Олександр Кривенко: "Росія мене не цікавить"
Середа, 9 квітня 2003, 00:00
У середу загинув талановитий український журналіст Олександр Кривенко. Одне з останніх інтерв'ю він дав російському виданню "Консерватор" 28 березня 2003 року.
- Олександре, давай поговоримо про Україну...
- Уявімо собі дві реальності. Років зо три тому я дивився спектакль театру імені Руставелі у Тбілісі. Там одна фабула - про війну Грузії з Абхазією, а друга - про небесну Грузію, про Грузію мрій, де всім добре, жінки люблять чоловіків, діти мають батьків, ростуть мандарини. Уявімо, що є дві України. Одна Україна, яку всі знають з газет, телепередач, по поїздках у Київ, Харків, Донецьк. Країна тотально корумпована, деморалізована, але у той же час з непоганим рівнем життя, якщо порівнювати з Росією - Орлом, Свердловськом, Казанню. Але порівняймо це з тією Україною, яка могла б бути. Ця Україна існує в уяві декількох десятків тисяч українців - як частина європейського співтовариства. Але, на жаль, нинішня, реальна Україна - це пострадянська країна.
Українська влада сьогодні багато говорить про європейську інтеграцію, не розуміючи, що шлях у Європу - це не тільки відповідні закони, це передусім стилістика поведінки еліт, стилістика нічних клубів, газет, телебачення.
- А ти, український інтелігент, за своїм світоглядом західник чи слов'янофіл?
- У гробу я мав слов'янофілів, я жорсткий західник.
- Ти вважаєш, що культура західна за своєю якістю вища, порівняно з візантійською, російською?
- Ні, західна культура - це просто інша культура. Я переконаний, що для сучасної української культури, товариства дуже важливо отримати не російський вектор розвитку. А без Росії ми ніколи не залишимося, ми завжди будемо жити поряд. Росія - це газ, нафта, ліс.
- Культурної складової у нашому сусідстві немає?
- Забудьте про російську культуру. Її ніколи не було на Україні.
- Культури Толстого, Чехова, Достоєвського не було?
- Покажіть мені толстовця в Україні! Покажіть мені божевільного послідовника Достоєвського в Україні! Достоєвщина - це традиція хворого суспільства, це російська традиція. Нехай вона залишається Росії. Для України важливіша традиція німецького письменника Гессе, ніж Достоєвського.
Так, Росія завжди буде існувати в українському культурному й геополітичному просторі. Нас пов'язує економічна взаємозалежність. У нас спільний кордон. У нас по сусідству дислокується армія, на озброєнні якої ядерна й хімічна зброя. У нас по сусідству живуть мільйони українців, які поріднилися з росіянами. Однак не треба думати, що це наше, українське майбутнє. Це буде доти, поки не помруть всі громадяни України, які мають рідних за Хутором-Михайлівським. Мине 30-40 років, і наші сини й онуки будуть за західним кордоном. Сьогодні українська молодь їде народжувати й учитися не у Росію, а у США, Канаду, Польщу, Німеччину.
- Але в українській політичній культурі більше візантизму, більшовизму, а не європейських традицій.
- Традиція більшовизму в українській політиці є. Нас пов'язує 60 років радянської історії. Більшовики на Україні - це Наталія Вітренко, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Євген Марчук, Леонід Кравчук, Леонід Кучма... Поки в Україні існує електорат названих мною більшовистських політиків, Росія буде присутньою в Україні. З ними не треба воювати. Якщо є люди, які сповідають комуністичні цінності, вони мають право це робити, це їх життя, їх стиль поведінки.
- Адже Україна православна країна!
- Якщо 10 процентів населення вважає себе католиками - що тобі відповісти? Може, для Росії десять процентів - це дрібниця, для нас - ні. Хоч би тому, що ці 10% зосереджені у регіоні, який межує із Західною Європою. Київ рано чи пізно буде змушений задуматися: або він відмовиться від цього регіону, або буде рахуватися з його інтересами. Коли ми говоримо про 10 процентів католиків, ми говоримо про католиків східного обряду. Україна була й залишиться центральноєвропейською державою, де традиції Візантії є визначальними. Не можна відмовитися від своєї ідентичності. Але це не російська ідентичність, не російське православ'я. Це різні релігії.
