана агітувала в той же час за Мороза.
Через загрозу розколу в СДПУ знову почалися... об'єднавчі процеси. Цього разу – із Партією прав людини, яку очолював тодішній міністр юстиції Василь Онопенко і "афганською" Українською партією справедливості (нею "рулив" полковник ГРУ КДБ Михайло Гречка). В об'єднавчій декларації вони вказали, що до союзу їх підштовхнули спроби комуністів "скористатися окремими гаслами соціал-демократії".
21 січня 1995 р. пройшов IX засновницько-об'єднавчий з'їзд СДПУ. Головою Центральної ради був обраний Онопенко. У правління ввійшли як лідери трьох партій, так і нові люди. Серед них виявилися і нинішні лідери СДПУ (О) Віктор Медведчук і Василь Кремінь, суддя Конституційного суду України Микола Козюбра. Утім, з цим не погодилася "ліва" партійна опозиція на чолі з Буздуганом, яка провела гучну кампанію в пресі:, мовляв, глава Мін'юсту перевищив службові повноваження при реєстрації своєї партії.
За рік Міністерство юстиції, яким став керувати Сергій Головатий, ліквідувало реєстрацію партії, одночасно зареєструвавши під назвою СДПУ партію Буздугана. Після довгої, але безрезультатної боротьби за бренд, партія Онопенка на з'їзді в Полтаві (квітень 1996 р.) була змушена прийняти нове ім'я – із хвостиком "Об'єднана". При цьому в партійних документах було підтверджено правонаступництво від партій-попередниць і навіть збережена нумерація з'їздів.
СДПУ (О) і всі, всі, всі...
Згодом СДПУ (О) стала "матір'ю" ще, принаймні, трьох соціал-демократичних партій. На парламентських виборах у березні 1998 р. об'єднані есдеки одержали 4,01% голосів, що дало можливість провести в парламент 14 членів, ще три мандати були завойовані в мажоритарних округах (до слова, буздуганівці тоді набрали всього 0,32% і не змогли провести жодного мажоритарника).
Василь Онопенко розумів, що його вплив на партію зменшується на очах. Він не знайшов нічого кращого ніж улаштувати скандал через "всього лише" третє місце в партсписку – після "великоваговиків" Кравчука і Марчука, проте перед олігархами Медведчуком і Суркісом... Восени 1998 р. невдоволення вилилося в створення оргкомітету зі створення нової партії – УСДП. Розколоти парламентську фракцію не вдалося, за екс-міністром пішов лише один депутат. Після самоусунення лідера головою партії став віце-спікер Верховної Ради Віктор Медведчук.
У 1999 р. глава Української соціал-демократичної партії Онопенко взяв участь у президентській кампанії в образі "народного адвоката". Підсумок відомий – 0,47%... Нині УСДП входить у Блок Юлії Тимошенко, що так само далекий від ідей соціальної справедливості, як нині американський в'язень Павло Лазаренко від рідної Дніпропетровщини.
Напередодні президентських виборів 1999 р. у СДПУ (О) знову з’явилися підводні течії. Партія офіційно виступила за переобрання на другий термін Леоніда Кучми, але з цим рішенням не погодилися прихильники Євгена Марчука, списочника № 2. Який, щоправда, не мав партквитка. У підсумку, незадоволені знову пішли в розкол і створили партію "Соціал-демократичний союз".
За ці роки організація, очолювана екс-нардепом Сергієм Пересуньком, не запам'яталася майже нічим, крім лобіювання інтересів іракського капіталу в Україні (лідер карликової партії не приховує, що навіть бував на дні народження самого Саддама Хусейна), та безславного входження у блок "Єдність" Олександра Омельченка. У його списку Пересунько посідав непрестижне 11-е місце. І програв разом з мером столиці.
У лютому 2000 р. із фракції СДПУ (О) вийшов Петро Порошенко, донедавна – член правління партії. Він відразу очолив створену раніше "під ключ" партію "Солідарність", а потім створив – зібравши "каждой твари по паре" – однойменну депутатську групу. Саме від цієї партії у парламент потрапив найбільш високопоставлений "зрадник" "Нашої України", глава Федерації профспілок Олександр Стоян.
Пригадується, що Віктор Ющенко перед виборами говорив, що присутність
"Солідарності" у блоці – це і є представлення виборцям соціал-демократичної складової його програми. Якщо вже явні "нац-деми" перед виборами говорять соціал-демократичною мовою, значить це комусь таки потрібно...
Читайте інші статті Кіпіані про СДПУ(О)
Два Виктора и одна виктория
Хочешь узнать побольше о русском мате? Спроси у социал-демократа
Чорний колір "червоної троянди"
Відкритий лист Михайлу Погребинському та його "братам меншим"