- Олександре, скажи відверто: що для тебе особисто Росія?
- Колишня Україна. Я дуже хочу поїхати в Росію і побачити, якою була моя Україна 50 років тому, а можливо, 100, 300 років. Знайти частину моєї країни триста років тому.
- Пушкін, Чайковський, Салтиков-Щедрін - це елементи твоєї України?
- Звичайно. Адже саме українці принесли у Росію поняття "інтелігенція" - прошарок людей, які думають про душу. Це слово, незрозуміле на Заході, там є таке поняття, як "інтелектуал". У Росії залишилася частка України 17-18 століть. Вона у Росії виросла, вона там функціонує. Тому я переконаний, що майбутня, нова Росії буде цікава для сучасної України. Ми повинні дорожити цим контактом, цим сусідством, цим взаємообміном. Це наше, яке стало чужим через історичні причини.
- У нинішній, сучасній Росії, що тобі найбільш неприємно?
- Хамство. Як і у старій Росії. Неприйняття співрозмовника. Трактування себе як вищого, найрозумнішого. А "матюки" - це прекрасно, ми їх любимо в Україні.
- А якщо порівняти політичний менеджмент Росії й України?
- В сучасній Україні не український, а поганий російський менеджмент. Люди, які управляють сьогодні Україною - це вигнані з російських партійних і державних структур функціонери. Починаючи від того, хто тут називається президентом й його оточенням, і закінчуючи тими, хто є менеджерами комерційних структур. В Україні успіх у бізнес мають ті, хто не копіює російський менеджмент. Це молоді люди, які дістали освіту на Заході. Але представники західного менеджменту малочислені, оскільки західний капітал у цю країну не вирішується йти: немає нормальних людей, які говорять мовою, яка їм зрозуміла.
- У сучасній Росії хоч що-небудь тобі імпонує?
- Боюся, що ні. Хоч сучасну Росію я знаю погано. Але у принципі - давайте скажемо один одному чесно. Я не знаю, що відбувається у сучасній Росії у деталях, а звичайний росіянин не знає, що сьогодні відбувається у сучасній Україні.
- І тебе не цікавить, що відбувається у Росії?
- Я хотів би знати дещо про Росію... але мене також цікавить, що відбувається у Польщі, Чехії, Франції. Те, що ми мало знаємо про Росію - це лише оборотна сторона медалі. Росія нічого не знає про нас.
- В Україні часто кажуть, що вона - європейська держава. Вона по суті європейська чи за своїм географічним положенням?
- Ми - європейська країна хоч би тому, що у нас є україно-польський кордон. Україно-польський кордон - це найбільш економічно вигідний проект для України. Наші культури з Польщею однорідні, братські, але й у той же час відмінні одна від одної. Це той випадок, коли сусідство допомагає ідентифікації. Довготривала спільна історія України з Польщею, Литвою, Росією допомагає їй ідентифікувати свою власну культуру. Основна перевага нашої культури - це географічне положення. Ми знаходимося між поляками й росіянами: у цьому наше прокляття, але у цьому і наша перевага.
Олександр Кривенко - один з найяскравіших представників того радикально-націоналістичного прошарку "западенської інтелігенції", який у кінці вісімдесятих років взявся за ідеологічне забезпечення "українського проекту". У ті роки і склалося це коло - спершу відоме "Товариство лева" у Львові, потім український "Меморіал" і Рух.
У 1991 р. Кривенко створює першу в Україні приватну газету з парадоксальною назвою "Пост-поступ", заслуживши репутацію "українського Доренка"). У 1999 р. Кривенко стає головним редактором нового журналу "ПіК" ("Політика й культура").
Принизлива критика усього українського "політикуму", єхидні карикатури, глибокодумні колонки Дмитра Корчинського, смішні і малопристойні тексти Леся Подерв'янського - все це зробило журнал модним і читабельним, незважаючи на те, що у нього, на відміну від більшості українських видань, не було російської версії (принципово).
У 2000 р. Кривенкові, з його власних слів, було запропоновано очолити прес-службу президента України. Однак Кривенко відмовився від пропозиції і став, навпаки, одним з ідеологів опозиційного Форуму національного порятунку України (зрозуміло, рятувати Україну пропонувалося від "промоскальського режиму" Кучми).
- Олександре, давай поговоримо про Україну...
- Уявімо собі дві реальності. Років зо три тому я дивився спектакль театру імені Руставелі у Тбілісі. Там одна фабула - про війну Грузії з Абхазією, а друга - про небесну Грузію, про Грузію мрій, де всім добре, жінки люблять чоловіків, діти мають батьків, ростуть мандарини. Уявімо, що є дві України. Одна Україна, яку всі знають з газет, телепередач, по поїздках у Київ, Харків, Донецьк. Країна тотально корумпована, деморалізована, але у той же час з непоганим рівнем життя, якщо порівнювати з Росією - Орлом, Свердловськом, Казанню. Але порівняймо це з тією Україною, яка могла б бути. Ця Україна існує в уяві декількох десятків тисяч українців - як частина європейського співтовариства. Але, на жаль, нинішня, реальна Україна - це пострадянська країна.
Українська влада сьогодні багато говорить про європейську інтеграцію, не розуміючи, що шлях у Європу - це не тільки відповідні закони, це передусім стилістика поведінки еліт, стилістика нічних клубів, газет, телебачення.
- А ти, український інтелігент, за своїм світоглядом західник чи слов'янофіл?
- У гробу я мав слов'янофілів, я жорсткий західник.
- Ти вважаєш, що культура західна за своєю якістю вища, порівняно з візантійською, російською?
- Ні, західна культура - це просто інша культура. Я переконаний, що для сучасної української культури, товариства дуже важливо отримати не російський вектор розвитку. А без Росії ми ніколи не залишимося, ми завжди будемо жити поряд. Росія - це газ, нафта, ліс.
- Культурної складової у нашому сусідстві немає?
- Забудьте про російську культуру. Її ніколи не було на Україні.
- Культури Толстого, Чехова, Достоєвського не було?
- Покажіть мені толстовця в Україні! Покажіть мені божевільного послідовника Достоєвського в Україні! Достоєвщина - це традиція хворого суспільства, це російська традиція. Нехай вона залишається Росії. Для України важливіша традиція німецького письменника Гессе, ніж Достоєвського.
Так, Росія завжди буде існувати в українському культурному й геополітичному просторі. Нас пов'язує економічна взаємозалежність. У нас спільний кордон. У нас по сусідству дислокується армія, на озброєнні якої ядерна й хімічна зброя. У нас по сусідству живуть мільйони українців, які поріднилися з росіянами. Однак не треба думати, що це наше, українське майбутнє. Це буде доти, поки не помруть всі громадяни України, які мають рідних за Хутором-Михайлівським. Мине 30-40 років, і наші сини й онуки будуть за західним кордоном. Сьогодні українська молодь їде народжувати й учитися не у Росію, а у США, Канаду, Польщу, Німеччину.
- Але в українській політичній культурі більше візантизму, більшовизму, а не європейських традицій.
- Традиція більшовизму в українській політиці є. Нас пов'язує 60 років радянської історії. Більшовики на Україні - це Наталія Вітренко, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Євген Марчук, Леонід Кравчук, Леонід Кучма... Поки в Україні існує електорат названих мною більшовистських політиків, Росія буде присутньою в Україні. З ними не треба воювати. Якщо є люди, які сповідають комуністичні цінності, вони мають право це робити, це їх життя, їх стиль поведінки.
- Адже Україна православна країна!
- Якщо 10 процентів населення вважає себе католиками - що тобі відповісти? Може, для Росії десять процентів - це дрібниця, для нас - ні. Хоч би тому, що ці 10% зосереджені у регіоні, який межує із Західною Європою. Київ рано чи пізно буде змушений задуматися: або він відмовиться від цього регіону, або буде рахуватися з його інтересами. Коли ми говоримо про 10 процентів католиків, ми говоримо про католиків східного обряду. Україна була й залишиться центральноєвропейською державою, де традиції Візантії є визначальними. Не можна відмовитися від своєї ідентичності. Але це не російська ідентичність, не російське православ'я. Це різні релігії.
- Олександре, скажи відверто: що для тебе особисто Росія?
- Колишня Україна. Я дуже хочу поїхати в Росію і побачити, якою була моя Україна 50 років тому, а можливо, 100, 300 років. Знайти частину моєї країни триста років тому.
- Пушкін, Чайковський, Салтиков-Щедрін - це елементи твоєї України?
- Звичайно. Адже саме українці принесли у Росію поняття "інтелігенція" - прошарок людей, які думають про душу. Це слово, незрозуміле на Заході, там є таке поняття, як "інтелектуал". У Росії залишилася частка України 17-18 століть. Вона у Росії виросла, вона там функціонує. Тому я переконаний, що майбутня, нова Росії буде цікава для сучасної України. Ми повинні дорожити цим контактом, цим сусідством, цим взаємообміном. Це наше, яке стало чужим через історичні причини.
- У нинішній, сучасній Росії, що тобі найбільш неприємно?
- Хамство. Як і у старій Росії. Неприйняття співрозмовника. Трактування себе як вищого, найрозумнішого. А "матюки" - це прекрасно, ми їх любимо в Україні.
- А якщо порівняти політичний менеджмент Росії й України?
- В сучасній Україні не український, а поганий російський менеджмент. Люди, які управляють сьогодні Україною - це вигнані з російських партійних і державних структур функціонери. Починаючи від того, хто тут називається президентом й його оточенням, і закінчуючи тими, хто є менеджерами комерційних структур. В Україні успіх у бізнес мають ті, хто не копіює російський менеджмент. Це молоді люди, які дістали освіту на Заході. Але представники західного менеджменту малочислені, оскільки західний капітал у цю країну не вирішується йти: немає нормальних людей, які говорять мовою, яка їм зрозуміла.
- У сучасній Росії хоч що-небудь тобі імпонує?
- Боюся, що ні. Хоч сучасну Росію я знаю погано. Але у принципі - давайте скажемо один одному чесно. Я не знаю, що відбувається у сучасній Росії у деталях, а звичайний росіянин не знає, що сьогодні відбувається у сучасній Україні.
- І тебе не цікавить, що відбувається у Росії?
- Я хотів би знати дещо про Росію... але мене також цікавить, що відбувається у Польщі, Чехії, Франції. Те, що ми мало знаємо про Росію - це лише оборотна сторона медалі. Росія нічого не знає про нас.
- В Україні часто кажуть, що вона - європейська держава. Вона по суті європейська чи за своїм географічним положенням?
- Ми - європейська країна хоч би тому, що у нас є україно-польський кордон. Україно-польський кордон - це найбільш економічно вигідний проект для України. Наші культури з Польщею однорідні, братські, але й у той же час відмінні одна від одної. Це той випадок, коли сусідство допомагає ідентифікації. Довготривала спільна історія України з Польщею, Литвою, Росією допомагає їй ідентифікувати свою власну культуру. Основна перевага нашої культури - це географічне положення. Ми знаходимося між поляками й росіянами: у цьому наше прокляття, але у цьому і наша перевага.
Олександр Кривенко - один з найяскравіших представників того радикально-націоналістичного прошарку "западенської інтелігенції", який у кінці вісімдесятих років взявся за ідеологічне забезпечення "українського проекту". У ті роки і склалося це коло - спершу відоме "Товариство лева" у Львові, потім український "Меморіал" і Рух.
У 1991 р. Кривенко створює першу в Україні приватну газету з парадоксальною назвою "Пост-поступ", заслуживши репутацію "українського Доренка"). У 1999 р. Кривенко стає головним редактором нового журналу "ПіК" ("Політика й культура").
Принизлива критика усього українського "політикуму", єхидні карикатури, глибокодумні колонки Дмитра Корчинського, смішні і малопристойні тексти Леся Подерв'янського - все це зробило журнал модним і читабельним, незважаючи на те, що у нього, на відміну від більшості українських видань, не було російської версії (принципово).
У 2000 р. Кривенкові, з його власних слів, було запропоновано очолити прес-службу президента України. Однак Кривенко відмовився від пропозиції і став, навпаки, одним з ідеологів опозиційного Форуму національного порятунку України (зрозуміло, рятувати Україну пропонувалося від "промоскальського режиму" Кучми).
